[𝙐𝘼] [D&D5] 🔥 🏰 Штольні Фандельвера [𝙐𝙆𝙍] | Лучшие ходы игры

Перед тим, як всістися спочивать, Ґвен перебрала добро, що їй дісталося після розподілу, дещо склала в рюкзак, дещо причепила на себе. Загальну здобич теж треба було якось спакувати так, щоб зручно донести до воза, про якого вже кілька разів згадували. Тож було чим зайнятись паладинці перед тим, як всістися на сходах на вході у печеру і, притулившись спиною до стіни, дістати з рюкзака їжу і бурдюк з сильно розведеним вином.
Жменькою горіхів і сушених яблук, як думалося паладинці, обмежитись не вийшло. Судячи з того, наскільки вона виявилась голодною, гобліни їх з Сільдаром протримали не менше доби, тож Ґвен і не зчулася як зжувала майже денну пайку під Сільдарові оповідки. Йому вона теж запропонувала і їжі і бурдючок, та й усім, хто був не проти долучитися.

- Ярно, чонявий такий? - перепитала вона в батькова побратима, коли мова зайшла про його справи Фандаліні, - Це той, що реготав як сова, коли татко дізнався про мої татуювання, і лаявся за них прямо на храмовому подвір'ї? Такого забудеш! Кілька років потім мене підначував. Та й батька теж.

Паладинка посміхнулась якимось своїм спогадам і ще хильнула з бурдюка:
- Мені тоді чотирнадцять було, а йому років двадцять п'ять, - продовжила вона, посміюючись, - манерний такий, загравав до всіх черниць. Крім мене, а мені так хотілося, щоб і до мене теж! Тодішні його магічні фокуси справляли враження, тільки йому не кажи, - Ґвен підморгнула Сільдарові, - то давно було. Цікаво, який він зараз? Змінився? Сподіваюсь, з ним все гаразд, і він знайдеться, як завжди, десь у житі з якоюсь солодкою вдовицею. Та як ні - то клич. Своїх треба виручать. За Ярно я всім бандюкам голови повідриваю.

- Але ж... Це ж саме той, якого тобі подарував Тритон, за те, що ми врятували його з полону тих лусканців? - напівкровка здивовано, й одночасно засмучено, перевела погляд з тризуба на Сільдара. Їй не хотілось, щоб він віддавав ту пам'ятну зброю, та він вже запропонував нагороду шукачам пригод, тож давати задню було пізно.

- Ех, стільки спогадів, - зітхнула вона, - як віднайдемо Ґандріха з його мапою, і Ярно, то засядем на якийсь вечір в трактирі, щоб все те попригадувати. Не відкрутитесь, я частую.

По правді, Ґвен була б вже зараз не проти опинитись у корчмі, замовити гарячу вечерю, доброго пива, і, обов'язково, лазню, щоб відмитися після гоблінських печер, тож пропозицію рушати до возів вона зустріла радо. Підхопила свій рюкзак, з притороченим до нього обладунком, взяла, що могла внести, зі спільного, і була готова рушати.

На виході паладинка завмерла на кілька довгих секунд, мружачись і оглядаючись по сторонах. Після тісних і темних печер світ поверхні виглядав безмежним і прекрасним таким, що дух від нього захоплювало.
- Красиво, - тільки й змогла вимовити вона, коли прийшла до тями. Всю дорогу Ґвен дивилась по сторонах, милувалась деревами, і травами, і, особливо - небом, аж кілька разів спіткнулась об коріння, бо дивилась куда завгодно, та не під ноги. І лише біля воза, скинувши на нього зайвий мотлох, паладинка подумки покликала свого друга. По-правді, вона боялась те зробити раніше. Їй не хотілося пересвідчитися в тому, що її бойовий кінь загинув від гоблінських списів. Так, вона будь коли могла б призвати його знову, але вмирати було надто боляче, щоб Ґвеннет не хвилювалась за свого Сивого Вітра.

Але, на щастя, цього разу відповіддю їй було далеке і ледь чутне іржання. А після того, як Ґвен сунула пальці до рота і видала залихватский свист - і гулкий перестук копит.
Сивий кінь галопом вискочив з-за повороту дороги, і попрямував прямо до Ґвен, зупинившись лише перед нею, він спочатку невдоволенно фиркав, поки паладинка пошепки вибачалась, а потім почав тертися об неї мордякою, і покусювати ніжно ремінці рюкзака, а вона обняла його за шию.

- Це Сивий Вітер, - пояснила вона супутникам, ноли наобнімалася з конем, - мій бойвий товариш. Він дуже розумний, - пояснила вона, - але говорить тільки зі мною. А так, в башти бува й мене обігрує.

– Варта? В Фандаліні? – Келагар навіть трохи розсміявся, – Поки... Як тут кажуть? Поки ця курка не знесе золоте яйце, місцеві будуть відбиватися самі від усього, що на них скотиться з гір. Тут тобі не Невервінтер. І навіть не Лускан. Але я тебе почув. Не сумніваюсь що у випадку проблем, я зможу знайти вас... Ви, не те щоб непомітні.
Дроу показав на Сільдара після його пояснення нащо він тут взагалі:
– А дипломатами безпека не забезпечується. Принаймні, безпека від місцевої шпани. Вашого посланця скоріш за все зарізали і кинули десь в канаві, забравши все цінне.

* * *

Дальдарин не здивував. Ну може трошки. Валрел за короткий проміжок часу трохи змусила забути про те, які поверхневі "брати" насправді. Ну і хай котиться у Безодню. Менше слів про клятих Кореллонів чи ще яких там підступних ельфійських богів. Тож Можна було облоштовувати собі зручне місце, викорстовуючи рюкзак як подушку і відпочивати до Фандаліну. Тим паче що новий старий плащ дещо краще закривав очі від сонця – можна було лежати навіть на спині. І вже точно він не збирався возитися з дохлими конями. Треба було обдумати подальші дії і куди йти у Фандаліні, як знайти Халію. І тут Келагар стикнувся з тим, що простіше за все, буде спитати в трактірі чи в магазині.
От жеж... Хоча може так і краще. Нащо напружувати себе якщо можна не робити цього.
– А знаете що... Я передумав. Гадаю, мені з вами по дорозі. Принаймні поки я дещо не з'ясую.

Ця історія відбулася свого часу у світі Забутих Королівств - світі, наповненого чудесами, магією, добром та злом. У «Королівствах» лицарі вторгаються в склепи давно полеглих двергських королів царства Делзун в пошуках слави і скарбів, розбійники бродять по темних вулицях величезних міст, таких як Невервінтер і Брама Балдура, а жерці служать богам, орудуючи булавою та заклинаннями, і борючись із жахливими силами, що загрожують їхнім землям. Тут чарівники досліджують руїни полеглої Нетерільскої імперії, проникаючи в суть таємниць занадто темних для денного світла, а дракони, велетні, демони і неймовірно огидні почвари ховаються в підземеллях, печерах, зруйнованих містах, і великих диких територіях світу.

По дорогах і річках Королівств подорожують менестрелі і торговці, купці та вартові, солдати, моряки й відважні шукачі пригод, які розповідають історії про дивні, чудові, далекі краї. Надійні карти та безпечний шлях можуть навіть недосвідчених молодиків привести до бажаної слави. Тисячі невгамовних претендентів на звання героїв з віддалених хуторів і сонних сіл щороку приїжджають в Невервінтер та інші великі міста в пошуках багатства й слави. Популярні дороги можуть бути заїжджені вздовж і впоперек, проте вони не завжди безпечні. Жахливе чаклунство, смертоносні чудовиська, жорстокі місцеві правителі, всі вони представляють небезпеки, з якими зіткнуться шукачі пригод, подорожуючи по Забутих Королівствах. Навіть ферми і земельні володіння, розташовані в межах дня ходьби від міста, можуть стати мішенями для монстрів, і жодне місце в світі не застраховане від раптового гніву дракона.

Ця історія відбулася в межах крихітної частки цього величезного світу, в краю, званому Узбережжям Меча. Це край пригод, де відважні духом вивчають уламки древніх фортець і досліджують руїни давно зниклих культур. Розташоване між пустель, засніжених вершин, високогірних лісів, серед беззаконня і чудовиськ, Узбережжя вміщає найбільші бастіони цивілізації, в тому числі й прибережне місто Невервінтер...



Яків Підмогильний сидів в одному з безіменних шинків, що були розташовані в Гніздів'ї Жебраків - найбіднішому районі міста, що знаходився на його околицях. Він як раз знаходився в місті Невервінтер, коли його товариш, Ґандріх Роксікер, звернувся до нього по допомогу. Він попросив Якова й інших шукачів пригод доставити навантажений провізією віз у поселення Фандалін, розташоване за кілька днів шляху на південний схід. Ґандріх був очевидно схвильований та скритний, не повідомляючи про ціль своєї подорожі, і сказавши лише, що він і його брати знайшли «щось грандіозне», і що він заплатить усім по п'ятдесят золотих монет кожному за доставку його припасів в цілісності до «Провізії Бартена», торгової крамниці у Фандаліні. Потім він рушив поперед інших на коні в супроводі бійця на ім’я Сільдар Холвінтер, попередивши, що повинен прибути на місце заздалегідь, аби «подбати про деякі справи».

Очікування довго не тривало, й до столу Якова почали підсідати й інші авантюристи, які з тих чи інших причин погодилися на цю справу. Дверг винайняв як мінімум іще чотирьох найманців - людину, ельфа, гнома та дроу, а може й кого іншого, хто іще не підійшов до чесної компанії - щоб супроводити його візок до Фандаліна. Ґандріх вирушає вперед із бійцем Сільдаром, щоб налагодити деякі справи в місті, поки братія супроводжуватиме його припаси. Власник «Провізії Бартена» у Фандаліні виплатить по 50 золотих кожному, якщо вони доставлять візок цілим і неушкодженим в його крамницю. Наймані працівники знадвору все ще формували вміст візка, пакуючи та складаючи усе необхідне: до відправлення залишалось менш ніж година, яку можна було використати для знайомства з товариством, із яким доведеться разом подорожувати, а може й навіть битися.

Речі і правда були їх з Сільдаром. Не далеко ж їх встигли потягти гобліни. Але чому кинули саме тут? У Ґвен не було часу на ці питання. Боги давали їй ще один шанс, і паладинка не планувала його змарнувати.

Перш за все вона за ремінь витягла з-під купи речей невеликий бурдюк, і зробила з нього кілька жадібних ковтків, перед тим як передати Сільдарові. Зараз проста вода була їй смачніша за найкращі південні вина, і лише втамувавши спрагу, Ґвен прийнялась розбирати і розкладати свої переплутані гоблінами обладунки. Робила вона то зосереджено і швидко, явно знаючи, в якому порядку і як їх зручніше одягать.

Десь в середині зваленої жужмом купи паладинка знайшла свої чоботи, обмотки та штані, і вдягла, намагаючись не думать, нащо гоблінам було їх відбирати. Тоді витягла свого рюкзака і дістала звідти свіжу сорочку. Надягати обладунки на ті закривавлені і заскорузлі лахміття в які перетворилась її камиза Ґвен не збиралась, тож просто відвернулась від решти шукачів пригод до сталактиту, до якого раніше притулила підсвіченого гоблінського щита, і зтягла рванину через голову, ненадовго показавши гру м'язів під світлою, вкритою майстерно виконаними татуюваннями шкірою.
Хтось і колись набив паладинці вогняні напіврозкриті крила на всю спину, і зараз кінчики татуюваних пір'їн пірнали кудись під пояс її шароварів. Ґвент того ніяк не відкоментувала, як і купи ссадин, ран з нерівними краями, і кількох пурпурних синців що також вкривали її шкіру. Вона навіть не знала, чи дивиться хтось на неї, та й не переймалась тим питанням.

Обладунки Ґвеннет надягала швидко, без зайвих рухів, явно зі знанням тої справи. А з допомогою Сільдара та Валрел справа пішла ще швидше, і зовсім скоро Ґвен Ланіган вже стояла серед печери у добре підігнаному темно-зеленому бриганті, вкритому золотавими і рожевими візерунками з квітів і трав. Обладунок сидів на ній, як влитий, і жінка явно вміла його носити, і добре доглядала. А ще - почувала себе в ньому куди впевненіше.

Паладинка застібала останні ремені, на яких зручно і звично кріпились кошелі та піхви, коли щось привернула її увагу. Побачивши знайомі золотаві і червоні відблиски, Ґвен кинула все і нахилилась, аби за товстий ланцюжок витягти з-під мотлоху те, що колись було її медальоном. Скалічена і спаплюжена прикласа лягла у долоню. Не просто прикласа, подарунок батька, і символ її бога. Чим він завадив болотним ординцям? Звідки вони взагалі знали, що це? Просто нівечили все, що несло в собі красу?

- Які ж паскуди, - крізь зуби промовила паладинка, притискаючи розламану прикласу до грудей.
Вона стояла закривши очі, і намагалась зтримати сьози, але не могла, і вони гарячими доріжками текли по брудних щоках. Рожеві, золотаві і червоні самоцвіти один за одним палаючими зірками скочувались з її долоні, разом з краплинами крові. Ґвен намагалась фізичним болем заглушити той, що вирував у неї в душі, та в неї не виходило.

- То що тепер робити? - глухо спитала вона сама себе, і відповіла словами з ранкової молитви, піднімаючи щит, і дістаючи меч з піхов, - Нести славу Світла, і перемагати темряву.

Від тепла, що розливалося від стиснувшої клинка долоні по тілу розливалось тепло і світло перед якими біль і втома відступали, а Левиний рик наче відізвався до її слів, і Ґвен різко розвернулася на нього. Вороги не змусили себе чекати, але зараз паладинка була тому лише рада.

  Від довгої музичної партії, у дівчини перехопило дихання. Вона приспала майже усіх ворогів, та майже, це не той результат який вона очікувала. Кляте громидло похитувалось від чарів, але втрималося на ногах. Після чого слистнувся у бою з паладином. Останній наніс майже смертельний удар, та це було ще одне майже, від стійкого ворога. А Бодомар, мабуть, не побачив цього у темряві та отримав удару у відповідь. Але після цього, здається чари таки побороли розум гобліноїда і замахнувшись він відрубився, впавши прямо на свою зброю, від якої зламав шию.
  Досі, глибоко хапаючи повітря, єльфійка огляділась і не побачивши більше стоячих на ногах ворогів кинулась вслід за втікаючим Калегаром, знайшовши його одразу за поворотом печери, прихиленого до стіни. В нього досі була та кошмарна рана (начеб-то вона могла просто зникнути), через що дівчина переживала. У її казках не було таких жорстоких бійок, а якщо були такі поранення, то смертельними. Тому вона одразу прилинула тремтячими руками до дроу, та заговорила.
— Ти як? Тільки не вмирай, чуєш мене? Зроблю що хочеш, тільки не вмирай, чуєш мене? - Перехвильований голос тремтів, як і її руки, якими вона торкалась тіла біля рани та піднімала його лице, щоб перевірити погляд. Насправді вона в медицині розбиралась не дуже, тому нічого і не перевіряла, а просто не думаючи робила і казала так, як це робили у книжках.

Чи міг цей день буди кращим? Тепле ясне сонечко, супроводжувало паладинку із самої вранішньої молитви, сивий коник весело цокотів підковами, хапав листочки з кущів обабіч дороги, і іноді вигравав, піднімаючи хмаринки куряви, а легкий вітерець обнімав її за плечі. Ґвен прямувала додому, до храму Латандера, де провела дитинство, а що може бути кращим за дорогу додому і радісне очікування зустрічі з рідними людьми і місцями? Тільки зустріч зі старими друзями надодачу.
Чи Тимора їм посміхнуоась, чи Шондакул звів їх дороги, але на самісінькому виїзді з міста, куди Зима ніколи не заходила, Ґвеннет гукнув знайомий голос, а за мить вона вже обнімалася з "дядьком Сільдаром", батьковим другом, якого знала майже з самого дитинства і з яким прежила багато багато пригод, і знайомилася з його супутником.

Подорож у компанії проходила весело і цікаво, за балачками про новини, котрих за рік і у Ґвен і у Сільдара зібралося багатецько, і за згадуванням старих пригод. Десь між зупинкою на обід і розповіддю про те, як Сільдар і Райан з Ґвен та побратимами добували чарівні яблука з Саду Золотої Хазяйки, паладинка вирішила, що затриматись на пару днів і завернути у Фандалін з гномом та Грифонячим Верхником - то файна ідея. Тим більше, що Ґандріх явно затівав щось велике, і, можливо, йому могла б знадобитись допомога, а Ґвен нікуди не поспішала і була готова доєднатись до доброї справи. Тай й дорога від основного тракту до Фандалін слила не надто безпечною, тож зайвий меч в умілій руці її старому і новому друзям міг виявитись зовсім не зайвим.

І якось так воно і склалося, що меч виявивсям не зайвим, мабуть боги таки про щось думали, коли посилали їм на шляху цю зустріч. По обіді погода зіпсувалась, але настрою ситим подорожнім то не спортило, у них були теплі плащі, і вітер їх не дуже турбував. Вони планували до вечора бути в Фандаліні, де їх чекала тепла вечеря з гарячим вином, а коней - затишна стайня, овес і м'яка підстилка. Чи то погода, чи чергова захоплива історія про те як героям довелося приймати пологи в купчихи вночі у паламаному, застрягшому на гірськму перевали, возі, до якого з двох сторін підбиралися орки відволікли їх настільки, що засідку вони прогавили.

Одної миті вони ще говорили між собою і сміялися, а іншої їх коні вже встали дибки і почали кидатись із сторони в сторону, налякані градом стріл, і впавшими з гілок дерев сітками. Бій був короткий і, треба чесно визнати, ганебний. Сивий Вітер, коник Ґвеннет рвонув у сторону, когось лягнув, а когось, наче, і вкусити встиг, але саму її, заплутану в сітях, вирвало з сідла і жбурнуло об землю. Паладинка ще змогла підвестися, і навіть нанизати когось на меч, незважаючи на сітки, і отримати кілька відчутних ударів, коли наляканий і поранений гномів скакун відбив по ній задом з двох ніг і світ перед її очима поглинула темрява.

Темрява. Все ще темрява, до якої доєднались холод і біль, але все ж темрява вже не така й непроглядна. Не так Ґвеннет уявляла собі пробудження одного "доброго ранку". Грубі гортанні голоси шести стражей. Чи то радіють вони чомусь, чи сперечаються і не второпаєш. Сморід. Ох і бздить же тут від них. Ні, ранок точно не добрий, а, може, й не ранок. Скільки вона тут провалялась непритомна? І де воно є, те саме тут? І, найголовніше, де її супутники?

Ґвеннет обережно огледілась, і з полегшенням помітила Сільдара поруч, живого, хоч і так само зв'язаного, і, скоріш за все, пораненного. Гнома ж ніде не було видно, і залишалось лише сподіватись, що він все ще живий, і що вони з Сільдаром його віднайдуть і звільнять, коли зможуть звільнись самі.

Напівкровка повільно і глибоко вдихнула і видихнула, щоб заспокоїти думки і привести їх до ладу. Ребра відразу ж відізвались на теє різким болем, кілька з них скоріш за все були зламані завдяки стусанові від гномівського коника. Ґвеннет сжала зуби. Ворогам свого болю вона на збиралась показувати. Краще б їм взагалі не знати, що вона вже притомна. А от якось повідомити Сільдара, що в темряві бачив гірше за неї, що вона поруч, вартувало. От тільки кляп і мотузки заважали. І не прошепотіти, і рукою товариша не торкнутись, щоб втішити.

Паладинка сжала і розжала кулаки, долоні сильно занімили через те, що зап'ястя її були скручені за спиною, але поворохнути пальцями вона все ще могла. Обережно і повільно, не зводячи очей з сторожів, Ґвен спробувала пути на міцність. Порвати ланцюги врядчи були їй по силам, а от мотузка могла і піддатись. Ну хоч ослабнути. Одночасно паладинка спробувала позбутись кляпа, спочатку просто дотягнутись плечем до мотузки, що його утримував і зрушити її, потім - потершись щокою і потилицею о камінь, щоб ту мотузку піддіти.

  Нікому не побажаєш оклематися у полоні зі зв'язаними руками й ногами. Ще й без очей, чи можливості спілкуватись. Але залишили хоча б вільними вуха. Вона почула те, як мова якихось ворожих створінь стихла, потім була мова і якийсь звір. І хто це міг бути? Рятувальники, або саме ті, хто її викрав? - Думи роздирали голову єльфійки. Не так повинні починатись пригоди героїв. Чи може це, іспит для неї? Тоді це саме те, що вона шукала. Гідний супротивник для легендарної битви, хоча і слова його були, не настільки гідні. Рабиня, або смерть? Це ще більше обурило дівчину, ніж потрапляння у полон. Як тільки її руки стали вільні, вона першою дією звільнилась від кляпу та голосно вдихнула не саме свіже печерне повітря. Наступним зникли пути на ногах, а вона звільнила очі й побачене її з однієї сторони вразило, а з іншої порадувало.
— Ах ти клятий дроу. Я так і знала, що тільки такий підлий єльф міг підкрадатися зі спини та викрадати прекрасних дів! - Звільнившись та вимовившись, вона одразу підхопилась і витягнувши руку вказала пальцем в обличчя розбійника. - Було б у тобі хоч щось людське, ти допоміг би дамі врятуватись і довів до міста, і тоді! - Дівчина обернулась і поклала одну руку на серце, а іншу підняла до гори. Вона активно жестикулювала і говорила нарочито пафосно, нібито в театральній постановці. - Можливо отримав би почесну нагороду, поцілунок прекрасної діви. Та ти, справжній злодій і мій обов'язок перемогти тебе. Готуйся, бо Валрел чарівна подолає тебе... - На недовго дівчина замовкла, не знаючи як назвати чоловіка перед нею. - Тебе! Владику печер та... диких звірів з моїм... А де мій?.. - Єльфійка потягнула руку до поясу, де повинен був бути її меч, та рука хапала лише повітря. - Чорт, та де ж? Почекай хвилинку. - Вона знову обернулась і кинулась до груди хламу, де сама недавно сиділа. Встав на четвереньки, вона не задумуючись виляла своїм задом та копошилась, поки не знайшла своє спорядження зі зброєю.

— На жаль, не всі гобліни навчилися жити в мирі з іншими.

— Горбатого могила, а гобліна лиш вила. — Бодомар методично на неспішно відтирав кров зі свого меча ганчіркою, яка нещодавно слугувала одягом одному з гоблінів. Не те, щоб червоні розводи на лезі дратували паладина, скоріш навпаки, проте як будь-який дбалий вояка він звик тримати зброю в гарному стані.

— Гей, хлопці! А чи ж то не коні Гандріха і бійця, що супроводжував його?

— Ти певен? То до біса ці вози разом з балачками. Час не на їхньому боці. — На душі паладина розквітали кроваві квити. Він не міг дозволити собі пройти мимо можливості поквитатися з розбійниками, і тому захопився за цю рятівливу для слідування його поглядам соломинку.

Бодомар підійшов до Сібо-перевертня та присів поряд, щоб його обличчя за голова звіра опинилися на одному рівні:

— Ведмедю, ти щось внюхав? Ану кивни мордякою, якщо зможеш знайти дорогу.

Ґвеннет покивала зі співчуттям на бідкання Бартена, і всміхнулась про себе. Цю гру вона знала, і в неї можна було грати вдвох, а не пограти було б неповагою до крамаря.

- Ти ба, яка халепа, - підтримала вона торговця, - багато боги послали випробувань Фандаліну, і не перестають посилати і досі. То гобліни, то тітушки, от же ж напасть! Та за шо воно такому славному містечку? Ну, хоч з гоблінами ми порішали на якийсь час. Може й на цих червоних тітуханів управу знайдем...

Жінка схилила голову до плеча і глянула на хитрого торговця. Чортяка добре торгувався, наче в самому Калімпорті вчився тому. Та й вона дещо вміла.

- А пан часом не з півдня до нас перебрались? - спитала вона з усмішкою, - Бо тілько там такі хороші торговці. І, знаєте, дуже б хотіла уступити вам ці файні сідла за ці чудові сумки, бо ж коней в нас з дядьком і Ґандріхом повбивали гобліни, лише мій вцілів, і сумки зараз потрібніші. Справді, нащо нам три сідла на одного коня? Та не можу. За ті сідла в Невервінтері по п'ятнадцять монет шорник править і по десять віддає добрим людям.

Ґвен розгорнула сідло на стійці, і підняла його крило, потерла шкіру пальцями, демоструючи її якість, тоді перевернула, і додала:
- Бачите, воно майже нове. Полки не забиті, перенабивать доведеться не скоро. Шви хороші, й нитки міцні. І друге таке саме. Шкода, нема коней, щоб їх ними сідлать. Тож треба розпихувать пожитки по сумках, і ще уговорювать того вередливого красеня їх везти. А він менше ніж за яблучко і надягти їх не дасть... Може уступите мені ваші чудові сумки за одне сідельце? Щоб на яблучка вистачило. А то, бачите, заробіток дядькові віддала, бо ж треба допомагать добрим людям у біді. А нового ще не заробила. А нам з побратимами ще Ґандріха шукать, і рішать щось з вашими тітушками, бо це ж не діло, щоб таке неподобство відбувалось.

Паладинка усміхнулась, глянула на гнома і підморгнуля йому.
- Правда ж, пан Сібо? - нащо гномові була потрібна склянка, бусинка та ще й товчені рубіни, Ґвеннет не знала, та для магії часто бували потрібні дивні речі, навіть для святої магії, - Моєму другові склянка для того ж. А пляшка завелика буде. В неї б доброго вина... Нам же щось, щоб оцю намистину всунути. Треба невеличка скляна фляжка, чи флакон, така, щоб і в бою по ній було не сильно легко попасти, як на поясі висітиме. Все ж більша ніж цей флакончик, та менша за пляшку, з якої вино наливають. Розумію, скло дороге, і, мабуть, у вас тут склодувів нема? Та й нам ідеальної прозорості не треба, так же?

Ґвен глянула на Сібо і знов на торговця. Чорт зна, нащо гномові саме скляна ємність. Але ж не перепитувати в нього зараз.
- То може пан пошукає якусь таку скляну баночку для тої намистини для шановного друїда, - і зміняє мені то на друге сідло і цей провіант, додавши ще трійко пряничків, бо дуже вже добре вони пахнуть! А якщо пан знають, де б мені роздобути Латандерів оберіг, замість того, що мокша зламала, то це зробило б цей день знов радісним і для мене.

Паладинка схилила голову голову до плеча і підняла брови, чекаючи відповіді. Як буде треба, вона ще може поторгуватись.

  Коли візок відправився у дорогу, Валрєл що засіла позаду поряд зі спорядженням. І коли усе нарешті стало спокійно, вона сама і не помітила, як заснула. Можливо на неї просто нахлинула втома, бо майже усю дорогу, до того моменту як її схопили, вона провела на ногах. І це, хоча не така тяжка втома, як від полону гоблінів, але для ніжної аристократки що не знала раніше труднощів, ця пригода стала дуже виснажливою. І від втоми, вона провалилась не просто у дрімоту, а майже відрубилась. Її тіло з'їхало до положення лежачи, а нахиливши голову, в неї потік невеликий струмок слини. І у такому положені вона пролежала аж до самого Фандаліна. І навіть вигрузка спорядження її не розбудили, аж до моменту поки її не окликнула Ґвен. Єльфійка трохи піднялася із дуже заспаним видом і скуйовдженим волоссям
— Ґа?... Що? - Дівчина почала приходити до себе, поправляючи волосся і розминаючи лице, потягуючи за свої щічки. - Так, що я пропустила? - Запитала Валрєл, але вже відповісти їй було нікому. Тому вона поспішила зайти до лавки останньою. І майже одразу помітила величезну і гарну жемчужину на прилавку. Вона захопливо вдихнула і схопивши дорогоцінний камінь підбігла до прилавку, відштовхнувши якогось смазливого доходягу.
— А мені оцю жемчужину, будь ласка. А ще, у вас є пір'я для письма? Наприклад совине.

Нарешті зародки цивілізації. І ніхто не сдох по дорозі. А ще скоро настане ніч. І десь тут має бути нормальна їжа. Завдяки сукупності усього, настрій Келагара значно покращився і він навіть проявляв більшу активність – якщо не дивитися на захід, де все ще висіло кляте сонце, то можна було вже жити. В принципі, він розумів і розділяв бажання напівельфійки. Причому ще дуже давно, з тих пір, як вони взагалі увійшли в ту брудну печеру. Здавалося що дроу міг би і радіти тому, але він радів би чистим печерам комплексу Дому, а не засраним якимись вовками і гоблінами тоннелям де тебе бруднить саме повітря.
– Ну, якщо Стуонхілл все ще тут веде справу, або хтось замість нього, то це скоріш за все можливо. Можемо сходити, красуне. Лише сдамо увесь цей мотлох, воно має бути якраз по дорозі.
Келагар трохи понизив голос, і взагалі на мрії Ґвен відповів не дроу, а якийсь інший чоловік з роду людей. Високий, в менш мішкообразному одязі, ніби він взагалі зібрався на якщо не на прийом, то на якусь ділову зустріч з кимось не нижче герцога, і взагалі як хтось, кого зображують в якості принців для принцес. Ну хіба що корони не було, але на думку Келагара то було б вже занадто.
– Можемо навіть розділити витрати. До того ж, треба щось зробити з Валрел. Як гадаєш, впораємось?
Дроу-недроу зістрибнув з воза і пішов вже на своїх двох, доволі велично крокуючи вперед, як це личить володарю світу, та самовпевненому крадію дамських сердець.

  Поки усі були зайняті розмовами, білява ельфійка досі копошилась серед награбованого. Вони говорили о значних ворогах, та у Валрєл не було таких цілей, або якихось зв'язків. Дівчина просто шукала пригод, та здається, якщо вона просто піде за цією компанію, вона їх знайде.
  Тим часом вона вирішила зібрати стільки спорядження, скільки вона могла б винести із печери. Хто зна, як воно може знадобитися. Наприклад, її очі зачепилися за шиповану шкіру. Дуже гарну і приємну на дотик. Напевне, з такої вийде виготовити щось гарне. Наприклад тулу для стріл. Але згорток їли поміститься у сумочці, та й ще виглядатимете, що буде не гарно. Але вже дуже сподобався дівчині матеріал. Тому вона поклала.. і здивувалася. Згорток не лише помістився, а навіть не натягнув контейнер. Дивна сумка умістила у себе все і навіть не змінилася. А після, вона взяла щось іще і це теж зникло у сумці. Якби хтось її бачив, а не був зайнятий розмовами, то бачив би як дівчина з дитячим очами все набивала свою котомку речами і дивувалась кожного разу. Зупинилась вона лише тоді, коли усі почали збиратися на вихід, а Ґвен взялась носити здобуті трофеї. Тоді Валрєл зупинилась, наче соромившись за те, що захопила увесь залишок. Тому залишила войовниці віднести хоч щось, а сама першою вийшла з печери і вигрузила у поданий візок усі трофеї, окрім мішечків із золотом.
  Свіже повітря, наче повернуло дівчину до життя і втомленість тіла після череди боїв відступила. Тут же на дівчину нахлинуло натхнення і захотілось скласти вірша, та це натхнення розвіяв який ельф буркотун, що осадив її рятівників і утік до лісу. Який дивний слуга виявився у її рятівників. Мабуть, вони йому погано платили, що той відмовився доглядати їх візка.

  У Ґвеннет виявився дуже гарний кінь, та от її слова, дещо напрягли ельфійку. Вона ще могла розуміти концепцію бойового товариша між вершником і його конем. І що деякі тварини досить розумні, щоб виконувати команди, але... Валрєл підійшла до Ґвен і співчуваючи подивилась у її очі. Вона м'яко поклала руку на плече і запитала.
— Подруго, скажи. Як давно ти почала розмовляти з конями?

Рідна мова з вуст напів ельфійки була дивною. І ще більше дивним було чути слово, яке означало вдячність. Дроу спробував знайти в її інтонації якийсь сарказм, тому ще це слово в буквальному значенні майже не застосовувалось. І з якою ціллю вона взагалі вчила цю мову? І який ідіот, навчив її "дякую?". Хіба що її готували до покірності та вдячності своїм темношкірим володарям.
Але від роздумів, про Ґвен, незрозумілі страждання Валрел відволік Сібо. Малий точно знущався! На якусь мить, Келагар відчув бажання трохи підняти руку і натиснути на спуск, так щоб арбалетний болт увійшов до кінця в лоба, і трохи пробив з іншої сторони. Хоча, відчуття від магічного зцілення були схожі з наркотичними, тож ельф миттево забув про злість і нерозуміння мотивів гнома. Ні, він все ще його підозрював в небезпечній дивності, але тепер списував це на звірячу форму. Вірогідно що при перетворенні, малий втрачає частинку себе.
Тепер, коли стало зовсім добре, хоча від купальні з гарячим джерелом Келагар все ще не відмовився б, він нарешті накинув плащ. Неідеальний. Не з тих матеріалів. Але він витримує кляте сонце, і хоча тепер Келагар навчився обходитися без нього, все ж був радий повернути своє.
А, і окрім купальні, було б непогано приглушити Бодомара. Надто гучний.
– Боги, сплющився вам той Посох. Ніби ви не знаєте про Фандалінську банду червонотаврованих і що він нею намагається керувати. І нам він потрібен щоб дізнатися конкретне місце де знаходиться Ґрол, бо має з ним якісь справи. Принаймні у мене немає ідей як його шукати в інший спосіб ніж вирвати інфу з Посоха. Це... Якийсь гоблінський хєр. Сидить собі в лісі десь, робить справи зі Скляним, не думаю що хтось з містян знає де. Хоча... Можна й попитати, може там з'явився хтось путній. Або шукати самим десь на північний схід від міста. Може за місяць і знайдете. Ну добре, за два-три тижні.

— Та я... Та ви... Та я ж зовсім про інше. - Дівчина відвернулася від співбесіди і приклала до лоба долонь тильною стороною. - Ох тяжко мені буде з вами, силюками. Народжені у жорстокості, ви культивуєте жорстокість у своєму житті. - Театрально промовила бардеса. Але потім, Ґвеннет схопила її за поранену руку, яку і морозило небезпечним диханням. Вуста дівчини водночас скривились від болю, а вона ще і стиснула її, але після промовленої молитви, Валрєл стало тепліше і біль відступила.
— Ох... Дякую. - Дівчина спочатку мило посміхнулась дивлячись на руку, але потім їй стало сумно і вона поклала іншу долонь поверх рук паладінши. - Послухай, я кажу зовсім не про помилування. Вони повинні були й отримали те, на що заслуговували. Я про те, як це сталося. Вони були жахіттям для звичайних людей, торговців і путників. І дії їх були такими ж жахливими. Але хіба саме не через це, ми повинні бути краще за них? Бути вище цієї первісної жорстокості й ненависті. Ти багато пережила, але подумай ось про що. Тебе рухала жага помсти, але не краще було б бажання захистити тих хто поруч. Або тих, хто міг би стати жертвою. Хіба потрібна злоба і ненависть, щоб захистити невинного? - І ельфійка проникаюче подивилась Ґвен прямо у очі. - Хіба це не було б важливіше? - І після дістала свої руки із долоней дівчини і встало видихнула. - Ох, я розумію, що зробленого вже не воротить, але я буду намагатись заради кращого. Тому залишусь на своєму.

***
  А от після слів вояки, Валрєл хотілось відповісти щось гнівне, що у неї навіть брова почала сіпатися. Але, вона тримала свого слова, тому просто проігнорувала його і направилась до груди мотлоху, який усі почали розбирати. Їй на очі трапилась сумка, з дивними ельфійськими візерунками на чорній шкірі. Відкривши і заглянувши у середину, її очі округлилися від величезної кількості золота, яка не повинна була поміститься навіть. Тому вона мовчки закрила і притиснула сумку до грудей, а потім і вдягла на плече. А потім, взяла у обидві руки по довгому луку з купи. І дивилась спочатку на один, потім на інший, потім знову на перший і повернулась до Ґвен.
— Як гадаєш, який красивіше? Той що в мене, або один з цих?

Тепер, коли міцні бійці зв'язали Кларґа ближнім боєм, слід було і Келагару наблизитись. Хоча б для того щоб зменшити вірогідність влучання не в ту спину. Хоча, хаотичність рухів бійців все ще не давала можливості нормально вигадати момент для пострілу. Ось і зараз, наче слушний момент, але Бодомар опинився на лінії польоту болта, коли вже залишилась мить до того як механізм випустить снаряд. Дроу смикнув рукою, відправляючи болт кудись в стелю і зробив крок назад, на випадок, якщо він там вдариться об каміння і полетить назад – пробити череп власним болтом було б не дуже весело. Доведеним до автоматичної точності рухом, Келагар звів арбалет і впіймав падаючий зі стелі печери болт. Він тріснув, наконечник деформувався, але на такій дистанції точність була не важлива. Вклавши його ан направляючі, дроу натис на важіль спуску вчасно, коли ніхто не заважав, і пошкоджений снаряд полетів в Кларґа, ще на ложі ламаючись від перевантаження, тож в ватажка гоблінів полетіло дві частинки і кілька друзок. Хоча частинці з наконечником все ще вистачало ваги аби нанести шкоду, або ж навіть вбити когось принаймні на дистанції в кілька кроків.
Другий постріл дроу виконав без особливих трюків, але і без особливих результатів. Хоча, щодо останнього він був не впевнений, бо почав рух назад, ледь болт зірвався з направляючих, і дивився вже під ноги, а не за тим, куди там що летить. Бо якщо не дивитись куди біжиш, можна полетіти вже самому.

— Вовк твій!

Відповіддю дівчині став лише виразний погляд, який можна було трактувати приблизно як "шоблять" або "кухня-в-іншому-напрямку". Бодомар не дуже любив коли йому хтось вказує що робити, бо по незнанню вони можуть хибно розраховувати на те що паладин дослухається до чужих вказівок, й постраждати через те. А це даремні страждання, за які й карати особливо нікого.

Тим часом клята собака вцепился в меча й заважала себе прикінчити, а від її подиху лезо вкрилося зимнім візерунком. Хмурий був змушений зробити додатковий ривок щоб висмикнути зброю та добити тварюку. Після короткого скавчання монстр затих, а здоровань, на гаючи часу, майнув далі, до гущі ворогів. Настав час для жнив, й гостре лезо в могутніх руках одним замахом скосило одразу декілька зелених.

  Відринувши залишки поморозі, дівчина повернулася до бою, що вже перейшов вузький отвір між частинами печери. Воїни й друїд тримали цей прохід як могли, та й у Валрєл було що додати до цієї вистави.

Гальма заклинили
Далі Кларґ не їде
Можливо Пегас
З музою під'їде

Волоком, а може
У зад його стусаном...
Ось тоді розклиню
Гобліна віршом

  У словах дівчини крилися магічні значення, що змушували її ворогів уповільнитись, у порівняні зі світом навколо них. Або навпаки, слова були стіль могутні, що пришвидшували світ навколо них? Занадто суб'єктивна точка зору. Але однозначним було те, що вразливими від цього стала майже уся гоблінська кобла, що почула вірша, який бардесса прочитала з виразом.

Закінчивши більш важливі справи, а саме догляд за зброєю, Бодомар приєднався до решти. По дорозі він зміряв поглядом жінку в бригантині. Це було не те, що він очікував побачити, та здивування не виказав. Так значить й так. Хоча якби знав шо обладунки не Сільдарові - навряд би погодився чекати. Бо на його погляд це так нічого принципово й не змінило.

***

З лев'ячим риком почалася бійня. Тут був явно молодняк. Скоріш за все вони ще не встигли наробити справ, проте це мало на що впливало. Вони виростуть, і людей чи бодай гномів з них не буде. Тож якщо різати, то різати вже усіх. Там розберуться. В ворогів уже летіли стріли, леви кинулись у ближній бій, та Бодомар не зважав на то все, й розмірено крокував уперед.

— Лякала срака їжака.

Зупинився він лише посеред проходу, єдиним рухом прийнявши бойову стійку. Так, ніби тренував цей рух сотні й тисячі разів. Одна нога вперед, інша на згибі назад, корпус боком до ворогів а меча тримаючи перпендикулярно й на рівні голови.

Вогняний шар. Тут потрібен вогняний шар. Келагару стало сумно від того що поряд немає жодного чарівника, який б и знищів все це одним єдиним заклинанням. А ті, хто мали б необачність вижити - бігали б як смолоскипи і потроху вмирали. Хаос! А Хаос це добре. Келагар не мав змоги творити подібну магію, але спробвати створити хаос - міг. Келагар мав достатньо часу аби розрахувати якими заклинаннями куди дістане і яку зону може вкрити. Але був величезний подразник будь-яких планів та ідей – союзники. Він не міог знати зо вони придумають і як реалізують. І точно неможливо вгадати до чого це призведе. Тож... Якщо хаос, то їм треба насолоджуватись. Келагар сподівався що хоч деякі гобліни знають загальну. А якщо і ні, то поява темного єльфа і магічних вогнів як мінімум здивує їх. Але вогні можуть і зачекати коли є дійсно важлива ціль – ватажок цього бескорисного натовпу. Ну, безкорисного до тих пір поки хтось більш розумний не зможе скерувати його в правильному напрямку.
– Ті, на кого вкаже полум'я Королеви Павуків – мають бути знищені! Здібні слуги –будуть нагороджені! Ти хочеш бути тим кого нагородять?
Келагар звернувся до ватажка і відступив у темряву, аби не вихопити стрілу чи болт від якось переляканого клопа, якому надто пощастить і він влучить в темного ельфа

Як виявилось, сонечко пригріло голову зовсім не дроу, судячи з тієї довгої промови яку видала ельфійка. Причому дуже дивної промови. Поверхневі...
– Якщо хочеш мститися, то роби це, а не розмовляй.
Келагар не став пояснювати що за час від початку промови до того як ельфійка зрозуміла що вона без зброї, її можна будо вже порізати так, щоб одяг з неї спав, не кажучи про те, щоб просто встромити щось металеве і гостре, що робить спробу жити далі більш важкою ніж зазвичай. Хоча треба було зізнатися хоча б собі що її дії дещо розгубили його. Він очікував втечі, атаки, плач... Але промова? Через це він із запізненням зрозумів що втратив можливість ляснути її по сідницях долонею чи пласкою стороною клинка аби трохи подовжити гру в злого дроу-работорговця.
Проте, поки вони не вирішили їти далі, він знайшов собі іншу гру. Невеличка магічна формула та рухи, які для пересічних людей будуть здаватися просто дивними і дроу сперся спиною на камені біля входу. При цьому намагаючись сховати і забрати меч чарівної Валрел магічною рукою, яку бачить лише він.

Дальдарин з певним незадоволенням й підозрою дивився на свою компанію. З усього товариства, що зібралося за столом, дроу та напіворк викликали у нього найбільші підозри, бо жоден інший народ не вчинив стільки зла ельфам, як ці послідовники злих богів. Але якщо владиці Корелону треба, щоб він дістався до Фандаліна в компанії цього єретика і напівтварини, значить, така його воля, хоч Дальдаринові вона не дуже зрозуміла.

Дальдарин виглядав як звичайний представник народу ельфів: прекрасне обличчя, зверхній погляд і їдка, зверхня манера розмовляти, наче його співбесідник — дворічна дитина. Єдине, що відрізняло його — це одяг. Вдягнений він був не за вишуканою модою ельфів, а у явно саморобний костюм зі шкіри та хутра тварин. Втім, навіть у цьому саморобному одязі було видно ельфійську тягу до краси. Особливо уважна особа може помітити пляму на лівому плесні, яку Дальдарин намагається приховувати, втім, не дуже ретельно.

"Отже, вважаю, нам треба представитися і трохи розповісти про себе, щоб ми розуміли, з кім маємо справу" — на цих словах Дольдарин кинув різкий неприязний погляд на дроу, а потім продовжив: "Мене звати Дальдарин, я слуга владики Корелона Лоретіяна, Господа і Бога мого народу. Не проявляйте неповаги до мого Господа, і тоді, можливо, ми з вами поладимо"

"Та за шо?!" - подумки спитала себе Ґвен, підвівши очі до стелі. Вона ж наче лише на хвилинку відволіклась, тільки відвернутись встигла, а виступ і гулянка в таверні вже виходили з-під контролю. І хоч зараз Валрел все, начебто, подобалось, Ґвеннет розуміла, що як не втрутитись, зранку ельфійка добряче жалкуватиме і ненавидітиме весь світ, мешканців Фандаліну, і саму себе.

Паладинка важко зітхнула. Треба було виручати бардессу, і, бажано, так, щоб ще й бійку не спровокувати.

- І спіймати мріє блис-кав-ку! - підспівала Ґвеннет проштовхуючись до Валрел. Пісню вона не знала, та мотив був простий, а слова - легко вгадувалися. І де тільки ельфійка вивчила ту гидоту?

