Магічно втілений в простір шипований батіг обвив шию гобліна насмерть. Яків підтягнув лиш нерухоме тіло, і руки його затремтіли. Взмахом пальців він заставив зброю зникнути, але час це не повернуло. Коли почалась ще одна бійка, друїд навіть не поглянув на неї. Дротики свистіли над головами і скімітари блищали біля нього, та Яків не рухався і не захищався. Він ненавидів вбивати. І кожен раз, коли йому потрібно було робити це, він ненавидів себе. Та цей випадок був інакшим, бо у нього був вибір, і він зробив помилку: легковажну й дурну.
Гоблінів не дуже любили. Для більшості вони були способом потренувати бойові вміння й отримати перші гроші для своїх потреб. Ніхто ніколи й не заду
мувався, чому так багато гоблінів здійснює розбійницькі напади, чому їх використовують як прислужників, для своїх злих задумів? Кажуть, що це їхня природа, та тільки ніхто не задумується, що природа виключає мораль: вона не є злою чи доброю, такою їх роблять ті, хто й створює уявні етичні поняття й слідує їм. Тому, чи можна звинувачувати гобліна, природою якого є виживання за рахунок нападів? Чи більшим «монстр» є людина або єльф, або він сам — пів-орк Яків, який і сам вбиває, і грабує, і звинувачує інших за їх єство, і при цьому всьому виправдовує себе?
Яків поглянув на бій ще раз. Йому потрібен був час, щоб пробачити собі й змінитися. Бій закінчився швидко. Врятували полоненку. Сібо розказав йому про все, та друїд нічого не говорив. Він лише опустився на оде коліно до ведмедя й почесав його маківку. Власне, все можна було прочитати по його обличчі. В згаслих зіницях й опущених плечах. Таким було його прощання. Він направився до виходу із печери, а звідти по залишеним слідам до свого бика. Чужі речі Яків переклав на інший віз й відправився в своє самотнє паломництво.