- А давай ще цю заспіваємо, про добрий вечір! - опинившись поряд з бардессою, напівкровка приобняла її, попутно й наче ненавмисне відхтовхуючи надто бешкетливі руки, - Заспіваємо про добрий вечір цим чудовим людям, наостанок, перед тим як йти спатоньки, бо ми ж з тобою добряче притомилися! Де твій плащ... і решта мештів? Та нє, не той "Добрий вечір", що вечоріє оцю... Підхоплюй!

Ґвен вдихнула і собі заспівала. Бардом вона не була, та все ж співати вміла.

Добрий вечір тим, хто ще не спить,
І тобі, сивий астроном.
Хай насниться вам, як гай шумить,
І поля з медом-молоком.

Хай дорога гладко стелиться
Возниці, що спішить домів.
Хай тобі ніч буде ясная,
Шли привіт всім містам,

Добрий вечір вам!
Добрий вечір вам!
Добрий вечір вам!
Добрий вечір вам!

Добрий вечір тим, хто ще не спить,
І тобі, хто став янголом.
Хай запахне вам, як піч димить,
Прилетить лелека з малюком.

Хай чарівний горщик вариться
І пливе каша по хатам.
Хай кохані більш не сваряться,
Всім тепла, рідним і батькам.

Добрий вечір вам!

Виспівуючи простий приспів, що повторював побажання доброго вечора добрий десяток разів, і міцно тримаючи Валрел обнявши за плечі, паладинка рушила до сходів, розкланюючись з відвідувачими. По дорозі Ґвеннет трапилися розкидані ельфійчині мешти, і вона підібрала їх і сунула Валрел у руки. А вже біля сходів помахала шановному панству на прощаня, і підхопила ельфійку на руки.

Кішечка на підвіконні заїжджого двору дивилась на здивований вираз обличчя Стоунгіла - власника закладу. Він, судячи з усього, був щиро здивований. Мабуть, він очікував побачити велику флейту, край якої стирчав з-за спини, а побачив дальнобійну зброю. Хтозна, з чого він зробив такий висновок: можливо, ніжні руки та взагалі зовнішній вигляд Валрел не допускали й думки про те, що вона використовує зброю? Чи, можливо, її лук та сагайдак були на стільки красивими, що не були схожими на зброю?

Так, чи інакше, а домовленість була прийнята. Можливо, Тоблен вже пожалкував про неї, але скасовувати прийняті договори було не в його правилах. Репутація чесного бізнесмена коштувала набагато більше за півдюжини золотих. Тож, він вказав на один з кутків, в якому був пустий стіл. Його можно було використати в якості імпровізованой сцени, що й було зроблено: бардесса заспівала пісню, й отримала оплески від відвідувачів. Але не монети. Хоча, монети можна було б отримати згодом.

- Егей, гарно співаєш, красуне! Давай іще! - викрикнув хтось із натовпу. Інші його підтримали. Хтозна: можливо, ще дві-три пісні - і вона назбирає трохи шовтеньких кругляшків?...

- Так, так! - підгукнув інший. - А якщо ще й зтанцюєш - взагалі буде файно.

Тим часом, кішечці на підвіконні ставало нудно. Вона не любила галас і метушню, тож почала вилизуватись, збираючись пройтись по нічним вулицям Фандаліну. Доки вона вилизувалась - могла спостерігати, як слідом за Бодомаром нагору піднявся спочатку Сільдар, за ним - Ґвен, а слідом за нею, мабуть, і Майло. Зайшовши в кімнату, Голвінтер зкинув свій брудний одяг та приєднався до Хмурого, шубовснувши в чан із гарячою водою й запрошуючи Ланіган, що йшла за ним. Але кішечка вже цього не бачила, бо, закінчивши вечірній туалет, вона пішла на прогулянку.

Біля другого збіговиська незнайомих гуманоїдів - більш шумного, біля якого вона не відпочивала й не просила їжу ніколи, Кішечка побачила кота. Він виглядав аристократично, але сидів на підвіконні цього паскудного місця. Вона, хотіла було, попередити свояка про небезпеку цього місця, але не встигла.

- Хорошенько ти йому вмазала, Грісто! - похвалив барменшу один із червонотаврованих, шукаючи, на кому б повторити цей дійсно показовий удар. Його очі наштовхнулись на кота, що сидів на підвіконні: підскочивши до нього, бандит замахнувся й спробував вдарити Сібо. Не дивлячись на сп'яніння, удар вийшов що треба: тільце котика відлетіло кудись в сторону, а червонотаврована падлюка зареготала.

- Бач, я теж так можу, ги-ги... - доносились вихваляння зі "Сплячого Велета". Вони навіть і не подумали, що то може бути не звичний кіт, тому навіть не помітили того, що в польоті тіло котика обернулося на гном'яче й болюче гепнулось на землю. Кішечка підбігла до гнома, але, побачивши що той - живий, здоровий, та при свідомості, лише потерлась о його ногу. Навідміну від котів, гноми не могли бути потенційними партнерами для кішок, тож вона пішла собі далі. Тим не менш, боковий зір, гострий слух та нюх, дозволяли їй бути в курсі того, що там відбувалось.

А відбувались там дуже й дуже цікаві речі. Гном прикликав вічних котячих ворогів - щурів. Їх було аж 8 штук, і кішка була рада, що не залишилась там надовше, адже гігантські щури загризли б її умить. Натомісць, вони забігли в Сплячого Велета, атакувавши бандитів, що там відпочивали. Сам Босі обійшов ферму й постукався в двері. Декілька хвилин нічого не відбувалось, після чого почувся тихий чоловічий голос:

- Звідкіль ти це чув, незнайомцю? Зараз вже пізно, й на вулиці небезпечно. Хто ти, й чому ми маємо тобі довіряти?...

Кішечка ж, тим часом, давно вже оминула ферму, й вийшла на сусідню вулицю. Вона вела назад, в сторону центральної площі та саду, в якому Кішка полюбляла ходити сама по собі, а місцевий ельф іноді її підкормлював. Вона якраз проходила повз Рудну Біржу, коли побачила ще одне нове обличчя тут, у місці. Вони з пані Торнтон якраз збиралися до неї в кабінет, тож, задершись на дерево, кішечка знову почала вилизуватись.

- Що ж, якщо у вас є пропозиції щодо можливостей, які могли б зацікавити Мене.... - відповіла Келу Халія - вже більш поблажливо, та, все ж, з нотками насмішкуватості, зневаги й призирства в голосі - Тоді прошу за мною.

Обоє піднялися на другий поверх, у кабінет голови Фандалінської Рудної Біржі. Вона поводилася досить упевнено. Келу здавалось, що жіночка розкусила його темноельфійське походження, і її впевненість з урахуванням цього виглядала досить дивною. Зазвичай, темних ельфів боялися, й тому намагались або догодити, або вбити. У випадку ж із Халією Торнтон, здавалось, що вона або на стільки впевнена в собі, що може собі дозволити повернутись до дроу спиною, або ж хоче розставити усі крапки, чітко позначивши себе тією персоною, яка буде диктувати умови. Ну, або ж Кел помилився, й Халія сприйняла його звичайним, недалеким, дурнуватим, але досить сексуальним, хлопчиком з привабливими рисами обличчя, в якого за замовчуванням не може бути ніяких пропозицій щодо перспективних можливостей. Власне, саме такий образ дроу і прийняв, чи не так?

- Ну що, кажи, які там в тебе нові можливості. В сексуальних послугах - скажу одразу - я не зацікавлена. - мовила до дроу Торнтон. Чи злякалась вона його натяків щодо звинувачень у співпраці з "червоними" , було не зрозуміло.

"Вітре, мені обіцяли, що конюх проведе тебе на конюшню, почистить, напоїть і нагодує", - кивнувши бармену і Сільдару, Ґвен все ж попередила коня подумки. Без її дозволу кінь міг і не піти з чужою людиною, - "Не бешкетуй там. Та як хто ображатиме, чи вирішить вкрасти - то клич".

- То ви, пане, тут в тій самій справі, що й ми? - перепитала паладинка в Майло, - Ну, вантаж ми довезли, та в халепу встигли втрапити, і Ґандріху дуже треба допомога. На горі розповімо, щоб без зайвих вух. Мене Ґвен зовут. Ґвеннет Ланіган, я паладинка, така сама як Бодомар, - Ґвен глянула у бік сходів, куди вже пішов їх товариш, і додала проковтнувши смішок, - тільки ввічлива.

Напівкровка і собі думала піти слідом за побратимом-воякою, та на півдорозі спинилась, заслухавшись співом Валрел. Співала ельфійська бардесса і справді чарівно, тож Ґвеннет залишилась аби дослухати пісню до кінця.

— Інструмент? - Дівчина завела руки за спину і дістала усе, що в неї було, а саме лука та сагайдака зі стрілами. - Пане, ви мабуть переплутали прикраси лука з інструментом. Вони дуже гарні, але це все ж не інструмент. Хоча ви вгадали, я не погано виступаю. Хоча боюсь, мій акомпанемент може не зовсім підійти для вашого закладу. Але, я спробую і зроблю все що у моїх силах, щоб розважити ваших відвідувачів. Тому домовилися. - Дівчина забрала свої монети і залишила одну золоту. - Скажіть, де можна встати, щоб не заважати іншим і я спробую виступити.

Після того, як шинкар показав місце для виступу, Валрєл направилися туди і почекавши, доки на її персону звернуть увагу, почала виступ. Вона трохи хвилювалась, тому зробила ковток з переживанням і почала співати. Так, як флейтою, вона б не доповнила співу, вирішила покластись лише на свій голос у надії, лише їм задасть потрібну мелодію.

Слабне тіло і душа
І надія ледь жива
Й небеса здаються зловісними
Зупиняється сам час
Тиша огортає нас
Мій крик маже не чути в ній

Боже, чи ти так караєш мене?
Чи це ціна, яку плачу за помилки?
Цей спів – моє каяття
Ти зараз так потрібен мені
Чуєш голос мій?

По дорозі Келагар роздивлявся навколо. Він не був впевнений щодо того що добре запам'ятав місто, адже воно було під відкритим небом, а не мережою печер, як у нормальних істот. Тим не менш він намагався роздивлятися наскільки місцеві озброєні та уважні тепер. Але це дише для того, аби з користю провести час в невеличцій прогулянці. Він був впевнений що його новий образ достатньо добрий аби його не розкрили, але все ж йшов швидко, намагаючись все ж не знаходитись на вулиці надто довго, аби угикнути зайвих зустрічей.
Біля рудної біржі він зупинився лише на мить, аби постукати в двері і смикнути ручку, між цим спитавши:
– Агов, є хто вдома? Пані Торнтон?

- Дякую, дядьку Сільдаре! - Ґвен усміхнулась, Холвінтер не був би собою, якби не намагався про всіх подбати, - Тільки не кажи Сивкові, що він кобила. Він жереб, і той ще ловелас. То про коня подбають? - перепитала вона в корчмаря, - Чи мені самій його завести і розсідлати?

Паладинка огляділася навкруги. Хороша корчма, повна добрих людей її радувала. Одразу було видно, що не бандитський тут притон. В такому місці було не гріх поласувати доброю печенєю, і холодним пивом запити. Простора, в міру світла зала, пахне смачно, хазяїн привітний, правда шумнувато, так на то і вечір, а в цілому затишно. Ще й кіт на вікні сидить. Якийсь, наче, знайомий.

- Тож... Поговоримо за столиком за вечерею, - спитала вона, - чи візьмемо їжу й пива в кімнату? Бо я б така що б попоїсти, і трохи відкиснути. Та не проти і посидіти в компанії, коли бані тут нема.

  Валрел приклала пальчика до губ і піднявши очі задумалася. Її погляд рухався зі сторони в сторону, наче вона зважувала усі за і проти, і зупинившись на чомусь, вона закивала.
— Прийнятно. - І діставши ще сім золотих монет, доклала їх до першої на стіл. Але не поспішала прибирати руку. Нахмурившись, вона серйозно поглянула у очі бармену. - Але, прибирати за однією людиною, це все одно не те, що брибирати кімнату за кількома. Тому, до води, додайте шматок мила А їжа з ранку, щоб була свіжа, а не розігріта вечеря. Це прийнятні умови?

  Легкими м'якими кроками котик рушив уздовж затіненого провулку. Він пильно стежив за кожним рухом, намагаючись не пропустити жодної цікавинки. Раптом, він спинився, піднявши вгору ніс і закривши очі, мов слухаючи щось далеке, що здавалося, що може почути лише він. Запах залетів у ніс котика, його вуха розвернулися в бік звуку, а погляд став ще пильнішим. Котик повільно розкружлявся навколо своєї осі, роблячи крок за кроком, допоки не знайшов джерело запаху. Зліва, за будинком була корчма, з якої доносився гомін та лайка. Можливо саме це місце і шукав перевтілений друїд.
  Пам'ятаючи про банду червонотаврованих, Сібо хотів дослідити це питання самостійно. Він не знав, як ставитись до Келагара і всю цю інформацію, а решта учасників їх групи легковажило безпекою. Ймовірно, банда робила набіги на місто і не було кому дати відпір їм, а може вже тут, в центрі містечка, в самій Ратуші, засідають їх капітани і керують містом. Зависокою ціною могла бути легковажність групи цією загрозою. Сам Баерван дав знати своїму вірному служителю, що печера Морськог оЕха і доля Роксікерів це наразі першочергова задача. Про що свідчили рідкі волосинки, що з'явились на бороді у Сібо. Але і про дракона друїд не забував, і був шанс натравити червонотаврованих на дракона якимось чином, якщо вже Келагар знаєтьс яна їх внутрішній кухні і може якось вплинути. Гном не вмів спілкуватись і такі обмани та хитрощі йому не вдавались. Але для священної місії він був ладен спробувати!
  Спочатку котик збирався пройтись околицями міста. Оскільки він не встрів одразу жодного "червоного", то видно їх табір має бути поблизу. Але лайка та шинок були тим самим дзвіночком для котенятки, куди варто забігти помурликати. Де ж ще можуть бути типові бандити, як не пити в корчмі, граючи за золото в азартні ігри? Зігнувши задні лапки, котик хвацько застрибнув у відчинено вікно. Вмостившись на підвіконні, його хвіст оповив тулуб і він став спостерігати.

- Еге ж смачні? - Ґвен всміхнулась і розділила останній шматок свого пряника із наполегливо вимагавшим смаколик конем.
Гномова метушня і сором'язливість паладинку трохи дивувала, адже наче вони непогано роззнайомились і подружились, та вона терпляче давала йому час. Видно ж було, що хлоп не з тих, хто одразу стаєдушею компанії, чи вміє поторгуватись за кращу ціну.
Та коли друїд заговорив про знайомі і зрозумілі йомй речі, то так захопився, як наче його підмінили. Наче підмінили малого відлюдника, так заливався він соловейком.

- Козел, і справді, страшний, як смертний гріх, - всміхнулась паладинка, повертівши в руках статуетку, - та в пригоді може стати, коли буде зовсім скрутно. Дякую.

Жінка сховала такого, як віявилося, корисного, козлиська, в сумку, і покачала головую.

- Будь обережніше в лісі. Я розумію, ти друїд, тож тобі там звично. Та щось мені не спокійно, з цими гоблінами і тітушками кругом... - паладинка нахмурилась, ідея Сібо ночувати самому в лісі була їй не довподоби, та з'явилась в неї і інша думка, що могла виявитись слушною, - але... Але, якщо зустрінеш там, в лісі місцевого друїда, тут же може бути місцевий друїд? Так от як зустрінеш його, може розпитаєш, де хованка того Гоблінського Короля? Ви і справді ліси знаєте краще, а Кель же нічого точнішого ніж "десь тут, в лісі" не пригадав. Та стережись гоблінів. І... хорошої ночі.

Ґвеннет помахала припустившому в сторону лісу друїду, хлопнула по шиї коня, і, жестом покликавши його йти за собою пішла в сторону шинка. Вона все ще сподівалася знайти там собі і холодного пива, і гарячу вечерю, і ліжко, і, особливо, лазню.

"Сивку, постій тут, біля конов'язі", - попросила вона Вітра подумки, коли вони підійшли до таверни, - "я піду домовлюсь про конюшню, овес і свіже сіно для тебе".
Коня Ґвеннет прив'язувати не стала, ніколи його не прив'язувала. Сивко був достатньо розумним і щоб не втікти далеко, і щоб не підпустити до сумок лиходіїв.

- Ви вже тут? - не помітити Бодомара в дверях було важко, важче лише обійти. Ґвен всміхнулась і протиснулась повз нього, - Не повіриш, я продала ті сідла майже за ціною покупки. Треба буде ще за залізяччя завтра поторгуватись. А вы за баню ще не питали? Ну пішли тоді, подивимось що тут.

Сільдара Ґвеннет вже запримітила коло стійки, як і Валрел, і ще якогось напіврослика, що виліз на табурет, тож попрямувала до них, та до корчмаря, що був за стійкою. До нього, кивнувши побратимам, вона і звернулась до першого.

- Доброго вечора доброму панові, - привіталась паладинка, - Мене звати Ґвеннет Ланіган, я маю честь подорожувати з цими поважними паном та пані, і мені б коня на ніч в стійло поставити, на хорошу підстилку, та сіна йому і овса задати. І щоб напоїли і почистили. Чи то можна?

- Кімнату і вечерю ви ж вже замовляли? - перепитала вона з Сільдара, перед тим як знов звернутись до корчмаря, - І ще хотіла спитати, чи є в вас банька? Така щоб з паром і віниками?

– А ще, ця красуня, і ця, – Келагар трохи обійняв Валрел і Ґвен, ніби демонструючи Бартену, – вони Герої! Ну знаєте, такі про яких потім складають легенди і пісні... Але усі з чогось починають, наприклад з гоблінів! Ви б бачили, які вони! Блискавичні, яскраві! І це вони були трохи втомлені через незручності! А сумки якраз дозволять цих незручностей уникнути, і значно підвищити шанси на те, що вони допоможуть Фандаліну в розвитку через винищення всякої погані, що тут є! Слово Едгіна Дарвіса!
Поки тут вирішили зайнятися улюбленою справою торгашів, дроу мав час познайомитися з впливовими особами цього міста, тож відпустивши дівчат, Келагар відступив до дверей:
– Піду привітаюсь з тіткою, до зустрічі у Стоунхілла, візьміть і на мене щось.
Закріпивши на поясі мішечок з триболами, він вийшов, далі слідуючи вказівкам Бартена. По дорозі він вивчав навколишню місцевість, граючи роль безтурботного приїзджого. Мабуть, треба було б придумати якесь вітання, або початок розмови, але то для слабаків та поверхневих ніженок. Лише хаотична імпровізація, лише хардкор. Лишалось сподіватись що особа, яка була йому потрібна, ще на місці.

Не можна сказати, шо Фандалін справив враження на Майло. Швидше навіть навпаки. Містечко виявилося якимось надто вже стандартним і непримітним. Нічого тут не було такого, що б кидалося в око, чи западало в душу. Місцеві теж не здавалися цікавими. Ані напірослику, ані до напіврослика. Якось очікувалося більше... расизму? Певним чином це навіть розчаровувало. Майло якось очікував чого... іншого. Не скажеш, що кращого. Швидше навіть гіршого. Якогось бруду, якихось агресивних тутшеніх, в загальному будь-яких проблем. Так вже вийшло, що жрець має таке собі правило — ніколи нічого просто не буває. А тут все було якось надто просто. Надто мирно. Надто... стандартно?

З думок і самонавіювання напіврослика вибудив новий гість у шинку. В ньому легко впізнавався пригодник. І з того, що почув з його замовлення, усе співпадало. Це явно був представник великої групи. Швидше за все саме тої, з якою і розминувся десь в дорозі Майло. Вирішивши не марнувати особливо часу жрець піднявся та підійшов до бармена з пригодником, що про щось разом балакали. Глянувши знизу вверх на Сільдара, Добробочка ткнув в бік.
— Агов. Ти з групи Роксікера?

Згода Бодомара здивувала. Вічно незадоволений вояка якому все не так, хоче провести час в компанії тих, хто все робить не так, або ж підозрілий до біса? Хоча, це цілком природне бажання, тож мабуть треба було очікувати.
– Хочеш потерти їй носика, чи може твоя служба привчила тебе до міцних чоловічих рук?
Келагар розсміявся і пройшов трохи вперед, розкинувши руки і зробивши пару обертів, ніби демонструючи Ґвен себе у всій красі, і відповів їй лише коли вони опинились поруч, так, щоб не волати на все місто, а водночас і натякнути їй на те, що краще не привертати увагу мовою підземних ельфів:
– Ka ssinssrin veldri – xun pholod ml'aen. Наше щастя знаходиться трохи далі по дорозі. Як раз на... – Келагар покачав руками, намагаючись підібрати слово, після чого продовжив, зобразивши деякий скепсис: – Головній площі. Не пропустимо.

Розібравшись зі справами, спільними для всіх, дроу звернувся до крамаря в порядку черги, як чемна поверхнева людина, можливо навіть трохи невідповідно до свого доволі пафосного зовнішнього вигляду. Але ж шукачі пригод самі по собі дивні, тож трохи дивності і невідповідності лише додасть органічності їхній різностороннє розвинутій групі.
– Чи є у вас кілька мішечків... Не певен що знаю як місцеві називають ці пристрої, або ж зможу правильно вимовити назву. Калтропи, часник? Яка дивна назва, хих... "Часник". І чи не підкажете де можна знайти пані Торнтон?

  Що може бути гірше для лісового гнома аніж спілкуватись з торговцем? Подивитись хижаку в пащу, заблукати в темному лісі, рятувати будинок від пожежі — нічого не було гірше ніж мить розмови з торговцем. Сібо, який вже довгий час мандрував, і звик виходити до містечка, намагався без необхідності не звертатись до магазинів. Якщо була нагода, то він намагався вимінювати щось на щось. Навіть монети на щось інше. Так-то йому гроші певний час і не треба були, допоки він не зрозумів їх цінність як валюту. Але торгуватись з профі – то жах! По-перше, гном взагалі не розумів, коли його намагаються пошити в дурні. Він не був певен, скільки річ якась коштує. Дайте спробувати спочатку її, тоді він вже надасть власну цінність предметові. По-друге, торгуватись інтровертному створінню важко. Це такий тягар, коли в тебе не вистачає певної суми і треба з оцими мастаками вести словесні перепалки, щоб на все вистачило грошей. Тому він намагався наперед розумітись на цінах та товарі, який необхідний йому, щоб не сталося прикрощів, які так тиснуть на його друїдську чисту натуру.
— Мені, будь ласка, порошок із рубінів, — діловитим тоном почав Сібо. Хоробрості його тону додало те, що гном дуже любив дорогоцінні каміньчики, і це часом переважало зневагу та страх до торгашів, — десь за 50 золотих. Якщо у вас нема, такого то підкажіть, де тут у вас, у Фандаліні, можна придбати його. А також, — впевненість Сібо враз згасла, коли товар змінився на більш звичайний, — Чи є... чи є у вас такий гак, знаєте, називається абордажним.., моряки користуються, щоб пришвартуватись. Взяв би за 2 золотих. І ще.. ще склянку пусту, — гном дістав деревянну кульку. Точніше це була вистругана із дерева сфера, але не шліфована і більше подібна на м'ячик для гольфу, аніж кульку, — щоби ця кулька туди помістилась. Візьму за золотий! — Сібо завищив ціну для такої звичайної річі. Кулька була маленька, тож і склянка коштувала би пару мідяків, оскільки є звичайним товаром для побуту. Але все, що друїд почерпнув з науки про торгівлю, що в кінці варто завищити вартість купляємого, даби справити на торгівця сприятливий ефект наживи.
  Ще Сібо роздумував чи брати кайдани. Але ця акція для боротьби з місцевою бандою ще видавалась сумнівною. Згадуючи реакцію Валрел, він подумав, що кайдани дозволили би взяти у полон та під варту. Але про цю банду поки мало відомо. Можливо вона ніяк не пов'язана з Ґандріхом, але якщо вона клопоту місцевим жителям створює, то розібратись з ними варто. І якщо вже Сібо хоче брати цю групуп для боротьби з драконом, то і з якоюсь там шпаною вони мають могти розібратись. Все ж цілий сховок здоровецьких гоблінів вони подолали!
— І скажіть, в який бік від міста табір братів Роксікерів? — Сібо не збирався ночувати в місті, йому звичніше спати в лісі. Тож якщо він зустріне братів, то зможе їм розповісти про Ґандріха.
  Погляд Босі зачепився за маскованого Келагара. Лісові гноми дуже цінували вміння в ілюзії і тому Сібо захоплювався цієї роботою дроу. З такою зовнішністью можливо і Сібові не було б так важко торгуватись! Для впевненості друїд поклав на стіл біля мішечка золотих, що отримав від самого Бартена, ще три золоті, щоб показати свої наміри на купівлю та заохотити до співпраці. І докинув ще одну, за інформацію.

"Ну Хоар, ну йоб твою божу матір" - подумав Бодомар. Про свого покровителя він згадував лише коли був повний пиздець. Ну, або коли йому робили мізки нотатками. Хоча сам винен, нічого було чужих богів чіпати. Наче просте й надійне правило, що тут, здавалося б, складного? Але налажав. Тож паладин, сціпивши зуби, відмовчався. Принаймні цього разу. Від тризуба здоровань теж відмахнувся. Він не рятував Сільдара щоб претендувати на цю нагороду. А ось дивна поведінка Дальдарина його зачепила. Був же один нормальний, а тут такий поворот. До біса.

— Уходиш? Ну і пиздуй.

Забравшись на воза та взявши в руки віжки він окинув оком решту загону. Чи, бодай, нікого не забули? Ще б вранці він забив на, але тепер кожен меч був на рахунку. Чи лук. Чи шо там у них.

В дівочі балачки Бодомар не втручався, бо хоч й сказати мав що сказати, та вважав що словами тут не зарадиш. Лише власний досвід здатен змусити переглянути подібні погляди. І судячи з усього Гвен того досвіду таки відвідала, бо в цьому питанні була надто адекватна як для Латандерки.

— На кону не лише доля шановного Ґандріха, але, нажаль, й всього Узбережжя Мечей. Все набагато серйозніше, ніж здається. Якщо ж справа в нагороді, я думаю, знайдуться кілька світлих фракцій, що її нам запропонують.

— Говори, шо там за халепа вселенського масштабу. – До застережень білявки Бодомар поставився відверто скептично. Бо якщо щось надто важливе вдалося так легко просрати, то це, вибачте, пиздець, й винним треба руки повідривати. Буквально.

– Боги, сплющився вам той Посох. Ніби ви не знаєте про Фандалінську банду червонотаврованих і що він нею намагається керувати. І нам він потрібен щоб дізнатися конкретне місце де знаходиться Ґрол, бо має з ним якісь справи. Принаймні у мене немає ідей як його шукати в інший спосіб ніж вирвати інфу з Посоха. Це... Якийсь гоблінський хєр. Сидить собі в лісі десь, робить справи зі Скляним, не думаю що хтось з містян знає де. Хоча... Можна й попитати, може там з'явився хтось путній. Або шукати самим десь на північний схід від міста. Може за місяць і знайдете. Ну добре, за два-три тижні.

— Червонотавровані, говориш? – Настрій у паладина явно покращився, він навіть задоволено засміявся. – Ха! Та то ж просто чудесно! Значить далі нам в сам Фандалін, там треба буде одного чоловічка відвідати, можливо він нам і підкаже щось більш конкретне за північний схід.

***

Перебираючи лати задля перевірки їх комплектації та вартості паладин краєм ока бачив сумніви гнома. То монети візьме й покладе, то на фігурки дивиться як на цабе велике, ще й мотузки шорхається. Сам факт такої нерішучості дратував вояку. На війні така млявість не одне життя задарма згубила, й її потрібно було конче викорінювати. Тож хоч здоровань і спробував проігнорувати малого, повернувшись до свого заняття, та все ж це виявилося сильніше.

— Ну шо ти, млять, мнешся, як коза на виданні. – Гримнув Хмурий, не витримавши, але далі трохи пом'якшав: – Вподобав щось - бери. Заслужив же а не крадеш. Що залишиться - в Фандаліні здамо й також поділим, а з маркованим най подеста розбирається. І взагалі, краще заодно і решті їх долю роздай.

Сам Бодомар на грошову частку не претендував. Йому й так дісталися обладунки, які на його скору оцінку вартували мало не стільки ж як весь той бариш. І хоч сумлінь з цього приводу вояка не відчував, та все ж розсудив що по правді буде бодай чимось поступитися взамін.

  Усе що встигла зробити дівчина, це обернутися на побіг ватажка. Він був якраз поза спиною Валрєл, та на очах дроу, що почав діяти раніше і кількома рухами встиг випустити кілька болтів і обірвати життя гобліноїда. І це, майже так саме, як Бодомар обірвав життя сплячих гоблінів. Дівчина відчувала, що це, було якось не правильно. Як і в момент, коли вона намагалась зупинити Калегара, її ціллю було зупинити надлишкову жорстокість, навіть відносно ворогів.
  Вона стояла над тілом Кларга і стискала кулачка. Після чого обернулася до товаришів.
— Це-це не правильно. Одне діло вбивати у бою, це шляхетно. Але полонених і беззбройних, що не можуть навіть стояти. У цьому нічого шляхетному. Ми повинні були їх доставити у місто і віддати вартовим. Щоб їх життя забрали кати на плахі, або повісили. Щоб люди бачили, що з бандитизмом покінчено і дорога вільна. Щоб вони могли не боятися і дихати вільно. А...А ще полонений. Гвен, ти ж казала, що з вами був ще хтось, так. Як ми тепер дізнаємось де він?

Знайомі слова рубанули слух як грім посеред ясного неба. Неточні, дефективні, але до болю знайомі що розум чіплявся за них, приглушуючи усі інші звуки. Келагар не приховував здивування, коли знайшов поглядом джерело звуків.
– Над вимовою ще треба попрацювати. Якщо буде час та бажання. Щодо дворфа... Є у мене кілька ідей. І якщо цей мотлох пов'язаний зі Скляним посохом, то скоріш за все, у нього ми і дізнаємось що з ним.
Келагар роздивлявся що є в скарбах, одночасно роздумуючи над словами дохлого багбіра. Те, що є зв'язок він був впевнений, але у спогадах лишилась лише необхідність бігти звідси якомога швидше. Хоча, його думки були перервані однією знахідкою. Чорна тканина зі знайомим візерунком, данина колишній величі, пошита на замовлення, і що має лише частину тих властивостей, що повинна мати.
– Iblith! Nindil ussta! (це моє)
Дроу був надто обурений тим, як поводились з доволі коштовною річчю, кинувши її просто серед якогось хламу. Тож він обережно дістав темний плащ, розшитий ледь помітним павутинним візерунком і спробував відчистити його від пилу, якихось скалок да бозна ще чого.

Хмурий перевів погляд на темноельфа. Сумнівів не було.

— Ти знаєш де знайти того короля? — Кивок у відповідь, і паладин запрошуюче оскалився: — Тоді він твій.

Надавати безумовну перевагу боротьбі з більшим злом - один з основних догматів Хоара, і Бодомар повністю його розподіляв. Те, що за душею Келагара були грішки й так зрозуміло. Бо він клятий дроу, а значить злочинець за замовчуванням. Однак сьогодні цей довговухий спритник бився з поряд з Бодомаром, і це те, що справді було важливо. І рішучий кивок - то, хоче те визнавати Кел чи ні, згода довести справу до кінця. Діє як печатка на індульгенції.

А карта? Сраку нею підтерти.

Бій було завершено. Келагар - добив Кларґа. Гвеннет - добила маленьких гоблінсів. Усе, ніби то, було "в шоколаді", за виключенням того, що тепер ніхто нічого не міг їм розповісти. А, може, міг? Бодомар, скориставшись своїми паладинськими здібностями, зміг привести ворога в свідомість, позбавивши можливостей підняти що щита, що меча, й навіть почати допит. "Хмурий" виглядав достатньо загрозливо, щоб Кларґ не пручався, а погроза віддати зеленошкірого на поталу дроу підсилювала цей ефект.

- Кларґ - гоблін маленький. - відповів він ламаною всезагальною мовою, продовжуючи звертатись до себе в третій особі. - Він служить своєму Королю, і лише виконував накази. Тож не різнимся ми з вами сильно. Уся вина за уполонення дверґа лежить на королі, а не на звичайних гоблінах. В нас не було вибору. - почав він. Але, все ж, відповів на поставлене питання по суті, по боявся чорношкірого дроу. - Дверґ був доставлений королю Ґралу. Але крім цього я можу дещо розповісти й про курву, яка з вами подорожує... - гоблін кивнув в сторону Келагара. - Якщо збережете мені життя.

Ватажок гоблінів розумів, що його наврядчи відпустять живим, тож намагався максимально тягнути час, вишукуєчи можливість утекти від авантюристів. Та, поки що, такої можливості він, нажаль, не бачив. Там часом, ті з найманців, хто вирішив роздивитися навкруги, почав помічати деякі деталі - наприклад, те, що більшість ящиків з припасами, які зберігались тут, були промарковані зображенням синього лева.

— Та йоб твою ковіньку!

І знов все по пизді. Це вже ставало візитівкою їх нашвидкоруч склепаного загону. Хоч бойова дівка й дісталася до гоблінського ватажка перша, той вже падав. Бо якщо болт в лоба то болт в лоба. Хоча цього разу в шию. Та то деталі нецікаві.

Бодомар відбуцнув зброю Кларга подалі, висмикнув снаряд та влив в ворога свої останні магічні сили, в надії що того ще можна привести до тями. Коли багбір розплющив очі паладин вже піднявся та поставив йому ногу на груди.

— Ворухнешся – підеш чумазому на забаву. Гадаю сам розумієш чим це для тебе обернеться. Тому говори, де, мать його, сраний Гендріх? Той шо з цими двома був. — Здоровань кивнув на Гвен з Сільдаром.

Ні, Бодомар не збирався його милувати. Просто він не нехтував нічим задля справи, яку вважав правильною. Навіть брехнею. Або він міг би пообіцяти ворогові хоча б швидку смерть, але й щодо ефективності щирих катувань він також не мав ніяких забобонів.

Павуки були дуже доречні. Келагар усміхнувся, готуючи арбалет і спіймавши момент вибіг з укриття, доволі спритно випускаючи два арбалетних болти, ніби в нього було два арбалети, а не один. Але в нього був час попрактикуватися. Шкода лише що точність при стрільбі в натовп на бігу не дуже висока – Келагар не хотів зачепити священних тварин. Хто зна як на це відреагує Королева Пауків, але точно нічого хорошого не станеться. Хоча, було б непогано якби вона щось зробила і з гоблінами. Ну просто.. А чому б і ні?

  Звірі нарешті дібрались до здобичі. І її було багато! Зелена шмакля там, зелене опудало отам, всі такі дрібні, смачні на смак. Насправді огидні, але теє левам треба було ще дізнатись. Вони стрімко накинулись на найближчих гоблінців, намагаючись їх повалити та повідривати голови!

  У Сібо могла б виникти думка, як в такій близькості до них десяток хвилин ні шпана гоблінська, ні його група не могли один одного встрітити. Але коли він нарешті побачив своїх двох кішечок (і мова не про Валрел та Ґвенн), то вони вже готувались до атаки. Їх рев протрубив тривогу для обох компаній і бій розпочався.
  Першою думкою, що виникла у друїда, став план Келагара. Мабуть, це відбулось через те, що сам дроу був одразу за йог олевами, аб оможе Сібо намагався від початку дотримуватись тої ідеї ельфів, що вони вигадали на вході у печеру. Тим не менш, Сібо вирішив повторити свою ілюзію громовитого голосу, повісивши цей "динамік" прямо над сходами:
— Sklonites', mladjie, pred drou, poslanikom moim, inache jdet vas smert'! — почало знову віщати радіо, щоб дати його союзникам декілька секунд часу на влучну атаку.

Доки голобосі пішли міняти свій статус на щось більш цивільне перед рештою повставало питання чим згаяти очікування. Бодомар сів на тепер вже, мабуть, нічійну в'язанку смолоскипів ніби на стілець, й поклав собі меча на коліна. Зброю варто було б почистити. Бо якщо за обладунками він слідкував мало не так-сяк, то з двуруча мало не пилинки здував. Бо підведи меч - й броня не допоможе. Тож здоровань почав відтирати кров від леза. Рукавом. Все одно потім ще довго доведеться відмиватися після цієї м'ясорубки.

— То шо, кошатнику, там де ти цю парочку знайшов були ще якісь проходи? Бо в нас тільки там ще діра невивчена. — Паладин вказав на ймовірний напрямок кивком голови.

Дроу вірив що його реакції буде достатньо аби ухилитися від стрибка наземного звіра, тож на лева не нападав, хоч і приготувався стромити йому в ніс щось гостре, коли той стрибне. Але той щось не стрибнув і пішов далі. Ну, Келагар був і не проти, хай з цим розбираються інші. А потім з'явився гном, про якого дроу вже встиг забути.
– Це твоє? – він вказав в сторону, куди пішла велика кішка.
А в наступну мить затарахтіла Валрел і почала робити одночасно і гірше і... легше? Рана, яка спочатку сприймалася як щось критичне, виявилася хоч і небезпечною, але все ж не такою страшною як могла б бути. Хоча спритник волів би щоб його не трясли. Але в той же час було дивно-приємно що вона намагається щось зробити, і це щось – це допомогти.
– Ага, зробиш... Обов'язково. Тільки потім. А зараз не панікуй, бо вмирати я не збираюсь. Принаймні до того як ти будеш щось робити.
Тепер, зробивши кілька подихів, Келагар відчував себе приблизно непогано. Хоча було б непогано опинитися в купальнях під вмілими руками добре навченого массажу раба. Або ж хоча б просто в комфорті. Але це не скоро.

  Поки перевтілений із ведмедя гном збирався по цій гірці, він вже придумав план, як допомогти Хмурому. Він був певен, що решта ельфів також десь поруч і борються із зеленкуватим ворогом. План Келагара накрився. Хоч Валрел та Сібо власними силами спробували якось посприяти тій ідеї, але вийшло щось зовсім не так. Сібо переживав, що може це його помилка, він щось невірно зрозумів і не так зробив. Все ж він з цими паразитами лісу був знайомий і розумівся на їх звичаях, та навіть знав мову. Він знав, що як їм показать силу, то гобліни могли би і послухать. Варги от склонились перед ними, але їх магією якось обернули назад проти їх групи. Але особливо роздумувать, що пішло не так було ніколи. А от, як діяти далі і бути корисним, бо все ж Сібо як прислужник Баервана вбачав свою місію в тому, щоб бути корисним для тих, хто потребує того, – тут вже гном вирішив! Важке заклинання, що він опанував не так давно у своїх мандрах вже висіло у нього на думці. Коли вже воно мало б з його язика зісковзнути та втілити новий задум, як він почув звуки битви не з того боку, з якого очікував.
  Насправді довга печера справа, що мала вести до містка, не відлунювала звуки бою вза-га-лі. Сібо міг би злякатись за товаришів. Може вже щось страшне сталось з паладином та рештою? Невже їх вбили? Але холодним душем, прямо як та хвиля, що пройшлась по печері і омила й самого друїда, по Сібові пройшла здогадка. Вони ж прийшли сюди з певною метою, а саме врятувати їх наймитів. Він сумнівався, що Бодомар міг за цей короткий час, поки Босі по камінцям дряпав угору, вже пробігти цю довгу печеру справа і перевести битву до лівої від Сібо халупи. А отже це може бути той самий Ґандріх зі своїм товаришем.
  Гном виліз нарешті із свого проходу і порадів, що магія схову дає йому можливість обдумати дії, не боячись за раптовий напад на нього. Але поруч і так нікого не було. Він заглянув в лігво по ліву руку і побачив по той бік кімнати ведмежатника, що бився з двома. Було важко розглядіти його супротивників, бо підйом кудись вверх якраз приховував їх частково каменями. Але певність була в тому, що один з них був чоловік, при тому людина. І як казав Яків йому в дорозі, та й потім по мертвих конях згадувалось, що у Ґандріха був супутник чоловік-лицар. Не бажаючи втрачати дорогоцінні секунди та махнувши своїм списо-посохом, встромивши його у підлогу, Сібо почав чаклувати свою друїдську магію:
— Духи лісу, даною силою мені самим Баерваном, прошу вашою помічі, прийдіть до мене! — спис вказав на два місця. Одним рухом він спрямував списа на сходи зліва, саме біля осіб, що вели бій. Перехопивши двома руками спис другим його кінцем він вказав у протилежний бік, — у праву печеру, якраз на повороті направо, що мав би вести до мосту. В обох вказаних друїдом місцях духи почали набувати звірячої форми хижаків. Два леви постали, два короля звірів були викликаними Сібом для захисту його нових друзів.
  Вже не було сенсу ховатися для гнома, тому він віддав команду своїм феям:
— Вбивайте гобліноїдів, не зачіпайте людей, ельфів та двергів! – дав владно та гучно команду Сібо, що йому не було притаманно, — а потім вертайтесь до мене.
  Звірі почали діяти, а сам гном направив друїдську енергію зцілення на того, на кого думав, що то Ґандріх.

Паладин впився поглядом в хобгобліна. Ось цього не треба питати чи він тут головний, ба й так видно. І хоч дроу вже пустив тому кров, і ще й зробив це доволі вправно, та ворог все ж вистояв. Дівчина ж ніби й не помічала загрози, фокусуючи свою увагу на стрілках. Не годиться.

Хтось каже що не всі розбійники винні, а вся відповідальність лежить ватажках. Бодомар так не вважав. Але він був згоден що ватажки винні особливо. І покарання їм потрібне особливе.

— Пизда тобі. — Хмурий пробурав свою обітницю. Бо не слова несуть в собі сакральну силу, а сенси, що йдуть разом з ними. І тут неоднозначних трактовок бути не могло. Як і зволікань. На ходу знімаючи з пояса топорик з короткою рукояттю здоровань сунув прямо на хоба. Перший удар прийняла на себе ворожа рука, й стала культяпкою. Другий блокувати було вже нічим, і з сяйвом на лезі сокира зупинилася лише десь посеред ворожої черепушки. Швидкий суд, швидкий вирок. Хмурий повернувся до решти ворогів, доки його Зелений бро обходив їх з флангу, та заслонив собою ельфійку. Все ж таки інколи варто пам'ятати що ти паладин.

— Ти добре попрацювала, Ліхтарик, дай тепер чоловікам завершити начате.

- Так, звісно, бери, - Ґвенн простягнула накінечник списа Сільдарові, - з ножами ти завжди бів вправніший, а це ж майже ніж.
Жінка вимучено посміхнулась, і знов подивилась на свою поробку.
- Не виходить, - зітхнула вона, - та й, мабуть, і не спрацює. Я не настільки добре кидаю всяку хрінь. Треба кращий план.
Ґвенн задумалась, перебираючи пальцями мотузку і вивільняючи камінь. Між її брів на мить пролягла глибока зморшка. З мотузки, уламка списа та камінюки Ґвен почала майструвати щось на кшалт булави, а чи й ранкової зірки. Паладинка ще не знала, що з того вийде, але їй теж була треба якась зброя.

- Заради Латандера, ніколи не думала що буду прив'язувати камінь на палицю, наче якийсь гоблін. - зітхнула вона, - Допоможи будь ласка знов. Це вже мабуть остаточно.

- І... Здається, знаю, що ми можемо зробити, - врешті решт паладинка на щось рішилась, - сховаєшся за отим сталактітом, - Ґвен кивнула на ту кам'яну колону, поруч з котрою зовсім нещодавно сама потерпала від ведмежатників. Я виманю того здорованя сюди, наверх, і спробую прив'язати до місця. На це в мене ще має вистачити сил, та не знаю скільки то його протримає, може й взагалі не втримати... Коли лози його прив'яжуть - маємо зайти з двох сторін та бити покидька, поки не вирвався. Навіть як вирветься, захищатись одразу від двох, йому буде важко, до когось спиною та й повернеться. Підходить? Тоді... Скажи мені як буде гоблінською "свинойоб"? І не кажи татові, що я такі слова знаю.

Ґвен нервово фиркнула, стримуючи сміх. В неї знов був план, і він знов був до чортів ризикованим для них обох. Та все ж кращим, ніж сидіти на місці і чекати гоблінського милосердя.
Дочекавшись поки Сільдар буде майже на місці, Ґвен і сама рушила виконувати свій план.

- Агов, ти, Čeatsap! - вже не ховаюсь, Ґвеннет вийшла на як їй здавалось зручне місце біля сходів і окликнула Ведмежатника на підземному наріччі, вставивши гоблінською лише нове вивчене слово, - Загубив когось, Čeatsap? То піднімайся сюди, шо ти там ото дрочиш? І хтось з нас когось видере.

Зробивши зухвалий жест, паладинка всмыхнулась. Жереб було кинуто, і слова, такі ж древні як самі ельфи, чи клятви друїдів, як її власні клятви були готові зірватись до з її вуст колисковою "Баю-баю-баю, до Землі приймаю, баю-баю-баю міцно вас тримаю, баю-баю вам від Чорнобаю".

  Мокре волосся все одно налипало на лице та заважало бачити те, на що вона змахувала скимитаром. Та коли вона знов замахнулась на гобліноїда, із за неї вже вистрибнув дроу та прикінчив того. Дівчина розслабилась і опустила зброю, щоб знов прибрати довге волосся. Як раз у той момент, коли вибігли інші гобліноїди та натягли по команді луки.
  Обидві стріли поцілили по єльфійці, завдаючи шкоди. Вона скрикнула від болю та злісно подивилася на ворогів, не розбираючи що казала. В таких ситуаціях кожен переходить на рідну мову та підбирає для цього, не самі культурні вирази.
— Аааай! Fils de pute, досить псувати мій одяг! - Хвилинка злості, та потім Валрєл глибоко вдихнула та заспокоїлась, як її вчили дворянські манери. Вона холоднокровно дістала вільною рукою флейту, та знов заграла колискову мелодію.

Чекати поки здоровань вилізе вперед часу не було – чим довше живуть вороги, тим більше вони атакують і збільшують шанси того, що вже не буде сенсу пропускати когось вперед. От і Валрел... Зупинилась на верхній частині сходинок – там, де особливість місцевості не закриває її аж ніяк. Але ж то її проблеми? Принаймні поки в неї є сили стояти, світити і відволікати увагу на себе.
Вибравши момент, Келагар проскочив повз дівчину, Заходячи за ліве плече ворога, і намагаючись розрізати артерії на шиї. З урахуванням того що у другій руці у дроу був арбалет, то на випадок промаху, він все ще міг пробити скроню хобгобліна арбалетним болтом, тож бідоласі не було сенсу щось робити – залишалося спокійно померти. Ну може ще весело поперебирати ніжками, ніби намагаючись втекти від смерті. Але то лише для того щоб розважити оточуючих.
Штовхнувши помираючого в сторону, Келагар поспішив стати менш видимо та прибавливою ціллю, тож випустивши снаряд за арбалета кудись у "натовп", він стрибнув за камінь і почав його обережно обходити, аби коли вороги будуть зв'язані боєм, прикінчити одного з них, і при цьому не наразити себе на небезпеку. Ну, як що взагалі можливо говорити про безпечність, коли поруч розмахують загостреними металевими предметами.

Темрява. Клята темрява покрила все навколо. Проте битва й у ній залишалася битвою. Бодомар довірився відчуттям й наніс . Лезо пішло широкою дугою, і наче когось зачепив. І одразу ж наступна атака, але цього разу розсікає лише повітря, й не знаходячи цілі меч вискальзує з рук кудись у пошуках кращої долі. Це не діло, це тотальна зрада. Йому конче потрібне кляте світло.

— Відступаєм! — Скомандував паладин своєму соратнику. Без меча і зору паладин йому не помічник, тож це було найкращим рішення. Хоча як той взагалі опинився поряд і чому він взагалі сраний гоблін - такі питання зараз не стояли. Побратим - і все тут. Який є.

Хмурий оглянувся. Десь попереду промайнуло сяйво, однак майже одразу сховалося за рогом разом з ельфійкою, і лише тонесенькі промінчики досягали потоку вологої поверхні. Туди Бодомару й було потрібно.

— Ба, таки щось вмієш. — Інколи серед бійки варто підбадьорити соратника, навіть якщо він клятий дідько. Та й зробив той свою справу доволі спритно й, що головне, своєчасно. Тож Хмурому залишилось лишь відкинути від себе вже бездиханну тушку перевертня, й можна було рухатись далі.

Підстрибнувши він зачепився за край містка обома руками, благо вірний меч зараз був за спиною й не заважав. Ривком підтягнувшись здоровань заскочив на поверхню та на ходу вихоплюючи зброю рушив до купи скоромерців. Бити сплячого гобліна було Бодомарові не з руки, тому він просто віджбурнув тільце відписавши добрячого паладинського копняка: щоб не вовтузився під ногами. А там, знизу, хтось з ним та й розбереться. А далі було все як старий вояка вміє. Спершу широкий рубаний удар в переляканого багбіра, і ось вже його розпороте тіло падає вниз, а одразу за ним стрічкою осипаються й його нутрощі. Не втрачаючи інерції Бодомар робить оберт навколо своєї осі й трохи змінивши траєкторію меча скошує вже іншого ворога, відправляючи його вслід за рештою: вниз з містка. Залишився лише один, на вигляд - вожак цієї зграї. Якраз подобающий противник.

— Ну здоров був. Ти тут головний?

Сперечатись поряд із ворогом – тупа ідея. Навіть більш тупа, ніж ходити зі смолоскипом коли хтось пішов уперед. Дроу показав жестами бодомару що він думає на тему його розумових здібностей, але не завершивши фразу, перейшов на більш зрозумілі жести – постукав по голові , а потім по каменю, після чого вказав на факел і назад, в хвіст групи, там де йому слід би бути поки не розпочнеться бій. От тоді вже світло не буде мати критичного значення. Сподіваючись що розумових здібностей Бодомара буде достатньо для розуміння ситуації, Келагар пішов уперед... І зупинився. Розуміючи що щось воно якось не працює, він зітхнув. Усі "правильні" члени партії настільки правильні що навряд будуть грати виставу про дроу ,яки прийшли забрати гоблінів собі в служіння. А ворги... Схоже що проблема саме в них, або ж Келагар поки не знав як пояснити собакам відносини між різними расами.
Тож залишалося відступити, аби хтось в міній броні відволік на себе увагу.
– Курва. Ну давай, вперед, розчисти шлях Темній володарці!
Елегантним жестом, і дійсно елегантним, а не як сам Бодомар, дроу вказав здорованю напрямок куди воювати.

У тому місці, де головний тунель перетинається під стелею проходом, гобліни звели міст, що виконує також функцію сторожового поста. Струмок продовжує текти зверху, долаючи нерівні пороги, повертаючи зі сходу за поворотом тунелю. Звук водоспаду лунає з більшої печери, розташованої десь попереду.

Те, що нікого не було на посту, було результатом того, що вартовий побіг вліво, коли побачив, що ворґи з ланцюгів зірвались. А побіг він по допомогу, з якою, власне, й повернувся, коли більшість авантюристів, а конкретно - Бодомар та Валрел, вже були біля мосту. Темний ельф був трохи попереду, під мостом, і залишився непоміченим для двох гоблінів - одного більш крупного, а іншого - поменше, які вибігли на міст з лівого проходу. Крупніший гоблін був озброєний морґенштерном та щитом, і, побачивши авантюристів, заслонив собою більш меншого гобліна.

Менший гоблін обернувся до монстрів, що вийшли з під контролю, й промовив закляття. Чорна мосховсько-мордовська мова злітала з його вуст, приводячи до тями чотирилапих гоблінських союзників. Вони зупинились, тряхнули шкурою, й перестали підкорятися наказам так званої темної ельфійки. Але, відчувши присмак свободи на своїх пащах, вони й гоблінам не стали покорними. Вони були готові роздирати на шмаття будь-кого, в залежності від того, хто був до них найближчим. А найближчим виявився Келагар: як би не намагався приховати свою присутність дроу, від ворґів, що мали тонкий нюх та слух, йому сховатись не вдалось....

— Що за? - Єльфійка не була впевнена в тому, що вона бачила те, що бачила. Можливо через темряву, без кольору було не розібрати, тому вона торкнулася пальцями до шпильки на грудях, і та у мить засіяла як ліхтар, пронизаючи спалахом темні склепіння печери. - Щ-що ти таке? Хто ти? Хто це? - Останнє, єльфійка спитала у дроу, поки той єдиний був нічим не зайнятий. В одночас, вони пропустили полуорка та людину, що направились назад до виходу з печери. У цей час, Вилізши із під медвежих шкір гном, почав взагалі розмовляти з тваринами на огидливій мові зеленокожих. - Щ-що він каже? Ти його розумієш?

    Магічно втілений в простір шипований батіг обвив шию гобліна насмерть. Яків підтягнув лиш нерухоме тіло, і руки його затремтіли. Взмахом пальців він заставив зброю зникнути, але час це не повернуло. Коли почалась ще одна бійка, друїд навіть не поглянув на неї. Дротики свистіли над головами і скімітари блищали біля нього, та Яків не рухався і не захищався. Він ненавидів вбивати. І кожен раз, коли йому потрібно було робити це, він ненавидів себе. Та цей випадок був інакшим, бо у нього був вибір, і він зробив помилку: легковажну й дурну.
    Гоблінів не дуже любили. Для більшості вони були способом потренувати бойові вміння й отримати перші гроші для своїх потреб. Ніхто ніколи й не заду
мувався, чому так багато гоблінів здійснює розбійницькі напади, чому їх використовують як прислужників, для своїх злих задумів? Кажуть, що це їхня природа, та тільки ніхто не задумується, що природа виключає мораль: вона не є злою чи доброю, такою їх роблять ті, хто й створює уявні етичні поняття й слідує їм. Тому, чи можна звинувачувати гобліна, природою якого є виживання за рахунок нападів? Чи більшим «монстр» є людина або єльф, або він сам — пів-орк Яків, який і сам вбиває, і грабує, і звинувачує інших за їх єство, і при цьому всьому виправдовує себе?
    Яків поглянув на бій ще раз. Йому потрібен був час, щоб пробачити собі й змінитися. Бій закінчився швидко. Врятували полоненку. Сібо розказав йому про все, та друїд нічого не говорив. Він лише опустився на оде коліно до ведмедя й почесав його маківку. Власне, все можна було прочитати по його обличчі. В згаслих зіницях й опущених плечах. Таким було його прощання. Він направився до виходу із печери, а звідти по залишеним слідам до свого бика. Чужі речі Яків переклав на інший віз й відправився в своє самотнє паломництво.

  В печері була темрява. Ведмідь відчував псів все ближче і ближче. Але це були не ті вовки, про здогадку яких пустив Сібо в своїй голові, це було дещо гірше. Це був запах воргів. Принаймні в отих двох, що були найближчі. А це значило, що клан цей не з пустячкових.
  Коли Сібо жив з гоблінцями, то він чув, скільки мороки в них йде на приручення і догляд за цими істотами. Але в того клану воргів не було, оскільки він був заслабкий. Власне тому їх пізніше захопили вже орки, у яких була зграйка своїх воргів, от там йому вже пощастило з ними познайомитись. Ну як познайомитись. Познайомитись з прибиранням їх вольєру, бо його статус як полоненого "майже гоблінця" дозволяв лише чистити клітку та прибирати їх відходи. І той сморід Сібо босі добре запамятав, а нюх ведмедя не лише нагадав про це, а ще кратно підвищив всі нюанси цього запашного букету. Чоний ведмідь встряхнув своєю мордою в знак скривлення.
  Крім оцих от фактів друїд мало вже щось пам'ятав. Йому захотілось розглядіти їх. І хоча відраза до цих істот коливалас ьбіля смертельної огиди, все ж це були звірі. Тож вбивати йому їх теж не хотілось. А тому...
  На очах чорне хутро почало зникати, а тіло зменшуватись. На місці страшного лісового звіра постав безобородий гном. Сібо в своєму тілі одразу відчув шалену слабкість. Рани, що він отримав від чотирьох списів за рахунок друїдської рани затягнулись, але з'їлу шалену кількість сил його власного фізичного тіла. Болі стали проявлятись в тих місцях, де побували ці знаряддя для вбивства, гостро колячі на внутрішні органи та кістки. В руках за іронією долі гном тримав аткий же самий спис, але власноруч зроблений. Саме час не про воргів думати, а своїми чарами зцілити стомлене тіло.
  Гномські очі розсіяли туман темряви і малий Босі побачив цих гоблінських собак. Користаючись коротким збентеженням свого супроводження від перевтілення назад в гнома, Сібо звернувся до паладина:
— Пане Бодомаре, тут декілька голодних звірів, які дуже хочуть скуштувати м'яса, — Сібо не встиг злякатись своєї наглості звернутись до цього чоловіка, бо в голові була дитяча аплікація із різноманітних думок, з яких він намагався скласти план дій, — не знайдеться у вас дкілька шматків для них? — люб'язно закінчив Сібо, а потім різко перейшов на гоблінську, додаючи в голос нотки і словечка, які Сібові не були властиві від слова в-з-а-г-а-л-і:
— Shavki, anu pali nyc, — властно почав друїд, — ya vam novyh khozyaeb privel! — безбородий гномик вказав на парочку ельфів, що стояли поруч.
  Про себе ж гном сподівався, що його експромпт спрацює, бо він не був певен, що варги взагалі розуміють гоблінську, але знав, що ті розуміють мову сили. Сібо двічі кліпнув очима в бік Келагара та Валрел, які і надихнули малого соромязливця на таке подвійне превтілення: із ведмедя в гобліна-забіяку.

Доки ведмідь показував який він вправний художник та малював на землі свої матюки, у бодомарових вухах відлунали слова. Ох вже ж ці ельфи: і як він тільки там розгледів гобліна? Знову.

— Не можна залишати ворогів позаду. Впевнений що впораєшся - зроби це тихо. Бо якщо я піду, той волатиме на всю околицю.

Не те щоб Хмурий був проти зробити все гучно та помпезно, і навіть вважав що урочиста кара краще тихої, проте був змушений й міркувати про решту загону. Все-таки справа спільна. То нехай хтось більш спритний проллє трохи гоблінської крові, а паладин його благословить. Фігурально, звісно. Бо божественну магію на таке зась марнувати.

Дальдарин звик покладатися на рубін в своєму кинджалі, але під час останньої битви він випав десь і ельф не зміг його знайти. Тому, поки вони ще були біля возів, він пошарився по ним, щоб знайти якісь предмети, які можна використовувати для чар. Специфічних інгредієнтів, типу лайна кажана зі сіркою, там, звичайно, не було, але прості штучки, типу шматка овечого хутра, дубленої шкіри чи мідної проволоки, він знайти зміг.

І от зараз Дальдарин дістав з кишень свого саморобного жупана шматочок мідної проволоки, вказав пальцем на Бодомара, і прошептав магічним шепотом, який міг чути лише адресат.

— "В кущах сидить гобліноїд. Один. Нас поки не помітив. Ліквідуємо його швидко, поки він нас не помітив, чи спробуємо прокрастися?"

  Смерділо і тут зеленим гоблінцем. Свіжа тушка була десь сбоку, за кущами. З Яковом ведмежа подоба Сібо вже найшла спільну мову, тому гном лаписьком вималював перед колегою друїдом нехитрий символ:
— 👺
  Ведмідь не ревів, щоб не привертати до себе уваги. Коли Яків поглянув на символ, а потім на Сібо Босі, то чорна тварина повернула морду в бік, де їх ворог ховався, вказуючи напрямок до нього. А потім додатково кігтем провів лінію, що означало кількість охоронців — один.
  Авжеж, Сібо міг би самостійно побігти в кущі та розгризти мале шкідливе створіння навпіл. Але лісовому гномові потрібні були справжні бійці, які зможуть допомогти йому побороти дракона, тому він хотів побачити, як діятиме ця група. А також показати, що і він корисний, не лише списи ловити може.

  Ведмідь Сібо встав на задні лапи, а передніми сперся на стовбур дерева, до якого на мотузці був захоплений в полон силками Бодомар. Ведмідь в середині гнома Босі хотів повалити дерево і врятувати товариша, коли як свідомість самого друїда перевершила тваринячу і вчасно зупинила виконання такого злочину. В світогляді Сібо Босі цінність життя дерева була на гілку вище якогось людиська паладина. Філософську суперечку в голові лісовика перервав ельф, що вправно вскочив на те дерево та просто обрізав мотузку ножем. Все ще коливаючись в своїй цінносній шкалі, ведмідь не зметикував підставити чоловікові своє м'яке хутро для падіння.

***

  Яму ведмежий нюх друїда визначив одразу — сліди гоблінського поріддя різко обривались і чомусь розходились в боки десь з метр вліво та вправо. Сібо сповістив їх імпровізований загін гучним ревом, на пару миттів запізнившись за попередженням Дальдарина. Ох вже цей спритний ельф! Гном Босі був задоволений, що в їх групі є такий швидкий на реакцію на загрози ельф. В голові у ведмедя прорізались спогади, що перед тим, як в його гномську тушку полетіло 4 списи, один гоблін впав на деякій відстані від Сібо. Вже тоді ельф зреагував на загрозу і допомагав її подолати. Ставлення до чародія покращилось ще більше від ранку, і захоплення ним порівнялось до рівня ставлення до Якова. Це був величезний крок для Сібо, котрий не звик довіряти міським істотам, знаючу їх гнилу сутність, жадібність, а головне жахливе поводженням з святим лісом!
  Ведмідь обережно надавив лапою в те місце, де мала починатись пастка. Земля під цим тиском прогнулась, м'яко облітаючи форму лапи. Впевневшись, що прямо йти не можна, Сібо обійшов замасковану пастку разом з іншими.

***

  Дійшовши до печери, ведмідь не відводив носа від землі. Запах зеленошкірих гобліноїдів вже відбилось у пам'яті чорнохутрого звіра і він легко розпізнавав їх слід. Тож очікуючі, що у печери має бути якась охорона, Сібо почав уважно обстежувати територію навколо, слідуючі за своїм носом.
  Друїд Босі зловив себе на думці, що у тілі тварини його розуміє лише Яків, і що таким чином йому комфортніше спілкуватись з цим товариством по перевезенню візків. Такий вже Сібо був сором'язливий і не охочий на балаканину.

Яків не встиг скористатися порадою Дальдарина й підхопити Бодомара - хмурий паладін відмовився від будь-якої допомоги. З мужністю вдарившись об землю, він обтрусився, самозцілився, і група рушила далі по стежі. Довго чи коротко, але приблизно за годину вони були на місці. Пройшовши по гоблінській стежці вісім кілометрів від місця засідки, авантюристи натрапили на глибоку печеру в схилі пагорба. Із прикритого густими заростями шипшини входу в печеру витікає дрібний струмок. По правий бік від струмка всередину веде вузька суха ділянка ґрунту....

***
Тим часом, в самій печері купа гобліноїдів не могла нарадуватись кількістю своїх полонених. Вони ще не знали про те, що у вартових є бардеса-полонянка напівельфійка Валрел Ластро. Їм було достатньо тих двох, хто знаходився під охороною. Але, давайте про все в хронологічному порядку.

Отож, повернемось на декілька діб назад у часі, коли Ґандріх Роксікер, разом із Сільдаром Голвінтером рушили із Невервінтера в напрямку Фандаліна. Сільдар Холвінтер — добросердечна людина майже п’ятдесяти років, що зайняла почесне місце в знаменитій Кавалерії Грифонів величного міста Глибоководдя. Він є членом Альянсу Лордів, групи союзних політичних сил, зацікавлених у загальній безпеці та процвітанні. Члени Ордену забезпечують безпеку великих міст та інших поселень за рахунок випереджального усунення загроз будь-якими засобами, приносячи честь і славу своїм лідерам та батьківщині. Сільдар був досить товаристською людиною, й завжди підтримував зв'язок з іншими рядовими членами Альянсу Лордів, та тими, хто розділяв їхні інтереси. До останніх належали брати Роксікери. До перших - дехто, кого ми назвемо Райаном Ланіганом.

Райан мав доньку на ймення Ґвеннет, яка пішла стопами свого батька. Себто - стала лицаркою, паладіншою, мандрівною борчинею за Добро і Справедливість. А, може, й за щось інше: хто зна? Так, чи інакше, але по молодості, коли напівельфійка Ґвеннет (більшість вважали, що її мати була чистокровною ельфійкою) була зброєносицею в свого батька, вони утрьох з Сільдаром втрапили в декілька пригод, про які можна було згадати: іноді - з усмішкою на вустах, згадуючи їх вдале завершення, а іноді - з жахом, фантазуючи про те, що вони могли закінчитись зовсім не так. І от, будучи вже дорослою й більш-менш досвіченою паладиншою, вільною від усіх зброєносних зобов'язань по відношенню до свого батька (чи, може, вітчима?...), вони знову перестрілися.

Зустріч відбулася біля південної брами Невервінтера: Ґвеннет Ланіган рухалась уздовж Берега Мечів з півночі, оминувши Невервінтер проїздом, і залишившись там всього на одну добу, а гном у супроводі Сільдара прямував на південь. Для усіх трьох шлях пролягав на південь, тож було вирішено рухатись разом: це було і безпечніше, і цікавіше. За півдня шляху Роксікер та Голвінтер вмовили дівчину пристати до них та поїхати до Фандаліну, і, оскільки в паладінши не було нагальних планів, а зустріти старих знайомих завше було приємно, вона погодилась.

Продовження цієї історії вам вже відомо. Вони втрапили в гоблінську засідку й програли; двоє коней були вбиті, третій - втік, а усі троє гуманоїдів потрапили в полон і принаймні двоє з них - Сільдар та Ґвеннет - наразі перебували в сховку Кам'яних Пащ. Їх доставили до печер непритомними, й тому обоє не знали, де знаходяться. Усе, що Ґвен могла роздивитись довкола - це шестеро гобліноїдів, що сторожили добре зв'язану роздягнену до білизни здобич. Здобиччю, як ви розумієте, була, власне, вона, та її напарник, який, не маючи напівельфійського темного зору, бачив іще менше, ніж вона сама: куди подівся гном, та де зберігається їхня зброя, Гвен не знала. Роти обох були затяті кляпами, але Ґвен побачила, що Сільдар, який також вже був притомним, зміг звільнити свого рота...

Безжалісна сила інженерної думки підкинула Бодомара в повітря, та зафіксувала чоловіка в досить безпомічному стані. Паладин було рипнувся, спробувавши підтягнутися, проте від цього руху під впливом гравітації почав сповзати з піхви зафіксований на спині двуруч. Тож його довелося перехопити, і підтримувати однією рукою.

— Краще не підлазь, Якове.

Бо важив здоровань більш за центнер, і це не враховуючи обладунків. А разом з ними був справді серйозною загрозою для будь-якої цілі знизу. Коли мотузка увірвалася, Бодомар спробував перегрупуватися в повітрі. Проте йому не те що на ноги приземлитися, йому ледве оминулося звернути шию, прийнявши удар на плече. Через біль паладин піднявся, приклав долоню до пошкодженої руки, та заплющивши очі, щось пробурмотів.

— Ходімте далі. Те зелене гівно догралося.

— «Ой-ой-ой, обережніше! Зачекай секунду, зараз я тебе зніму!»

Дальдарин спробував був залізти на дерево, на якому підвісило Бодомара, і без особливих проблем заліз на нього. Схопивши мотузок, на якому бовтався його напарник, він закричав вниз:

— «Я зараз її переріжу, готуйся падати! Якове, спробуй його піймати! На рахунок 3: один! Два! Три!»

І Дальдарин перерізав мотузок кинджалом.

  Ведмедик Сібо йшов мовчки. Йому було притаманно ходити мовчки по лісу, бо зазвичай його супутниками були лише звірята. Та й загалом Сібо не особливо виділявся у спілкуванні з розумними істотами, тому мовчанка була для нього звична на випадок отаких от компаній із шукачів пригоди. Але в цьому випадку Сібо був чорним ведмедем, який йшов за своєю здобиччю. А ведмедям краще не гарчати, бо весь обід розбіжиться. Може й варто б було, щоб гоблінське м'яско розбіглось, бо може тоді пощастило б врятувати тих двох невдах, яких взяли у полон ці зелені розбійники. Зеленими вони були за кольором шкіри і до лісу ніякого відношення не мали. А оскільки Сібо з ними жив, то знав, що ці малі нещастя дуже ліс не поважають. І хоча йому іноді було шкода їх, бо така раса рабська намагається виживати під гнітом тиранів накштал орків чи то медвежатників, але все ж вони були вороги його дому — його лісові.
  Отак, занурившись в спогади перебування в полоні у гоблінів і свого відношення до них, Сібо Босі своїми мохнатими лаписьками йшов за своїм нюхом, що вів його рівно по стежині. Допоки не почув раптовий хруст перед собою від Бодомара і наступний за ним коментар від підбігаючого Якова...

    — Ти легких шляхів не шукаєш, — Яків м’яко загиготів від того, як ведмідь почав викладати слова. Йому не потрібне було чітке розуміння, бо ж і чітких питань не було, але пів-орк цінував і з захопленняв споглядав за педантичністю Сібо як друїда.

***

    Перед тим як піти, Яків наголосив, що приховає біля узбіччя вози й тварин прикує до дерев, щоб не очі розбійним панам на дорозі не кидались. Це не зайняло багато часу, бо ж і сильно Підмогильний не старався. Келегар, судячи по всьому, не спішив за всіма, а Келегару Яків довіряв, бо ж краще за інших знав, як пече клеймо кольору шкіри.
    Він догнав решту вже на невеличкій зупинці. Яків не біг, але від швидкої ходи по горбистому лісу на лобі взрісся піт. Каплі він витер листком з дерева, а його потім розтер між долонь і соком змочив чоло і вилиці — сік швидко засох тоненькою шкірочкою.
    — Що тут? Пастка, га? — Підмогильний схилився над натягнутим шнурком. — Хтось зна, гоблінська робота? — Яків поглянув на Сібо, його ведмежий нюх може й зміг би відділити характерний запах цих істот. — Якщо місце перевіряли недавно, ми легко можемо попасти в ще одну засідку, бо ж мисливці не залишають пастки далеко. Я можу... зробити нас непомітними для гоблінів, та, пропоную, стати помітними, піймати одного із розбійників живцем і вмовити його відвести нас. Всі ж бо знають, що гобліни хоч і слабкі, та істоти чесні з собою, і вони знають, що слабкі, тому часто хитрують. Нехай думають, що ми попали в їхні хитрощі... що скажете?

  Кошлатий чорний звір дочалапав назад до товаришів, шукаючи іншого друїда. Яків вже не лише на словах довів, що може стати другом Сібо. Але ж орчаткою так смерділо від нього!
  Ведмідь знайшов Підмогильного схилившимся над трупом одного з гоблінів. Щоб привернути увагу до себе Сібо-ведмедик узяв та й облизав обличчя напів-орка. Тварини таким чином виказують свою прихильність, і Сібо теж хотів передати своє спасибі за поміч в бою. Але він найшов шлях, з якого пахло не лише малими зеленими бісиками, а й ще двома тілами, що він шукав перед цим. Облизавши Якова, Сібо додав:
— Уааау, — в такій пащеці будь-який звук видавався моторошним, тому гном намагався звернути на себе увагу групи менш грізним звуком.
  Впевнившись, що Яків на нього дивиться, Сібо Босі у формі лісової тварини обійшов жреця і почав його підштовхувати носом в бік стежки, що він знайшов.

Дальдарин з огидою дивився на напіворка і дроу, що копалися в рештках гоблінів і відвернувся. Він був вищим за те, щоб підбирати те, чого торкалися нижчі істоти, і з більшим інтересом спостерігав за ведмедем, що винюхував щось у кущах, і, схоже, щось знайшов

От що, а таскати щось Келагар не збирався. І правильніше було б зараз дати урок здорованю щодо того що не варто недооцінювати дроу. Але схоже що в цій місцевості досить давно не було набігів за рабами і коротка пам’ять людей не здатна викарбувати собі назавжди що з деякими силами жартувати не варто. Але ї тьма з ним. Пам’ять ельфів як і життя – довга, ще встигнеться навчити одноденок.
Замість того щоб займатися якоюсь дурнею, ельф зайнявся дійсно корисною справою – збіром трофеїв. Хоча трофеї з гоблінів дуже такі собі. Тому він досить сильно здивувався побачивши що один з екземплярів зроблений значно краще ніж інші. Або ж маленькі гівнюки ще просто не встигли його забруднити. Ну, це можна і взяти. кому він дістанеться та чи продати його, можна вже вирішити пізніше.

    Яків залишив ведмедя наодинці й поплівся по лісу назад до стежини. Трупи коней викликали в нього лише найприємніші відчуття. Він згадував про власну смертність і тому заспокоювався. Власне, від одних тіл піворк підійшов до інших — гоблінських. Залишені травми від зброї Бодомара були жахливі, але Підмогильний радів тому, що мав змогу працювати пліч-о-пліч з людиною, здатною на таке. Він схилився над одним із тіл і перевернув його на спину. Яків трішки знався в гоблінах, як мінімум — знав гукляк, їхню мову. І подумав, що міг би згадати, звідкіля ці істоти могли прибути.
    Друїд почав проводити пальцями по окровавленій шкірі гобліна, стираючи багрянець і шукаючи якісь племенні помітки: татуювання, спеціальне шрамування, або ж навіть інкрустовані в шкіру дорогоцінності. Він, звісно ж, не знав всіх племен гоблінів, але надіявся, що про цих міг би чути хоча б щось. З нього він також зтягнув футляр для карти й золото. Останнє планував розподілити між всіма на зібраннях, або ж просто у вільний час.

    Яків по закінченню випрямився й вийшов вперед. Тіла мертвих гоблінів вразили його погляд. Він чомусь подумав, що варто було б залишити одного в живих, хоча б одного. Піворк належав до тих істот, які не звинувачували нікого, бо вірили в те, що мораль в світову не існує об’єктивно, і що насправді немає поганого і доброго і все відносно. Та, тим більше, живий гоблін міг би розказати щось — Яків, на щастя, знає їх мову. Та, все вже закінчилось. Поспішною ходою жрець направився вперед, до коней, але зупинився біля Сібо і Бодомара. Пустими очима оглядав мертвих.
    — Потрібно прибрати коней, щоб проїхати далі. — Він поглянув то на першого, то на другого із живих. — Комусь лікування потрібне?

— Вилазь, Чумазий, страшні гобліни померли та не скривдядь тебе. — Окрикнув в сторону хащів Бодомар, де, на його думку, мав бути Келагар. Він розумів що темний ельф використовував ту тактику бою, яку вважав найефективнішою з точки зору своїх навичок, проте не скористатися такою нагодою та не зачепити дроу він не міг. Все ж таки Бодомар паладин, а не святий. — Краще допоможи мені відволочити кобил на узбіччя, щоб ми могли проїхати.

— А ти, медведику, здивував. Яйця маєш чоловічі. А тепер спробуй внюхати чи є де сліди тих, кому ці коні належали. Оскільки тіл немає, то вони можуть бути ще живими.

Хоча, якщо бути відвертим, душу Хмурого не так гріла надія врятувати когось, як жага відшукати та вирізати решту причетних до розбою зелених покидьків. Все як заповідав Хоар.

Переконавшись, що загроза минувала, Дальдарин прибрав кинджали і зліз з воза, підійшовши до компанії.

— Ну, що ви там знайшли?

  Розбризкаючи в усі боки своєю слиною, чорний ведмідь шукав ворогів біля стежки. Важкі волохаті лапи топтали землю, но малих гоблінів все не було видно. Шерсть на спині встала, — Сібо відчув магію, що випускалась позаду нього. Магію руйнування, магію, що знищило не одне дерево, не одну істоту — магія вогню. І хоч кастували цю магію союзнику, люттю на очах ведмедя відблискнув вогонь. На мить Босі в тілі чорного звіра навіть поспівчув зеленим гоблінцям. Все ж деякий час Сібо прожив в їх товаристві і трохи знався на їх способі життя. І чудово він знав цю касту гоблінів, гобліни-розбійники, ешелон смерті, самогубці, чиє право брати те, що вони потягнуть, бо як не потягнуть, то їм смерть. І це їм зараз влаштує їх компанія.
  З новим грізним риком Сібо помчав прямо на двох падлюк, що причаїлись за кіньми, отримуючи атаки делегації возів Роксікера. З розгону ведмідь спробував притиснути першого ліпшого гобліна, що ще дихав, до землі.

Келагару надиво пощастило влучити по одному із гоблінів, не дивлячись на непогоду, велику дистанцію та, власне, те, що бій відбувавсь на поверхні. Дальдарин також був достатньо влучним для того, щоб поцілити у вже пораненого ворога, обірвавши його життя. Бодомар, якого надихнули успіхи побратимів, також підскочив до найближчого гобліна і рубанув двома на стільки могутніми ударами, що не витримало не тільки тіло гобліна, але і його броня, разом із щитом та зброєю.

Підмогильний же, побачивши біду із Сібо, поспішив захистити його так, як міг. Чари природи огорнули гнома, який і сам не барився дбати про себе. Босі теж закликав сили природи допомогти, й допомога прийшла у вигляді форми звіра, а саме - чорного ведмедя, який, проревівши щось загрозливе (судячи з усього), кинувся вперед по стежці в пошуках ворогів.



Ворогі ж, а саме - двоє гоблінів, що залишились, живими, кинулися навтьоки. Але це був поки що не панічний наступ, ні. Пересунувшись ближче до вбитих коней, вони дістали ще по одному спису і спробували, було, атакувати ведмедя, але... Як то мовиться гоблінською, "что-то пошло нє так": захист Якова спрацював, і перевтілений Сібо став для них недоступною мішенню. Тож, повернувшись трохи лівіше, вони запустили списи в іншого хлопа на ймення Бодомар. Якби не негода, то обидва списи досягли б своєї цілі, але через сильний буревій лише один з них зміг завдати воїну шкоди.

Мапа 4

З коней стирчали стріли, а в них полетіли списи... Дивно. Але можливо це проосто інша група, яка прийшла на зміну тим, хто зробив попередню засідку. Однак, то й не дуже важливо, треба було поспішити та нашпигувати гоблінів болтами перш ніж вони зможуть завдати значної шкоди. Про Сібо Келагар навіть і не думав – якщо хтось без захисту лізе уперед, то й сам винен у тому, що його тушка тепер має кілька нових дірок. Хоча, треба віддати належне – не кожен може обертатися на якесь страхіття з Поверхні.
Трохи наближаючись, Келагар доволі швитдко випустив два болти у одного з гоблінів, але то скоріш був відволікаючий вогонь, тому що при вісіх перевагах у розмірах, ручний арбалет мав не дуже велику дальність, тому цілитися довелось майже наосліп.

  Біль пронизав тіло Сібо, привівши його до тями. Необачно було бігти отак посеред дороги до коней. Одразу ще. Біль, біль, БІЛЬ! Ще три списа влучили в невелике тільце друїда. В цю мить його свідомості сяйнула думка, що коні вже мертві. Навряд чи гном Босі зможе допомгти їм. Злість придала сили друїду, який звернувся до сили лісу, що оточував дорогу. Очі налилися кровью і обличчя почало витягуватись вперед. Броня і все тіло друїда стали покриватись чорним хутром, а тіло збільшуватись у розмірах. На морді перетвореного ведмедя розпахнулась щелепа і, затамований від болю, крик вирвався у рев. Списи, що були сторонніми для трансформованого тіла і не входили в склад екіпування, повипадали як зубні палочки з новотвореного тіла тварини. Передні руки сформувались в лаписька з гострими пазурями і на дорозі постав чорний ведмідь, що з ревінням впав на всі чотири лапи.
  Відчув якийсь сторонній магічний дотик Сібо-ведмідь. На краю підсвідомості він чув оклик Якова і десь там же закралось розуміння, що жрець-друїд допомагає йому. Розирнувшись довкола, ведмідь мить постояв, звикаючи до нового тіла та оглядаючи поле битви. Ще мить подумавши лісне створіння ринулось вліво від дороги шукати одне з тих мерзенних створінь, що вбило коней і кидало в гнома списа.

    Яків затис губи, коли помітив, як декілька невеликих списів потрапили в коротуна Сібо. Із сховища Яків входити не збирався, він був прихильником таких боїв, коли мінімум витрат і жертв. І щоб зменшити кількість жертв на одну, друїд знову прийнявся за магію. От тільки, тепер це була молитва, стара пісенька-замовляння, яка використовувалась по селах там, в Чессенті, звідки він родом.
    — ... він прийде тобі на захист. — закінчив швидко два магічні рядки й зконцентрувався на Сібо. Це було заклинання сховища. — Біжи сюди, Сібо. Бодомаре! Нехай грають на нашому полі. — Крикнув, й потягнувся за мішечком з триболами на поясі, щоб розсипати їх перед возом і цим ускладнити життя зеленошкірим нелюдям.

Ах ви ж чорти волохаті!

Не гаючи часу паладин зблизився з ворогом що наважився вийти на дорогу. Руки самі почали проводити комбінацію, вимуштрувану роками. Спершу швидкий хльосткий діагональний випад знизу вгору, залишивший на зеленому тільці рубану рану. Не смертельно, проте й приємного мало, а головне - біль заважав зреагувати на наступний, головний елемент маневру. Той послідкував одразу ж. Бодомар, розвернувшись довкола власної осі, на відмашці, щоб не втратити й крупиці інерції, могутнім ударом обрушив на гобліна свій дворуч, розполовинивши того разом з обладунками. Кров оросила дорогу та бодомарові чоботи. Останній, добиваючий, був вже зайвим, проте без нього ця кривава симфонія не була б цілісною.

Задоволено закинувши меча на плече, Бодомар щосили прогорланив:

— Ласкаво просимо до пекла, виродки!

Для цього чоловіка покарання злочинців було мало не найбільшою втіхою в цьому брудному світі, і він не приховував отриманого задоволення.

  Зі світанком прокинувся Сібо, якраз за декілька хвилин до того, як Яков підійшов його розбудити. Малий друїд зрадів, що не сам буде вартувати ---- Дальдарин вже був на ногах, чатуючи до того з Підмогильним. Гному сподобався спів ельфа минулого дня, тож хоча вони ще не спілкувались особисто, але Сібо Босі проявляв захоплення чародієм. Принаймні цей ельф справляв кращі враження за того войовничого темного, що їхав з ними у візку.
  Довгі роки мандрів привчили гнома до певного розпорядку дня. Тож привітавшись з ельфом, спершу Сібо відійшов від табору та покликав до себе звіряток та пташок. Пригостивши їх (на цей випадок гном завше носив в своїх запасах відповідну їжу), він жестами і деякими звуками, які могли здатися сторонньому глядачу кумедними, попрохав своїх маленьких друзів сповістити його про небезпеку, якщо така з'явиться для їх табору. Залишивши отаку "сигналізацію" та покладаючись на Дальдарина, Сібо почав прогулюватись околицями табору, пам'ятаючи про пастки іншого друїда. Світанок завжди вважався гномом особливо чарівним. Він насолоджувався тою тишею природи, пробудженням її з появою сонечка, першими співами птахів. В цей час гном Босі щодня тішився прогулянкою, при цьому шукаючи різні корисні травинки для свого набору. Ще й до цього сьогодні йому пощастило із властивим лісним гномам захопленням від краси природи надивитися на бурхливі хвилі моря, вид на який відкривався біля їх табору. Тим не менш, совість Босі не дозволяла йому сильно відволікатись і лишати вартування лише на чародія ельфа та звіряток, тож він не забував і озиратись довкола, уважно виглядаючи загрозу.

***

  Зросту Сібові не вистачало, щоб побачити, чого зупинився перший віз. Напруження і бойова готовність пасажирів того візка занепокоїла гнома і він, опершись на свій спис, спустився на дорогу. Дістаючи з-за спини свій щит, він підійшов ближче. Сердце його впало додолу. Дійшовши до буйволів, йому відкрився вид на двох коней, що лежали неподалік на тракті. Чорні стріли казали друїду, що тут були чи може досі є вороги, і ці тварюки вбили цих прекрасних тварин. А чи вбили? Сібо не зміг би собі простити вагання, тому рушив оглядати коней, уважно озираючись в бік лісу. Гном мав намір подивитись, чи є хоч маленький шанс на рятунок тваринок, чи може він їм допомогти та зцілити їх. Відчуваючи небезпеку, Сібо збирався здатися до природньої лісовим гномам магії ---- зробити ілюзію ще одного себе, що так само схилилась над мертвими кіньми.

Дорогою від місця, де група найманців зупинялася на ніч, і аж до самого перехрестя, де вони побачили мертвих коней, Дальдарин сидів тихо, не співав і не грав. Інтуїція мандрівника підказувала ельфу, що цього дня варто бути уважнішим під час подорожі, і не відволікатися самому і не відволікати інших музикою. І він мав рацію: за півдня шляху група натрапила на мертвих коней, з яких стирчали стріли із чорним опіренням.

Уважно вдивляючись в темряву лісу, Дальдарин вихопив свій прикрашений рубіном кинджал, готуючись підсмажити мармизу першому, хто задумає вчинити з їхньою худобою так, як вчинив із цими кіньми. Але, перед тим, він на всяк випадок наклав на себе магічну броню. Міцно тримаючи кинджал, ельф заспівав мовою магії, другою рукою роблячи необхідні паси руками:

Як джерело сили, я, Дальдарин Зоряний Шлях, наказую
Розшифруй закони світобудови і захисти це

Дальдарин торкнувся рукою з кинджалом до своєї груди

Mage armor!

Ледь помітне сяйво вкрило чародія, наче обладунок. Дальдарин напружено прислухався до своїх відчуттів: наче, цього разу йому пощастило і заклинання наклалося, як треба, без несподіваних додаткових ефектів.

Закінчивши чаклувати, Дальдарин знову встромив свій погляд у темряву лісу, виглядаючи можливу загрозу.

— Вірно підмітив, Бодомаре, але є одне але...

— Грізна зброя. Кишеньковому якраз під стать була б. – Відкликнув воїн, озирнувшись на ходу, й реготнувши покрокував далі.

Коли паладин повернувся решта загону вже збиралася до відбуття. Бодомар оцінююче оглянув результати двергської роботи. Чобіток стукнув по колесу, перевіряючи чи не розвалиться той на ходу: возитися с ремонтом посеред дороги Хмурому не посміхалося. Не те щоб він вважав супровід гідним заняттям, проте це було по дорозі, а кілька монет зайвими не стануть. Так чи інакше, навіть до цієї пльової роботи чоловік збирався віднестися максимально відповідально. А ось в Фандаліні вже буде справжня справа, варта того щоб розім'яти кісточки.

— Що, всі готові? Треба вирушати, доки нашого Чумазого варта не загарбала бід білі рученьки.

    — Возу вистачить й на тебе, Бодомаре. І раз так, то їдь перший, бо мій Ампелофан плететься довше ніж то пішки йти, але дай йому побачити конячий зад, то хоч цілий день бігтиме. — Яків обвів воїна поглядом, однак не став будувати свої враження навколо нього в певну характеристику, бо ж знав, що то все ілюзія, або ж як говорив Ліший — «рогозова ковдра», чий пух літає повсюди і відволікає від спостерігання справжніх людей, і справжнього світу. Темний єльф теж не сильно здивував Якова, бо ж такій він був — безпристрасний і спокійний. І він знав про дурну славу деяких із них, але ж розумів, що Келегар — це не всі темні єльфи, а значить і зарано ставити вирок на ньому. А от піврослик Сібо, якого Яків помітив не відразу, викликав у нього щиру широку посмішку. Яків вважав, що магія, як і пісні чи то ремесло — це наслідок культури, і теж відрізняється від місця до місця, і вже йому кортіло взнати, як діє саме цей друїд. Та часу було обмаль.

***

    — Що ж, друзі, Гандріх попросив нас про допомогу, а значить допомога потрібна йому дуже сильно, бо ж де є дверг таємничіший від Гандріха, га? — Яків привстав із-за столу, магічні ягідки з долоні поклав в тарілку на столі і вислизнув із-за лавиці, щоб направитись до дверей.
    — Сібо, сядеш поруч? — кивнув він піврослику і вийшов на вулицю. Підійшов в першу чергу до вола Ампелофана під сонне кудкудакання свої кур в клітці й почав гладити його по морді.
    — Добре поїв, га? Візок стане трішки тяжчим, але ти не хвилюйся, ти сильний. — Він перевірив зуби вола, його копита швиденько й його упряжне вбрання, а потім заліз на віз, вмостився на лавиці, покритій вязаним килимом, скинувши перед цим рюкзак до інших своїх речей. Віз був невеликим, та виглядав новим, деревина ще не встигла почорніти й зігнити. Хоча Сібо якраз міг зрозуміти чому так, бо ж хто як не друїди володіють знаннями, як піклуватись про природу й вироби з неї. Яків був готовий віїзджати якраз за Бодомаром.
    — Хтось знає, що нас чекає на шляху? Я чув...

  В такій різномастній компанії одразу і не помітити на стільці ще одного наймита. Коричневий безбородий гномик зливався зі своїм стільцем і ледь визирав з-під стола зі своїм метровим зростом. Уважний сторонній глядач міг би й помітити його, але в такій статній мужній компанії чоловіків сприйняти за хлопака, що пристав до столу послухати дядькових байок. Саме так сталося з офіціантом, що обслуговував столик, і тому не прийняв замовлення від Сібо. А гному ж не вистачило духу офіціанта підкликати, тому він гриз свої горішки, які раніше назбирав в лісі.
  Сібо Босі вагався, чи приставати до цьої справи. Для мети гнома потрібна була група. Та й група не аби яка, а досвідчених вояків. Ще й завдання збігалось з напрямком, куди Сібо збирався — аж не сам Баерван Мандрівник привів свого прислужника у цю таверну саме в цей час! Але була одна біда — від очільника цього завдання за верству смерділо орчатиною. А орків лісні родичі Сібо ненавиділи. Ненавидів їх і прислужник Босі, маючи за плечима вже з ними спільну і неприємну історію. Тим не менш, до цього чолов'яги підійшло двійко ельфів (темних він до цього ніколи не бачив, тому і підозр не проявив). Діватись було нікуди й Сібо пристав. Зі своїм Богом вести суперечки він боявся, тож вирішив принаймні дізнатись, що це за авантюристи.
  І не дарма, Яків представився друїдом. Колега за покликанням, зрадів собі Сібо, проникнувшись до нового лідера та подавляючи в собі перше негативне враження. Гном Босі надалі уважно слухав за розмовою, вичікуючи нагоду і самому представитись. Насправді він боявся навіть мовити, але зрештою рішучість змогла пробитись через його дерев'яну шкіру:
— Вітаю, панове! — пискнув гном, розираючись довкола з переляканим обличчям. Раптом йому сяйнула думка, що весь цей час чоловіки і н знали, щ овін до них збирався долучитись в цей похід. Опершись на свій спис, він піднявся на стілець і став во весь зріст: — Мене звуть Сібо Босі, — представився лісовий часто кліпаючи очима, — я друїд!
  І гепнувся назад на свій стілець, лякаючись такої своєї сміливості.

Спершу - їжа, потім - балачки. Якщо буде час. Солдатська звичка так і не вивітрилася з роками. Остання скибка кавуна плюхнулася в миску з рештою, а Хмурий витер губи рукавом.

— Гандріх, халепа на твою голову. Невже не спромігся знайти когось більш підходящого? — Паладин заговорив доволі гучно, проте не звертаючись ні до кого конкретно. Ніби міркував вслух. — У одного на обличчі написано що в роду людожери були, другий з під землі виліз, а третій і зовсім може в моїй кишені поселитися, ще й для родини місце залишиться.

Масивні лікті оперлися на стіл. Хмурий погляд сфокусувався на останньому членові загону. Нікого не хотілося обділити увагою. Перевірити треба було всіх, але вояка не знаходив за що зачепитися. Так, останній вигляда що та трісточка тонким. Навіть як для ельфа. Проте досвід підказував що цей вухатий не мечем звик махати:

— Я не бачу в тебе зброї, Дальдарин. Чаклунством бавишся?

– Тримай свого бога при собі і ми, можливо, порозуміємось.

— Богів зачіпати забудьте: вони й без вашої допомоги собі раду дадуть. А нам своє робити. Не вистачало мені щоб ви посеред дороги прирізали один одного. — Паладинський погляд затримався на Калегарові, ніби даючи зрозуміти до кого саме відносяться останні слова. Від чумазого одноокого дідька тільки й знай що лиха чекати.

Чоловік піднявся, з хрустом розправивши плечі. Клятий кавун вже давався взнаки. Проте, перш ніж відійти до вбиральні, здоровань все ж таки представився:

— Можете називати мене Бодомар. Або Хмурий, як заманеться. І возом правити буду я.

Келагар потроху глушив свій напій, впершись ногою в стіл, качаючись на стільці і незважаючи на метушню навкруги. Здається що його взагалі нічого не хвилювало. Можливо, особі його роду діяльності варто було б більш уважніше, а можливо видима неуважність буда лише маскою? Поки що це перевірити ніхто не наважився, що не могло не радувати, тому що хвилинка відпочинку в наш час – рідкість і дроу дуже б не хотілося щоб цю хвилинку хтось зіпсував.
Ну, принаймні до тих пір поки не почав говорити ельф. Знов ці "світлі" ельфи і їх зарозумілість. Здається що мало їх братів валяються мертвими, адже до них не доходить не зачіпати тих, хто колись був їм родичами. На різкий погляд Дандарина дроу зітхнув, закотивши око, і трохи нахилив голову, виглядаючи з-за кухля:
– Тримай свого бога при собі і ми, можливо, порозуміємось.
Після паузи, яка можливо потрібна була для того щоб звільнити розум від думок про те, як вмирають ельфи Поверхні, або ж після короткої розповіді Якова, йому згадалися жриці темних ельфів у відвертих нарядах з батогами, темний і сам назвав своє ім’я:
– Келагар.

— Дякую, дякую. - Оплески і овації були дуже серйозною підтримкою для Валрєл. Не дивлячись на спокійний і професіональний виступ, бардеса дуже сильно хвилювалась. Вона тільки почала свої пригоди, тому їй навіть звикати було досі нідочого. Але здається, її перший виступ пройшов просто чудово і їй, навіть сподобалось. Це відчуття будоражило щось у ній і перехоплювала дихання. Вона подякувала і виконала дворянські реверанси перед залом, після чого направилась до стійки бармена, не зважаючи на вигуки про продовження і навіть потреби... танців. Останнього, вона ніяк не чекала, тому вирішила проігнорувати, хоча і залилися рум'янцем.

— Подруго, я вражений. Чесно кажучи, я захвилювався, коли ти показала зброю, замість інструменту. Але ти виявилась приємним сюрпризом. Але, чому ти пішла?
— Ну, дивувати та справляти враження, це мій природний талант. Та ми домовлялися на один виступ. Не те щоб я була проти, та навіть не знаю. Здається, мій виступ не входив ні у ваші, ні у мої плани. Чиста імпровізація. Я навіть не знаю, що б іще заспівати.
— Не кажи дурниць. Ти тільки но подиви, як через тебе збудився люд. Як мені тепер їх заспокоїти? Та і підзаробити можеш.
— Заробити? - Перепросила дівчина. У той же час, краєм ока вона помітила, як її рятувальники і компаньйони, разом з новою подругою підіймались на другий поверх до номерів. Валрєл також вже збиралась, та її дечим відволікли.
— Та, це не обов'язково. Для мене головне, що це комусь сподобалось. Усмішки й оплески для мене головна нагорода.
— Єх... Добре, добре. Але, я тебе не відпущу, поки не випнеш нашого келиха. - І бармен підтягнув до дівчини досить великого келиха якогось алкогольною напою з пивною пінкою, на якій лопались маленькі і кумедні бульбашки. - Це наша подяка. За рахунок закладу. Або пригощають наші відвідувачі. Не думаю, що хтось залишився байдужим після твого виступу. Що так, що так, це буде за їх гроші. - Чолов'яга посміхнувся від вуха до вуха. Дівчини невпевнено на це подивилася, і їй стало якось спекотно, але здалася під умовами бармену, і підняла кухоля...

  Коли Ланіган повернулася до залу, переживаючи за безпеку бардесу. Атмосфера закладу серйозно змінилася на більш веселу і безтурботну. Хоча, на столах з розкиданим посудом творився справжный хаос. Здається бардеса таки встигла і заспівати і "потанцювати". Як раз і був чутний голосний спів єльфійки, та залу, що намагалася їй підспівувати не знаючи слів, але підтримувавши атмосферу як міг. Разом з цим, бардесу виявили у несподіваній позиції. Валрєл вже встигла десь скинути свого плащика та навіть чоботи. І зараз щеголяла у безрукавній блузці з величезним вирізом, і оголеними білосніжними стегнами, сидячи на столі у обнімку, з парою якихось чоловіків.

...Весь сільський люд,
На це дивитись виходив
Як на горі-і-і-і шаленець бігав та чудив.
Він, мабуть, в сварці з головою,
Сам собі бажає зла,
Дурень вигадав, ну що за маячня!

  Після куплету пісні, бардеса допила келиха і тільки прибрала його від губ, як у неї забрала з руки тару і дали новий, другий (а чи другий?) повний келих, після чого потягнули руки до її ніжок, і розтягнули воротника. Та помітивши свою подругу, єльфійка викинула руку, трохи виплеснувши напою на і так брудну підлогу.
— О, це ж моя подруга! Ти повинна знати слова, підспівуй мені! - Вже п'яна і весела бардеса запропонувала приєднатися до вечірки і заспівала другий куплет, на який відвідуючи відкликалися вже більш охоче.

Хлопчина в ліс несеться
До лану, до гаю
Все спіймати мріє
Блискавку

– Хріновіна з пір'ям принесла... – відповів дроу на сумнів Халії в джерелах його інформації, забувши слово "птах" на цій дивній мові.
– Келагар. Гадаю, ти мала чути про мене, якщо цікавишся червоними. Тож мені цікаво хто віддавав накази Скляному і де його знайти, чому Червонотавровані вирішили що їм віигідно позбавитись настільки цінного спеціаліста. Певен, я знайду підказки, коли Посох буде стікати кров'ю, в своїй норі, але зайвою інформація не буває. Можливо, ти, зможеш дізнатися більше, завдяки своїм зв'язкам. В будь-якому випадку, я гадаю наша домовленість може стати початком більш тривалих і цікавих відносин. І ще одне... Наскільки більше буде бонус, якщо втрати рядових Червонотаврованих будуть зменшені?

Двері обережно привідкрились, і на Сібо поглянуло одне око чоловіка. Це був напіврослик, за яким Босі мав можливість недавно поспостерігати: будучи одного зросту з гномом, Нарт оглянув його з ніг до голови. Упевнившись, що той ажніяк не був схожим на червонотаврованого, а от на друїда - цілком, а також в тому, що крім Сібо Босі знадвору більш нікого немає, напіврослик закрив двері. Прибравши запобіжний ланцюжок, він знов відкрив її,цього разу майже настіж.

- Швиденько заходьте. - тихенько мовив він. - Перепрошую за свою застережливість, але самі розумієте: сусідство зі Сплячим Велетом вносить свої корективи до способу життя.

Вже закривши двері за гостем, Нарт гукнув свою дружину, після чого вони обоє проводили гостя в дитячу кімнату, в який лежав напіврослик-підліток. Він був вкритий ранами, і, хоч вони й не були важкими, їх було багато. Безліч подряпин, синців та інших пошкоджень вкривали тіло малого: було схоже, що вони й самі собою зможуть пройти. Але працювати на фермі в такому стані малий точно б не зміг.

***
- Не знаю, звідкіля у дроу може бути ця інформація, але - так. Мені, як і будь-якому чесному бізнесмену в цьому місті заважають червонотавровані, та я вбачаю основну проблемою не в них самих, а в тому, хто керує бандою. В Скляному Пососі. Я готова навіть доплатити за його ліквідацію: обсяги фінансів тут, на Біржі, дозволяють це зробити. Навідміну від інших бізнесменів, які, на відміну від мого - "середнього" - бізнесу, тримають більш дрібні підприємства. Тож, різання голови - це якраз те, що мені треба. Що ж до "надійного інформатора".... Гм... Кажи, що в тебе там запитання, й я, можливо, спробую знайти на них відповідь. Але розпочни краще зі свого імені.

Крокуючи за Халією, дроу за звичкою тримав долоню на руків'ї кинджалу і навіть впіймав себе на думці що має бажання перерізати людині горло, як знак розплати за легковажність і зухвалість в поведінці. Так, він був би задоволений, але лише на короткий термін, і лише думка про те, що зв'язок з Халією може бути корисним в майбутньому стримував від емоційних вчинків.
– Я можу надати послуги більш... Інтимного характеру ніж просто секс.
Келагар огледів кабінет і приземлився на найближчій стілець, який був, одразу ж трохи розкачуючись на ньому. Тепер, колі їх не бачили зі сторони, вже дроу вів себе як вдома, не дуже вражений тим, як демонструє свою владу Халія. В його світі це був найменш постійна штука. Навіть вижити в його світі було значно простіше, ніж досягти чогось, або ж втримати вершину.
– До того ж, за допомогою інтиму, можна домогтись більших результатів.... Але... Сьогодні у мене пропозиція більш проста, я б сказав прямолінійна. Наскільки мені відомо, тобі дещо заважають червонотавровані. Я маю змогу вирішити це питання, що може стати початком нашої плідної співпраці. Ці ручки вміють не лише різати голови. А мені потрібен інформатор, та надійна людина. Гадаю, у тебе достатньо зв'язків та знань щоб дізнатися відповіді на деякі питання?

- Звідкіль ти це чув, незнайомцю? Зараз вже пізно, й на вулиці небезпечно. Хто ти, й чому ми маємо тобі довіряти?...
— Я... я..., — запнувся Сібо, перелякавшись від несподіванки та не в змозі швидко зреагувати на питання. Думки про те, що треба допомогти Карпові перекрили раціональне мислення, та й ще копняк від червонотаврованого болів! — я чув від якоїсь жіночки, що Карпу потрібна поміч, — Сібо не вмів брехати і дуже радів, що хозяїн хатинки не бачить його з-за дверей, бо він став ще більш коричневий від хвилювання. Запам'ятоване ім'я можливого пацієнта мало додати правдивості словам гнома, та й власне він не брехав, а лише намагався приховати нюанс, що він нишпорив в образі котика. — Я друїд і не міг не розпитати, кому потрібна поміч, тож я тут. Але якщо вам лікар не потрібен, то мені варто піти, — з останньою фразою чулося щире розчарування в голосі. Босі навіть розвернувся від дверей, збираючись йти, та почав розмірковувати, чи варто йому все ж йти відпочивати до лісу, що було йому звичним та комфортним місцем для сну, або краще повернутися до товаришів. Щурячий гамір в шинку мав би уберегти їх від нічної навали.

Ну ось... Який сенс намагатися бути хорошим, якщо тебе не сприймають? Халія була ще одним прикладом в копілку того, що істоти поверхні забули про те, як треба поводити себе з незнайомими людьми, і уж тим паче з дроу. Але Келагар хотів витиснути хоч якусь користь з цієї зачіпки, тож вирішив дати їй ще один шанс, а не зарізати і залишити як послання-нагадування про те, що смерть може чекати будь-якої миті. А ще варто придивитись на неї і зрозуміти чи настільки вона прониклива як здається.
Келагар підійшов ближче до жінки, так щоб можна було говорити тихо, можливо навіть трохи томно.
– М... Мені казали що пані Торнтон зацікавлена в нових можливостях. Чи вже домовилась з Червонотаврованими? Гадаю, нам треба поговорити в більш приватному оточенні...
Келагар, користуючись тим що його новий образ був вище, навіть трохи навис над Халією, спираючись рукою на стіну.

  Прогулюючись по містечку, котик відмітив для себе, що забагато в місті напівросликів, та й видно всі одне одного знають, якщо приїзджого одразу помітили. Хоча в гості міста могли впізнати авантюриста, бо він зупинився у відповідному дворі. І все ж звична для Сібо тактика непомітного хлопчини, що швиряється містами, тут може не працювати. А от паранойя гнома, що змусила його перевтілитись у тварину, якраз сталася в нагоді.
  Якби не галас з шинку, то друїд вже думав розвернутись і дізнатись більше про Карпа, якому необхідна допомога. Втома за день давалась взнаки, вичерпуючи його магічні здібності, але все ж Сібо знався на лікуванні та медицині, і міг бути корисним невідомому йому Карпу. Але основною метою наразі у Босі було вивідати за загрозу. Келагар якось зневажливо ставився до своїх минулих побратимів, ймовірно не сприймав їх за загрозу для їх групи. Або ж навпаки вів групу у пастку, а поміч в печері була вигідна самому дроу для зведення власних рахунків абощо. Але бандюки, яких побачив Сібо, були звичайними пьянчугами, яким дали зброю в руки і вони вже боги і королі. Такі зазвичай на дорозі нападають на каравани, а не міста захоплюють.
  Тим не менш, цим червоним бандюкам вже було відомо про Сібовську групу, а отже новини в Фандаліні швидко поширюються. Навряд чи це всі, хто є а банді, та й ніякого ватажка тут їх не видно. Ще й Келагар кудись пішов, і невідомо чи не готовить він вже засідку для групи у постоялому дворі. Най з ним, Сібо наразі не мав інформації, що ця засідка таки готується. І він був достатньо втомленим. Але уходити в ліс, лишаючи групу без помочі Сібової, вже якось для самого гнома виглядало егоїстичною затією.
  Він зістрибнув в образі котика з вікна і, знайшовши місцину біля шинку, де очі чужі не бачитимуть, перевтілився назад у коротуна-друїда. Списом провівши певні чарівні "па" і промовивши заклинання він викликав 8 хворих щурів.
— Забігайте в цей шинок і кусайте до напівсмерті всіх людей зі зброєю та червоними плащами, — друїд пошепки визначив червонотаврованих як цілі для крисок, сподіваючись, що ці пьяниці не впораються з ними і криси натворять їм шкоди, заражаючи їх, — а далі вибігайте й шукайте по місту інших таких самих людей в червоних нарядах!
  В намірі гнома було ще перевтілитись в кота і побігти за щурами, мов це кіт їх нагнав. Щоб подивитись, як в бою себе проявлять представникик бандитів. Але по силам Сібо відчував, що це перевтілення буде останнім, а ніч може бути не менш небезпечна ніж їх пригоди в печері. Друїд обережно вийшов зі свого сховку і обійшовши вуличками так, аби не здавалось, що він йде до наміченого будинку від шинку, він постукав у двері ферми, біля якої чув про Карпа, якому потрібен був лікар.
— Доброго вечора, я чув, що ви шукаєте лікаря! — писклявим голоском звернувся Сібо у закриті двері.

З двох шляхів - на південний схід від площі до лісу, та на північний захід від площі - до міського саду, Сібо обрав перший варіянт. Рушивши в сторону лісу, гном не забув замаскуватись, а саме - прийняти подобу кота, і вже в ній прогулятись по місту. Хтозна: може, так вдасться підслухати якісь теревені чи чутки? І дійсно: проходячи повз ферму, містер Босі почув, як фермери-напіврослики щось гаряче обговорювали. Тож він зупинився послухати місцеві балачки, перш ніж продовжити шлях далі.

- Треба буде сходити до Святилища, Нарте. - говорила дебела жінка-напіврослиця. - Можливо, в хазяйки є якісь мазі, які прискорять загоєння подряпин Карпа.

- Ой, не знаю, не знаю, Квел. - відповів їй фермер, який теж був напівросликом й попередньо - або родичем жіночки, або її чоловіком. - Сестра Гараель, яка наглядає за Святилищем Удачі, нещодавно покинула місто на кілька днів, а потім повернулася пораненою і виснаженою. Наврядчи вона буде взмозі допомогти малому, принаймні - зараз.

Подальшу розмову Сібо вже не зміг почути, адже ця пара фермерів віддалилася від тину, а шум з будівлі навпроти навпаки - підсилився, що унеможливило подальше підслуховування. Гному в котячій подобі довелося звернути увагу на цю - іншу - будівлю. Цей зубожілий, розташований в кінці головної вулиці Фандаліна, трактир, був схожий на брудну і небезпечну діру, якою він, власне, й виявився, при більш ближчому огляді. Тут гостювали Червонотавровані - ніким іншим ці шибайголови й бандюгани не могли бути.

- Слухай но, Ґрісто! Тут, кажуть, на заїжджому дворі сьогодні аншлаг! - мовив один із бандюків. - Он, якийсь піврослик заселився: кажуть, що пригодник. Та й я чув, що годину тому по Триборській стежці заїхала на возі іще одна компанія.

- Нєє, я не чула. Хрін тут що почуєш, коли вас, довбнів дерев'яних, треба питвом поїти, та закусь якийсь організовувати.

- Гей! Ти чо бикуєш, стерво? - один із червонотаврованих хотів було піднятися, та дебела рука Грісти вмазала йому ляпаса по щоці. П'яне бидло відрубилось, а я його більш тверезі товариші розреготались.

- Сам ти стерво, покидьку. - відповіла хазяйка Сплячого Велетня - а забігайловка називалась саме так, про що говорила забльована вицвівша дощечка, яка, судячи з усього, колись висіла над дверима, а зараз лежала перед входом замість ганчірки для ніг.

Тим часом, Келагар зайшов у будівлю Фандалінської Рудної Біржі, й став гукати й шукати власницю. Її поява не забарилась, і перед дроу постала приваблива жінка з гострим поглядом, який був наповнений владою - ну, або прагненням до неї. Такий погляд часто можна було зустріти в Андердарку, а їх власницями були, як правило, жінки-дроу. Оглянувши Кела, вона відповіла:

- Чого тобі, чорномазий?

Хто зна, чого вона назвала Кела саме так? Можливо, вона звикла так зверхньо звертатись до усіх відвідувачів її підприємства, бо ж більшість із них були шахтарями, й їхні обличчя часто були покриті чорним пилом та кіптявою. Або ж, вона побачила справжній образ Кела?

***
- Я бачу музичний інструмент за вашою спиною, тож давайте зробимо так, шановно пані. Ви лишень раз розважите наших гостей, і будете мати власну кімнату, триразове харчування, а також гарячий чан із милом та іншими дамськими штукенціями. Перша доба - один золотий і виступ, а наступні - якщо у цьому буде потреба - ну, нехай за половинну вартість в 4 золотих і виступ. Згода?

Це було більш ніж просто щедра пропозиція. Зазвичай барди виступали в кращому випадку - за ліжкомісце десь в амбарі чи на горищі, а за їжу розраховувались із заробленого тут же, в харчевні, в гіршому ж випадку й того не мали. Тут же, на додачу до того, що дівчина могла б заробити, їй пропонували істинно аристократичні умови. Принаймні за перший день. Можливо, то була справа в її зовнішності, а, може - в переконливості. Так, чи інакше, дівчина мала б бути задоволеною. Ну, або ні, враховуючи, що вона, усе ж таки, жінка, а настрій в жінок, як ми знаємо, буває ну ду-уже мінливим.

- Егей, а ти, часом, не цей, як його.... - до стійки підійшов Бодомар, побачивши напіврослика. Паладину, мабуть, набридло стояти й чекати, тож він вирішив діяти. Почувши ім'я Добробочки, він присвиснув.

- Точно! Майло! Вантажники щось про тебе згадували, та ми так і не перестрілись на шляху. Ти де пропадав? Сподіваюсь, то не ти на нас гоблінів натравив, еге ж?

Бодя гиготнув, але погляд його залишився холодним та оцінюючим. Він не довіряв напіврослику, як, власне, й будь-кому іншому з їхньої групи. Зрозумівши, що Сільдар сьогодні пригощає, Хмурий поляскав Голвінтера по плечу й попрямував на другий поверх.

- Я - відпочивати. Бармене, мою вечерю та вино нехай вже в кімнату покоївка принесе. Вітаю в нашій тісній компанії, Добробочко, та знай: я з тебе очей не зпущу!

Із цими словами паладин піднявся на гору. Дубова бочка з окропом вже чекала на нього: на дні лежало розпечене каміння, яке й гріло воду. Бочка була величенькою: в ній могли вільно уміститися четверодебелих чоловіків; якщо ж чоловіки виявляться не надто дебелими, або серед них буде декілька жіночок, то й вшістьох можна було уміститись. Зкинувши зайвий одяг та віддавши його покоївці - щоб попрала, воїн опустив своє тіло в таку приємну гарячу воду, яка змиє всі наслідки й негаразди битви як з тіла, так і з душі.

Що ж до, інших, то справи з барменом вже ніби й були закінчені. Той запевнив Гвеннет, що про коня подбають, й у разі згоди Вальки на його умови - був готовий кивнути працівникам заїжджого двору, щоб ті підготували другий номер. Загалом так воно й виходило, що в оплаченій Сільдаром кімнаті поселилися, власне, сам Сільдар, Гвеннет, Бодомар та Келагар, і, хоча останнього ще не було в Стоунгілл, він, на відміну від Сібо, не виявляв бажання ночувати в лісі. Другу кімнату зайняла Валрел, а в третій чекало ліжко лише на Майло. Інші три були вільні, й готові прийняти, наприклад, того ж Босі, у разі, якщо той передумає, чи якихось інших пригодників чи подорожуючих.

- Долучайся й ти до нашої компанії, Майло! Упевнений, твій шлях також був довгий, і тобі не завадить гарненько відпарити тіло, підготувавши його до майбутніх звершень та пригод! - на правах мецената усього цього лаунжу мовив Сільдар, запрошуючи напіврослика скористуватись чаном та познайомитися ближче. Дружньо ляснувши Добробочку по коліну, Сільдар також підвівся й послідував за Бодомаром нагору - відпочивати, попутньо питаючи в Майло, хто він та звідки, якщо той, звісно, приймає пропозицію Голвінтера та йде слідом. - Щодо вечері, то, думаю, нам слід узяти приклад із Боді. - відповів Сільдар паладинші на прізвище Ланіган, киваючи Стоунгілу з натяком на необхідність повторити бажання Боді щодо їжі й для них.

Уважно вислухавши все, що у Сільдара було на душі та до розповіді, Майло кивнув. Це добре, що не довелося шукати далі і цей пригодник виявився саме тим, хто був потрібен. Одного разу Добробочка вже упустив групу. Не хотілося знову наздоганяти її в невідомих задуп'ях і невідомих позиціях і станах, як оце зараз, коли виявилося, що справи йдуть не дуже гладко.
— Зрозуміло. Ну, тепер, я певен, що ми поправимо ситуацію й налагодимо усе.

- Так, я вже все замовив, Гвен! На чотирьох, правда, та в дозамовленні додаткових місць не вбачаю великої проблеми. Хоча, бачу, що я виявився досить передбачливим цього разу, навідміну від учорашньої засідки. Нас якраз четверо тут, тож можемо підійматись! І не турбуйся ти про кобилу - корм та необхідність ночлігу для копитного я теж врахував!

Під "четверо" Сільдар мав на увазі себе, Гвеннет, Валрел та Бодомара: і хоч останній і стояв на вході, обпершись об одвірок, й не поспішав підходити до решти авантюристів, він все ж таки дійшов до Стоунгіла, навідміну від Сібо чи Кела. Що ж до Добробочки, то Сільдар поки що не сприймав його членом їхньої групи, сприймаючи просто черговим відвідувачем таверни, та й по тому. Доречі, щодо Майло: за той час, що він провів тут, в заїжджому дворі, напіврослик встиг багато чого дізнатися. Відвідувачі пліткували й поширювали чутки навіть не понижуючи тон, то ж тепер напіврослик знав, наприклад, що у Фандаліні є ще як мінімум ціле сімейство напівросликів. Пані Олдерлів, на ім'я Квелін, володіла фермою, яку обробляла удвох зі своїм сином Карпом. Молодший син Тоблена Стоунгіла - власника заїжджого двору, який якраз таки й стояв за барною стійкою безпосередньо перед Майло - розповів комусь зі своїх друзів про те, що син Квелін Олдерліф - Карп, сказав, що знайшов секретний тунель в лісі, і при цьому Червонотавровані ледь його не спіймали! Що-що, а інформацію про інших напівросликів Майло запам'ятав.

Та не один лише Добробочка колекціонував чутки. Не усвідомлюючи того, Бодомар Хмурий робив те ж саме. Точніше - він свідомо намагався покласти в кишеньку роздумів на майбутнє якусь плітку, але не усвідомлював, що буквально годинку тому напіврослик робив те саме. Так, допоки інші пригодники спілкувались із барменом та поміж собою, Бодомар почув слова Ланара, який, судячи з одягу та компанії, в якій той знаходився, був рудокопом. Шахтар якраз розповідав побратимам про те, що орки-нальотчики були помічені в східній частині Триборської Стежки: Ланар якраз був у Ратуші, коли міський голова давав розпорядження повісити оголошення з пошуком сміливців, готових прогнати їх геть.

- Щодо лазні - є в нас одна, у лісі знаходиться. Та ніхто не знає, де саме: місцевий друїд улаштував її для себе, сам і підтримує її роботу, за потреби. Я, звичайно, не думаю, що Рейдот відмовить авантюристам в бажанні пропарити свої хрящі й кісточки, але віднайти його - та іще задача. Що ж до номера.... - Він глянув на Валрел. - Вибачай, але в нас - лише чотиримісні кімнати. В одній вже зайняв одне ліжко цей от добродій - бармен кивнув в сторону Майло, - інший - викупив ваш товариш. Звісно, залишилась іще третя кімната, та, як хочете залишитись там одна-однісінька - доведеться заплатити за усі чотири ліжка. - і Тоблен відсунув запропоновану йому одну-одненьку золоту монету. - Чотири золотих за номер, і ще стільки ж - за чан.

Тим часом, Сільдар спілкувався із Майло Добробочкою. Він був дуже радий познайомитися з коротуном та потиснути його напіврослячу руку. Відчувши, що цьому хлопу можна довіряти, бо щось таке подібне Роксікер згадував - про якогось напіврослика, Сільдар в загальних рисах описав що із ними трапилось. Без подробиць, звичайно - лише щоб донести основну суть. Що, немов, вони подорожували з Гандріхом та Гвен, яка он тільки но підійшла, що їх перестріли й полонили гобліноїди, забравши Роксікера невідомо куди, й що вони, визволившись завдяки Бодомару, Валрел та іншим авантюристам, будуть намагатись віднайти дверга.

- Я бачу, ти гарний хлопчина, Майло, тож буду радий, якщо ти доєднаєшся до нашої місії. Я звичайно, іще не обговорював це з усіма іншими, та, сподіваюсь, вони підтримають мої прагнення повернути мир та злагоду у Фандалін.

***
Тим часом лісовий гномик Сібо, попрощавшись із Ґвеннет, був на шляху до лісу, що заліснював своїми деревами околиці міста. Знаючи, що на вулицях небезпечно, він намагався рухатись непримітно. Це дозволило йому роздивитись більшість місць, які могли б зацікавити авантюриста. Лісиста місцевість була найбільш густою й підходящою до гнома на південний схід від центральної площі, тож Босі міг повернути наліво й, пройшовши повз трактир Сплячий Велетень, з темних вікон якого доносилися галас лайок та дзвін лез клинків, оминути ферму й, залишивши за спиною руїни якогось маєтку, що нагадував замок, заглибитися в густину дубового листя та стовбурів дерев, де й відпочити. Або - міг залишитися також на природі, але в межах міста, повернувши направо, де за галявиною міського лугу, що знаходився між Левовим Щитом та Каплицею Вдачі, виднівся густий сад із безліччю різноманітних фруктових дерев, в якому також можна було відпочити. То що ж вибере гном, що вирішив відколотись від основної когорти авантюристів та залишитись в крові та бруді битви, проігнорувавши усі переваги чану із гарячою водою?....

Майло примружився, дивлячись на Сільдара. Це було досить високомірно з його боку, першим що робити, це звертатися до Добробочки ьак фамільярно, ще з прецензіонзністю до його росту. З іншого боку, хіба не цього в першу чергу очікувати, коли ти напіврослик? Дивно тепер на це злитися. Хай там як, жрець оціночно ще раз глянув на подорожуючого, після чого вирішив залізти на стілець, що стояв поруч з ним, аби бути більш на рівні з співрозмовником.
— Мене звуть Майло Добробочка. Я власне з завданням зустрітися з групою братів, щоб долучитися до конвою. Маю допомогти з охороною товару.
Залишилося лиш сподіватися, що цієї інформації вистарчить. Бо інакше хто його зна де ще шукати ту цілу групу? Хоча, можливо, цей чолов'яга і не з найманців, що входять до конвою братів Роксікерів? Про це думати вже було пізно. Швидше за все.

  Неквапливо згрібши з лавки склянку, гном покрутив її перед собою. Саме така як потрібно! Зручно можна вмостити на шию і кулька, вирізана з накінечника його дерев'янного списа, якраз пролізла в горлочко склянки, де і лишилась. Мішечок же, з якого він відсипав Бартену золото за купівлю, друїд лишив при собі, відправивши в неї склянку з кулькою. Певні приготування вже почалися, що практичного Сібо дуже радувало. Але він був магічно вичерпаний та втомлений, і тому справи варто відкласти вже на завтра.
  З вдячністью прийняв від Ґвенн пряника і поклонився їй. Слухняниця Латандера перша, хто замінив йому втікшого співучого ельфа та напіворкського друїда, з якими малобалакливому гному вже хоч якось вдавалось налаштувати приятельські відносини. Чи то напівельфійка сама була так добра, чи може вона вона відчувала свій обов'язок відплатити Босі за її та Сільдарів рятунок. Але тим не менш, її допомога, як тут, так і посох з козячим оформленням, що сам друїд не взяв через відчуття сором'язливості, торкнулась друїдської душі. І Сібо хотів їй за це відплатити і зміцнити їх зв'язок, та й його приготування стосувались підготовці загону на дракона, тож посилення побратимів у бою стояла першою задачею для малого стратега.
— Дякую... — почав невпевнено гном, жуючи пряника. Потім потягнувся до сумки і в паніці, не пригадуючи, куди поклав, став перебирати ручками. Потім поеинув теє діло і відправив подумки команду його магічній мотузці, з якою вдосталь попрактикувався поки вони добирались до Фандаліну. Мотузка випоавзла кінчиком із рюкзака та пірнула у сумку. Вже за мить вона дістала одну з трьох кізячих статуеток. Малий маг і з ними познайомився ближче за час поїздки, тож розумів, як вони працюють. І саме ця, яка виглядала найбільш страхітлива, могла стати у нагоді місс Ґвенн. Він протягнув річ в руки паладинші: — Візьміть її. В майбутніх наших битвах вона може знадобитись нам.
  І почав захоплено описувати дівчині, як працює цей магічний предмет, ніби дитина розказує про улюблену іграшку:
— Ось так ви можете викликати козла, який буде випускати страхітливу ауру довкола! Козел стоятиме на місці і лише лякатиме оточуючих, це дасть змогу оцінити ситуацію та прийняти відповідні рішення, а головне – озброїтися! Взявши його рога до рук отримаєте дуже сильний меч, та майже такий самий п осилі спис. Гарно збалансовані, гострі, а головне посилені магією!
  Закінчивши зі своєю оповідью інструкцій, Сібо відмовився від пропозиції пошукати шинок. Він апелював на свою втому і що в лісі йому буде спокійніше. Потім попрощався і побіг за місто, через що могл об здатися, що друїд втікає від решти. Насправді, Сібо міг би і полишитись, але ця розмова і ситуація з Келагаром та якосю бандою червоних, збільшили його підозри, що пересунули ваги його відношень до міст на користь відпочинку в лісі. Все ж серед дерев він почувався як удома, а головне – в безпеці.
  Аби друїда певно вже ніхто б не намагався наздогнати і переконати лишитись, лісовий гном обернувся у котика коричневого кольору із яскраво зеленими очима.

- Тож наш арбалетник, - розсміялась Ґвен у відповідь Валрел, - перевдягнувся в пристойне, і наче іншою людиною став. Он, ти проспала, то й не впізнала. Нічого, от я йому розкажу.

Паладинка проводила бардессу поглядом, и, посміхнувшись, повернулась до торгівлі, яка в неї сьогодні йшла навпрочуд вдало.
Нова пропозиція торговця її більш ніж влаштовувала, тож вона передала йому сідла, і прийнялася скрадати свої покупки в сідельні сумки, залишивши собі жменьку сужених яблук і пряника на дорогу.

- Красно дякую, пане Бартен, най благословить вас Латандер, і най Вокін і Тимора завжди вам усміхаються, - побажала Ґвеннет торговцю на прощання, і додала, - а з тітушками вашими ми спробуєм розібратись, і Ґандріха будемо шукати обов'язково.

Вже на дворі паладинка пригостила коня сушкою, і закинула на нього сідельні сумки, а тоді, порившись в них, дістала другого пряника і простягнула Сібові.

- Тримай, пряники і справді відмінні, - паладинка із задоволенням понюхала свій пряник і відкусила шматочок від нього, - медові.

- Торговці завжди купуватимуть реці мінімум вдвічі дешевше ніж продаватимуть, - пояснила вона, прожувавши шматок пряника, і угостивши ще шматочком коня, що лишень унюхавши смаколик одразу поліз штовшати її головою і копати землю переднім копитом, - то нормально, їм теж треба на щось жити. Але іноді можна і поторгуватись, особливо, коли ціна надто вже занижена, чи завищена. До того ж, в Калімшані, наприклад, вважається невіглаством і неповагою не поторгуватись за товар. А торгуватись можна двома способами. Можна крутити носом і критикувати товар, сперичатися, і тут вже чия візьме, а можна навпаки нахвалювати, розповідати як би тобі такого хотілося, та скаржитися, що нажаль не можеш собі дозволити. У другому випаду добрий торговець скине ціну, і ще буде задоволений, що зробив добре діло. В першому - ну він буде зажоволений що продав, але... Але я більше люблю радувати людей ніж сперичатись.То що, підем, подивимось, що тут за шинок і чи є при ньому баня?

  Купивши перлину, дівчина зацікавлено її розглядувала і навіть не думаючи про торги, віддала за неї оговорену суму. Утримуючи округлу дорогоцінність у двох пальцях, вона підняла його до гори і насолоджувалася тим, як його білосніжний колір відблискував у вогнях свічок. Аж поки її не схопив незнайомий чоловік. Тоді вона швидко сховала перлину спочатку у кулачок, а потім у лощинку між... своєї роби. Її здивувало, що чолов'яга доволі точно розповів про події у печерах. Невже її друзі вже встигли комусь розповісти? Через це її личко нахмурилось. Переважно через те, що він її чіпав, та коли вона почала вириватись з його рук, він вже і сам її відпустив.
— Гвен, ким був цей нахаба? Мені вже не подобається це місце. Тут до красунь чіпляються різні прилипали. Закінчуй тут, а я спробую сдихатись від нашого сміття.

  Але для іншої торгівлі вже стало занадто пізно, про що свідчило потемніле небо. Тому, разом із Бодомаром, Валрел відправилась до заїжджого двору. Опинившись у середині, вона одразу відправилась до певного власника таверни.
— Вітаю пане. Мені, Валрел "неповторній", та моїим супутникам потрібні кімнати на ніч. Що ви можете надати. А ще, мені потрібна лаханка теплої води та ароматного мила.

Найбільші дивовижі й пригоди зустрічаються саме в таких містах, до якого завітав Майло. Стандартні на перший погляд, не особливі, простяцькі непримітні поселення, приховували свої таємниці. І вони от тільки починали розгортатися довкола героїв. В тому числі - й довкола Майло.

- Привіт, малий. - доброзичливо, але втомлено, відповів Сільдар напіврослику. - Може й так, а може й ні: так чи інакше, а прізвище це мені знайоме. - неоднозначно відповів воїн. А що? Не розповідати ж кожному першому зустрічному подорожньому мету своєї подорожі? Особливо коли емісари Альянсу Лордів зникають безслідно. То якби на місці Сільдара був хтось із тих, хто відправлявся у супроводі воза з Невервінтеру, а саме - Бодомар, Келагар чи Сібо, вони б, можливо, й згадали б, що до них мав напіврослик приєднатись. Але Голвінтер того не знав, то ж запитав малого сам: - Ти сам-то чий будеш? Бачу, що не з тихого десятку. Кого шукаєш?

Тим часом, у "провізіях" Бартена ішов процес, власне, торгівлі. Сібо міг потенційно отримувати незамінний для подорожей по містах досвід, спостерігаючи з діями Ґвеннет, а паладинша... Вона намагалась зберегти їхні кошти, і їй це вдалося.

- Що ж, дай-но глянути... - мовив Бартен, роздивлюючись сідла поближче та мацаючи шкіру, після чого поліз кудись під прилавок. Пошарудівши там деякий час, він дістав звідтіля скляну посудину. Вона була брудна, заляпана якоюсь фарбою, але цілком влаштовувала гнома.

- Ні, я не з півдня. Але спробую бути хорошим торговцем для вас, якщо ви вже узялися врятувати нашого дверга-Роксікера. За два сідла даю вам ось цю скляну пляшку, сідельні сумки, та керамічні глечики з медом та прянощами, які ти просила. Це є більш ніж просто щедрою пропозицією. Ну що? Домовилися? Що ж до святих символів - то тобі, мабуть, варто завітати до Каплиці Удачі, може там хтось щось підкаже, бо в мене такого добра, нажаль, ніц нема.

Тим часом Келагар лишив Бодомара й Валрел на роздоріжжі, надаючи їм можливість самим зробити вибір - чи спочатку відпочити, чи спочатку спробувати продати зброю, яку вони отримали від гоблінів. Але цей вибір зробили за них: світло в "Левовому Щиті" згасло, й ворота почали закривати, що означало лише одне - заклад вже зачинявся, і Вальці й Боді нічого не лишилось, як піти до Стоунгіла. Власне, відкривши двері зайжджого двору, вони й побачили, як Сільдар Голвінтер сидючи за барною стійкою, спілкується із якимось незнайомим їм напівросликом. Звісно, і Голвінтер, і Майло, також побачили й їх - могутнього хмурого воїна, й ельфійську музикантшу з перемазаним у щось синьо-чорне обличчям.

Що ж до Кела, то він керуючись вказівками Елмара, пішов по єдиній більш-менш об'їждженій дорозі міста. Оминувши ратушу й крамницю різбляра по дерево по ліву свою руку, й площу з "Левовим Щитом" - по праву руку, він швидко дійшов до Фандалінської рудної біржі.

Рудна Біржа — це торгова крамниця, де місцеві шахтарі зважують, оцінюють і продають свої цінні знахідки. За відсутності місцевого лорда або представника влади, біржа також слугує в якості неофіційного архіву, де реєструються заяви прав на ділянки в цій місцевості. У Фандаліні немає справжньої «золотої лихоманки», але в довколишніх струмках і долинах приховано достатньо багатств, щоб забезпечити наявність великої кількості незалежних трудівників.

  В збентеженому стані перебував друїд. Він кліпав очима, не розуміючи, як пару мідяків перетворилась у два золотих. Ох, важка ж ця справа, торгівля! Якось Сібо дізнавався, скільки коштують зілля зцілення. Його цікавила оцінка його як друїда, коли він приставав до якоїсь групи авантюристів на шляху, тому він робив її через вартість магічного зілля. І ніколи не міг подумати гном, що у вартість такого зілля входив цілий золотий чи навіть два! Може його хоче ошукати цей Бартен?
  Оченята зустрілись із Ґвенновими очима. Гном Босі виглядав як дитина, що в чомусь провинилась. Хоча на підборідді у малого мага вже відчувались перші паростки волосків. Тримаючи гак, що він придбав, та кульку, яка шукала своє місце у склянній баночці, він отак і стояв, не знамо, що йому робити далі. Мабуть варто діставати золотий, та передати його за склянку. Власне, Сібові не було шкода грошей, але сама ситуація для нього була незручна і він відчував себе звірятком, що виставили на показ багатим людиськам на центральній площі.

Крамниця та й сам крамар Ґвен сподобались. Так, тут не було зброї, і не купили б більшість їх трофеїв, але такі крамниці були супутниками мирних часів, а значить и саме містечко жило не погано. Гірше було б якби на кожному кроці тобі пропонували купити щербатого меча за пару мідяків, а от хліба було б не знайти.

- Звісно, друже, - паладинка прийняла своє золото, подякувавши пану Бартену, і простягнула кошель з ним Сільдарові, - як буде треба ще грошей чи чогось - кажи. І не наговорюй на себе, що не зробив нічого, ти прикривав нас і стріляв, того досить, а ще якби ти не прирізав того ведмежатника, то він би мене точно прибив, падлюка така. Тож не скромнічай, дядьку. Я тобі ще за сідло грошей винна. Бо зараз його продам, якщо ти тільки не хочеш залишити його собі.

Паладинка всміхнулась і легко плескала батька побратима по плечу. Глибоко в душі вона відчувала провину за те, що не змогла його захистити, і віддала б набагато більше ніж п'ятдесят золотих аби він скоріше оговтався.

- То як в пана йдуть справи? - звернулась вона вже до крамаря, - сподіваюсь, що Вокін все ж всміхається вам. Може як не зброю з обладунками, то сідельце купите? Маю хороші, не гоблінські, та ще й два, тож можу вступити. А взамін хотіла б придбати хороші сідельні сумки, і ще сушених яблучок і солоних сухарів он для того сивого вередуна, - жінка кивнула на коня, що як раз заглядав у вікно, - щоб він ті сумки погодився нести. Бо ото залізяччя до Лев'ячого Щита ще дотягти треба. І... може у вас знайдеться глечик гречаного чи липового меду, і пару жмень солі, та сушена трава полину? І пару солоденьких коржиків. Як не можем продать ті трофеї, то хоч виторг зробимо.

Ґвен кивнула і підморгнула Сібові, що вже теж встиг попросити того товару, що хотів. На відміну від гнома вона поговорити і поторгуватись любила.

Вибоїста дорога виводить авантюристів із лісистого схилу, і перед ними вперше відкривається вид на Фандалін. Містечко складається з приблизно п’ятдесяти дерев’яних будинків, деякі з яких побудовані на старому фундаменті з плитняку. Безліч старих руїн, від яких залишилися лише вкриті плющем і чагарником зруйновані кам’яні стіни, оточують нові будинки і крамниці, вказуючи на те, що в минулому це містечко було набагато більшим. Більшість нових будівель розташована вздовж дороги, яка далі ширшає, перетворюючись на дещо схоже на головну вулицю, піднімаючись далі до зруйнованого маєтку, розташованому на пагорбі на східній околиці міста.

Вже сутеніло, тож надворі було небагацько людей у порівнянні з тим, скільки їх буває вдень. Удень пригодники могли б побачити дітей, що граються на міському лузі, та городян, що прямують у своїх справах або бігають по крамницях. Наразі ж подорожуючих зустрів лише тихий спокійний гомін жителів, що перебували в колі своїх сімей у недавно відновлених будинках. Де-не-де виднілося світло з віконець, але цілковита темрява іще не наступила, тож сама вулиця й досі не була освітлена. Якщо, звичайно, вона освітлювалася взагалі.

Віз зупинився на самому початку селища. Позаду залишилося декілька напівобжитих халуп, і подорожуючі стали зустрічати відновлену інфраструктуру Фандаліну, якою, враховуючи специфіку селища, був чи не кожний другий будинок тут. По праву руку виднілася вивіска з малюнком ковальського приладдя, м'яко натякаючи на те, що то є кузня, а навпроти неї, по ліву руку, можна було прочитати назву магазинчику. Це були якраз таки "Провізії Бартена".

Як виявилось, крамниця Бартена — найбільший торговий пост у Фандаліні. Його стелажі заповнені, здебільшого, звичайними товарами і матеріалами, включаючи наплічні сумки, похідні спальники, мотузки, дорожні пайки. Це місце відкрите зі світанку до заходу, тож хазяїн на ім'я Ельмар вже збирався скоро закриватись. Та, побачивши прибулих авантюристів, він відклав свої справи й без зайвих питань виплатив 250 золотих, які був винен їм за роботу.

Власником цієї крамниці є Ельмар Бартен - худорлявий і лисуватий доброзичливий та ввічливий чоловік п’ятдесяти років. Він тримає на службі пару молодих помічників (Андер та
Тістл), які вантажать і розвантажують вози, і які приймають клієнтів, коли Барт відлучається. Власне, вони як раз і зайнялися прибувшим до нього возом. Коли ж Сільдар розказав Ельмару про біду, яка сталася у них з Ґвеннет, та зникнення Ґандріха Роксікера, Бартен засмутився від цієї новини. Він майже тотчас просить загін знайти і врятувати дверга. Він вважає Ґандріха другом та щось схвильовано говорить про виявлення загублених копалень Фандельверського Пакту в довколишніх пагорбах.

- Двоє інших братів Роксікерів - Нандро і Тарден - розбили табір десь за містом. - повідомляє Бартен авантюристам. - Я не бачив їх уже з декаду, й очікую на них з дня на день, щоб поповнити їхні запаси.

Бартен не зберігає зброї або обладунків, тож продати те, що винесли авантюристи з гоблінської печери, їм не вдалося. Більш того - тепер, коли, віз разом із товарами, був доставлений, він, разом із тваринами, що тягли його, мав залишитися в Бартена. Що означало, що залишки гоблінської зброї треба було комусь нести. Якщо ж говорити не про потенційний продаж, а про потенційні покупки, то в цьому магазині можна було придбати будь-яке небойове спорядження. Та, бачучи ту кількість обладунків та зброї, яку привезли із собою авантюристи, містер Бартен порадив відвідати магазин Левовий Щит, що розташовувався в центральній частині селища. Судячи з усього, в Фандаліні була своєрідна монополія на торгівлю тими чи іншими товарами. Домовленості щодо розподілу торгівельних сфер. Бартен лише опосередковано підтвердив цю тезу, розповівши й про інші місця у Фандаліні, які можна було відвідати тільки-но приїжджим. Так, наприклад, серед них були Рудна Біржа, Каплиця Вдачі, та Ратуша (так-так, не дивлячись на те, що тут не було постійної охорони, вночі на ратуші завше чатував часовий, готовий у разі надзвичайної ситуації сповістити про небезпеку).

Після знайомства з Бартеном, Сільдар помітно розслабився. Він бажає знайти безпечне місце для ночівлі, й згадує, що Келагар казав про якийсь заїжджий двір тут. Бартен підтверджує, що далі по цій самій вулиці, по тій самій стороні, що й його магазин, дійсно знаходиться "Стоунгілл", в якому можна переночувати, тож Голвінтер, апелюючи до наближення нічної пори, пропонує відкласти усі справи назавтра, й добренько відпочити. Після гоблінського полону він дуже виснажений, і дійсно потребує гарного відпочинку. Відсутність зв'язку з Божественним, та довгі жорстокі катування гоблінів, зробили Сільдара досить слабким, навідміну від Гвеннет. Але, він сподівався на те, що то було тимчасове явище, й за тиждень-другий він зможе оговтатись.

- Я б такий, що одразу б пішов відпочивати. - відповів Сільдар паладинші. - Але... Гоблінських грошей з печери я не брав, бо сил не стало зробити проти гоблінів у битві хоч щось суттєве. Усе через катування. Тож - вибачай, але попрошу в тебе в борг трохи золота. Сподіваюсь, що з півсотні золотих мені вистачить на те, щоби оговтатись. Я все віддам згодом, добре?...

Тим часом, дроу, в'їхавши до міста, приховав свою істину зовнішність, а, можливо, і сутність. Для нього це було важливо зробити не тільки через упереджене ставлення більшості з осідлих представників народів Поверхні до дроу, а ще й тому, що хтось міг упізнати його як колишнього червонотаврованого, чи ким він там був у відносно недавньому минулому. Для декого, звичайно, усі дроу могли бути на одне лице, але Кел виділявся серед своїх одноплемінників. Відсутністю ока - як мінімум...

Ґвен здивовано спостерігала за магічним перетворенням дроу, навіть рота трохи відкрила. Ні, вона розуміла, що якось він жив серед людей достатньо довго, а значить, маскувався. Але вона не очікувала такого маскування. Ну, що ж, це багато пояснювало.

- Dos saph ptau'al, - всміхнулась вона, ще раз оглядаючи статного дворянина, що йшов поруч нею, - А тобі подобається увага. В ту баню тепер всі дівчата з села збіжаться, хоч під вікнами постояти.

Паладинка ще розмірковувала, чи пристойно пристати на пропозицію, надто вже гарним чолов'ягою перекинувся темний ельф, тож банний відпочинок міг зайти надто далеко, коли ситуацію врятував Бодомар. Ґвен глянула на здорованя підняла брови і щиро розсміялась. Отакої, ох не цього кремезного дядьку дроу кликав в купальні! Але така ідея їй більше подобалась, тож вона вдячно кивнула вояці, а відповіла вже Келагарові:

- Великий гарячий чан і холодне пиво, якщо в них таке є, я в ділі. Але й на просту парну, теж згодна, навіть якщо вона не на березі річки. - ідея Ґвеннет явно подобалась, - покажеш дорогу?

- Як панна зажадає, я вмію робити массаж з медом, сіллю і полином, - звернулася вона вже до Валрел, - сподіваюсь, то в того Стоунхіла знайдеться. Після сьогоднішніх пригод у печерах зайвим точно не буде.

- Думаєш, тут будуть покупці на зброю і обладунки, окрів червонотаврованих?

— Баригам все одно чим торгувати, аби навару було. Тож якщо добре скинемо ціну, має забрати.

Пропозиція піти разом отримала від Бодомара лише кивок. Зрештою, йому було байдуже.

– Можемо навіть розділити витрати. До того ж, треба щось зробити з Валрел. Як гадаєш, впораємось?

На чаклунство спритника паладин хмикнув, розгледівши що під маревом молодчика ховається все ж той малий ельф, та псувати дроу гру він не збирався. Зрештою, та витівка з Валрел добре його позабавила, й було цікаво довідатись що ж задумав чорний пройдисвіт цього разу. А ось пропозиція відпочити знайшла в подобі здорованя неочікувану підтримку. Сам би він таке не запропонував, бо не визнав би ніколи що втомився, але підтримати інших, чому б ні?

— Знаєш, а давай. Це був довгий день, тож справи почекають до завтра.

Після того як спекаються товару, звісно. Та такі очевидні речі можна було й не озвучувати.

Дальдарин ішов собі, не обертаючись. Він був вищий, старший, мудріший, досвідченіший від цього людиська. Більш того - він був аристократичної крові, й із нього було досить того терпіння, що він виказав цій когорті волоцюг, подорожуючи разом із ними. В нього була своя мета, його кликав його Бог на виконання місії, що була набагато важливішою за супровід якоїсь провізії. Тим паче, якщо цей супровід додатково супроводжувався візитом до придорожніх гоблінських сховків.

Ельф сподівався, що дроу буде вбитий там гоблінами. Так, на підходах до печери він іще бився з цими недоумками, що не спекалися чорномазого ще в Невервінтері. І переповнився сподіваннями, що той кудись зникне разом із возом, лише підтвердивши лихість своєї натури. Але сталось не так: дроу не втік, і він вижив. Тож Дальдарину не було чого робити тут, серед цієї голоти. Його чекало відновлення Справедливості у відновлення спаплюженого вівтаря.

- Так, саме він. - підтвердив спогади Гвеннет щодо Ярно Сільдар. - Сподіваюсь в тебе самої буде нагода поділитись своїми юнацькими переживаннями. - підморгнув він напівельфійці. - Що ж до мого Тризуба... Річ, звісно ж, пам'ятна й цінна, але не в речах цінність, а в ідеях, які варто відстоювати й впроваджувати в життя. Ідеї ж Роксікерів щодо відновлення Фандаліну безумовно вартують того, щоб ватага цих молодиків та молодичок долучилася до її втілення, най і вартістю мого Тризуба. Що ж до дипломатії Альянсу Лордів... - продовжив Сільдар, відповідаючи тепер вже Келагару - Що-що, а наших посланців я б точно не назвав би безпорадними. І факт, що я втрапив у полон до гоблінів, не може бути підтвердженням зворотнього...

Отак, за розмовами, відпочиваючи на возі, пригодники без поспіху сунули в сторону Фандаліну, аж поки панорама цього містечка не відкрилася перед ними у всій своїй вечірній провінційній красі...

Як би не хотілось Ґвен пустити Сивого йти за возом, а самій витягнутися на мішках і подрімать, гріючись на сонечку, та дорогою вона їхала в сідлі, і навіть майже не базікала. Досвід потрапляння в засідку і полону був надто свіжим, і повторювати його паладинка не збиралась, а тому то обганяла воза і проїзжала вперед вдивляючись в кущі, то трохи відставала і дослухалась до шепоту вітру за спинами в їх невеличкого обозу, та все було спокійно, і, зрештою, паладинка пустила коня йди поруч з возом, біля возниці.

Фандалін, дарма, що прикордонне містечко, виявився більше схожим на село. Хоча у було помітно, що стоїть він на місці старого міста, та від булої величі залишились лише спогади. Ні мурів, ні частоколу, ні сторожі, Келагар, був правий. Гори ж Мечів були зовсім поруч, і гоблінський король десь недалеко в лісі, і орки зі сходу в любий лень могли прилізти. Фанталін міг знов закінчитись, не відновившись, як щось не вдіяти.

- Дякую, - пропозиція хмурого вояки відволікла Ґвен від невеселих думок, - пиво з мене в будь-якому випадку, але й гроші зайвими не будуть.

Коли Бодомар зупинив воза біля якоїсь крамниці, Ґвен і сама зіскочила з коня і пустила його перевіряти корито біля конов'язі, Вітра вона не прив'язувала ніколи. Сама напівкровка запримітила колодязь, і підійшла до нього, аби дістати води і собі і коневі.

- Я б зараз подвійну ціну заплатила за балію з гарячою водою, - всміхнулась вона, і додала мрійливо, - чи потрійну - за лазню і свіжу сорочку. Весь час відчуваю, як тхне гоблінами, і підозрюю, що то - від мене.

Щось підказувало Ґвеннет, що ні балії ні лазні їй не дістанеться в кращому випадку до вечора, тож вона налила коневі води, і сама прийнялась вмиватись з відра, доки Бодомар розгружав з возу їх здобич.

- Думаєш, тут будуть покупці на зброю і обладунки, окрів червонотаврованих? - з сумнівом спитала вона, і всміхнулась, - хоча... Хоча тоді в нас буде шанс продати їх вдруге. Я б сходила з тобою, як ти не проти, розпитала б про Ярно. І, подивилася б дорогою, де тут каплиця, може знайдеться там мені латандерів оберіг взамін того, що спаскудили гобліни. Сільдаре, ти як? Пройдешся з нами, чи спочатку в таверну?

  Ще до відправки на возі у Фандалін з Сібо сталася одна річ. Ґвенн знайомила із свої конем. Неймовірної краси кінь з небесного плану. Друїд зачарувався його вродою, мимоволі згадуючи, що минулого разу це захоплення вилилось в холод смертельної небезпеки. Але то був монстр, вовк, ймовірно породження теж сильної магії, або якесь придбання покійного Кларґа. А цей же скакун для Сібо видавався святим, власне він і був святим породженням. Гном не втримавя і ласкаво поплескав його по крупі. І тут до нього звернулась паладинша. Сібо кинуло в піт, раптом він накоїв щось вульгарне?
  Але ж ні. Врятована напівкровка подарувала Сібові посох. Хоча гном і розумів, що це трофей і він мав на нього права, якби осмілився їх озвучити від початку. Але цей жест Ґвенн був приємний. Друїд вклонився. опустивши голову і трішки похиливши туловище вперед. І прийняв подарунок.
  Посох був довжиною зі зріст Сібо, що викликало труднощі. І ще відчувалась зла енергія. Вона пульсувала і хотіла вивільнитись на волю. Можливо саме тому Ґвенн передала саме паничку Босі цю магічну зброю? Друїд зможе прослідкувати, щоб вона не втрапила в лихі руки. Прийнявши посох, він вразодним рухом перевів його в горизонтальне положення. Тримаючи на одній рукі, він намагався звикнути до балансу ваги та довжини. Легке коливання, трохи сильніше. І от посох робить оберт на 360 градусів навколо руки. Сібо тільки і встиг вчасно піднятись на носочки, щоб землею не збити цей фінт. Так, цей посох не його тисовий спис, який з часом вже став третьою рукою гнома. Але практика та тренування з ним дозволять з часом майстерно використовувати вагу та довжину,щоб зберігати контроль над кожним рухом. Сібо спробував ще декілька рухів, перебираючи руками і вертячи посох навколо тіла. Це виглядало ефектно, але все ще достатньо незграбно і повільно. В цей момент Сібо прийняв рішення модифікувати свій спис до палиці, щоб відточуючи рухи на ній, навчитись користуватись і цим посохом. А ще треба було навчитись направляти злу енергію у вірне русло.

Вцілому й загалом, битва не тільки загартувала авантюристів. Вона ще й зблизила їх емоційно - в деякому сенсі, звичайно. Рішення, які вони приймали під час битви, та обговорення після неї, дали змогу кожному з членів стихійно новоствореного загону зрозуміти, хто є хто. Вони трохи розчистили печеру від смердючих гоблінських трупів, і десь із годинку відпочили, перебираючи те, що можна було собі привласнити на правах переможців. А такого добра тут було навалом: ставало зрозуміло, що Кларґ відправляв свому королю Ґралу далеко не все з того, що грабував на дорогах біля Триборського тракту.

- Мета в мене була досить проста, бо ж я допомагав своєму другові Роксікеру відновити давній гномівський бізнес тут, у Фандаліні. - відповів Сільдар Сібові. Він не був проти того, щоб Гвеннет розповіла визволителям що до чого, бо ж, як він зрозумів, вони теж допомагали Гандріху, от тільки в питаннях припасів. - Альянс Лордів, до якого я належу в якості почесного члена Кавалерії Грифонів Вотердіпа, зацікавлений в розвитку диких земель в околицях великих міст, в тому числі й Невервінтера. Справа ж Роксікерів має цьому сприяти. Крім того, Альянс зацікавлений в загальній безпеці й процвітанні, тож іноді ми діємо на випередження, посилаючи своїх дипломатичних представників. Власне, від одного з них перестали поступати звіти: він мав проводити свою діяльність тут, у Фандаліні, тож мене було направлено дізнатись, куди він зник.

Після того, як авантюристи перевели подих, та зрозумівши, що використати другий басейн під купальню не вийде, вони вирішили збиратися й вирушати в сторону Фандаліну. Марковане добро вони залишили на місцях, бо ж двійко волів наврядчи змогли б тягнути перевантаженого воза, а якби й змогли б - ризик втратити воза був занадто великий. От якби б то ж Підмогильний не покинув їх в таку мить, то можна було б розподілити ящики й коробки на два воза, й спокійно довезти усе до Фандаліну. Інакше ж - зась! Доведеться або повертатись, або скинути це питання на місцеву владу. Не зрозуміло, чи допоміг би Скакун Гвеннет. Доречі: де ж він?...

- Доречі, Гвен: ти, можливо, пам'ятаєш його. Це наш із твоїм батьком бойовий товариш Ярно: звісно, ти його лише в підлітковому віці й бачила, бо коли ми шастали за пригодами вже втрьох, він, на деякий період, поїхав в інші краї, а повернувся вже коли ти стала на власний глях пригодництва. Так от - я маю дізнатися, що сталося з Ярно. Я чув чутки про банди, які ведуть свій розгул у цих місцях, тож, сподіваюсь, він не став їхньою жертвою. Доречі: я так і не віддячив вам за наш порятунок, тож: ось.

Сільдар простягнув свій тризуб. Зброя виглядала дуже дорого та якісно: така, зазвичай, є зачарованою. Опісля, вже коли авантюристи, відпочивши, вийшли з печери й дійшли до воза, їх зустрів Дальдарин. Глянувши на них своїм зверхнім поглядом, він повідомив, що він - не сторожка, і не мисливець на гоблоту, що в нього є своя місія, з усілякими смердами по селам ходить - то не його справа. Тож, проігнорувавши серед авантюристів появу Сільдара, Гвеннет та Валрел, Дальдарин щез у листві дерев по своїх справах. Так чи інакше, а майно Роксікерів було все на місці, тож пригодникам гріх було жалітися на Даля, адже саме завдяки йому віз не пограбували.

В чомусь Ґвен Бодомара розуміла, і навіть співчувала йому. Той був паладином, а значить, на її думку, повз таку халепу пройти не зміг би навіть якби не було ніякої нагороди. Це зовсім не означало, що перспектива мала визивати в нього радість і ентузиазм. Напівкровка підняла брови, закусила губу, і з розумінням покивала здорованю. Їм обом тільки що перепало багатсько роботи.

- Ґандріх не винен в тому, що його з мапою викрали якісь злидні, - все ж зауважила вона, - винні злидні, якщо кого і лаяти - то їх. А ще краще звільнити Дверґа і зробити так, щоб ті засранці нікого більше не скривдили.

До здобичі напівкровку двічі припрошувать було не треба, і вона прийнялась перебірати купу немаркованного мотлоху, вибіраючи з нього якісь частини диковинного обладунку, явно жіночого, і складати їх осторонь. Ще й Сільдара покликала, уточнивши, чи треба йому щось зі знахідок, крім долі грошей.

- Те, що марковане, треба повернути власнику, - погодилась вона, - або, як не знайдем власника - то передати на добру справу. Латандер вчить Світанників допомагати ближнім дарувати надію. Він обдаровує, а не сварить.

Жінка всміхнулась і косо глянула на Бодомара. Вона поки не розуміла до чого той паладин приплів її покровителя. Якщо хотів пожартувати - то не вийшло.

- Ти впевнений?- слова Келагара Ґвенн занепокоїли, - Не думаю, що той Скляний Посох замість войта в Фандаліні, а його братчики тепер міська варта, того Лорди б не допустили. Та все ж та червона гвардія тут нишпорить і тебе шукає, раптом знайдуть, коли будеш один? Гуртом все ж легше відбитись.
- Та й, по-правді до тебе й варта доїбатись може, - жінка відвела погляд. То було прикро, та не визнати, що Келагарові на поверхні небезпечно, вона не могла, а кидати у небезпеці нового побратима - не хотіла, - Як будем разом - то я зможу пояснить і вартовим і войту, що ти з нами і не злодій. А будеш сам, та ще й ховатись - тобі не повірять. Вибач, та народ твій тут не люблять.

На хвильку погляд сковзнув по Бодомарові, й гному сяйнула думка.
– Вподобав щось - бери. Заслужив же, а не крадеш.
  Гном почервонів, ставши ще більш коричневим, ніж був. У відповідь видавив невпевнене дякую. Хмурий і гадки не мав, що Сібо хотів вибачитись за свою наглість із відштовхуванням здорованя-вояки, і ці гроші йому потрібні були для одної ідеї для цього. Хутко друїд взяв свою частку, згадавши, що отак ніби якийсь мали крадіжка він похапцев тягав їжу, живучи з гоблінами. Але на цей раз все було чесно. І так само чесним чином відправились статуетки з слонової кості у сумку, в якій можна було побачити не менш красиву та шанобливу до деталей іншу статуетку – вирізаний із тису Баерван-Мандрівник.
  Мотузка з руки Сібо як змія поповзла собі за спину до рюкзака, звернувшись там кільцями і на тому завмерла. Поки друїд засовував до рюкзака знайдені два списа на заміну свого, що він вже надумав прилаштувати до магічної мотузки у майбутньому полюванні, безбородий панчик Босі розмірковував про те, що окрім пошуків Ґандріха та бою з драконом ще потрібно цілу банду із міста вигнати. Нелегка задача. Коли ж Ґвенн повідомила про Ковальню Заклинань, то друїд вже зовсім поринув у думки. Може Баерван направляв його не лише для порятнку лісів від Дракону? Важкий шлях обрав бог для його підданого. Раптом гном відчув, що має дозвіл на бороду. Щастя охопило його сердце, але і страх став стискувати груди тіло, що вже дуже втомилося від навантаження останніх годин. Сібо вирішив відпочити.
  Дивитись на трупи тут при відпочинку не хотілось. У сусідній кімнаті теж валялось пару тіл, але зі сходинок їх не було видно. Там малий монах і присів, діставши згорток з їжею. Вид був на купальню, чи чим воно там служило для гоблінів. Якийсь резерувар з водою, в який гірська вода витікала прямо із скельних стін. Бурхливість потоків йому нагадало, де він міг чути про пакт Фандельвера. Здається. один дуже старий гном з поселення лісових родичів, що він навідував декілька місяців тому, щось таке згадував. Той старигань вже доживав п'яту сотню. Та й пам'ять його підводила. але діти любили з ним грати, він їм розказував якісь казочки. І про цю печеру Ехо щось таке Сібо теж чув, але не звернув увагу. Мало що там вигадує старий, щоб позабавити малих?
— Може нам не варто всім разом заїзджати до Фандаліну у відкриту? — подав голос карликовий воїн. Дозвіл його бога додала йому трохи впевненості і він намагався спілкуватись з іншими на рівних, а не ховатись від розмов, роблячи вигляд, що він кущик і його тут немає. — Лише панові Бодомару та серу Сільдару увійти в місто, а решті діяти таємно, — для Сібо це було звично, він маскувався в містах, щоб не звертати зайвої уваг до себе і ні з ким не спілкуватись без необхідності.

- Роксікери знайшли вхід до печери Морського Еха, - прямо відповіла на пряме питання Ґвен, не зважаючи на Бодомарів скепсис, - туди, де була Ковальня Заклинань. Чули з оповідки про неї? Та сама печера з дуже багатими покладами, і місце дуже великої магічної сили.

Паладинка глянула на Сільдара, щоб пересвідчитись, що він не проти того, що вона ділиться цими знаннями. Можливо, і не вато було, та їм надто потрібна була допомога, щоб нехтувати нагодою.

- П'ять сотень років тому Дверґи і Гноми об'єдналися в Пакт Фандельвера, щоб розробляти там корисні копалини, а тоді до них і людські чародії доєднались, аби приборкати магічну силу того місця і побудувати ковальню. - пояснила Ґвеннет, - Там кувалася найкраща магічна зброя на всьому узбережжі. І не тільки зброя, багато різного. Та потім з півночі прийшла велика орда орків, які в союзі зі злими чарівниками вдерлися до Печери Морського Еха, аби захопити те місце, привласнити скарби, а саму Кузню поставити на службу вже злу. Людські чародії пліч-о-пліч з Дверґами та Гномами захищали копальні і кузню, і в наслідок нищівної магічної бійні майже вся печера була зруйнована, а проходи завалені. Ворогам вона не дісталась, та й для світлих сил була втрачена на довгі століття. Банально ніхто не вижив, аби розказати, де шукати вхід.

Напівкровка зітхнула. Історія була сумною, без счасливого кінця, та зараз могла стати ще гіршою.
- Так от, брати Роксікери знайшли вхід до тої печери і таємно збирали туди експедицію. Ґандріх мав карту, де був позначений вхід. Схоже, хтось довідався про таємницю, і відстежив їх з Сільдаром від Невервінтера аж до сюдова. Наврядчи гобліни самі здогадалися б про цінність і Ґандріха і тої мапи. Тож кому вони дісталися - можемо тільки гадати. Он Келагар про якихось Червонотаврованих каже, я вперше про них чую. Може вони за тим і стоять, з ними і маг є. А може й хто гірший.

  Сібо стояв біля сундука та непевнено крутив між пальцями золоті монети. Згідно відомому йому кодексу авантюристів, він мав право взяти свою частку. Але у гнома не було такої наглості взяти її самостійно і попитаи йому було незручно. Він кинув взяту монету в сундук, зітхнувши. Зазвичай оця валюта йому потрібна лише для деяких справ в поселеннях людей і інших цівілізованих народів. Але тут йому потрібно задля місії певна сума, яку він навіть не міг визначити. А ще й витрати на приготування. Ох, шкода, що немає дорогоцінного каміння, їх цінність як і будь-якому гномові Сібові відома добре.
  На око потрапили статуетки із слонової кістки. Друїд ненавидів всім сердцем браконьєрів, які полюють задля створення таких от дорогоцінних дрібничок дял багатіїв та ціннителів. Але все ж карлик не міг не оцінити роботу скульптура і красу цього виробу. Він потягнувся рукою, але стримався. Що ж можуть подумати решта в групі? Ай, не добре отак брати.
— Нас троє! — пискнув Сібо, осмілившись заявити, що він теж піде на виручку Ґандріху, – я з вами! — лісовий гном ніяк інакше не міг, це було у нього в природі допомагати тим, хто цього потребує, хоча поділиитсь своїми мотивами для решти – це було вже занадто навіть для Сібо. Який ледь порадів тому, що тут хчоа б самі ельфи пеерважно, до яких в нього більша прихильність. А Сібо при тмоу ще був достатньо екстравертним через свої мандри, як для істоти його племені та роду.
— Ми найдемо Ґандріха! — додав трішки впевненіше карликовий маг. все ж, навіть якщо відкинути його природу, до дварфа він доєднався, бо це був шанс заробити гроші біля лігва дракона. Гроші, які забезпечать йому можливість винайняти групу. Хоча як би він набирав ту групу з його навиками соціалізації, Сібо гадки не мав. Але група в нього вже була.
  Важко було помітити, що гном роздягнувся. ВІн не був голий, а лише зняв броньовані наклепки на одежі, що відкрило його торс. Але у безбородого було достатньо волосся на його коричневому тілі. І він не виглядав вже аж такою дитиною, оскільки голова була пропорціна до того, що її утримувало. Видні були м'язи, а худорба хлопчини.
  Навряд чи хтось знає, що Сібо був лісовим гномом. Бо якщо Сібо буде стояти в поточнмоу своєму вигляді без яких-небудь натільних прикрас та одежі, то він буде зливатись з навколишнім лісом. Не дивно, що в цій битві він двічі користувався ілюзією, щоправда звуковою. Його плем'я було мастаками ілюзій, і до його коричневої шкіри та зелених нарядів додавались прості форми маскування ілюзорної магії.
  Хоча малому друїду було важко взяти собі трофей у вигляді золота, все ж він найшов собі іншу річ, яка здавалась менш примітною і непотрібною. Це була мотузка, але незвичайна і магічна. Взявши її до рук, Сібо відчув її і зміг оживити. Мотузка оплела його руку, підтвердивши здогадку важливої знахідки. Вона була приємна на дотик і дуже міцна.

- Та ні, зоряна панно, - Ґвен похитала голової, дивлячись в сріблясті очі Валрел, - ми про одне й те саме. Я, в першу чергу, захисниця. Тому й не хочу тягти ведмежатника до села, ризикуючи принадити його дружбанів, і страчувати це страхопудало на очах у дітей.
Паладинка замовкла, милуючись ельфійкою. Здавалося, Валрел була надто красивою, і, поки що, надто наївною і чистою для всього того, про що Ґвеннет говорила. І напівкровці раптово перехотілось і плямувати ту невинність суворою реальністю, і виправдовуватись.

- Просто най війна для вас ніколи не стане чимось надто особистим, - тихо додала вона все з тією ж сумною посмішкою, - а лук... Ваш лук краще доглянутий, і красивіший. Ельфійська робота, чи хороший смак? Думаю, він і є найкращий. Та якщо хочете думку вправного стрілка - запитайте сера Сільдара. На луках він знається краще за мене.

- Тож, якщо хочеш без коників допомогти в пошуках Гендріха, то нас стане двоє.

- Тоді я з тобою, - Ґвен ще раз оглянула кремезного воїна, особливу увагу приділивши зображенню руки, що тримала монету. Хоарит. Хоарит - то добре, зазвичай, вони були надійними, а як повезе, то ще й з файним почуттям гумору. Хоча, останнє, здається, не цього разу, - треба виручати доброго Дверґа.

- І нас вже двоє. Чи троє, - погляд голубих очей Ґвен зупинився по черзі на Келагарі, Сібо й Валрел, - А може стане й п'ятеро. Чи, навіть, шестеро, як Сільдар вирішить тряхнути стариною. На кону не лише доля шановного Ґандріха, але, нажаль, й всього Узбережжя Мечей. Все набагато серйозніше, ніж здається. Якщо ж справа в нагороді, я думаю, знайдуться кілька світлих фракцій, що її нам запропонують.

На спіч Валрел Бодомар спершу хмикнув.

— Вчасно, все-таки, ми тебе знайшли. Їхали б на день-два пізніше, і ти б зараз переживала не за дотримання формальностей, а в кращому випадку за те як не понести від того вилупка. – Здоровань кивнув на тіло багбіра. – Це місце смердить від лайна, і його вичіщати треба, а не сортувати й пасочки ліпити.

- Ви шукатимете Ґандріха? - спитала вона нарешті, - Його дуже треба знайти. Я можу піти з вами? Я - одна з паладинів Латандера, тож обузою не буду.

— Обузою то ти, може, й не будеш, та питання свої криво ставиш. — Бодомар встромив свого меча в землю та оперся на нього. — Гендріх найняв нас вроздріб на достав товару. Не менше, не більше. Та й то не всіх, он, у ельфійки взагалі власні мотиви щодо зачистки цього схрону. Тож, якщо хочеш без коників допомогти в пошуках Гендріха, то нас стане двоє. — Хмурий погляд зупинився на Келагарові. — Можливо – троє. А ось решті ще слід визначитися. Та я гадаю що пройдоха Роксікер не поскупиться в оплаті послуг своїх визволителів, грошей там має бути достатньо.

Не треба бути провидцем щоб скласти два плюс два. Дроу був в тому замазаний по самі вуха і мав власний інтерес, який, судячи з усього, зараз співпадав з Бодомаровим. І навряд той пропустить таку слушну нагоду розібратися зі своїми справами за чужий рахунок. Та це треба було закріпити.

— Чумазий, якщо нам і далі по дорозі, то слід вже витягнути язика зі сраки і почати нормально говорити. Шо за Сцяний Посох та про якого короля була мова.

***

Те, що було марковано, слідувало б повернути власникам. Але Бодомарові возитися з цим не посміхалося, тож най цим займається Сільдар чи міська влада. А те що не марковано, то трофейне. І зараз паладин його оглядав. Тут, серед мотлоху й непотребу, грудою валялись запилені брудні лати, не вистачало лише подарункової стрічки. Бо лати то є лати. А поряд з ними - файний мечик. Досвідчене око вояки одразу примітило що зброя ця не далеко не проста...

— Гррхоаааа! — проревів ведмідь повернувшись до своєї групи, яка могла прийняти його рев як сповіщення, що звір прибув. Але Сібо казав цим, що печера пуста, забувши про свою тварину форму.
  В цій кімнаті тхнуло смертью. Ще й гоблячою, що робило її ще більш тошнотворною. особливо, коли ти ведмідь і в тебе загострений нюх. Чорна хутряна форма допомагла Босі достатньо швидко пробігти усю печеру. Вона була невеличкою, тож хижа тварина швидко впоралась із завданням і її ніс не найшов ніяких слідів інших живих істот. Але зараз вже не треба було бути могутнім звіром і терпіти цей сморід. Та й деякі потребували лікування. Відтаяв Сібо швидко в маленького безбородого гнома і підійшов до Келагара.
— Пане Келагаре, ви поранені, — сказав Сібо, знову звертаючись до сил природи, щоб загоїти рани дроу. Сібо забув про інциндент з Кларґом, але сумніви на рахунок темного лишилися. Але головне для гнома, щоб той не шкодив їх групі. Поки що нічого не вказувало на те. А от поранення союзника в групі – то святе.
  Щит, що проявився в руках після трансформації, маленький лікар викинув. Все ж він поставив підсвідомо на захист від білого вовка його, і той прийняв удар на себе. А зараз розсипався на дрібні заморожені шматки деревини. Сібо був дуже втомлений. Хоча він тримався битви осторонь, намагаючись підстрахувати свою групу, спостерігаючи за їх стилем бою та намірами, але все ж він виклався на повну. Витиснув всі соки з себе. Віддав останню краплину на зміцнення свого здоров'я.
  Оглянув своє шмаття. Жах! Чотири списи добили його одяг, лишивши п особі хаотично ледве на нитках зклепані шматки шкіри. Тому Босі скинув їх. Стара одежа, що довгі роки була йому у нагоді.
  Спис, що значив для друїда дуже багато, бо поєднував його з рідним лісом та каналом його магії. Але деревина списа вже затупилась, що вона там наколоти зможе? Але палка добре. По голові настукати може. Знявши декілька шкірок з колишньої одежини, він обматав ними списа в центрі, таким чином змінивши палицю. Пізніше зріже цей гострий кінець і буде повноціна палиця воїна-друїда із гномських селищ! На хвильку погляд сковзнув по Бодомарові, й гному сяйнула думка.

- Taknea Kelagar. Usstan orn'la ssinssrigg ulu screa, - відповіла Ґвен дроу, слова вона виговорювала надто м'яко, та й речення формулювала більш схоже на прохання, ніж на вимогу, чи тверду згоду, - Дякую Келагаре. Я б хотіла навчитись. Допоможеш?
Паладинка схилила голову до плеча і посміхнулась одними кутиками губ. Дроу сказав своє слово на її користь, а не лише запропонував повчити правильній вимові, і вона була за те вдячна.

- Вал... - Ґвеннет хотіла щось ще сказати дроу, та бардесса її перебила, і, так, ельфійка вміла привернути увагу. А ще Ґвеннет були знайомі її обурення і розпач. От тільки сама вона пройшла через щось подібне дуже давно, мабуть вже більше десяти років тому. Та ж кожен стикається з війною, вбивствами і смертю в свій час. І, чим пізніше тим краще. Тепер Ґвеннет це знала.

- Валрел, пані, - півкровка підійшла до бардесси і зі співчуттям похитала головою, - Війна не буває красивою і шляхетною. Хіба що потім, у піснях. У піснях про таке, і справді, не співають. Той ведмежатник і його посіпаки... Вони наробили дуже багато лиха. Я знаю, як вони вчинили з нами з Сільдаром, і не думаю, що з кимось вони були добрішими. Знаєш, вони ж людожери, окрім всього іншого. І легко не вбивають. Я вже встигла прогулятись землями тіней і назад, а Сільдар... Не думаю, що він захоче розповідати, та йому було гірше. Я до того, що ми не могли ризикувати і брати тих падлюк полоненими. Ризикувати, що Кларґ вирветься, збере нову ватагу і продовжить, грабувати, катувати і вбивати, чи попередить наших ворогів, і наведе їх на нас. А де наш Ґандріх він вже сказав.

Ґвен зітхнула і покачала головою. Знов говорити про весь бруд війни було не просто, і те, що тепер вона була у ролі тої, хто розкривав очі, а не тої, кому, нічого не полегшувало.

- Знаєш, за те, що вони зробили, я хотіла вбити їх всіх. І не по разу, - визнала вона, - і вбила. Спочатку пару ведмежатників, потім оцих гобленят... Від того не стало легше. Та сама гіркота, той самий біль. І порожнеча. Та... Та я знаю, чо більше вони ні з ким так не вчинять. А, значить, ми змінили світ на краще. Не важливо, яким чином. Так, як могли. Розумієш?

Ґвен заглянула у очі Валрел і взяла ельфійку за руку. Хотілось обійняти, та робити того без дозволу шляхетної пані паладинка не стала, та ще образиться.

- Вас поранено, - нарешті помітила Ґвеннет, і округлила очі. Як вона могла не звернути увагу на те раніше, - і сильно. Зараз.

Паладинка стисла руку ельфійки трохи сильніше, утримуючи її, і, мимоволі, пошукала вільною долонею амулет на шиї, той самий, якого більше не було, проковтнула підступивший до горла комок, і почала промовляти слова короткої молитви, легко торкаючись тіла Валрел біля ран.

- Володар Світанку, даруй свою ласку цій достойній, і дай мені сили сили твоєї аби зцілити її рани, - цілюще тепло сонячними зайчиками розбігалось від долоні Ґвеннет проганяючи біль, і приносячи полегшення, - щоб ми могли продовжити свою подорож у славу твого Світла.

Закінчивши, Ґвен випустила нарешті долоню бардеси і сумно їй посміхнулась.

  Чорний хутряний звір теж підійшов до трупа і понюхав його. Все, життя не чутно. Все ж Келагар його вбив. Власне, Сібо не збирався йому заважати в цій справі, але якщо сам дроу щось знає, то нехай. Лишить поки що на відкуп Бодомару цю ймовірну загрозу у вигляді дитини ночі.
  Ґандріха, якщо вірити мертвому, забрали, але, як сказала Ґвенн, його треба дуже знайти. І це нова збройна одиниця у загоні Босі по звільненню лісу. Ведмідь задоволено хрюкнув. Буде підміною арбалетчику, якщо той таки звинтить.
  Багато воні тут від мертвої гобліноти, але й багато корисних речей. Достатньо й краденого, що належало б віддати власникам. Але ж і троє полонених тут найшлось. Може тут ще хтось є? Може навіть дверг? Або вороженя, що зі страху десь сховалось. Косолапий почав нюхати, шукаючи інших живих істот.

Спроба Ґвен уникнути сварки була даремною. В цьому клятий ведмежатник таки переміг, і, спровокувавши сварку, зміг спробувати втікти. Прямо повз паладинку, що такого зухвальства не чекала. Та втік волохатий виродок недалеко. Болти дроу його наздогнали, і наздогнали так, що вже ні одна молитва б не сцілила.

- Vith'ez gol orn'la tlu alur ka ol della mzild, - Ґвеннет, що теж намагалась догнати засранця, зупинилась над його бездиханним тілом і повернулась до стрільця, що його, здається, назвали Келгаром. Голос паладинки звучав скоріше стомлено ніж сердито, - Хороший постріл.

Ґвен прибрала меч у піхви, і закинула щита за спину. Постояла, оглядаючись навкруги, і оцінюючи печеру і її начиння, и попрямувала в сторону собачого лазу до сталактіту, до якого і притулилась, спостерігаючи за людьми, що їх з Сільдаром врятували.

- Ви шукатимете Ґандріха? - спитала вона нарешті, - Його дуже треба знайти. Я можу піти з вами? Я - одна з паладинів Латандера, тож обузою не буду.

– Відбиватися від звірів, – відповів дроу, але схоже що Сібо прибрав свою агресію, тож і Келагар трохи розслабився, принаймні зовнішньо. Але за малим доведеться спостерігати і тримати його в полі зору, а не за спиною. Хоча це взагалі нормальна практика, головне не надто захоплюватися, бо хто озирається, до того смерть приходить спереду.
– Посох... Ну, по дорозі розкажу... А зараз тобі краще піти, бо зараз буде відбуватися дещо зовсім не геройське. В пісні та історії це не додають.
Келагар підйшов до того, хто ще дивом дихав і дістав кинджал. Чарівний ятаган хоч і добре себе показав, все ж здавався не дуже зручним для короткого сеансу.
– Маленький гоблін. Не бійся. Буде не боляче. Ти зможеш навіть вижити, якщо не будеш рухатись.
Тут Келагар брехав, бо якщо пощастить, то чутливість збережеться. Якщо не перерізати зайвого, в іншому випадку Кларґ дійсно нічого не відчує. Про що дроу точно брехав, так те про те, що він виживе. Не вистачало ще щоб ця кудлата смердюча погань передала звістку хоч комусь раніше ніж того потребує ситуація.

  Павувовк не зрозумів, чому його жертва, яка щойно вже падала долілиць, стікаючи кровью, раптом прийшла до тями. Живуче падло, подумалось бул озвіру, і його ікла знову огололись, капаючи ядовитою слиною на підлогу печери.
— Зась! — рикнув на нього ведмідь. Та й ніхто інший як володар, що викликав його. Свою мордячу голівку павувовк схилив та заскавчав, понуро поглядуючи на недобитого ведмежатника.
— Захищати! — чорна мохната голова вказала на чоловіка біля себе. Купа волохатих лапок пошкандибали до Сільдара виконувати нову команду друїда.
Але крім цього я можу дещо розповісти й про курву, яка з вами подорожує
  Гном-друїд не любив вбивати, тому без потреби намагався уникати зайвих вбивств або ж не робити цю брудну роботу власними руками. Навіть, якби в нього було б сил подолати дракона самотужки, то він глибоко сумнівається, що вбив би його. І в цій печерній баталії Сібо лише раз лишив життя, але це було виправдано порятунком Валрел.
  Слова Кларга змусили гнома Босі повернутись до висновків свого спостереження за групою. Ведмідь розвернувся у бік Келагара та застережено проричав, щоб дроу бувп не утнув нічого і ведмежатник міг далі говорити.
  Сібо збирав групу для того, щоб вона звільнити ліси від дракона. Але гномові важко находити спільну мову з іншими расами і тим паче вести їх як лідер. Отож він зазвичай намагається допомагати своїй тимчасовій групі та обережно направляти їх для допомоги власним інтересам. Подекуди знаходяться дійсно гарні товариші та допомагають Сібові у його справах із загубленими лісовими гномами та поселеннями. Але на дракона потрібні не товариші, а вояки!
  Та й якраз товаришів, яких в цій групі зустрів друїд, вже немає. Яків теж не захотів вбивати та покинув їх, а співучий ельф Дальдарин хизувався власними здібностями, але уникнув рейду печери. А от Бодомар якраз вояка, що показав свою силу, най Босі не знає, як вести з ним діалог. Хоча і придумав дещо зробити для паладина.
  Валрел здалася гномові вправною воітелькою. І хоча її стиль бою на дракона може не дуже підходити, але вона безперечно буде корисною. Ґвенн же як соратника-воїна Сібо не встиг розглянути, але це спостереження вже лежало на поверхності і треба його лише взяти з полички. А от дроу лише вбив істоту, що тримав Хмурий, та й потім виявився смертельно пораненим. Оці фокуси зі стрілою це поки що все, що бачив друїд із майстерності Келагара. Хоча гном про дроу мало чого знав, але не міг не помітити, як перекривлює обличчя інших при згадці чи погляді на Кела. Та й це він перший запропонував з гоблінами домовлятись, що теж з нового ракурсу є дещо підозріло. Всі ці думки винирнули в голові ведмежого мозку, тому хижак-друїд став перед ним, погрозливо тримаючи його подалі від полоненого.

  Вже половину ворогів розбили, але наче нікуди було тікати, тому вони бились до останнього. Вже збезсилена дівчина ледь не осліпла від раптового спалаху світла, але потім почула воплі ворогів і зрозуміла, що то не нова ворожа атака, а когось з оточення друзів. Як тільки очі красуні звикли до світла, вона змогла розгледіти і ворогів, і стовкненя бійців з ними, і появу величезного чорного ведмедя, який здається був ворожим саме до гоблінів.
  Дроу, що вийшов уперед прямо перед Валрел, виконав якогось хитромудрого прийому з арбалетним снарядом і лише потім виконав постріли. І коли він відступав у верх по печері, йому на зустріч як раз вибігла єльфійка.
— А ти можеш не випендруватись, а робити щось корисне? - Промовила вона йому вслід, а потім сама направила довгого на ватажка бандитського схованку і виконала один, але влучний постріл.

Болотяний виродок і його кодло були готові тікати. Ще одна неперевершена гоблінська тактика, ця вже на випадок, коли супротивник виявлявся їм не по зубах та давав відсіч.

- Тому, що получили пизди, - промовила паладинка на мові підземель, так щоб її чули і розуміли вороги, - от і все.

Гнів завжди був поганим радником, Ґвеннет знала це, гнів і помста не лише примушували робити помилки, а й спустошували душу, та зараз їй було байдуже. Ці тварюки надто довго безкарно грабували і вбивали подорожніх, вони катували її друга, і ледь не вбили її саму. Вони зламали її найдорожчу річ, і найгірше, вони допомагали значно більшому і страшнішому злу набрати сили. Вони заслуговували на кару, і Ґвеннет Ланіган хотіла нести її власною рукою і холодною сталлю, дивлячись у вічі, а не древніми чарами здалеку.

Всього кілька кроків і паладинка опинилась перед ворожим строєм, якщо купу метушливих гоблінів взагалі можна було так назвать. Прийшов час виконувати обіцянки. Перший удар її меча розрубав чиюсь підставлену костурбату палицю не досягнувши цілі, зате другий, осянний небаченим в печері сонячним промінням, розкидав частину мокшанського строю.
- В ім'я Зорі! - рикнула Ґвеннет, і врізала кромкою щита у зуби якомусь гобліну, котрого, його ж товарищі спробували виштовшнути на неї, панічно тікаючи від ударів.

Сільдар також не гаяв часу, і, забігши по природніх сходах, пустив стрілу через поток світла прямісінько в гоблінського полководця. І цього разу попав.

  В печері за сталагмітом стояв Сібо. Йому стало краще після застосування друїдських чарів. Тіло зігрілось і, закривши руками очі, він зосереджено дихав і відчував, як енергія природи проникає в його тіло. Вже вистачає сил на перетворення. Його мандрівні очі, зелені як листя, розплющились та почали світитися маленьким вогником.
  Енергія природи вирували в Сібо, наповнюючи його тіло розмірами та нарощуючи м'язи та статуру. Він став більшим і сильнішим, а його одяг поглинувся чорною шерстью. Він підняв голову і заревів ведмежим голосом, в якому відчувався звіриний гнів. Гоблінське плем'я розбудили звіра!
  Сібо повільно підняв лапу, що тепер була покрита чорною шерстю з гострими пазурями, які здатні розрізати каміння, як папір. Його ноги стали могутніми та потужними, та повели його до товаришів, у вир битви.

  Тим часом павувовків лишилось пару, але вони не відставали від Кларга та вгризались в нього при першій нагоді. Тому великому гобліну стало складно, а вони все продовжували цапати його з різних боків, вбризкуючі в нього свою отруту, даючи змогу ведмежатнику та ведмедю зустрітись.

Дяка світлим богам, стрільці та чародії відійшли назад. Нема чого їм робити у першому ряді, вовчисько то добре показав. А здоровенний дядько з мечем в свою чергу добряче показав пухнастому довбограю де раки зимують.

Далі можна було б піти від оборони, перегородити водоспадом місячного проміння прохід, а самим стати і зустрічати підсмажених свинойобів холодною сталлю вже за ним, та паладинка не знала, чи нема з печери іншого виходу, по-перше, а, по-друге, у болотяної наволочі могла знайтись хоч і всрата, але стрілецька зброя, що врятувала б їх від необхідності лізти у небесний вогонь, і завдала б шукачам пригод прикростей. Тож треба було йти вперед, у наступ.

- Вовк твій! - коротко кинула паладинка Бодомарові, - я додам вогню зеленим і доєднаюсь!

Ґвеннет підняла щита, і зробила ним жест, наче відпихувала когось від себе, та нікого перед нею не було.

- Най Світло освітить ті найтемніші душі! - вигукнула вона, і колона світла справді рушила вперед, щоб залити собою і гоблінську орду і її ватажка, і, нажаль одного з павуків, котрого паладинка вчасно не помітила.

  Поки гномівські товариші стримують вовчисько, Сібо спробував заховатись. Сил лишалось мало, а бій вести треба. Через свою неуважність друїду доводиться себе лікувати вдруге. Збираючи залишки своєї магії він зігрів себе лікувальною енергією та став почуватись краще. Закралась думка, що може сам друїд ще не готовий до битви з драконом? Але ж Сібо був певен, що з належною групою йому вдасться виконати свою місію та звільнити ліси. Лишається лише повернутись до бою зараз і завершити цю місію. По знищенню бандитського клану гоблінів!

  Тим часом, вовкуваті павуки стрибали на Кларга не мов скажені. Їх стало менше, бо все ж ворог чисельно переважав їх, але звірі виконували команду Сібо та зграєю обступили Кларга, атакуючи його з незручних боків. Це дало свої плоди, бо одному навіть вдалось боляче вкусити гоблінського велетня!

Келагар спробував зробити ворогів більш помітними для тих, хто був осліплений темрявою, та йому вдалося це лише частково, підсвітивши місцевість, але не самих ворогів. Це було хоч щось, і темний ельф, ігноруючи випади від Кларґа в його сторону, відійшов іще далі, не забувши приховатися в темряві. Інші ж, тим часом, розгрібали наслідки морозного дихання вовчари: Гвен повністю заблокувала людяне дихання своїм щитом, Валрел змогла ухилитись, тож її обморозило лише частково. Більша частина морозного дихання дісталась гномику - Сібо Босі, мало не вбивши його. Шокований друїд ледве зміг виконати закляття, після чого відійшов подалі, сподіваючись на результативність своїх дій.

- Сложіте оружіє і вас єго спутнікіі пощадят, аль кара ждьот ослушавших! - пролунало гоблінською, після чого довколо Кларга та серед гоблінів матеріалізувалися павуки, які мали б посіяти паніку серед молодих майбутніх розбійників Кам'яної Пащі. Але не так сталося, як гадалося: жорсткі накази Кларґа, їхнього лідера, не дозволили молодому війську розбігтися хто куди. Так, гігнатські тарантули трохи потріпали як самого Кларга, так і його звиту, відірвавши голови декільком гоблінам. Але супроти зграї вони не мали встояти.

Різник тим часом отримував закономірну відповідь на свою атаку. Заклинання від Гвеннет осіяло його болючим місячним сяйвом, стріла Валрел, яка встигла не тільки вистрілити, а ще й відійти, вилікувавши свої обморожені руки, впилася в білосніжну шкуру гігантського вовка. Але найбільшої шкоди монструозному звіру завдав Бодомар, нанісши два могутніх удари, й сильно ранивши Різника. Той, звісно, спробував відповісти Хмурому, але не встиг прогризтися крізь закляття, яке все іще захищало паладина. Кларґ зі свитою, звичайно, намагалися пробитися крізь заслон прикликаних друїдом павуків, щоб допомогти Різнику, але єдине, що їм вдалося - це винищити половину з них. Схоже, що домашній улюбленець ватажка цієї печери був приречений...

  Подих здоровенного звіра виявився магічним і покрив кригою ледь не увесь прохід печери. Льодяний вітер майже зніс дівчину та прикрившись рукою з луком, вона уникла смертельної шкоди. Покрита коркою морозу дівчина панічно відбігла та обхопивши поранену руку іншою долонею, стиснула, зігріваючи від холоду.
— Давай. ти зможеш. Зможеш. Ти впораєшся! - Наче підбадьорювала себе дівчина, поки не відчула як почали рухатись її пальці і тоді посміхнулась з полегшенням. Її руки досі тряслися, але вона з новою впевненістю стиснула довгого лука і була готова відповісти гострою стрілою.

- Ти ж пся крев! - Ґвен ледь встигла заблокувати потік крижаного вовчого подиху щитом, що вмить вкрився інеєм, та все ж захистив паладинку.
А от її новим товаришам повезло менше, та в Ґвеннет часу вистачило лише щоб пересвідчитись, що вся группа все ще на ногах. Супротивників було так багато, що те, що сильними з них було лише двоє, вже не грало вирішальної ролі. Мала болотна наволоч хоч і не була дорослими гоблінами, та все ще годилась для улюбленої гоблінської тактики - м'ясного штурму. Вони просто могли закидати героїв своїми трупами.

- Не лізьте вперед, - коротко кинула паладинка своїм союзникам, - у світло - зась!

Сама жінка глибоко зітхнула, сжала у руці ручку щита і підняла меч, але з місця не рушила. Замість того Ґвеннет почала вимовляти слова ритмічного наспіву, на кожне з которих з глибин самої суті світобудови відкликалась древня сила.

Доки місяць сходить, докі зорі сяють,
Стародавнім словом най вогонь палає.
Най не буде, враже, смерть твоя легкою,
В місячнім промінні не знайдеш спокою.
Старе слово липке, стара клятва кріпка,
Буде тобі, враже, як Звитяжник скаже.

На останньому слові, коли напруження магічих струн досягло свого апогею, паладинка направила меча на брудного білого вовчиська, що стояв перед нею. Срібне місячне світло вдарило у звіра згори широким водоспадом, підпалюючи кудлате хутро примарним полум'ям, а висока колона, наче зіткана з місячних променів перегородила прохід до печери з гоблінами.

- Най тепер через вогонь йдуть, - твердо промовила паладинка.

Десь позаду роздався хлопок тятиви, і повз вовка просвистіла ще одна сільдарова стріла.

  Киці загинули швидко, але виграли час. Принаймні Сібові здавалось, що вони виграють час, допоки не вискочив звір перед ними. Дуже гарний білосніжний вовк. Настільки гарне створіння, що Босі не встиг зреагувати і промерз від крижаного жаху.
  Їх початковий план накрився. І в першу чергу причиною тому був вождь цих гоблінів. Він створював найбільшу загрозу. Сил у гнома лишалось мало і треба було якось відійти, не приймати цей бій. Але його товариші ще виглядали краще. Принаймні Хмурий стояв цілий і неушкоджений спереду і вже показав себе бійцем, вартий йти вбивати дракона. Дракон! Ціль, яка привела Сібо сюди та в групу. Ні, ще не час здаватись. Вони поборють цього ведмежатника, а потім здолають і дракона!
  Вже знайомими рухами свого списа-посоха Сібо почав викликати нових звірів. Все ж, дотримуватись плана вирішив Сібо вже до кінця, тому викликав павуків, єдине, щ очув колись про дроу. Але, надихнувшись вовком, він згадав дуже рідких, але небезпечних звірів — гігантський павуко-вовк! Цілих вісім нових звіряток з'явилось навколо Кларга та його малих посіпак. Були вони і на підлозі і на стінах печери і їх ядовиті лапки вже готові були до наказів.
— Вбийте в першу чергу великого гобліна, але і менших атакуйте! — пискнув своїм замершим голосом друїд до фей, а сам сховався за сталагмітом.
  Павувовки себе не змусили чекати і почали стрибати, намагаючись відкусити гоблінських тушок. П'ятеро з них намагались від'їсти шматочок від ведмежатника, решта троє намагались вичепити собі малу почварку, просуваючись через їх трупи до повелителя цього нікчемного гобло-сброду.

Лідер гоблінів наполягає, щоб більша частина награбованого добра зберігалася в його лігві. Тут знаходиться здобич Кам’яних Пащ від набігів та засідок на каравани за останній місяць. Ведмежатник Кларґ ділить цю печеру зі своїм паршивим ручним білосніжним вовком Різником і двома зграями підлітків-гоблінів, яким насаджує віру в Кларґа та відповідну пропаганду, щоб у майбутньому мати над ними безмежну владу. То є стандартною практикою серед мосховитського кодла, і Келагар про це знав. Більш того - Келагар знав Кларґа особисто, як і той - його. Дроу знав, що ведмежатник страждає манією величі і вважає себе могутнім полководцем, який став на шлях завойовника. Він знаходиться не зовсім у здоровому глузді, і звертається до себе в третій особі. Гобліни постійно терплять знущання під його командуванням, але бояться й поважають ватажка.

- Хто насмілився кинути виклик Кларґу?! - взревів ведмежатник, коли леви напали. Й майже одразу отримав відповідь: то був дроу зі своєю "пропозицією". Досить знайомий йому, скажу я вам, дроу, тож на цю пропозицію - нехай і підсилену магією, Кларґ не пристав. - О, Алліара! Ми вже давно тебе зачекались, курво! Скляний Посох на тебе дуже лютить, тож Кларґ отримає велику винагороду за твою голову!

Бачучи, що хитрість дроу не спрацювала, Сібо вирішив йому допомогти, поки інші готувалися до бою. Ґвеннет, наприклад, скористалася паладинськими вміннями, й трохи підлікувала себе, Валрел - вистрілила в одного з гоблінців, як і, доречі, Сільдар, а Бодомар рвонув уперед, готовий поки що - захищатись, але згодом і нападати. Але хитрість Сібо не спрацювала так ефективно, як минулого разу, бо цей ватажок був набагато могутнішим за всіх інших.

- Кларґ побудує трон із твоїх кісток, нікчемна Фрет Тар! - гаркнув багбір-ватажок у відповідь на Сібове "Склонітєсь, младиє, прєд дроу, посланіком моїм, іначе ждьот вас смерть!". Гаркнув він це услід дроу, що поспішив зачаїтися десь за східцями, сам же підійшовши до левів і нанісши їм три удари довгим мечем. Два перших удари вклали одного лева, останній - ранив другого. Власне, цього другого лева добили дві зграї гоблінів, які оточили його й похоронили під шквалом безлічі ударів. Що ж до Різника то він рванув уперед. Громадний білошкурий вовчисько зупинився перед східцями, й дихнув на ворогів своїм чудовиським диханням, зачепивши Валрел, Ґвеннет та Сібо. Їх обдало морозом, від якого кров стинула в жилах, а в свідомість почав закрадатися липкий страх та усвідомлення великої вірогідності неминучої гибелі...

  Єльфійка з усіма побачила цілу купу ворогів у останньому закутку печери. Багато і розсереджених по усій площі. Аж очі розбігалися від того, що дівчина не знала з кого почати. Першими побігли леви й дівчина вирішала їх прикрити своєю стрільбою. Піднявши довгого лука, вона натягнула тятиву і впевнено пустила стрілу у купу гоблінів.

Отож, Сібо, в оточенні прикликаних левів, хутко поспішив до мосту. А за ним і Ґвеннет із Сільдаром. То було добре, що інші не потребували їхньої допомоги, впоравшись самі. Леви, будучи слухняними й старанно виконуючи накази того, хто їх прикликав, шукали ворогів-гобліноїдів, оминаючи своєю увагою людей та ельфів. Будь-яких ельфів, у тому числі і дроу. Сібо не знайшов Кела - лише трупи гобліноїдів та дворучний меч були на мості, та, не витрачаючи час на підбирання зброї, гном почимчикував далі, уперед. А ось Ґвен не оминула такого файного меча, й забрала із собою. Власне, приблизно так і відбулося возз'єднання авантюристів тут, у Сховку Кам'яних Пащ, перед битвою з найголовнішим, хто тут був. Але, до найголовнішого ми ще не дійшли, тож буду намагатись почергово описувати події, добре?

Отож, дивовижним чином Келагару фартануло. Не дивлячись на те, що той був дроу - представителем раси тих іще паскудників, та й проявляв себе як у бою так і поза нього досить таки характерно, він отримав зцілення як від ельфійки, так і віж гнома - представителів узагальнено добрих рас. Так, він був ближче за все від мосту, й тому трапився Босі першим, і - так, для Валрел він став, можливо, приємнішим, після непорозуміння з Келагаром. Яке, доречі, розпалилося з новою силою: довелося навіть факелами жбурлятися, і не по одному, а цілими десятками! А ще сидіти на них, як на троні з залізних мечів (та в цьому випадку се були дерев'яні факели).

Так, чи інакше, усі познайомилися з Ґвеннет та Сільдаром, які останніми перейшли міст та мали змогу чути останнє завивання на гоблінському за авторством Сібо ("Паслушайтєсь, ілі пачуєтє мой гнєв!"). Авантюристи віднайшли їхні речі, які той же час почали надягатися. А ви що думали? Між іншим, щоб натягнути обладунок самостійно, паладінша на ймення Ланніган мала витратити хвилин 10! Це добре, що поряд був Сільдар, допомога якого дозволила скоротити цей час удвічі. Так, чи інакше, цей процес дозволив познайомитись героям трохи ближче. Зо-о-овсім трохи, тож ви не подумайте чого лихого чи збоченого! Хоч-чаааа.... Обійми Валрел із гномом, а також процес надягання обладунку на камизу, можливо, й трохи попахував еротизмом, але - лише трішки :-)

Поки Валрел із Бодею розігрували сцену, в якій дівчина була невинуватицею, й то все само по собі сталося, леви, разом із мужнім дроу, який зміг стикнутися з мордякою звіра, й при цьому навіть бровою не повести, вивчали прохід. Єдиний невивчений у цьому сегменті печери. Доповнивши своє відчуття орієнтації в просторі інформацією від Сібо, картинка склалася: печера попереду, на які виходили круті східці, мала б мати іще один вихід - до псарні, й була набагато вищою за неї. Дроу, разом із левами, підповз ближче. І ось що вони побачили.

Мішки та ящики вкраденої провізії громадяться біля південного краю цієї великої печери. У західній частині підлога має нахил у бік вузького отвору, дно якого губиться в пітьмі. Великий прохід на півночі веде вниз по природних кам’яних сходах, звідки доноситься рев падаючої води: саме в цьому проході й був прихований темний альв, спостерігаючи за тим, що відбувалося. Посеред печери тліло вугілля великого багаття: довкола нього відпочивало декілька десятків гоблінів. Вони були менші й набагато більш юними за тих гобліноїдів, яких авантюристи зустрічали до цього, але їх було досить багато. Десь у дальньому кінці печери виднівся трохи більший гобліноїд: разом зі своїм вовком, він відпочивав.

Тим часом, Ґвен вже закінчувала одягатись сама, бо Голвінтер вже допоміг з основною частиною обладунка, коли її рука натрапила на дещо. Це були залишки її амулету: того, який дарував їй її батько колись. Амулет був повністю розтрощений і розбитий вщент, спаплюжений гівном та блювотинням гоблінів. Нестерпна туга охопила паладиншу, але ця туга змінилась праведним гнівом, коли Ґвен почула ричання левів, які кинулися в прохід, керуючись наказом винищувати гоблінів. Цей рик дав їй розуміння того, що ворог ось-ось поряд, і вона готова його карати. Рик почули не тільки авантюристи, а й гобліноїди, які одразу зчинили ґвалт і похапалися за зброю, тож ховатись вже не було потреби. Із нутрощів Гвеннет сам по собі вирвався переповнений люті крик, який пролунав на всі печери, й відлунням досяг навіть виходу. Щось було присутнім Тут. Щось скеровувало Ґвен іти вперед. Залишки амулету розсипались в пил, обернувшись на світло, яке проникло в напівельфійку, надавши їй сил для боротьби, яка була попереду. Вона знала, що проти неї зеленошкірі мокші - приречені!

  Не почувши необхідного звернення, Валрєл ніяк не відреагувала на подальшу промову. А от коли незнайомка, або вже знайомка спробувала взяти смолоскипи, вона її зупинила. По перше, єльфійка їх віддала з натяком, який може і залишився для Бодомара не зрозумілим, та це його проблема. Руйнувати її дії, вона не дасть. А по друга, ця не чистокровна дівчина, вже повела себе більш гідно, ніж деякий інший паладин, тому Валрел навіть самостійно побажала їй допомогти.
— Гвеннет, це не гідно лицаря, возитися зі смолоскипом. Для твоїх рук ще знайдеться щось більш необхідне. А проблему освітлення, дозволь вирішити мені. - Сказала бардеса та торкнулася щита на руці войовниці.
— Appréciez la lumière, car sans elle il y a les ténèbres (Цінуй світло, бо без нього тьма). - Промовивши на єльфійскій частину вірша, з кінчиків пальців світло проникло у предмет, та той засіяв м'яким світлом. - Так краще? Та ходімо, подивимось на знайдене спорядження, бо у такому виді, тебе треба тримати якомога далі від цих вовків. Може там дійсно ваше. А й якщо і не ваше, то хіба зараз час перебирати?

  Запоздало зрозумів, що вона тут не одна з Калегарм, дівчина різко відступила від дроу, трохи його товкнувши.
— Ой, Сібо, і ти тут... Сібо! - Викрикнула дівчина та кинулася до коротуна, схопивши та стиснувши його в обіймах. - Гноме, я так хвилювалась за тебе. Ти довго не з'являвся і вже подумала, що тебе внесла та вода. Видовхнувши від хвилювань, вона відпустила малого друїда, щоб привітатись з тими, хто підійшов.
— О, то я не єдина потрапила в ці підлі лапи. Рада познайомитись, я Валрел Ластро, про яку ще кажуть "Дивовижна". Мене теж врятували, але трохи раніше, а так я ми б були в одному човні. Тому я зараз з цими диваками, допомагаю карати негідників, виражаючи свою вдячність, та заради помсти. В ім'я справедливості звісно.

  А потім, як тільки згадали ім'я людського вояки, він тут же з'явився. Як кажуть, згадай сонечко, ось і воно. Та цьому сонечку, що одразу почало з догани, єльфійка якось не була рада. Та вона не збиралась це все вислуховувати і мовчки терпіти.
— Так, слухай сюди, Бодомаре. Це магія і вона складна. Ти розумієш як працює магія? Це як кораблі на морі. Думаешь вони плавають тому що із дерева? Оця, здоровенна багатотонний шмат деревини. Це магія, якої ні ти, ніхто не розуміє, а моряки лише хочуть що б ти вірив у інше. І взагалі, хто ти такий, щоб так фамільярно зі мною розмовляти? Я тобі ні ліхтарик, ні "як там тебе" і не якось іще. Доки не почую поважливе "пані Валрел", навіть не дивись у мій бік. А ось це... - Дівчина дістала з рюкзаку в'язанку факелів та впихнула їх у груди Бодомара. - Це, відтепер твій ліхтарик. - Після чого театрально відвернулась, склавши руки на грудях.

— О, Кишеня намалювався. Твої коти?
— Кошенята? — недочув Сібо, — так, мої духи фей. Вони ж вас не зачепили? — гном затурбувався, аби звірі дотримувались виконувати вірно команди, бо все ж це хижаки і чимало що.
  Поява Бодомара перемінила Сібо. По-перше, Босі нарешті позіхнув з полегшенням, що їх в їх групі всі живі. Але з полегшенням втекла і бойова мужність, що дозволила йому спілкуватись. Та й велика постать Бодомара нагадала, що він маленький й не знає нікого тут. Келагар з ним лише їхав разом у візку, але лишався тихим незнайомцем, щщо ховався від сонця. За ці дні безбородий Босі лише призвичаївся та потаваришував з Дальдарином та Яковом, який від початку його найбільше викликав огиду та настороження. А цих всіх людей-ельфів він бачить вперше. Йому треба команда, що подолає дракона, і ця група вже показала наявність сили. Але Сібо відчував, що він знову на початку і не на крок не просунувся до своєї мети.
  Сібо принишк, давши змогу Ґвенн представитись. Бодомар був теж весь в порізах та крові, але не виглядав як таким, що потребував друїдського лікування.

Ґвеннет зі співчуттям глянула на ельфійку. Гоблінський полон міг пояснити і гірші речі, ніж помальоване обличчя. Паладинка сподівалась, що більше з дівчиною нічого поганого не сталося, але питати про те не стала. Продовжила мовчки стояти, тепер вже спершись плечем на кам'яну стіну і чекати відповідей. "Пан Хмурий", про якого вже не вперше згадував друїд, її тепер теж цікавив, не хотілось, щоб тут хтось загинув, рятуючи їх. Ніхто не заслуговував на те, щоб померти тут.

Хоча от з означеним паном все явно було гаразд. В тому, що кремезний чолов'яга, що вийшов з-за повороту, і відразу почав розпікати ельфійку, саме пан Хмурий, Ґвен не сумнівалась. Надто призвище, а чи прізвисько, йому підходило.

- Мене звати Ґвенн, - жінка відлипла від стіни і зробила крок вперед, - леді Ґвеннет Ланіган, сер.
Паладинка гірко всміхнулась, зараз, стомлена і розхристана, в короткій рваній камізі, перемаза попелом, кровью, і ще хто зна чим ще, вкрита синцями і ссадинами, зі слідами мотузок на руках, і збитими кістяшками, з гоблінським щитом, моргенштерном і дворучним мечем вона була схожа на кого завгодно, та не на леді лицаря. Але зовнішність бувала оманливою.

- Ми із Сільдаром Холвінтером подорожували з паном Ґандріхом Роксікером, і потрапили в засідку цих волохатих і зелених злиднів. Вони взяли нас у полон, та коли більшість з них відволіклася, ми змогли вбити двох ведмежатників-сторожів і вирватись. А пан Сібо дуже вчасно з'явився поряд, і вивін нас до вас. Він казав, ви шукали нас і пана Ґандріха. Я не знаю, де Ґандріх, і хто і куди його забрав, але його не було поряд, коли я прийшла до тями. Тож, його ще треба знайти. Та я... Я дякую вам, що прийшли нам на допомогу. І... - жінка зміряла Бодомара поглядом, щось прикинула, и скинула з плеча меч, явно надто високий для неї, та вона знала, кому він тут буде в пору, - І це, мабуть, Ваше.
Ґвен протястягнула меча за руків'я паладіну. Їй не треба було чужого, і вона рада була повернути меч його власнику.

Паладин припав на одне коліно та міцно стиснув кулак, так, що аж жили затріщали. По венам розійшлася божественна сила. Піднявся вже цілим та відносно свіженьким, як тут перед ним вискочили леви. Не оцінивши нову компанію він вже зібрався провести профілактичний геноцид котячих, хоч ті й не проявляли поки що до нього прямої агресії. Все таки хижаки в печері гоблінів - це не найкраща історія для міркувань про їх приналежність. Однак завдяки вже знайомому писклявому голосу, що залунав десь з-за повороту, картинка склалася. Піднявши смолоскип та закинувши хобівський двуруч на плече здоровань обережно пройшов повз рискаючих левів у бік ельфів. Час читати нотатки.

— Валрел, чи як тебе там? Я людина понятлива, але такі коники під час бою недопустимі. Твій чумазий рятівник постраждав саме через них. — Все ж темноельф в цій битві вже не ховався по кущах, а сміливо бився поряд з ним, то ж Хмурий не був проти трохи підіграти вухатому. Най вважає що напрацював. Далі він звернувся вже до малого друїда, імітуючи фальшиве здивування: — О, Кишеня намалювався. Твої коти?

І лише після цього погляд впав на незнайомців. Нажаль Гендріха серед них не було. Скинувши меча з плеча та встромивши лезом в землю воїн кивнув на новеньких, не зрозуміло питаючи чи їх самих, чи того хто їх привів:

— Хто такі?

Ґвен ніколи не підозрювала, що їй буде так важко вгнатись за гномом. Чи то поранення сказувались, чи гострі камінці, що раз за разом попадали під ноги, але Сібо вони з Сільдаром наздогнали лише біля містка, та й то тому, що він затримався, оглядаючи труп якогось гобліноїда.

- Ти тут один? - жінка зупинилась і перевела подих, дивлячись на хиткий місток. Не вірилось, що побоїще тут влаштував один маленький друїд. "І два великих леви" - виправила себе паладинка подумки.

- Я - Ґвенн. Ґвеннет Ланіган, паладин Володаря Світанку, - воїтельниця зітхнула, і додала, - хоч зараз, може, і не скажеш. А це Сільдар Холвінтер. Ми подорожували з паном Ґандріхом Роксікером, і дорогою потрапили в засідку до цих почвар. Дякую тобі, що прийшов за нами.
Жінка спробувала посміхнутись гномові, та посмішка вийшла якась бліда на її брудному обличчі. Раптом, щось впало їй в око і вона присіла, перехопила моргнештерн під щит, і витягла з-під зеленого покромсаного трупа великого, у свій зріст, дворучного меча.
- Це не гоблінська зброя, - прокоментувала вона, - де...

Ґвен хотіла спитать, де решта тих, хто прийшов з друїдом, бо вже було очевидно, що тут був не лише він з левами, та Сібо сам відповів на її питання, покликавши когось з тої сторони моста. І паладинці не залишалось нічого окрім як закинути меча на плече і знов побігти за малим, цього разу шатким мостиком. І вже на тій стороні вона зупинилась, як вкопана.

Сказати, що Ланіган не повірила своїм очам - то нічо не сказати. Побачити двох дроу було зовсім не тим, чого вона очікувала. Дружніх дроу вона ніколи не зустрічала. То ж гном привів їх у пастку? Ґвен проковтнула сухий комок у горлі. Ще один бій сьогодні, та ще й з таким супротивником вона знала, що наврядчи витримає.

Гном тим часом прийнявся лікувати дроу, а сама Ґвен змогла розгледіти, що друга дроу наче й не дроу зовсім, а щось інше. Ельфійка? Дивна компанія. Та хіба на рятівників скаржаться? Якщо це справді рятівники. Діалог їх Ґвеннет насторожував. Не те щоб вона була проти йти першою, але як розуміти це "наших"?

Надто багато надто важких питань для цього дня, тож Ґвен просто залишилась стояти і чекати на відповіді. І сподіватись на краще, для більшого сил вже не вистачало. Хотілось скинуть з плеча важкий меч і спертись на нього, та Ланіган надто поважала зброю, щоб тикати вістрям в кам'яну підлогу. Отже просто залишилась стояти, опустивши руку зі щитом. Якось воно буде.

– Це твоє?
— Так, — відповів гном та кивнув, коли як вже і друга кішка пробігла повз з'явившуюся Валрел, яка і оком не змигнула, наче не помітила хижаків.
  Власне запитати, як почувається Келагар, Сібо так і не встиг, бо ельфи влаштували сцену воз'єднання. Ельфів знайшов, а от паладина ж так і не було видно. Ні тут, ні серед трупів на мосту. Але вже один поранений є і рани видно навіть без обстеження:
— Зараз я вас підлатаю, — стиснувши списа руками, Босі звернувся до цілющої природи в собі, та направив зібрану магію в бік дроу. Це вже втретє за останній час, як друїд звертався до лікувальної магії, але на цей раз Сібо витратив більше власної енергії, щоб всі видимі поранення швидше затягнулись та не встигли виснажити організм.
— Я тут людей найшов... — додав лісовий мандрівник, підшуковуючи їм зброю з моста. Гном вже забув, що лдли без світла за ним навпомацки йдуть.

Перемога в бою ще не означала перемогу у війні. Але наближала її. Врятувавши - як думав собі ґном - Роксікера, Сібо, разом зі своїми левами, поспішив на допомогу іншим авантюристам. Він іще не знав, що бій вже завершений, але мав дізнатися про це зовсім скоро. Ґвеннет і Сільдар поспішили за ним слідом: паладинша - підхопивши щита та моргенштерн, а Сільдар - зконструювавши собі імпровізований факел, бож у цілковитій пітьмі мало що бачив.

- Армія Ахєрона паполніцца вамі! - продовжував голосити мокшанською міст, по якому якраз пробігав чорногривий лев. У той же час, Келагар штрикнув найсильнішого й останнього ведмежатника, і, побачивши, що той встояв від ду-у-уже серйозного поранення, дроу поспішив сховатися в тунелі, що вів до мосту, не випускаючи ворога з виду. Зайшовши закут, він полегшено видихнув, але, повернувши голову, побачив мордяку чорногривого лева, яка його добряче налякала.

Тим часом Валрел не здавалася в своїх спробах взяти язика. Вона знов спробувала приспати усіх ворогів, але потенційно непереможний багбір знову встояв. А спроби бардеси взяти полонених знову не увінчались успіхом, бо ж Хмурий, озброївшись нарешті дворучним мечем, почав свою серію з трьоїх могутніх паладинських ударів. І почав він цю серію, звісно, зі сплячих. В результаті - два трупа, бо третій удар так і не повалив багбіра. Той, відчуваючи себе максимально погано, подумав, було, щоб збігати й попередити свого мокшанського князя усєя болота, та, зрозумівши, що недобіжить, обернувся до Бодомара й наніс йому два удари.

Один з ударів став смертельним. Та не для паладіна. Бо ж перший удар моргенштерном прийшовся в хмуру пику, а другим ведмежатник промазав, і, не втримавши рівноваги, впав мордякою прямо на свою зброю. Вранішня Зоря розтрощила бідосі писок, і паскудне тіло його покинув не менш паскудний дух. Більше ворогів не було: були мертві гобліноїди, було декілька сховків з лутом, а також - прохід кудись далі...

Факел впав на землю, а хобгоблінський меч зручно розмістився в обох долонях. Ця карусель з встаньками дратувала не тільки ельфійку, але й Бодомара. Зазвичай кажуть що паладинам не личить бити лежачих, тим паче сплячих, але хоарівці вільні від таких забобонів. Немає брудних методів, є ефективні і ті, що най залишать собі позери. Найкраща профілактика від злочинності - то саме смерть злочинців, а ці пацієнти були хворі. Тож послідкували два швидкі удари. Без сумнівів, без коливань, без жалю.

— Більше не розбудить.

Далі настала черга ворожого громили. Прицільний замах, і як Келегар не подужав відбити атаку багбіра, так і багбір не втримав удар паладина. Око за око. А краще два. Бо зась.

  Лев розчаровано опустив голову, коли саме перед ним якийсь чоловік убив здорового гобліна, не давши звірові відкусити тому голову. Яке неподобство! Та й ці дві живі істоти зовсім не пахнуть гоблінами, хіба що кров, яка на них, несе гоблінським смородом. Він облизнув з плеча чоловіка краплі крові, змусивши того здивовано озирнутись на короля. Смачна кров! Але тут тільки двоє людей. Гм, ще й наче ельф десь зачаївся. Годі з тим! Той другий вже чкурнув вбивати болотняну заразу! Арргх!
  І лев пробіг повз малого гнома, що слугував йому за хазяїна. Інший же лев вже зник за поворотом та пробіг по мосту, усіяному гоблінськими трупами. Смертью та гоблінами був запашний його шлях, який вів прямо. Він пробіг дерев'яний міст та опинився по ту сторону печерного струмка, де вже чулися звуки бою.

* * *

  Лев, що друїд викликав на поміч в битві в цій кімнатці, вже пробіг повз нього, весело махаючи своїм хвостом. А це значило, що загроза тут минула.
— Ви цілі? — гукнув гном до пари, що стояла за сходами і намагалась прийти до тями від важкої битви та раптової появи звіра, — ми прийшли рятувати вас, але битва ще йде! — насправді Сібо не знав, що відбувається зараз, бо після того потоку, що ледь не змив малого Босі, він ще нікого із своїх товаришів не бачив. Але сподівався, що ті дали собі раду в цю його коротку відсутність.
— Покваптеся, тримайтесь позаду мене! — від поспіху друїд навіть забув злякатись за своє нахабство звертатись до людей та двергів прямо. Наразі ті двоє були для нього звірята, яких він рятує від сволоти. І діяв він відповідно.
  Він махнув людям бігти за ним, а сам побіг за левом. Друїд так чкурнув, що встиг наздогнати лева, що щойно його оминув. Вже за рогом буде той самий міст, де розпочався, і на думку гнома, ще досі триває бій.

  Побачивши, що одним закляттям вона завалила цілу купу ворогів та майже закінчила бій, дівчина зраділа та навіть підстрибнула від щастя. Та швидко взяла себе до рук та встала так, начебто її магія була і задумана такою неперевершено. Та посмішка ще трималась на обличчі. Аж доти, доки увесь настрій не перебила одна фраза.
— Л-ліхтарик?! Що за нахабність? - Фамільярності, а ще більше зневаги, дворянка не намірювалась терпіти. Розуміючи, що людина має потребу "ліхтарика" більше ніж сама єльфійка, вона вирішила поставити цього захисника на місце. - Ой, щось трапилось. - Сказала дівчина, і раптово її магічне світло погасло, а печеру заполонила темрява. Та для эльфійських очей, як у самої Валрел та її підземного напарника це не було проблемою. Дівчина високомірно подивилася на Бодомара та цокнула, відмічаючи для себе, що за нагодую ще придумає для нього принизливе прізвище. А поки звернулась на єльфійській.
— Келагар, дорогенький, будьласочка... - Її голос звучав ніжно. Не приказно, але без можливості відмовити. - Закінчуй з цією мавпою. - На перший погляд, образа націлена на безумного багбіра, та можливо навіть темні єльфи розуміють між рядків, деякі єльфійські натяки.

Увага Келагара й Бодомара зосередилась на одному з двох ватажків - хобгібліні. Перший діяв мовчки, миттєво перемістившись ближче до ворога й нанісши йому неочікуваний удар. Другий же полюбляв балачки: побачивши, що Валрел не збирається атакувати головного ворога, а натомісць приспала трьох інших гобліноїдів, він відпустив у її адресу дискримінативний коментар, після чого, скориставшись своїм зв'язком із божественною сутністю, добив гада. Йому дійсно була пизда, не дивлячись на те, що паладіну довелося користуватись ручною сокирою на заміну втраченої бойової зброї.

Що ж до Валрел, то вона мислила тактично. Їй вдалось приспати усіх трьох гобліноїдів - двох хобгоблінів та звіролюба. Дівчині могло здаватися, що це було імпульсивне рішення, але, хто знає - можливо, Тімора, для якої барди були улюбленцями, посміхнулась Ластро? Так, чи інакше, рішення приспати гоблінів призвело до максимально позитивних результатів. Всі троє поснули, а для зачарованого капітана ведмежатників, для яких усі зараз були ворогами, то й треба було. Підбігши до сплячого гобліна-шамана, він зарубав його одним ударом. Потім підбіг до наступного, але того врятувала кольчуга, й удар не завдав шкоди хобгобліну. І якби сон був природнім - той прокинувся б. Але магія - це уособлення Природи в наймогутніших її проявах, тож лучник не прокинувся.

А що ж до Сібо? Ви думали, що ми забули про малого гнома? О ні, ми про нього не забули. Друїд продовжував дертися нагору, але тепер вже намагався приховати свою присутність, що трохи сповільнило його рух. Та він вже бачив тонель, в який привела його ця нора. По праву сторону він, скоріш за все, виходив до мосту, по ліву ж - виднілося світло від багаття. Слова "Склонітєсь прєд маїмі апосталамі", які продовжували звучати біля мосту мокшанською, трохи заглушались відстанню, що дало змогу Босі вловити звуки битви, що точилася десь зліва - там, де було трохи світла.

Що то була за битва, ви вже, мабуть, здогадалися. То Ґвеннет Ланніган, разом із товаришем свого батька, Сільдаром Голвінтером, намагалися вирватися з полону й добити ведмежатника, що їх чатував. Успіхи були перемінні: поки що три удари крафтовою булавою від Ґвеннет не змусили багбіра впасти, його ж лише один удар зробив паладінші ой як недобре. Варто було закінчувати з цим, і поскоріше.

- В очі, мені дивись, čeazap! - рискнула Ґвен, і вліпила ведмежатнику ще один удар під щит. І добряче так попала, мабуть рука паладинки починала звикати до незручної зброї.
Дівчина зло всміхнулась. Вона сама була вправною зі щитами, і тепер бачила в чому тварюка робить помилки, намагаючись оборонятись.
Та й оборонятись від двох супротивників було важко навіть ведмедатнику. Випади Сільдара, хоч і не досягали мети, та все ж відволікали волохату потвору.
- Тримай! - ще один удар Ґвеннет досяг мети, - Здихай вже!

- В принципі можна. - відповів Сільдар. - Ти що береж з усього цього? Мені б, наприклад, став би у нагоді оцей во наконечник від списа...

  Друїд поліз далі. Треба було поквапитись, бо так на дракона вже нікому буде йти і доведеться просити помічі у гоблінів. Ставати ватажком гобли Босі якось не збирався, а тому ліз далі. Зліва сочилось світло, але ж той чолов'яга бився на мосту десь справа. На всяк гном почав пересуватися обережніше, та й ноги ще були мокрі до поясу. Його магія схову все ще діяла, а кількість ворогів у цій печері була невідомою. Отак хотів поспостерігати, як буде група діяти, та допомогти їм, а тепер най не довелося брати б все в свої руки, бо гобл їх зна, де вони тепер! Де ж той Даль та Яков, які так потрібні? З ними Босі вже віднайшов спільну мову!

- От же наволоч, - прошипіла Ґвен крізь зуби. Розповідь Сільдара добряче її розлютила тою частиною, де йшлося про тортури. Ніхто не мав права так чинити з іншим, особливо - з її другом.
- Не знала, що вони настільки розумні, - додала паладинка, - щоб слідкувати за кимось і взагалі будувати складніші плани. Думала, що дикуни, що живуть по печерах і грабують та вбивають подорожніх, доки орки чи ще хтось не підкорить їх і не зжене в орду. Пана Ґандріха і карту теж вони забрали?

Ґвен зітхнула, вибиратись звідси та рятувати дверга вона була згодна, та як то зробити вона поки що не уявляла. Остання її спроба лише погіршила їх становище. Та здаватись було зарано. Більш того, здаватись завжди було недоречно. Латандер вчив свої послідовників концентруватись на теперішній боротьбі і майбутніх перемогах, а не минулих поразках, і зараз це дуже допомагало Ґвенн Ланіган.
Як могла, жінка спробувала допомогти Сільдару звільнитись, та розв'язати її саму. По правді, могла вона не багато. Десь притримати мотузку, десь зручніше повернутись і підставити руки, але їм все вдалося, і це давало ще одну крихітку нової надії.

- Дякую, - Ґвен також випростала руки и почала розтирати занімілі зап'ястя. Це зайняло деякий час, адже гобліни більше дбали за власну безпеку, ніж про те, щоб не завдати зайвої шкоди жінці, перетягнувши мотузки. Треба було зауважити, що розв'язав її Сільдар вчасно, бо ще кілька годин - і хто зна чим би то закінчилось. Нічим хорошим так точно.
Звільнивши ноги, Гвеннет обережно пошарила рукою навколо себе і зиркнула по сторонах. Нападати на Багбіра з самою мотузкою було навіть гіршою ідеєю, ніж на двох гобліноїдів в самій камізі, тож дівчина шукала хоч щось, що можна було б використати як зброю. Підійшов би навіть уламок каменю.

- Ти правий, дядьку Даре, - кивнула вона, - треба вибіратись. Є ідеї як? Бо я поки нічого кращого за полікувати нас, і спробувати придушити багбіра мотузкою, що вони там люб'язно надали, нічого не придумала. Вихід один, зправа, та спочатку треба спуститись сходами вниз, а вони зліва. Я трохи краще бачу в темряві, не як ельфи, чи ці покидьки, та все ж непогано. Багбір зараз біля вогнища внизу... Воно ще тліє. Ризикнемо? Тоді дай руку, і звернемось до Латандера по зцілення. Пошепки.

- За що? Хотів би я сказати, що "просто так, заради розваги", але, підозрюю, що це не так. Думаю, вони слідкували за нашим з Роксікером від'їздом ще із самого Невервінтера. - відповів Холвінтер. - Ти приєдналася до нас випадково і пізніше, тож вони розуміють, що ти, скоріш за все, не знаєш нічого. А я ж цілком міг би бути в курсі Гандріхових справ...

Сільдар дійсно частково був в курсі справ гномів у Фандаліні. Він розповів дівчині про те, як троє братів Роксікерів (Ґандріх, Тарден та Нандро) нещодавно виявили вхід у давно утрачену Печеру Морського Еха, що розташовується в копальнях Пакту Фандельвера. Він розповів, що понад п’ять століть тому клани двергів та гноми уклали угоду, відому як Пакт Фандельвера, згідно з якою вони розподілили багаті копальні в загадковій Печері Морського Еха. Поряд з покладами мінералів, печера приховувала в собі велику магічну силу. Люди-заклинателі об’єдналися з двергами та гномами, щоб приборкати цю енергію і направити її на величезну кузню (названу Кузнею Заклинань), в якій могли створюватися магічні предмети. Все йшло добре, а сусіднє містечко Фандалін стало успішним поселенням. Але прийшла біда, коли з Півночі хлинула орда орків, знищуючи все на своєму шляху. Могутні війська орків, з підтримкою злих найманих чарівників, вторглися в Печеру Морського Еха, щоб привласнити її багатства та дивовижні скарби. Людські чарівники билися пліч-о-пліч з двергами і гномами, щоб захистити Кузню Заклинань, і в наслідок нищівної магічної бійні майже вся печера була зруйнована. Мало хто пережив обвали, і знання про місцезнаходження Печери Морського Еха було втрачено.

- У Ґандріха була карта, яка вказує розташування Печери Морського Еха. Підозрюючи, що я пам'ятаю карту, чи зможу її розшифрувати, гобліноїд на ймення Ємік піддавав мене тортурам, аби витягнути з мене усе, що я знаю. Цілком можливо, що він хоче посісти місце Кларґа - найголовнішого в цій печері, й тому або готується підставити його, або ж навпаки - вислужитись перед тими, хто забрав гнома й карту. Так, чи інакше, нам треба визволити Ґандріха. Тож, пропоную вибиратися звідси.

З цими словами, Сільдар спробував розв'язати мотузки. Він був зв'язаний менш ретельно, ніж Ґвеннет - особливо після того, як дівчина спробувала втекти, й забрала життя одного із мерзенних створінь, яким місце навіть не в Пеклі. Їм було місце лише в Небутті. Тому Голвінтеру це вдалось, і він, нарешті, зміг випростати руки й розім'яти затекші кінцівки.

- Не варто вибачатись, люба. Ми стаємо дорослими тоді, коли починаємо нести відповідальність не тільки за себе й свої вчинки, але й за інших, в тому числі - й вирішуючи за них. Ти дорослішаєш, і то не є ні добре, ні пагано. То є неминуче, дівчинко...

  Лісовий гном аж ніскілечки не очікував, що його процес вбивства врятує його самого від стихії. Адже він був добрим і не любив насильство, окрім випадків, коли справедливість або захист лісу вимагав теє. Саме в той момент, коли його терновий батіг рванув до себе тіло ведмежатника, хлинув сильний потік води, і це створило потрібну для Сібо противагу в силі, що дозволило утриматись на ногах. Втримавшись від першого удару печерної води, далі вже він, вміло керуючи списом для опору, чкурнув у розщелину печери.
  Небагато встиг помітити безбородий гном за цей короткий момент. Але кроваву різанину старого вояка на містку він побачити устиг. Бо як же таке пропустити повз уваги, коли кров хлеще в усі боки! А тому Босі поспішив далі по печері шукати вихід до моста. Звідкилясь же ті вороги йшли!

  Дівчина вже майже піднялась по печері, як її увагу привернув звук розламаної дамби. І одразу, на неї понеслась сильнюща хвиля підземних вод. Валрел тільки і встигла, як опустити руки й промовити на єльфійскій. - Merde - Після чого її одразу накрило хвилею. Вона безнадійно намагалася прикрити своє лице руками, та потік був занадто сильним. Благо, вона йшла не посеред печери, а ближче до стіни. Тому під час потоку зуміла дотягнутись до якогось виступу або сталагміту, що і врятував її від унесення за течією.Коли потік послаб, єльфійка підняла мокру голову і відкинула убік прилиплі пасма волосся та провела долонею по лицю, прибираючі воду, та чорнила. На останнє, вона хоча б надіялась.
— Ну, усе падлюки. Бо помста моя буде холод-д-д-днішою, за цю воду. - Ледь не тріща зубами, промовила дівчина, діставши та вскинувши уперед свою шаблю. Та перебираючи чудовими черевиками через воду побігла у прохід, де побачивши за Калєгаром ворога, одразу накинулась на нього.

Авантюристи, відчуваючи загрозу від гуркотіння води та швидкого наповнення русла струмка, спробували зреагувати максимально швидко й оптимально. Келагар, наприклад, швиденько добивши паскудного перевертня (так-так: той сіромаха, якого прирізав Келагар, майже одразу набув своєї людської подоби: було схоже, що він втратив розум і реально вважав себе ворґом), рванув уперед. З одного боку, саме попереду й було джерело небезпеки - вода, з іншого - й джерело порятунку. Східці вабили його до себе, й дроу швидко виліз на них. Побачивши попереду нових ворогів.

Він побачив дві великі водойми, одна з яких швидко спустошувалась. Обидві мали крихкі стінки, й два хобгобліна якраз таки зруйнували одну з них, вивільнивши потужний потік води, який хлинув увниз по основному проходу сховку. Крім них в печері був ще один хобгоблін із дворучним мечем, який, судячи з усього, був ватажком, і не приймав участь безпосередню участь в брудній роботі, лише наказуючи та контролюючи.

- Снізашол к вам сваїмі апосталамі-дроу!!! - відлунювало десь біля мосту заклинання Сібо, але тут, біля гребель, його чутно не було. Зате, не дивлячись на шум води, його було добре чутно біля мосту. От тільки більшість гобліноїдів зрозуміли обман. Не всі, звичайно: дехто з тих, хто брав участь в битві не з самого її початку, ще мали шанс впасти в сум'яття. Сам же містер Босі, добивши заклинанням того з багбірів, хто був унизу, швидко побіг до лівого відгалудження, повз яке уся їхня група проходила зовсім недавно. Можливо, йому й вдалося б до неї дістатися, якби струмок залишався таким самим маленьким, яким був, коли вони тільки но заходили до сховку. Наразі ж, будучи більш повноводним, він не дав шансів маленькому гному.

Валрел, тим часом, також побігла слідом за Келагаром, на ходу промовляючи заклинання. Трохи пошкодження звуком ніколи не завадить, але... Нажаль, дівчина зачепила сплячого гобліна. Той одразу ж прокинувся, але поки що залишився лежати, мовчки оцінюючи ситуацію. Також на превеликий жаль дівчини, вона була менш спритною та швидкою, аніж темношкірий дроу, і чорнила на обличчі не допомогли їй стати такою ж скороходкою. Тож, бардесса так і не добігла до східців, зустрівши водяний потік усім своїм тендітним дівочим тілом. Чи вистачить у неї сил встояти?

З майже стовідсотковою ймовірністю можна було припустити, що сил вистачило б у Бодомара, але Хмурий паладін обрав інший шлях. Підстрибнувши. Підтягнувшись. Він миттю опинився на мосту. Він не знав, що маленький гоблін вже не спить, тому вальяжно відкинув його несвідоме тіло вниз з мосту. Точніше, збирався відкинути. Несподівано, малий розбишака ухилився! Плюнувши на нього, паладин, вирішивши, що розбереться з малим опісля, рванув уперед - рубати ворогів, поки світло не згасло! І - так. Двоє ведмежатників було добито його гострою зброєю.

Вже ніхто з ворогів не спав. Маленький гоблін підвівся на ноги й пробурмотів закляття, намагаючись зачарувати Бодю та відволікаючи його від битви з одним з ватажків середнього пошибу Кам'яної Пащі. Десь з позаду до ватажка підбіг іще один шмат рядового м'яса, але вдарити не встиг. Сам же ватажок, так і не очухавшись від марень, що їх на нього навіяла Валрел, гарненько так вмазав Бодомару підбігшому ведмежатнику в пику своїм моргенштерном. З іншого ж боку мосту хобгоблін, що сповістив своїх побратимів по злих діяннях про ворогів у сховку, дістав довгого лука. Стріла просвистіла мимо, але з проходу вигулькнув іще один хобгоблін. І це було останнє, що бачив Бодомар. Не тому, що втратив свідомість, ні. А тому, що десь унизу прогуркотіла стукотом каміння випущена вода, яка змила усі джерела світла, що були в проході. І факел, і, можливо, Валрел. Хмурий залишився один на один із ворогами, в цілковитій пітьмі. Битва обіцяла бути жорстокою.

Прохід раптово наповнив гучний рев, і зверху з’являється величезна хвиля води, що стрімко несеться вперед! Поховатись встигли усі, крім Сібо та Валрел. Усі ж вороги, що були не на мості, були вже мертві. В той самий час, Келагар мав можливість усвідомлювати причину цього потопу. Він бачив тонкий потік водоспаду, що виривається зі східної стіни та живить дві великі водойми, які займають половину печери, до якої привели його сходи. Переливаючись за край, вода витікала струмком через західну частину печери, покидаючи її через вхід у сховок. Невисокі кам’яні плити виступають в якості греблі, яка стримує воду - але тепер вже лише для одного з резервуарів. Другий тільки що був випорожнений. У південній стіні розташований широкий прохід, в західній — два невеликих, через один з яких і спостерігав Кел за цим усім. Інший, судячи з усього, вів до мосту.

Заклинання Сібо все ще діяло, бо хоч вода і мала от-от збити гнома з ніг, але все ще не збила, тож той ще мав можливість тримати конценцентрацію без особливого напрягу. А значить, хоч дроу і бачив всіх, хто був у печері, а саме - трьох хобгоблінів, двоє з яких недавно розбили греблю, вони його бачити не мали б. Так і було: вивільнивши воду, один з хобгоблінів побіг у другий прохід, який вів, скоріш за все, до мосту, а ватажок помітно розслабився. От тільки третьому хобгобліну все ж таки вдалося помітити вторгнення.

- Чорный фашист уже тут! - запищав він, тицяючи пальцем у гостровухого дроу.
- Мачі нацика! - відповів йому головний гобгоблін, показавши в повітрі, як саме треба наносити удар. Рядовий хоб, стиснувши меча й щита міцніше, підскочив до Келагара. Його удар досягнув цілі, однак ні він, ні його бос, не знали, що програли цю війну ще тоді, коли вирішили розпочати її...

Келагар зашипів і використав слово, якому вчив нещодавно Валрел. Найменше чого йому хотілося, це бути покусаним якоюсь невідомою поганню. Без доступу доя священної магії нормальних жриць це може дуже погано скінчитися, що трохи не співпадало з планами дроу на життя. Але то буде потім. Зараз треба бити. Де одна рана, там буде і друга, а там де дірки в тілі, то може щось і здохне, яким би витривалим воно не було. Цього разу Келагар сховав арбалет і перехопив ятаган двома роками. Так само як і добре закріплений партнер не потребує попередніх пестощів, так і ця тварина може насолодитися різким і глибоким проникненням сталі в свою шию. Проштрикнувши м'яку тканину наскрізь, Келагар схопив вістря ятагану однією рукою і потягнув, створюючи тиск на незагострену частину клинка, намагаючись розрізати шию зсередини. Різати шию – справа доволі кривава, але насичений запах крові повертає до часів, коли все було добре. Якби дроу був котов, напевне він би мурчав від задоволення.
Проте шум звідкись згори змусив його поспішати, тож прибравши руку з клинка, Келагар побіг нагору, намагаючись в момент висмикування зброї з тіла жертви зробити поріз ще більше і тим самим вбити ворога. Бо тепер окрім цієї кусючюї потвори були зе ті, хто намагався втопити усіх, тож дроу сподівався завадити жити і їм.

  Малий курдуплик зрозумів, що план пішов не по плану, як побачив мертвих воргів під ногам Бодомара, що ніс ще одного. Ще ведмедем Босі щось внюхав, щось таке, змішане. Але це був клопіт дроу та людини. Вся ж їх вистава пішла іншим шляхом — на містку бушував гобліноїд, що за всіма ознаками слугував їм начальником. І чогось він почав роздавати всім тумаків. Гном не був певен, чи то їх задум так зіграв, чи то власне Валрел постаралась, що вже злізла швидесенько вниз, — прямо на голову медвежатника, що сама і скинула. А той поспішив огризнутись і встав, закривши спиною Сібо.
  Але малого друїда почало турбувати інше. Вода почала підніматись! Якщо так продовжиться далі, про що тривожні звуки попереду сиреною роздавались в голові у Сібо, то гнома змиє. Згадавши, що позаду них кудись в бік уходила печерка, він оперся на свій спис як на шест, щоб швидше дістатись того місця. Як тільки ноги доторкнулись підлоги, він розвернувся та ефектним помахом підняв списа в напрямку найближчого багбіра, викрикуючи заклинання. Це його вочевидь виявило для інших ворогів, але стрімке підняття води все рівно вже не дало би змоги лишатись непоміченим для свого підігравання.
  Заклинання пустило в прямому сенсі із списа довгий шипований корінь, який хвацьким рухом гайнув прямо в спину ведмежатнику, проштрихнувши його наскрізь. Кінчик лози поліз далі навкола тіла, обплітаючи гобліноїда, та різким рухом висмикнув усе тіло подалі від розфарбованої ельфійки. І так само швиденько тернова вбивча лоза зникла в повітрі, кидаючи по собі у воду труп ворога.

Коли в тебе нічого не болить, скоріш за все, ти помер. Керуючись цією мудрістю Ґвеннет Ланіган можна було вважати живішою від усіх живих. Боліло в неї все, що могло, і навіть те, що вона не знала, що може боліти, а ще шалено хотілося пити, навіть більше, ніж здохнуть. І, варто визнати, адже хвилини слабкості траплялись з куди більшими героями, ніж Ґвенн Ланіган, сдохнуть напівкровці теж хотілося.

- Вибач. - говорити було важко, навіть хрипким пошепком, і паладинка замовкла, намагаючись ковтнути сухий комок у горлі.

Поворохнувшись, вона зрозуміла, що її руки знов скручені мотузками за спиною, та й у ноги теж зв'язані, а ще що боліте може і більше. Стогін жінка ледь стримала, закусивши пересохлі губи. Та все ж, наскільки мотузки дозволяли, вона посунулась до Сільдара, і спробувала сісти так, щоб притиснутись до нього плечем. Сидіти так разом було тепліше, та і відчуття дружнього плеча і людського тепла поряд дарувало трохи розради.

- Як ти, Даре? - спитала Ґвенн трохи згодом і глянула друга. Відповідь була очевидна, - За що вони тебе так?
Жінка стисла в кулаки зв'язані руки і зчепила зуби. Те, що зробили з її та батьковим побратимом неймовірно її злило.

- Я мала привести тебе до тями до того як пробувать щось робити, - заговорила вона знову, дуже тихо та пошепки, - але... Але я побачила, що вони з тобою зробили, і вирішила, що не хочу щоб ти ризикував... От курва, - Ґвеннет ледь помітно всміхнулась кутиком губ, - я зробила те, що ненавиділа, коли ви робили з батьком - прийняла рішення за тебе. Вибач. Справді вибач.

Паладинка опустила очі долі і трохи сильніше притислась до плеча побратима.
- Думала, в разі чого, сама впораюсь з двома Ведмежатниками, інші побігли на якийсь галас, тож тут було лише двоє, - продовжила вона, - думала, дістану свій амулет, полікую нас обох, і будем щось рішать. Ну от... Вони зі мною і порішали. Тепер і зброю кудись перетягли, падли.

Жінка знов замовкла і зітхнула. Вони знов були там, звідки починали. Тільки все було гірше.
- Є й хороші новини, - прошепотіла вона всупереч своїм думкам, - ті курви десь поділи мій медальон, та я встигла дотягтись до щита, і там знак Латандера вони не зламали. Тепер я зможу тебе, або й нас з тобою трохи підлатать, але якщо обох - то молитва досить довга.

Келагар, побачивши, що Бодя не збирається більше атакувати, а, натомісць, збирається боротися з ворогом, змінив зброю й почав обережно підходити до борців. Він бачив, що паладин рухається в його бік, намагаючись тягнути сірошкурого за собою, тож, завмерши на місці, очікував зручного моменту.

Тим часом поряд із ним відбувалося багато інших подій. Сібо продовжував друїдські манливі заклинання, дурячи ворогів: він трохи посміливішав, і підійшов ближче до мосту, де й розгорталась кривава битва. Валрел - ельфійка, що грала роль його господині (от уже ж ці рольові ігри в рольових іграх, шляк би його траф!), проспівала закляття, що звело з розуму ватажка ведмежатників, після чого спустилася вниз - мабуть, добивати того багбіра, що впав.

- Я Маглубієт, Владика Тьми і Ночі! - продовжував глаголити гоблінсько-болотною мовою ілюзорний голос, який створив гном, підсиливши його ефект ще й дуновінням вітра. В цей час якраз Хмурий паладин і його захоплена жертва знаходились в найзручнішому положенні по відношенню до місця знаходження Келагара, тож він зробив свій удар. І не прогадав: його підозри щодо меча виправдались, і рана на сірій шкурі не затягнулась.

Тим часом, вороги теж не дрімали. Точніше, один з них все ж таки дрімав, зачарований сонним закляттям бардеси, але інші - ні. Більшість із них, правда, продовжували бути приголомшленими словами з нізвідки, але поступово розуміли, що їх просто-напросто дурять. Тим не менш, для цілковитого розуміння цього їм потрібно було іще трохи часу. Найрозумніші вже оговтались, а вовкулака й узагалі не звертав уваги на ці дрібниці. Все ще утримуваний Бодомаром, він куснув того, хто наніс йому суттєву шкоду, і це був Келагар. Сам по собі укус був слабеньким, але міг переносити прокляття....

Раптово з півночі почувся якийсь звук, який пройшовся відлунням по печері. Чи то сплеск, чи то грохіт це був - складно було зрозуміти, але щось змінилось в струмку, що протікав лівою частиною коридору: його русло, до цього ледь помітне, стрімко почало наповнюватися водою. Що ж до тих, хто залишився нагорі: авантюристів серед них вже не було, але ворогуючі - були. Вождь Ведмежатників, під дією заклинання Валрел, підбіг до найближчого колишнього союзника (ним виявився той, на кого зовсім недавно Сібо дуновіння вітерця начакловував), і гарненько вмазав йому по потилиці моргенштерном. Перший удар пройшов повз підлеглого, а другий прийшовся по самій макітрі ведмежатника. Але це іще було не все, бо ще один багбір, вийшовши із західного тонелю, не знав про те, що йому варто боятись свого начальника. Стрімко рушивши до малого гобліна з метою розбудить його, він також отримав удар в спину...

– Ну то покажи як треба. Бо знизу нагору не дуже видно було, – відповів дроу, втримуючись від того, що можливо їй варто ще раз полізти нагору, для більшого надихання і дістав гоблінський ятаган.
Якщо не бере тварюку звичайне залізо, то може візьме це? Келагар досі не був впевнений в тому що це предмет має якусь магію, але виходячи з досвіду користування чимось подібним - це було дуже схоже, тож коли Бодомар притяг кудлату потвору, Дроу зайнявся тим, що почав випробовувати нову зброю на більш небезпечній цілі, аніж гоблін.

Сіре, крізь сіре. Сірий камінь перед очима змінив сірий попіл під ногами і таке саме сіре небо над головою. Пустка, наповнена ледь відчутним прохолодним вітром, що жене вперед тіні, шелестить в руїнах, да хитає поодинокі мертві дерева.
Тут було добре, бо тут не було нічого. Ні болі, ні відчаю, ні зневіри. Лише мякий холодний попіл, що не ранив босі ноги і легкий вітерець, що вказував напрям.
Ґвен здавалось, вона бріла так цілу вічність, знікуда і внікуди, залишаючи десь позаду свій меч, розбитий батьків медальон, і самого батька, друзів і побратимів, свого коня і свій шлях, свої клятви і біль, свої борги і надію. Вона знала, що йти їй так аж доти, доки їй не залишиться лише в неї сама пустота. Шлях до Міста Суду тепер лежав через Пустку...

...над якою сходило Сонце. Перші рожево-золотаві промені пробивались з-за обрію, розрізаючи попелясте, заповнене курявою повітря. Тут, в сірому світі тіней їх не могло і не мало бути, але вони були, і вони несли з собою те єдине, чого Ґвен позбавити не міг ніхто. Надію. А з нею і Біль.

Гвеннет витримала другий удар. А от третій - ні. Латандер осяяв її своєю милістю, давши трохи божественної енергії для творення Божественної Магії. От тільки паладинша вже не встигла нею скористатись. Третій удар був на стільки сильним, що дівчина, впавши на коліна, випустила меч та незакріплений на руці щит додолу. Але вона не була створена для того, щоб стояти на колінах, тож...

... впала обличчям в землю без тями. Вона не знала, що гоблін, якого вона майже добила, так і не виграв свою битву зі смертю, і в результаті здох від поранень. Та їй і не потрібно було це знати. Вона мала виграти ще свою битву за власне життя, бо висіла на волосині від того, щоб відправитись або до Латандера, якщо той прийме її, або ж - до Келемвора, Владики Мертвих...

  Зарано радувалась дівчина, після того, як скинула гобліна. Не вона одна виявилась така розумна, щоб зайняти позицію повище. Їй навіть зброї не дають дістати, вже кидаючи списи. Від якого вона загалом вклонилася просто відвернувши голову. Та це, було досить близько.
— Та як ви смієте так вести себе у моїй присутності, тварюки. - Дехто своїми трюками все ще намагався підтримувати ілюзію появи повелительки дроу. Тому Валрел вирішала, якщо грати, то відігравати до кінця. - Ти! - Вона надмінно вскинула руку і вказівним пальцем показала у напрямку того списокидця. - Твоя неймовірна повелителька в небезпеці, бо навколо тебе всі її вороги! - Насправді в її словах була магічна сила, змушуючи дійсно бачити повсюди одних ворогів. Та окрім нього, був ще один слуга, якого треба було пнути для дії.
  Дівчина зістрибнула з мосту, в останній момент схопившись за його край та повиснув з нього. Так, вона змогла безпечно потім відпустити й безпечно спуститися донизу, прямо на носочки чобітків та виконавши на послідок реверанс, доповнивши його ще волоссям викинутим рукою. А після, повернулася до дроу та попросила, досі не виходячи з ролі.
— Жалюгідний приспішник. Доки ти тут возишся, твоїй володарці потрібне прикриття. Закінчуй вже швиденько.

Тімора не може посміхатись вічно і везіння Ґвен почало закінчуватись. Необережний крок, гострі камінці попали під босі ноги жінки і вона, ні, не скрикнула, але спіткнулась, і штовхнула ще більший камінь. Цього вистачило щоб привернути увагу гоблінів, дарма що зайнятих приготуванням свого їдла і балачками.

Паладинка вже не ховаючись кинулася до їх з Сільдаром речей і схопила свій меч і щит саме вчасно. Як раз тоді, коли гобліни добігли до неї. Одна проти двох, боса і в рваній сорочці, півельфка навряд виглядала серйозною загрозою, якби не хижа посмішка з якою вона зустріла своїх ворогів, стаючи в бойову стійку.

- Ну що, курви, до герцю?! - рикнула білявка, повертаючись спиною до сталактіта.

Крок, випад, прикритись щитом. Босі ноги легко переступали по кам'яному крошеву, але тої болі Ґвен не помічала. А зі щитом, зі щитом вона, здавалося, народилась. Ще випад, удар, ще один, і підступний товчок вже щитом, перед тим как зробити крок назад, прикриваючись від другого гобліна сталактітом. Ґвен знала, що мусить справитись. Будь що мусить. Від цього залежало навіть не її власне життя, а ще як мінімум двоє.

  Підкравшись ще ближче до мосту, гном Босі побачив списа, що вилетів з-за рогу, а за ним саме вибіг гобліноїд, що явно не злякався ілюзії друїда. Щось шепнувши в списа, що слугував безбородому коротишу ще й за посоха, та коротким порухом вказав на зеленого вояку. Враз на того повіяв холодний вітер, що якраз вторило звуковій ілюзії.

Після укусу в нозі відчувався жар. Неприємна подряпина, однак не смертельна. Принаймні для Бодомара.

— Ось це ти дарма, паскудо. — Паладин почав обходити останнього свинопса по колу, притискаючи до скелі, та змушуючи оголити спину для інших. Не те щоб старий вояка розраховував вважав що потребує помочі, однак звичка - то друга натура, й інакше він просто не міг. Цей ворг був хоч меньшим ніж решта, але явно спритнішим, раз зумів знайти слабке місце в захисті здорованя. Тож перший випад Хмурий наніс вклавшись не у силу замаху, а у точність, що перевірити рефлекси волохатого. Жахлива рана затягнулася просто на очах.

— О, курво! — В розпачі паладин ударив вдруге, цього разу на силу, та добавив частинку божественної магії. Двуруч на мить спалахнув жовтим полум'ям і нова рана зашипіла у такт звірюки. Значить її все таки можна вбити, хоч і не звичним способом. Зазвичай до таких магічних тварюк потрібно готуватися заздалегідь, і Бодомар допустив неприпустимої помилки розраховуючи на легку прогулянку. Однак він якось вигребе. Завжди вигрібав, і цей випадок не стане виключенням.

  Доволі швидко тихе просування змінилося з появою гоблінів і агресією тварюк. І поки Келегар втік, а Бодомар навпаки, кинувся на ворогів. А Валрел і не розуміла, що треба було робити і за ким слідувати. Аж поки, не помітила нових гоблінів на помістку.
— Ви тут зайві! - Дівчина витягла флейту та заграла заспокійливу мелодію. Настільки спокійну і розслабляючу, що вона скоріше нагадувала колискову. І навіть не дивлячись, як подіяла її єльфійська магія, сховала музикальний інструмент під плащаницю, та спробувала з розбігу дотягнутися до помістку і зайняти позицію десь повище.

На перформанс темного ельфа Бодомар спершу просто хмурився, але швидко втратив терпець. Тому ж просто веліли просто очолити загін, що тут складного?

— Якщо боїшся йти першим то так і скажи, ми ж тут не в хованки граємо.

А боятися, виявляється, було чого. Коли ворги розвернулися та ощетинилися в бік дроу паладин вилаявся про спершу себе, а потім і вслух. Вони ж самі випустили цих тварюк на волю у рамках цієї авантюри, а тепер головний затійник намагається зберегти гарну міну при поганій грі, чого ще чекати від підземного дідька?

— Лядь, обісралися, а мені розбиратись. Йдіть до сраки! — Кинув здоровань пробігаючому мимо нього та ельфійки Калегару, хоча й звертався, нібито, до всіх.

Ніби палач на страту рушив він вперед шепчучи слова закляття. На обладунках проступив ореол двуликої монети. І хоч магія була оберігом, старий вояка вважав що кращий захист - то атака. Якщо завдати стрімкого й руйнівного удару то у ворогів не станеться чим відповісти. Оббиті сталью чоботи важко ступали по землі, але кроків було не чутно. Це було незвично й неприємно. Паладин волів би щоб вороги добре чули як до них наближається час розплати. Смолоскип упав на землю, кісточки пальців зайняли звичне місце на рукояті меча. Першого монстра він піймав коли той спробував ціпнутися в його сторону, й почалася кровава баня...

  Щось захопився друїд зі своїми роздумами про гівно та життя, сидячи на сходах. Тільки-но з'явились вороги на містку, то враз Сібо підхопився, згадавши, що вони у лігві ворогів і ця група має ще допомогти йому виконати його місію. Підбігши трохи ближче до Хмурого, чий факел запалював красу ельфійки, але лише заважав роздивитись ворогів, Сібо промовив "Вранішня Тиша" та, зосередившись на своєму списові, відкрив внутрішній доступ до магічної сили та звільнив її у бік своїх союзників. Зі списа по стінці печери побігли три стрічки темнозелених листків, що зростаючи подібно зміям, наблизились до людини та ельфів, обплітаючи їх повністью. Інший край списа випустив ще одну рослинну стрічку, що вже огорнула ковдрою листків та навіть квітів гнома Босі. Кроки загону стали тихішими, їх сліди не залишали відбитків, а самі вони стали ледь помітними, бо магія підвлаштовувала їх відтінки до фону немов геконів.
  Гном зробив пару кроків назад та розчинився в темряві сутінок факелу, який якраз падав з випущених рук Бодомару.

— Ну, раз дідькова хазяйка веліла, то прошу.

Бодумар зупинився, зробив невеличкий крок убік, уступаючи дорогу одноокому. Ба більше, він навіть спробував елегантним запрошуючим жестом вказати Калегарові напрямок. Сам же здоровань рушив слідом за спритником високо тримаючи смолоскип над головою та не розриваючи дистанцію. Бо якщо, а точніш коли, вся ця затія з виставою накриється мідним тазом, паладин хотів бути спереду та не відволікатися у своєму служінні Хоару на захист ар'єргарду.

– Обережніше зі словами, бо запас довіри до так швидко зникне.
Шкода, не було часу на обійми з кинджалом біля шиї, та й місце так собі, разом із оточенням. І взагалі все робилось неправильно, чим неймовірно бісило. Хоча... Чи це не той самий Хаос, який так полюбляє Ллос? В Безодню! Мастурбація на місці в очікуванні перших, або правильних кроків ні до чого не призведе, тож дроу почав рух уперед, тримаючи арбалет у напрямку руху, але біля поясу – дистанція всеодно була невелика, тож цілитися у випадку загрози майже не треба. А на ще не дуже звичний ятаган можна прийняти удар, якщо хтось таки зможе застати Келагара зненацька за рогом.

  Валрел уважно поглядувала на колихання мотузкового містку, та її брови хмурились від побаченого. Варги вже повтікали далеко вперед, що ніхто з авантюристів їх вже не бачив і скоріше всього вже накинулись на гоблінців. Вона хвилювалася за цих собачих. НІ, ні як за милих тваринок, а за те, що вони можуть і кінчитися ще до її прибуття. Сумніви роздирали серце, бо вона вважала, що зеленошкірі не тримали б цих звіряк, якби не могли б їх приручити при нагоді, або і зовсім перебити.
— Не подобається мені це. Нікого немає. Ми повинні поспішати, поки псяки відволікають гоблінів. Бо якщо вони кінчаться ще до нашої появи, в нас не буде ніякої переваги. - Потім вона повернулася до Келагара, та звернулася конкретно до нього. - Слухай наказ, служко. Йди уперед та веди нас прямо за цими тварюками. І тоді, я можливо пробачу тобі вихідку з фарбою. - Після чого, помахом руки вона підкинула частину свої чудесних локонів. Перед такою красою не кожен мав супротив, чим дівчина і користувалась, надихаючи чоловіків на геройські вчинки.

— Не подобається мені ця гра у хазяйку. Та добре, я буду позаду та підтримую усіх. І ніяких домовлень із зеленошкірими. Вони вбивці та шкідники, і в мене власний боржок до них. І час відплати настав. - Дівчина прибрала руку с грудей та пещеру знов заполонило магічне світло. Все ж таки, зі світлом їй було комфортніше, хоча і бачила при цьому наглу чорношкіру морду ще більше. Узявши стрілу, вона наклала ту на тетиву і пішла слідом за группою. Хоча пере віходом, вона затрималась, повернувшись до коротуна, що не поспішав з усіма.
— Що ти там шукаєш? Нас вже чекають.

Бодомар зі здивуванням оцінив спроби Сібо його відштовхнути. Ось так приклад як треба в себе вірити. Трохи поміркувавши він навіть вирішив підіграти малому. На свій лад.

— Довіряю справу темоноельфу, жінці й недорослику. Та шоб шляк мене трафив. — Промовив здоровань, та зробив один крок назад.

— А так – спочатку авангард рабів, а потім і їх повелителька.

Продовжувати виставу без глядачів - то вже занадто. На таке Хмурий не погоджувався.

— Крокуй вже, авангард. Нам треба прослідкувати щоб ці тварюки не дістались до Гандріха перш за нас.

Паладин впевнено пішов вперед, тримаючи смолоскип над головою а двуруч на плечі.

– Пішли за ними? У мене немає бажання лізти в ту діру, як і впевненості в тому, що ми зможемо зайти ззаду. А так – спочатку авангард рабів, а потім і їх повелителька.
Келагар вказав на Валрел.
– Щооправда я розраховував на домовленість саме з гоблінами. Їх простіше зрозуміти. Тож... Чекаємо трошки і йдемо?

  Звільнені тварини пішли вперед, але Сібо не пішов за ними. Спочатку він гадав, що варто йти як перекладач позаду них. Але ж ці тимчасові союзники складатимуть авангард і приймуть на себе перші удари. Керуючись своєю минулою цікавістю, безбородий друїд уважно розглядав варґів допоки спілкувався з ними та вивільняв. Він думав, що це звірі, це лісові істоти. Але поклик звіра в середині нього не давав натяків на можливість перевтілення в цих тварин. Або Сібо занадто ще слабкий для такого тіла, або ж... Жахлива думка сяйнула в його голові. Ці тварюки монстри. А він так безпечно і хамовито почав авантюру в спілкуванні з ними, вважаючи їх просто голодними хажаками, яких приручили гобліни і прикували тут охороняти.
  Поки решта пішли за ворґами, полишивши Босі у своїх роздумах, той вирішив оглянути цю печерку-лігво. Можливо щось дасть йому підказку на рахунок ворогів, які їх очікують, чи їх можливу кількість.

– А деяких не змсусити замовкнути... – відповів дроу і про всяк випадок приготувався до бою, – Або блохасті приведуть нас куди треба, або вони тупі і накинуться... Можливо. Хоча не здивуюсь якщо малий натравить їх на нас.
Келагар трохи відступив назад, залишаючи місце для того щоб собаки змогли пройти, хоча він готовий був пустити в хід і арбалет і трофейний ятаган. До того ж, з більшої дистанціі було більше часу на реакцію та ухиляння, не говорячи вже про те, що між ним і ворогом може бути ще хтось.

  Безбородий гном проігнорував протягнутий йому смолоскип, бовкнуши:
— Йдіть позаду, — маленькою руцьою Босі навіть відштовхнув на пару кроків цього величезного бійця, та додав пошепки: — Ми бачимо.
  Потім Сібо повернувся до "песиків" та вторив слова їх нової знайомої, котрій дісталась важлива роль, зкомандуючи від її імені:
— Velika pani movyt' vam, — гном знову звернувся до схованого в собі сміливого нахабу для відтворення потрібного тону, — chtob veli ee vpered, pir budet vam!
  Друїд вказав їм шлях вперед далі по печері. А потім, здогадавшись про щось, схилився у поклоні перед Валрел, та похапцем побіг визволяти прикутих ланцюгом дворгів. Напруживши свої м'язи, Сібо хвилюючись пожалів, що так безсоромно поквапився Бодомара відштовхнути замикаючим, та дьоргнув за залізний прут, упираючись ногою в сталагміт.

— Шо, так тяжко вимовити хоч пару слів? - Знедоволено відповіла єльфійка на бормотіня темношкірого. Та загалом, роздививщись напівріслика сховала світло. Просто сховала за долонею прикладеною до грудей.
  "Мабуть то скоріше чарівник обернений твариною, а не тварина що обернулась персоною." - Подумала про себе дівчина. Вона намагалась згадати ім'я, та спочатку вона гадала, що це ручний вихованець, тому не приділила достатньо уваги. Тому, вирішила відкласти це на майбутнє.

— А куди тут далі? - Надмінно перепитала Валрел, хоча питання було риторичним - Це клята печера. Тут або на вихід, або у глибину. А кляті карлики лише в одній стороні. Тому як володарка світу я наказую тобі гнати цих собак на гоблінів. Вони вже скуштували іх м'яса, тоді хай гризуть і живих. І як володарка світу, кажу це саме тобі. Бо я і за милю не хочу підходити до цих зубастих і смердючих потвор. - Глас дівчини був демонстративно голосний і надмінно-наказний, а вільною рукою вона жестикувала, начебто відганяючи від себе Келагара і варгів.

Якби дроу не був дроу, то від злості він би був червоний. На усіх. Ще одне нагадування чому краще працювати самому. Тож він махнув рукою в стилі "ну вас, йдіть куди подалі і ріжте своїх клятих гоблінів".
Скоріш за все саме тому він і не відповів на питання Валрел, навіть не повів плечами, беззвучно відповідаючи "не знаю". А от на світло він відреагувув, причому переходячи на ельфійську, оскільки судячи з усього, звірі ,які тут були, виявилися достатньо розумними, тож хто зна, чи розуміли б вони якісь поняття на загальній мові.
– Загаси світло. Дроу не використовують його так.
Ну і якщо продовжувати гру, то слід щоб воно і виглядало так, ніби саме жінка-дроу керує загоном.
– Давай вирішуй, куди ми далі. Але лізти в той отвір – не найкращий вибір для того щоб підтримувати легенду. Треба заходити як володар світу, а не лазити по сміттескидальним діркам.

— Ні слова. Взагалі мовчи. У мене достатньо стріл на усі ваші дупи. Просто йдемо вбивати цих чортів.

Бодомар широко кивнув, проте нову хвилю реготу втримати не зміг. Тяжко сприймати серйозно погрози від розмальованої у синій колір ельфійки. Проте це був беззлобний сміх. Було щось в ній по дитячому наївне, і це підкупало. Для себе паладин вирішив що наступного разу таки зупинить темного в його спробах скривдити дівчину. А такі спроби, безперечно, ще будуть. Бо дроу не можуть інакще. Але хорошого потрошку.

— Пане Бодомаре, тут декілька голодних звірів, які дуже хочуть скуштувати м'яса, не знайдеться у вас дкілька шматків для них?

— Га? Ззовні залишив. Але для такої справи можу й принести, най хоч якась користь з них буде.

  Гном Босі звик, що його не помічають, бо будучи безбородим він скидався на хлопака, що стоїть в юрбі дорослих та з роззявленим ротом намагається уловити суть того, що відбувається. Але цього разу сидів великий чорний ведмідь замість малого гнома, і такого дужого звіра важко було не помітити, до того ж коли він тебе перед тим облизав. Тим не менш, Валрел, нова знайома візкової компашки, це не бентежило. Куди більше її хвилювало, куди гоблінці поховали її речі і що з ними зробили.
  Маленький хвостик Сібо заворушився радісно вітаючи іграшку, що літала в повітрі навколо ельфійки. Тварину, якою став Сібо, не турбувало, що це не іграшка, а зброя. Головне, що воно блищить на сонці та стрибає у повітрі! Вгамувавши пориви погонятись за ятаганом, чорнолапий звернувся знову до своїх ведмежих здібностей в пошуках можливої загрози та покинув це дійство. Нюх привів його назад до печери. Пахло собаками, чому друїд дуже зрадів, оскільки це звірі, а не якась клята нечисть. але й одразу засмутився, оскільки пригадав, що гобліни ловлять вовків та тримають їх потім в жахливих умовах, щоб цькувати надалі на своїх ворогів! В новій проблемі Сібо вирішив звернутись до іншого друїда, до Якова, якийсь чомусь не доєднався до знайомства з дівчиною-полонянкою.
  Вже натренувавшись спілкуватись зі своїм колегою за цю годину у формі звіра через друїдські примочки, Сібо пояснив ситуацію напів-оркові.

За спиною Калегара повстала кремезна постать з закинутим на плече двуручем.

— Сонечко в голову пригріло? — Похмуро зауважив Хмурий на саркастичну діхотомію від темного ельфа, проте на цьому й зупинився. Здавалося що Калегар вподобав білявку, а провокувати таких чортів перед їх пасіями - напрошуватись на бійку. Хоча Бодомар і був певен що у їх випадку це було б більш схоже на побиття, але все ж поки вухатий вів себе більш-менш пристойно, особливо як для дроу, то й виховувати його було особливо і ні за що.

— Полегше, панночко, з такими обіцянками, бо темновухий і справді стребує свою нагороду. — Реготнув паладин. Як він зрозумів ельфійка зовсім не тямить що тут відбувається, тому й допитувати її сенсу немає. Краще вже представитись та розвіяти підозри.

— Мене кличуть Бодомар Хмурий, зеленого здорованя - Яків Підмогильний, шерстяного медолюба - Сібо Босі, а пути тобі розрізав Калегар. Вони зі мною. – Остання фраза пролунала ніби виправдання за сумнівну компанію. Ще й Даль так невчасно відлучився. – Тебе не скривдимо. Проте щодо супроводу доведеться почекати: ми ще не закінчили з цим місцем. Можеш заждати тут або скористатися нагодою для своєї маленької помсти. Раз вже взялася за зброю.

Гоблін, отримавши колючий удар у вухо щасливо сдох, а Келагар задоволено крутнув на пальцях трофейну зброю. Непогано. Ще трохи незвично, але проникає дуже добре. Хоча гарда на цій зброї лише номінальна і рука може легко зіскочити на лезо. Ну, зараз не зіскочила і добре.

Почувши якесь чи то мичання, чи то скавучання, дроу повернувся в ту сторону. Ведмідь теж щось почув, отже не здалося, тож темний ельф пішов перевіряти. Якщо там щось живе, то можливо воно зараз панікує від того, що його хоче сжерти ведмідь. Нічого, зараз взагалі всереться, побачивши дроу.
– О... Яка красуня...
Келагар і сам трохи здивувався тому, кого полонили гобліни, але намагався не подавати виду, присівши на одне коліно у уважно роздивляючись ельфійку. Хоча, якщо подумати, ще одна ельфійка не несе з собою нічого хорошого. Це ще одна тушка, яка буде намагатися його якось зачепити.
– М, завжди мріяв про таку рабиню... Чи ти обереш смерть у пащі ведмедя, аніж станеш моєю?
Слова ельфа не віщували нічого хорошого, його нова зброя ще була скривавлена і хижо наблизилась до обличчя білявки...
Але наступної миті дроу вже перерізав мотузку, якою були зв'язані руки знайденої дівчини.

  Гоблінське поріддя таки не ризикнуло повернутися до чорного ведмедя. І, моливо, даремно. По іншу сторону від звіра його вже чекала смерть від дитя ночі — Келагара. Сібо учуяв кров і обірване життя втікача. Цей короткий бій був показовий, його товариші доволі вправні і швидкі. У вартових не було шансів так само, як і у їх дорожної групи, що тільки й вспіли кинути списи у добродушного гнома-друїда, як були знесені силою його побратимів. З ними можна і на дракона. Але спочатку печера.
  Ведмежий писок почув ще щось. Новий запах, ледь помітний на фоні смороду, що нісся від життєдіяльності зелених почвар. Чорне створіння приєдналось до паладина та спритника. Підійшовши, Сібо в тілі тварини почав писком розкидувати різне сміття. Віднайшовши полонянку, він почав її облизувати, чим привернув увагу до знахідки решти учасників їх групи, що вже прислухались до тихенького стогіну.

В пошуках натхнення ельфійська бардесса на ймення Валрел Ластро блукала регіоном Берега Мечів. Регіон був насичений історичними місцями, а кожне з них, у свою чергу, мало на своїй території досить багато об'єктів, які були свідками значних подій сивочолої тисячолітньої давнини. В пошуках одного з таких місць ельфійська діва й втрапила на стежину, що вела до Фандалінна. Безпечно рухаючись нею, вона й не помітила чотирьох гоблінів (наразі вже мертвих), які вичікували на свою здобич. Глухий удар прийшовся якраз в голову дівчини: втративши свідомість, вона лише зараз прийшла до тями. За цей час гобліни встигли зв'язати її, зав'язати очі, вставити до рота кляпа, й віднести чатовим до входу в лігво їхнього племені, після чого повернулися назад, до стежини - готувати напад на інших випадкових перехожих. Як ми вже знаємо, усі четверо гоблінів знатно отримали на горихи, ставши реально хорошими - себто, мертвими, гоблінами. Двоє ж вартових, глянувши на ельфійку, вирішили не нести її одразу до свого вождя. Вони вирішили трохи потішитись її красою, і саме вирішували зпоміж собою, чим саме вони займуться з ельфійкою, хто буде спереду, а хто із заду. Можливо, саме ця дискусія й не дала їм вчасно помітити авантюристів. Які, власне, якраз покінчили із останнім гобліном.

Келагар, залишивши магію на майбутнє, витягнув холодну зброю й підскочив до свіженького гобліноїда. Всього один-єдиний удар, точний і сильний, обірвав вороже життя, відправивши зеленошкірого небрата в пекло. Або ж в небуття, хто знає? Так, чи інакше, але бити вже не було кого, й звуки бою вщухли. Залишилися лише звуки стогонів звідкілясь із того місця, де буквально хвилину назад стояли на чатах гобліни. Там, у смітті й багнюці, зпоміш якогось непотрібу, який полюбляли колекціонувати гобліни, лежала зв'язана по руках та ногах білявка-ельфійка, даючи про себе знати глухим мичанням через кляп.

Дроу тримався подалі від усіх, але коли вже почався бій, чи скоріш побиття вирішив що час вже рухатись ближче до печери. Мабуть його все ж приваблювала темрява і він хоч і не зізнавався собі, але все ж намагався якомога скоріше зникнути з під денного світла. Ну а по дорозі можна і спробувати підсмажити гобліна. Хоча сама по собі ідея не дуже добра – воно і так смердить, а підсмажене лише робить усе гірше. На якусь мить Келагар навіть передумав наближатися до печери – де два гобліни, там і двадцять і можна лише уявити усю красу ароматів.

Де один гоблін, там і другий. І хоча ельф все придумав складно, та у вартового виявився напарник. Хитрі, падлюки, та ще й дурні, бо намагаються нападати у своєму становищі. Бодомар вважав це саме дурістю, бо сміливість - це та чеснота, яку гоблінам він ні за що не приписав би.

Тож тихо не вийшло, а значить і церемонитися сенсу вже не було. Перехопивши меча паладин одним рухом рубонув ним по зеленому, якого вдало взяв на повідок Яків... та знов не влучив. Де ж він так нагрішив, що боги вирішили так осоромити чоловіка? Пам'ять підказала що багато де. Довелося, сціпивши зуби, бити ще раз.

— Цього вже не приручиш, тягни другого.

  Ведмідь почалапав в бік печери. Сібо уважно спостерігав за своїми побратимами. Невідомо скільки цієї погані ховається в печери і тому варто напрацьовувати взаємодію в бою вже зараз. Коли вони зустрінуться з драконом, то ця група має працювати злагоджено, як вироби гномів-жерстянщиків! Тож для себе Сібо вибрав роль, що переріжить втечу цих вартових. Якщо якесь мале гобленя надумає побігти в печеру і попередити про їх групу, то враз отримає на горіхи від чорного звіра, ким гном Босі являвся зараз. Та й отак у сторонці він може краще побачити, як саме поводять себе в бою нові товариші. В засідці на дорозі його увагу зайняла раптова атака та перевтілення у ведмедя, тож все що він дізнався про них — що вони можуть швидко діяти, рубаючи та палячи на своєму шляху ворогів. Проте він відмітив поміч, яку вказали Яків та Бодомар, що перші зреагували на поранення гнома.
  Проте той раз була засідка. Треба було реагувати на загрозу та вони не знали, що одне від одного очікувати. Зараз же вони самостійно прийшил до лігва ворога і їх перемога та життя залежатиме від взаємодії. Так само буде і як вони прийдуть до дракона. Але ставки тоді зростуть ще вище, тож група має проявити свою міць і силу. Вона має загартуватись в цій місії. А Сібо буде допомагати, як він завше робив. Ці мандрівники теж стануть на шлях Баервана! Не свідомо будуть продовжувати настанови могутнього бога лісів та пригод!

    Яків скривив обличчя. Ну не любив він вбивати і з радістю хотів би все вирішити мирно, та коли Бодомар взяв до рук топірець — зрозумів, що мирного рішення не буде. Солдатською мовою жестів друїд не володів, та все ж показав пальцями на гобліна і його шию. Хотів пояснити, що спробує схопити його батогом, бо ж живий гоблін все ж міг бути кориснішим, і крові менше було б.
    Яків жестом створив терновий батіг й приготувався схопити вартового за шию, щоб мовчав, а потім підтягнути якомога ближче й випитати все, що потрібно.

Спи, моя радість, засни…

Бодомар широко позіхнув.

Піймавши себе на цьому невчасному жестові він швидко закрив рота та прищурив очі. Часу та сенсу розбиратися що то було - дружній вогонь чи просто збіг, паладин не бачив. Як і не бачив другого гобліна, доки той не проявив себе. Чоловік не був певен чи контролює ельф ситуацію, проте вмішуватися вважав справою передчасною. Якщо треба то він, звісно, підстрахує, але довговухий заслуговував шанс проявити себе. Не глядячи ручна сокира опинилася в долоні, а погляд вже прораховував траєкторію, по який потрібно було її запустити в вороженьку. У разі чогось, випадаючого за рамки "все йде по плану".

Взявши жменю піску в руку, ельф заспівав тихесенько:

Спи, моя радість, засни…

І здув пісок з руки. Варто йому було зробити це, як в сфері радіусом 20 футів, на краю якої знаходився гоблін, якого помітили пригодники, в повітрі заблищали маленькі піщинки, які, присипляли кожного, кому вони потраплять в очі чи в ніс.

Отримавши відповідь від вояка, Дальдарин задумався. Легше за все було б спробувати усипити його, а потім перерізати горлянку, поки він спить, але усипляючі чари потребують матеріяльного компоненту. Так, це може бути блищак, але його нема… Що ще там… Пелюстки троянд? Дурня, де я їх знайду. А ще… Дрібний пісок! Ми біля печери, тут багато подрібненого камня, може, знайдеться і дрібний пісок!

Дальдарин озирнувся по сторонах, намагаючись знайти потрібні йому інгредієнти.

У Дальдарина було смутне відчуття, що десь він цю печеру вже бачив… Від думок його відволік ведмідь: він знову почав щось малювати на піску, тикаючи носом кудись у бік заростей.

Ельф вдивився у темряву заростей, щоб знайти, що там помітив Сібо.

Плем’я гоблінів «Кам’яні Пащі» влаштували сховок у місці, з якого зручно здійснювати нальоти і грабувати подорожніх, котрі мандрують по Триборській стежці або тримають шлях у Фандалін. Келагар був в курсі, що плем’я прозвало себе «Кам’яними Пащами» тому, що кожен із його представників загострює зуби так, щоб вони були схожі на зазубрені вістря скель. Лідер розбійників, які влаштували тут своє лігво - ведмежатник на ймення Кларґ, який підпорядковується вождю Кам’яних Пащ і грабує по його наказу будь-які погано захищені каравани та мандрівників, що проходять цією дорогою. А от чого темний дроу не знав, так це того, що кілька днів тому посланець із Замку Кам’яної Пащі приніс нові розпорядження: упіймати дверга Ґандріха Роксікера і всіх, хто подорожує з ним.

Печера Кам’яних Пащ прихована всередині крутого схилу великого пагорба. Вхід знаходиться біля його підніжжя, а печери і проходи розташовані всередині.
Стелі. У більшості печер стелі вкриті сталактитами, і знаходяться на висоті 4-6 метрів над підлогою.
Освітлення. Вхід у печеру і відкритий майданчик за ним розташовані зовні. В іншій частині печерного комплексу повністю темно.
Камені. Області роздробленого каменю та гравію суттєво уповільнюють пересування.
Звук. Шум води в печері заглушає всі звуки для істот, які уважно не вслухаються.
Сталагміти. Ці кам’яні піки, що випирають із підлоги, можуть надавати укриття.
Струмок. Струмок, який тече через печери, всього пів метра глибиною, холодний і повільний, що дозволяє легко пройти через нього.

Стежка від місця гоблінської засідки призводить до входу в сховок Кам’яних Пащ. Зарості попереду непроглядні із західного боку від струмка.

Келагар таки трохи забарився на місці битви, й тому, природньо, залишився із возами. Звичайно, існував ризик того, що дроу обікраде вози, але це б не наблизило його до виконання особистої цілі, а саме - помститись колишнім побратимам із Червонотаврованих. Та й набагато краще було, коли вози були хоча б під якоюсь, та охороною. Хоча, авантюристи планували вирішити питання з гобліноїдами досить швидко, й передбачали, що за ті декілька годин із возами не повинно було статись нічого паганого, навіть якщо вони залишаться схованими в кущах, але зовсім без охорони.

Тим часом, уважний Дальдарин наздогнав більшу частину групи, що йшла по стежині на зустріч невідомому. Якраз вчасно, щоб помітити пастку, в яку ступив Бодомар. Сібо теж помітив її, але ні перший, ні другий, не встигли попередити паладіна про небезпеку. Пастка затягнулась довкола ноги Бодомара, зігнута гілляка смикнула лицара угору, й після чого він усвідомив, що висить догори дригом. Ця ситуація нагадала йому одну з паладінських тренувань з усвідомлення своєї суті й адекватного сприйняття світу в незвичних позиціях. Ці медитативні практики були навіть на стародавніх гравюрах зображені. На них був викарбуваний паладін із німбом, що висів униз головою, підвішений на одній нозі: заклавши руки за голову, він перебував в гармонії й балансі зі світом та своїми прагненнями й клятвами.



В будь-якому разі, шкоди ця пастка ніякої не спричинила хмурому паладіну. Можливо, якби це був випадковий подорожній, гоблінський патруль віднайшов би й полонив його. Але гоблінський патруль, що перебував у засідці менш ніж півгодини тому, був винищений, а по стежі прямував не один, а група подорожніх. Підмогильний, якби він не був самим собою, можливо, засмутився б, бо ж його план неможливо було реалізувати без гобліноїдів поблизу. Але збалансований оптимізм напіворка наврядчи приніс би смуток у його думи. То ж, вивільнивши Бодомара, авантюристи пішли далі. Будучи більш спостережливими, вони завчасно помітили приховану яму на своєму шляху. Через 10 хвилин шляху по стежці зустрічається замаскована гоблінами яма, яку помічає Дальдарин і попереджає усіх інших. Ширина ями — 1.5 метра, а глибина — 2 метри, і пастка активується, коли істота наступає на неї...

Дальдарин не хотів залишатися наодинці зі своїм темним, прости Господи, "родичем", тому пішов разом з рештою компаньйонів. Краще компанія напів-орка, ніж дроу.

***

Дальдарин йшов недалеко позаду від Бодомара і Сібо, коли раптом пролунав дивний хруст. Дальдарин вихопив кинджала, готуючись реагувати на можливу небезпеку.

— М-​О-Ж-Л-И-В-О, — клишоногий Босі незграбно виклав гіллям та листям символ друїдський перед Підмогильним, що виражав невпевність думки.

Бодомар схилився над імпровізованою аплікацією:

— Що за матюк?

***
Поряд крокував ведмідь, і Бодомар раз за разом звірявся з ним, чи у тому напрямку вони йдуть.
Паладинським впевненим кроком чоловік заглиблювався у ліс, час від часу відмахуючись від набридливих гілок, що так і норовили поцілити в око. З його зростом він мало не у кожній прогулянці по лісовій стежці відчував себе першопроходьцем. Принаймні на рівні голови - там рослин рідко хто тривожив, тож вони часто спліталися, звично пропускаючи мандрівників під собою. Він намагався бути пильним, проте кляті зарослі виявилися проти, аж доки щось підозріло не хруснуло під підошвою.

— Трясця. — Лише й встиг сказати на диво спокійним, мало не приреченим тоном Хмурий.

Отож, троє з п'ятьох авантюристів зголосилися іти по стежині й вибити гоблосів раз і назавжди із цих земель. Рушили вперед, залишивши обом ельфам можливість вирішити самостійно - чи вони жадають рушити назустріч пригодам разом із більшістю, чи залишитись стерегти вози - що теж, в принципі, було б корисно, але не обов'язково. Так чи інакше, наврядчи обидва ельфи залишаться наодинці один із одним, адже вони терпіти одне одного не могли, не стільки через особисті характери, скільки через історичні, освітні та інші особливості їхніх народів.

Ішли герої так само, як і їхали до того: попереду - Бодомар, в якого руки чесались начистити пику якомусь пересічному гобліну, далі - Сібо у формі ведмедя, який все іще продовжував винюхувати шлях. Замикав цю послідовність Яків, слідом за яким - можливо - ув'яжуться один або навіть обидва ельфи. По факту стежка вела близько вісьмох кілометрів на північний захід, але вона не була повністю безпечною. Приблизно через 10 хвилин після того, як загін почав рухатись по стежці, він натикається на приховане
сильце....

Що думаєш, Сібо?
  Гном знав, що друїди можуть розуміти мову тварин. Але на це їм треба звернутися до магії природи, або роки практики. Гном прожив більше за напів-орка і вже вмів взаємодіяти з маленькими лісовими тваринками, а ось на рахунок наявності таких же вмінь у Якова Сібо сумнівався, як би той друїдо-жрець до цього не проявив себе. Відповідно, зважаючи, що Підмогильний цілком безпечно і впевнено спілкується з перевтіленим звіром, то робив він теє не вперше, а отже потрібною магією володів. Тим не менш, ведмідь не відчував в Якові наразі присутніх чар, а відповісти йому якось було треба.
— М-О-Ж-Л-И-В-О, — клишоногий Босі незграбно виклав гіллям та листям символ друїдський перед Підмогильним, що виражав невпевність думки. Якщо цей молодий напів-орк проявив вже ті здібності, які помітив в ньому СІбо, то отже і друїдську мову мав би знати, бо то є мова істинних захисників лісу — друїдів. І не потрібні ніякі слова ніяких мов, коли все, що треба для спілкуавння між друїдами — то краса і дари природи.
  Гном Босі був малий і сором'язливий, а тому і на зустрічі зі своїми наймитами він стояв позаду всіх. Тож СІбо не особливо розглядав панів Роксікера та Холвінтера. Тим паче він їх не нюхав, тому не міг сказати напевне, що це їх тіла тут волокли.
Ведмедю, ти щось внюхав? Ану кивни мордякою, якщо зможеш знайти дорогу.
  Бієць не був друїдом, тому спілкуватись зі звіриною подобою навряд чи міг. Достатньо було того. що його не страшить такий страшезний звір. СІбо закинув підборіддя догори, а потім опустив голову додолу. Най це походило на якийсь кивок. Для путності СІбо ще проревів "Гррххх" і, не кваплячись, почалапав по знайденій стежині, з опущеним до неї носом волохатого чорного звіра.

    Яків схопився двома пальцями за край бороди й почав крутити жорсткі волосини в «колоски». Так він задумувався. Та це не тривало довго, Яків на важливі роздуми залишав собі лише сім секунд, щоб не піддаватися сумнівам, які ні до чого хорошого не вели. Ось він і відрахував чотири секунди, після чого випрямився и поглянув на ведмедя.
    — Ох, надіюсь, це були не коні Гандріха і його найманця Сільдара. Та, слід перевірити. Що думаєш, Сібо? — Він оглянувся назад до стежини, вставив два пальці до рота і свиснув дзвінко, щоб привернути увагу товаришів.
    — Гей, хлопці! А чи ж то не коні Гандріха і бійця, що супроводжував його? — А потім він говорив вже тихіше, до Сібо. — Вони ж відправились геть перед нами до міста й чому б їм також не попасти в пастку гоблінів? Якщо так, ми повинні перевірити, бо ніхто нам не заплатить, а що саме головне — ми можемо втратити хорошого дверга. Та це потрібно обговорити.

    Яків піднявся на ноги після дружнього жесту перетвореного друїда. З пащеки ведмедя пахло далеко не квіточками, але і сам піворк не в ароматних оліях мастив свої руки, а в нутрощах знекрашеного від ударів Бодомара гобліна. Забруднену в крові руку обтер об одяг мерця, а вільною рукою підтримував мішечок з зібраними золотими монетами. За ведмедем він пішов по невеликій дузі, скинувши золото на віз Бодомара, а потім направився від стежки назад до узбіччя. Для Якова сліди мало чим відрізнялись одне від одного і він не сильно розрізняв послід лисиці від вовчого, проте, побачене було очевидним — щось волокли по лісовому листі.
    — Крові немає? — Запитав піворк і сам схилився біля такої стежки. Він перевертав листя, намагаючись зрозуміти, чи на ньому не залишись сліди багрянцю тих бідолашних, що втрапили в засаду перед найгіршою карою гоблінів. Бо якщо вони живі, то Яків, який ще й був жерцем, не міг відступитись. З іншої сторони — возам не протиснутись між дерев, а залишати добро на дорозі — це ті ще дурощі. Якщо Яків і піде рятувати полонених гоблінів, то точно не зі всією командою. Та для початку, він хотів переконатись, що це все вартує того, і чи не прийде Яків до пари трупів.

Ведмеді, звичайно, не були професійними шукачами слідів, але, все ж, могли відчувати набагато більше, ніж гуманоїдні раси. Сібо Босі напочатку був трохи збитий з пантелику через те, що негода ускладнила йому задачу. Трохи надихнувшись підбадьорюванням напіворка Якова, він трохи збільшив радіус пошуків і, в результаті, зміг віднайти те, що шукав. За заростями біля північного боку дороги була прихована стежка, що вела на північний захід. Саме біля її початку гном, в образі косолапого чорнявого медолюба, помітив сліди. Кількість зламаних гілок, ступінь витоптаності стежки, та кількість слідів і їх характер, дали зрозуміти істоті зі звірячими чуттями та розумом гуманоїда, що близько дюжини гоблінів пройшли стежкою і пішли назад по ній. Крім того, в наявності були сліди двох тіл людського розміру, які волочили від місця засідки.

Інші ж, переможці цієї битви тим часом трохи переводили дух та більш детально озирались довкола. Навіть неуважний огляд території дає їм зрозуміти, що ворожі істоти часто використовували це місце для влаштування засідок. Але один з авантюристів побачив у результатах сутички з гоблінами те, чого не побачили - та й не могли побачити - інші мандрівники. Він пригадав, як деякий час тому на нього під час трансу зійшло божественне откровення, ба, навіть - вимога. Вимога щодо очищення вівтаря, який спаплюжило плем'я гоблінів своєю скверною. Можливо, це було саме це плем'я?...

    —А ніхто не говорить за чесний труд. Бо, що ж таке чесний труд? Чи не такий, де виконавець труда чесний з самим собою? Невже нечесно коли вовк загризає вівцю фермера? Так він виживає. І гобліни виживають через розбій. Однак, це не значить, що тут неможливо нічого зробити. Бо як можемо ми загнати стаю вовків глибоко в ліс подалі від ферми, так і гоблінів можна натравити на інших наших ворогів. — Піворк посміхнувся. — Але якщо ми хочемо допомогти їм, то для початку повинні дізнатися, що вони тут роблять. — Друїд оглянувся на вози з товарами, а потім глянув на Сібо. — Може нам зайнятись цим пізніше? В нас є завдання, яке б варто виконати вчасно. А якщо гобліни влаштовують тут засідки, то навряд чи щось зміниться після вбивства чотирьох із них. Тому, давай не сильно затягувати з цим.

  Дотик Якова заспокоїла Сібо Босі. Ніколи в житті гном і подумати не зміг би, що якийсь нащадок оркської крові проявить таку допомогу та підтримку. Ведмежа лють, що туманом прекрила логічний хід думок, відійшла в бік. І лісний гном замислився. І справді, є ще десь гобліни. Вони тут ошиваються поблизу більше доби, як мінімум, отож десь поруч має бути їх табір. А може ще одна засідка десь поблизу нишком йде в їх бік і зараз теж вдарить.
  Запах гоблінів Сібо знав добре і знову принюхався. До того ж ними смерділо повсюди. Але цей гидкий запах вже змішувався з мертв'ячим, що робило його ще більш паскуднішим. Але тварина в чорній шкурі шукала живих, майбутніх жертв. Десь поруч вони мали б бути. Або, можливо, десь ще лишився їх запах. Звідки прийшли вони, звідки віє той ланцюжок смороду, яким вони сюди прийшли...

Ведмеді були ненайкращими шукачами слідів - принаймні, у Сібо не вийшло знайти щось цікаве. Хтозна - можливо, сліди замітали, а, можливо, пройшло досить багато часу після того, як вершників схопили? Бо ж коні були вбитими, судячи з усього, приблизно учора ввечері, й після цього пройшла майже доба. А за добу будь-які сліди могли розвіятись...

  Жалібним воєм супроводив Сібо погляд на мертвих коней. Смуток відобразився на великій чорній морді, поки залишки тварин відтягали хлопці в бік з дороги. Але покидати подобу ведмедя друїд не збирався. Вороги могли ще десь причаїтись, треба зберігати пильність.
  Тіло грізного звіра схилилось над двома трупами. Сібо Босі хотів визначити за ранами і свіжістью трупів, скільки ці бідні коні тут вже пролежали. Закінчивши огляд, ведмідь став тіла обнюхувати, — гном виконував прохання паладина. Може десь поруч лежать і тіла вершників. Або ж їх поволокли кудись в інше місце. Запах вершників мав міститись в сідлі, тож ніч тварини став нишпорити саме в цих місцях. Коли Сібові вдалося виділити окремі запахи, то він в свой подобі почалапав назад до дороги і почав винюхувати, куди ж тіла звідти відтащили.

—Нехай грають на нашому полі

— Вони вже грають на нашому полі. Айда!

А кишеньковий то, виявилося, з зубами. Хоч ікла й не мечі, та й ведмідь - не собака. Галасу наробити може, он як хустко вперед побіг. Бодомар явно не встигав за чотирилапим перевертнем. Але гордість на межі з пихою штовхала чоловіка вперед та змушувала звертатися до божественної магії. Подібне марнотратство можна було б виправдати тим що чим швидше гобліни поляжуть, тім менше лиха встигнуть накоїти. Ось, наприклад, один з шалених списів неприємно вдаривший по стику пластин - чим не привід для того щоб пришвидшитись? Проте насправді Бодомар просто не хотів відставати. Гординя та пиха.

Паладин зник, залишивши після себе лиш силует, який вмить розвіявся по вітру. Зник щоб з'явитизя за спинами у бідолашних гоблінив, та, напару з кишеньковим медведем, чинити суд та виносити сталевий вирок для розбійникив.

Дощ – неприємно. Але хмари які ховають кляте сонце – штука, за яку Келагар готовий терпіти воду. До того ж дощ ховає і його від поглядів ворогів.
Швидко перемістившись ближче до гоблінів, дроу знов завмер біля кущів, починаючи читати заклинання. Коли у гоблінів буде більш реальна загроза, можна буде запустити магічний вогонь у найбільш вразливу точку. Хоча, якщо подумати... Вогняна кулька, яка готова зірватися у ціль занадто добре замітна, тому спритник не став чекати більш слушного чи кращого моменту, б.о можна було проґавити хороший.

Побачивши, що гоблін, в якого він поцілив, все ще на ногах, Дальдарин знову почав формувати маленький згусток полум'я

"… розшифруй закони світобудови і спали це! Fire bolt!"

Вказавши руків'ям кинджалу з рубином у бік противника, Дальдарин вистрелив заклинанням.

Гуки Гобліни, вони на деревах! І два на пагорбі! – Вигукнув Дальдарин і зарядив заготовленим заклинанням одному з гобнинів, що помітив на пагорбі, прямо в морду. Власне, він хотів був зробити ще щось, але від довгого сидіння у возі в нього свербіла дупа, тому Дальдарин не зміг зібратися з думками і жахнути в гобліна ще раз.

    Друїд пару раз ляснув Ампелофана по дупі і той зупинився. Сам він виставив випрямлену долоню перед Сібо, що було символом непередбачуванної зупинки й різко перестрибнув через борт возу, присівши біля окованого колеса. Там він зтягнув з-за ременю пращу й рукою намацав пару камінців, частину яких докинув до пустого мішечка. Посох поклав до речей, та щит взяв до руки. Воза він підвів геть до воза Бодомара й зупинив так, щоб його віл заховався за іншим возом з однієї сторони. І сам спустився на той бік, де знаходився Ампелофан.
    На відміну від товаришів, друїд не йшов до коней, але сидів біля транспорту, виглядаючи детально узбіччя дороги зі своєї сторони. Пращу з камінцем він легенько розхитував в руці.
    — Не відходьте далеко, щоб я міг вас полікувати у випадку чого. Ховайтесь за возами. — Сказав він достатньо голосно, щоб почули його нові напарники, які вже встигли відійти.

Ягоди ягодами, магія магією, та Бодомар вважав що чоловікові, щоб бути дужим, цього замало. Тому не обмежившись подарунком друіда він влаштував собі добротню вечерю зі все ще свіжої частини провіанту. Так надійніше та спокійніше.

***

Коли віз зупинився чоловік спригнув на землю, та, розправивши плечі, поправив свої обладунки. Якщо ти слабкий - вдавай з себе сильного. Слабким себе Бодомар не вважав. Якщо ти сильний - вдавай слабкого. Настільки гарним актором паладин не був. Якщо пильний - вдавай розсіяного. А ось це - залюбки. Ворожі очі можуть бути де завгодно, і краще б вони побачили легку здобич та не гаяли паладинський час на свої пошуки. Хоч на засідку й було не схоже, бо картина надто насторожуюча, та воїн звик що ніколи не варто недооцінювати ворожу дурість.

Неквапливо Хмурий крокував вслід за напівросликом. Завдання завданням, але є справи важливіші, і покарання розбійників по свіжим слідам в списку пріоритетів Бодомара знаходилося значно вище супроводу каравану.

Чорні стріли не означали нічого доброго. Хоча, на такій відстані під клятим сонцем він бачив скоріш силует, аніж точну форму і колір. Скоріш за все підсвідомість сама підказала йому колір і те, як виглядають стріли гоблінів, взявши зображення з пам’яті. Лише віз зупинився, Келагар зістрибнув з нього і поспішив до краю дороги, використовуючи кущі як прикриття хоча б з однієї сторони. Ну а по дорозі і взводячи невеликий арбалет.
Шкода що вони не їхали вночі. Тоді потенційна засада дізналася б що таке жах, а так залишалося лише чекати коли найбільш гучні з їхньої групи змусять атакуючих видати свої позиції.

Шлях пройшов спокійно й на диво мирно, що було дуже не характерно для такої різноманітної компанії подорожуючих. Буркотіння Келгара щодо шуму, що спричиняло хмуре людисько, до уваги можна було не брати, оскільки воно пройшло поза уваги більшості з присутніх. Коли ж сонце почало схилятись до горизонту, авантюристи швидко обрали місцину на якій можна було розміт=стити обидва воза, багаття з місцями для спання навколо нього, двох буйволів, вола та пастки. Місце було майже ідеальним [19] з точки зору унеможливлення засідок, і пастки, які розмістив напіворк, прибрали це "майже" - місцина була не тільки ідеальна - із неї відкривався дуже мальовничий краєвид на буркотливе Море Меча, який рідко побачиш в Невервінтері - місті, захищеному від загроз моря гаванню та чародійствами.

Трав Яків не знайшов, але, вдовольнившись тим, що по максимуму забезпечив безпеку табору, комфорт сну громади та ситість її членів, завалився на бокову. Власне, його приклад повторив Сібо Босі, та, в якомусь сенсі, Дальдарин Зоряний Шлях. Чому "в якомусь сенсі"? А тому, шо ельф впав у транс, і не можна було сказати що він заснув, бо це була би брехня. А хто я вам, шановні читачі - брехун, чи хто? Аж ніяк - цю історію вам розповідає послідовник найчесніших правил, який, на відміну від інших бардів та митців, які, в основному, походять родом із безкраїх орківських земель на півночі, не буде вдаватись до неправдивої інформації.

Отже. Повечерявши, очі не зімкнули лише Бодмар Хмурий, бо саме його час був стояти на чатах, та Келгар, бо ж він був радий нарешті поспостерігати за навколишнім світом поверхні, не будучи при цьому засліпленим проміннями сонця. Наприклад, він нарешті зміг розгледіти вміст того воза, який йому випала можливість супроводжувати, в деталях. Ба, не тільки розгледіти, але й оцінити його вартість, яка була (і це було недивно), дорожче оплати роботи найманців за його доставку. Віз повністю набитий різноманітними шахтарськими матеріалами та їжею. Серед цього: дюжина мішків борошна, кілька бочок солоної свинини, два барила міцного елю, лопати, кирки і ломики (близько дюжини кожного виду інструменту), а також п’ять ліхтарів з невеликою бочечкою масла (приблизно рівною об'єму п’ятдесяти пляшок). Загальна вартість вантажу разом із возами та буйволами становила близько 500 зм.

Помріявши про своє та не забуваючи час від часу оглядати місцину та прислуховуватись, Бодмар Хмурий через дві години оголосив Келгару про свої наміри відправитись у сновидіння й майже одразу заснув, залишивши на чатах дроу. Під час його чатування також нічого не відбулось такого, що становило б небезпеку для їхньої групи - можливо, тому, що Триборська стежка була ще далеко, а можливо й тому, що сам тракт добре охоронявся. В будь-якому разі, виконавши свою задачу, й зберігши при цьому на пам'ять чудо-ягоду від напіворка, Келгар після двохгодинної сторожі розбудив власне цього напіворка й занурився в транс.

Одночасно із пробудженням Якова вийшов зі свого трансу і Дальдарин. Найнебезпечніший час для мандрівників - це час перед тим, як починає сходити сонце, оскільки саме тоді їхнє бажання сну (або власне сон) є найміцнішими, то ж чування Зоряного Шляху стало в нагоді Якову. А як настав світанок, Підмогильний ще подрімав пару годин, поки чатування продовжив інший друїд - Сібо Босі - разом із уже згаданим вище ельфом.

Ніч пройшла спокійно, й тому всі швидко зібралися в дорогу й вирушили далі. Буквально через годину вони вже були біля розгалудження, на якому до Головного Тракту примикала Триборська стежка, але напіврослика, про якого говорили вантажники в Невервінтері, на цій розвилці не було. Почекавши з дюжину хвилин - чисто для упевненості, й так і не дочекавшись появи нового члена їхнього товариства (на щастя Бодомара, який чомусь не сприймав напівросликів), найманці рушили далі - тепер вже по Триборській Стежі.

Авантюристи йшли по Триборській стежці приблизно півдня, коли раптом побачили з-за повороту двох мертвих коней, що лежать на відстані десяти метрів попереду, перегороджуючи шлях. З кожної туші стирчить по кілька стріл з чорним оперінням. Ліс тут впритул підбирається до стежки, обступаючи її з обох сторін крутими схилами й густими заростями...

Келагар кивком подякував за ягоду і трохи повивчав її. Подібні вже довелось їсти, але зазвичай вони у кожного різні, проте цікавість не змогла перевершити бережливість. Магічні ягоди мали хоч достатньо цілющої сили для того щоб втримати когось від потрапляння у Безодню, а значит краще нею скористатися у випадку коли так доведеться зробити. А якщо день пройде спокійно, то можна буде і з’їсти та втамувати свою цікавість.
Вечір дозволяв нарешті очам не боліти від сонячного світла, але ще було недостатньо темно для того щоб можна було почувати себе живим, все ж день під сонцем –то занадто багато аби так швидко охолонути і почати жити. Так що ельф все ще намагався якомога меньше рухатися і тим більш дивитися за сонцем, коли воно вже нарешті згине.

    В дорозі Яків майже не втручався в управління возом. Воли тому й хороші їздові, що готові плестись по прямій поки не ляснуть по дупі. Лише на поворотах та й на вузьких ділянках дороги він хапався за повіддя, а от батіг не використовував взагалі, бо ж вважав, що замість застарілого виховання тварин посередництвом батога і пряника, повну перевагу слід надати останньому. Більшість часу Підмогильний розлігся на лавиці свого возу, підперши рукою голову й скинувши ноги, та говорив щось пасажиру, або ж слухав природу, що красномовно обігравала гарні співи товаришів.
    — Сібо, то ж як ти став друїдом? Чи ж не спадкове це в твоїй сімї? Або ж може трапилось це по чужій волі. За своє життя я із друїдів бачив всього трьох, і один із них був тим ще шарлатаном, який свою любов до природи показував через постійне втручання в природу. Але ти ж справжній друїд і тому мені цікаво, як це сталось. — Підмогильний повністю відповідав своєму їздовому в розслабленості й лінивості, але то було зрозуміло, нащо ж то дарма тратити сили там, де можна поберегти їх?

***

    Коли наступив час відпочинку, Яків не поспішав одразу лягати спати. Тепер, коли він був повний сил розслабленою першою частиною дороги, можна було й трішки напружитись. Тому, піворк одв"язав Ампелофана й пустив його на узбіччя, перед цим стриноживши його. Найденою каменюкою згладив трісчату поверхню накладок возу, до яких кріпилось спорядження його вола. Всі ремені ослабив й скрутив, залишивши поблизу. Свого воза поставив навпроти першого возу — все ж якесь укриття. Магія друїдів подарувала йому ряд вмінь, тому він без проблем розпалив невеличке багаття, яке потім розширив, і коли всі зібралися коло вогнища — зітворив жменю магічних ягідок, одну з яких проковтнув, а інші запропонував своїм товаришам.
    — Наїдайтесь, панове. Я піду розкладу пастки, тому дивіться уважно, щоб не потрапити до них раптово. Чергуватиму передостаннім, може чогось знайду поблизу табору. — І геть одразу він почав знімати з возу свої капкани й коробочки з триболами, які розкидав навколо табору, особливо в проміжках між двома возами, в траві, в місцях де він вважав, ворог захотів би підійти, щоб напасти.

  Увесь час, проведений в дорозі, Сібо сидів мовчки з дурнуватою посмішкою на обличчі. Гном не вмів поводитись в новій компанії з представниками інших рас, тому завжди перший час звикав до новоспечених товаришів та спостерігав за їх діями, час від часу вставляючи соромливе "угу". Здавалось, що друїд Босі вже врісся у возик і становив частину креативного дизайну цього транспортного засобу.
  З усього їх загону Сібо поки прикіпав симпатією до напів-орка, з яким сидів поруч, важко душучи в собі відразу на оркське коріння Підмогильного. Все ж любов до лісу та живих істот та й в цілому приналежність до друїдської культури пересилювали підсвідомі прояви ненависті до зовнішнього вигляду Якова. До того ж, більш тісне знайомство Підмогильного з Роксікером надавало в свідомості Сібо Якову статус очільника групи.
  Перший віз вибухнув мелодією. Гном Босі рідко бував у тавернах і тому рідко траплялись йому менестрелі. Але, йой, як же вони гарно співали, особливо коли виконували ельфійські композиції. Яка співуча мова! Тому, почувши спів ельфа Дальдарина, обличчя Сібо розквітло в широкій посмішці. Їх же воз йшов слідом мовчки. На буркотливе зауваження Келагара гном про себе погодився. Варто бути більш уважнішими на дорозі. Все ж їх найняли довезти провізію у Фандалін і розбійники можуть чекати за кожним рогом.

Звістку про нового члена загону Хмурий зустрів скептично. Напіврослики народ то славний, проте як вояк чоловік їх не сприймав. Ну а що з них узяти, коли там чубом дай боже метр росточку? Хоча музика... най буде.

Коли Дальдарин заспівав, Бодомар спершу супився на нього та незадоволено сопів, виправдовуючи своє прозвисько. Проте грав ельф добре, і врешті здоров'як розчулився, змирився, а потім і сам перейнявся настроєм:

— Слухай, Даль, а цю знаєш цю, солдатську? Підіграй...

Гаї диміли під горою,
Вечірній обрій пломенів...

Нас залишалось тільки троє
Із вісімнадцяти бійців.

О, скільки їх, хороших друзів,
Лежать лишилось в темноті

Край незнайомого присілку
На безіменній висоті...

Співав Бодомар більш гучно, ніш вправно, проте не переймався за це. А кому не подобається - нехай спробує сказати то у вічі. Якщо, звісно, дотягнеться.

Дальдарин в дорозі не ініцюйовував ніяких розмов: за роки подорожей він звик проводити більшість свого часу мовчки. Іноді, коли йому становилося геть нудно, він міг дістати лютню і почати грати йдучи дорогою. От і цього разу Дальдарин сняв зі спини лютню, прочистив горло, і тихо, ледь гучніше шуму, що видавав віз та кінь, заспівав під акомпанемент лютні:

Мандрував хтось краями та зіткнувсь зі стіною,
Та й пробив головов так, що бризнула кров
В синє небо зірками.
Славно, їй-богу, ті зірки запалали,
І тоді мені батько сказали,
Щоб я вже збирався в дорогу.

Славна дорога пролягала лугами.
Я йшов і шукав хто був смерть,
А тепер кого братом назвали.
А він тихо стояв за моїми плечима.
Він спокійно стояв і дивився на мене
Скляними очима.

А за горою в гаю виднілася рідна стріха,
Стріха ховала тихо ґверову сталь.
Я ж на прохання мами ішов з чистими руками,
Та в серці моєму лунко співав Nachtigall!

Дай мені руку; кличе славна дорога.
Ми підемо по ній у навколишній світ
Під проводом Бога.
Та той брат лиш стояв на суцвітті калини,
Його пальці судомно стискали
Тіло моєї дитини.

А за горою в гаю виднілася рідна стріха.
Стріха ховала тихо ґверову сталь.
Я ж на прохання мами ішов з чистими руками,
Та серце моє ущент розривав Nachtigall!

Завершивши посиденьки й вирішивши, що вже зібралися усі, хто треба, товариство вирішило нарешті відправлятись. Та й наймані працівники-вантажники вже подавали сигнали Підмогильному про те, що свою роботу вони ніби як вже закінчені, й два воли з возом позаду них готові до того, щоб вирушати.

- Сір Ґандріх просив передати, що на роздоріжжі на Трибор завтра вранці на вас ніби то буде чекати ще один пасажир. Напіврослик-музика на ймення Майло Добробочка, чи якось так. - доповів він, після чого відправився по своїх справах разом зі своїм побратимом-вантажником. Нічого дивного в цьому не було, адже головний тракт від Невервінтера на південь, до Лейлона, добре охоронявся, оскільки цей шлях займав дві доби пішки, й першу його половину охороняла верхова сторожа Невервінтера, а другу - Лейлонці. Роксікер виїхав три-чотири години тому, із самого ранку, й у них не було находи поговорити безпосередньо перед виїздом, примикання ж до Головного Тракту Триборської стежки було достатньо примітним місцем для зустрічі.

Шлях авантюристів повинен був скласти два дні з однією ночівлею на Головному Тракті, що ішов вздовж узбережжя Моря Мечів. Завтра вранці, після одноденного руху на південь, їм треба було завернути наліво, на схід, і, проїхавши по Триборській стежці ще з півдня, завернути знову на південь, направо. До вечора група повинна була дістатись до Фандаліну й отримати свою плату.

Неню наш - краснеє Сонце, наша мати – сирая Земля!
Вгору пнеться колосся, сива Правда між людей пророста.

Ой, ти, гавране чорний, не затулиш крилами небес!
Правда крила розгорне, твій не буде світ білий увесь!

Під завершувальні звуки пісні, що співав бард, колектив вийшов на двір та прийнявся готуватись до відправлення. Яків перевірив (не без допомоги Сібо) свого воза й, зайвий раз упевнившись, що все гаразд, друїди умостились на ньому. До них приєднався й Келгар, оскільки на дверґівському возі вже розмістились Бодомар з ельфом, - мало того, що ельфійська компанія була не до душі дроу, так там ще й місця вільного не виявилось. Роздумуючи про шлях, який їм усім доведеться пройти в найближчі два дні, Келгар прикидав ступінь небезпек, з якими вони могли зіткнутись. Ще в свою бутність серед Червонотаврованих Келгар пам'ятав, що банда співпрацювала із гоблінами, які грабували подорожніх на шляху між Головним Трактом та поворотом на Фандалін, а отже Триборська стежка не була безпечною. Хоча, за декілька років, що Келгара не було в тих місцях, щось і могло змінитись, дроу щиро сумнівався в цьому.

Бодмар буцнув свого воза, він, у свою чергу, якось дивно струснувся, і Дальдарин Зоряний Шлях вирішив його перевірити. І дійсно - під вагою речей, якими була навантажена конструкція, деякі металеві елементи прогнулись, а деякі дерев'яні - тріснули. Їхати віз міг нормально, але це могло створити додаткові ризики, й тому ельф відремонтував та укріпив конструкцію воза. Тепер, знаючи його будову більш глибоко, Дальдарин міг використати цю перевагу у разі непередбачуваної ситуації. Це, по суті, були останні приготування, й товариство відправилось уперед, назустріч пригодам, які, можливо, розтягнуться й більше, ніж на декілька днів!...

***
Друга частина дня пройшла спокійно. Попереду їхав віз Роксікерів із Бодмаром Хмурим у якості візниці та Дальдарином у якості механіка. Позаду - віз Підмогильного з напіворком, гномом та темним ельфом на ньому. Шлях був достатньо людним - кожну годину траплялись один чи декілька подорожніх. До повороту на Триборську стежку залишалось приблизно півтори години шляху в такому темпі, коли сонце торкнулось нижнім своїм краєм горизонту, що було знаком для досвідчених мандрівників про необхідність стати табором на ночівлю. Через півдюжини хвилин і місце знайшлося підходяще...

Друіди – то добре. Могло бути і краще, але і так згодиться. Можливість зцілення ніколи не буває зайвою. Не те щоб дроу розраховував на те, що саме його будуть лікувати, але чим ціліше широкі морди першого ряду, тим меньше проблем у самого Келагара і більше можливості для наведення хаосу в лавах супротивника.
Виходити на вулицю бажання ніякого не було. Там же сонце. Мерзенна куля, яку винайшов якийсь ідіот. Вона майже виключала можливість розгледіти засідку, а розраховувати на те, що у випадку проблем стріли та болти оминуть – ідея не дуже добра. Вночі пересуватися значно безпечніше, але ельф вже звик до дивностей народів Поверхні, які нехтують своєю безпекою та піддають себе сонячним тортурам.

Дальдарин мовчки допив вино і вийшов разом з іншими на вулицю, до возів.

Попри те, що Яків (так звали нового знайомого напіворка Дальдарина) на перший погляд не виглядав особливо злобно, ельф не зміг ще до кінця відкинути свої упередження щодо нього. Береженого Корелон береже, тому Дальдарин, не вагаючись, підійшов до воза Бодомара. Бачачи, як той по-варварськи стукає ногами по колесам, ельф вирішив сам додатково оглянути віз на предмет якихось тріщин чи дірок в конструкції воза, які могли б становити небезпеку і привести до несподіваних поламок, використовуючи простеньке заклинання починки. Прості заклинання, типу того, ніколи не мали… додаткових несподіваних ефектів, тому ельф не переймався, що щось може піти не так…

Закінчивши огляд, він залазить на воза.

— Грхда! — від несподіванки приділеної йому уваги Сібо підскочив і відповів оркською ствердно, схаменувся і виправився: — Себто так, пане! — гном зіскочив зі свого стільця і пішов слідом за напів-орком на вулицю, про себе розмірковуючи про цього велетня і раптову зацікавленість в скромній особі в обличчі Сібо. Якби молодший брат Олсі встав на плечі Сібо, то певно і того б не вистачило, щоб перевершити зріст Якова! На хвильку Сібові стало сумно, згадавши брата, якого не бачив більше десятиліття.
  Спостерігаючи за Яковом, гном впевнився, що оцей нащадок оркської раси дійсно є друїдом. Одразу попіклувався станом вола, як вийшов з шинку, проявляючи бережність і ніжність до тварини. Сібові навіть в голову не прийшла думка, що це звична справа перед виїздом перевіряти стан дорожнього транспорту з усім включаючи запряжених тварин, віл то чи кобила. У голові ж гнома з'явилась думка, що не кров вирішує ставлення істоти до лісу і життя, а тому друїд почав симпатизувати колезі, вважаючи його за лідера їх загону. Тому він повторив за жрецем всі дії і всівся поруч. Гном звик пересуватись пішки, та й ще міг би змінити вподобу на звірину. Але як вже погодився, то й вже повилазь до возу.

Круче чорний, речи мені, де є пращурів могили?
Де кістки біліють їхні, де мечі заіржавіли?

Ой-но, вже нема та й могил отих!
Білії кістки звірі розтягли!

Під пісні місцевого пияки-барда чесна кампанія потроху знайомилась, а другий віз - не той, на якому чумакував Підмогильний, а інший, зі знаряддям Роксікерів - стояв знадвору й потроху наповнювався припасами. Доречі, щодо самих Роксікерів - ніякої особливої інформації Келгар про них не чув, окрім, хіба що, того, що це були три брати дверги, які мали намір відновити якісь старі копальні у Фандаліні, провінційному містечку поблизу Невервінтера. До нього, власне, було всього декілька днів шляху - це якщо з возами, навантаженими усіляким крамом. Якщо ж на коні й спішучи, то по великому рахунку можна було би впоратися навіть без ночівлі. Якщо виїхати з першими промінчиками сонця, звичайно.

Круче чорний, речи мені, де Боги мої забуті?
Де згубилась Правда ясна? Кому кажуть славу люди?

Ой-но, вже нема тих Богів старих!
Кривда всілася на місця святі!

Бард продовжував свою пісню, яка ніби вторила розмові авантюристів про Богів. До Дальдарина ж він ніби звертався особисто, нагадуючи про спаплюжений гоблінами вівтар та необхідність його відновлення. Сонце, тим часом, вперто сунулось до зеніту, й скоро треба було відправлятись в дорогу. І це було добре, що авантюристи ніби то визначились із тим, хто яке місце займе на возах - ну, або, хоча б, як мінімум, із тим, хто цими возами буде правити. Які, звісно, що своїм возом, на якому могло розміститись більшість шукачів пригод. Хмурому ж Бодомару вистачало навичок та вмінь для того, щоб вправно керувати возом із майном Роксікерів.

Лети собі, чорна птаха! Лжу речеш, лукавий бог!
Вік не буде твоя правда, огонь бо несе Сварог!

Земля наша – це могила, де лежать наші діди!
В небесах, серцях та співах – там живуть наші боги!...

    Яків любив шинки за їх атмосферу простоти й за їх головну функцію — бути вузлами зосередження головних новин найнижчих класів. Серед найнижчих класів було найбільше страждань, а значить вони як ніхто інший не говорили правду про цей світ. Яків не пив вина й пива, а замість купленої їжі жував магічні ягідки, які створив перед цим з допомогою магії. Він сидів за найбільшим столиком й час від часу виловлював із захожан деякі погляди, щоб завести довгу філософську розмову на загальні теми. Однак, він розпрощався з старим рибалкою якраз перед зустріччю зі своїм другом — Гандріхом. Про Гандріха Яків знав небагато, що і любив в ньому — він вмів тримати язик за зубами, чим і створив навколо себе простір для безпечного бізнесу. Хоча, Яків також знав, що в розмові Гандріх був доволі приємним, і він знав, як вплинути на піворка зі своєю пропозицією. Підмогильний не міг йому відмовити.
    А потім почали приходити шукачі пригод. З кожним Яків привітався поклоном голови. Із-за стола не встава — його лісові манери не включали подібні столові ритуали. А коли зібрались всі, він приєднався до знайомства, розуміючи, наскільки це буде важливо для всіх.
    — Що ж... мене звати Яків Підмогильний. Жрець і слуга маловідомого бога, якого серед простого народу Чессента називають просто — Лішим або ж Лісовиком. Навряд чи ви зможете проявити неповагу до нього, тому, можете намагатися, якщо так кортить. Я володію магічними здібностями: знахорськими, а також володію герметичним мистецтвом, якому навчився у свого бога, а також інших друїдів свого лісу. Щодо завдання, друзі мої, то я маю віз і сильного вола на чолі. Якщо в когось є лишні речі — скидайте до возу, і краще зробити це зараз, бо відправлятимемось зовсім скоро.