— Я вважаю, — Варбаргун наголосив на «я» і навіть привстав, наче власне згадування його до біса тішило, — що якщо від шмурдяка тобі хочеться виблювати свої внутрощі, значить це хороше пійло. А цю сечу я й так постійно п’ю, коли мене наймають патрулювати маєтки банд. Ось дивись, я вже видудлив... багацько, але все одно зможу тримати дробовик на витянутій руці, й вона не хитатиметься. — Дверг підійшов до входу, де знаходився його дробовик, але Тантанелла, серце бюро, випередила його. Нависла над бороданем й грізно зиркнула з-під широких брів на кустисту брову п’янички.
— Ніякої зброї! В нас не вистачить грошей все тут лагодити після твоїх витівок. — Це була пронизлива відповідь. Варбаргун не раз шкодив бюро своєю веселою вдачею. То активуя випадково гранату, демонструючи навички жонглювання, то перед ним скляні двері не відкриються, й він просто винесе їх своєю сталевою ходою. Дверг не був тупим, він був простим і зрозумілим настільки, що технологічна реальність виявилась занадто складоню для нього. Навіть в своєму наручному комп’ютері він вмів хіба хтиві фото на сайтах шукати, й то часто вівся на дурну рекламу й опинявся в місцях, де залишався без копійки вже за пару хвилин. Тантанелла б ні за що не зробила б нічого такого. Вона-то, не дивлячись на свою підліткову експресивність, голову носила не просто так, не для краси. Справжня хазяйка.
***
— Невже я справді зможу побути одна хоч декілька днів. Ей... Гаррі, Джеймсе, ви ж залишите мені трішки кишенькових? Я хочу погуляти з Мей... — Ні, все ж, частково вона носила голову й для краси. Бо коли потрібно було: грала очима, зачаровувала своєю щирою, дивовижно привабливою посмішкою і ніжною мімікою. Завжди, коли випрошувала грошенят. Мей — її подруга, та ще забіяка з поганою справою. Так вже вийшло... «цілком випадково», що Соломон надибав на неї інформацію. Єльфка двічі ночувала в мавп’ятнику, а її колишній хлопець третій рік сидить за те, що продавав наркотики. Та чи можна звинувачувати Таню? Навіть попри те, що в неї є дім і цілих два татусі, дівчина була вуличною дитиною. Її колишня вихованка вела себе зліше гончих гробопсів*, та й на вулиці ставлення було не найкраще. Вона так і не призналась, чим їй доводилось займатися там. Але все ж, на вулиці у дівчини були друзі, і кожен розумів, що таке друг для вуличного створіння. Без всяких сумнівів, Тантанелла створить ще безліч проблем. Можливо навіть й серйозних. Але що ж робити з нею?
— Ти б краще пішла зі мною на патрулювання. Навчив би тебе стріляти в поганців. Хочеш, га?! — Раптово встряв Варбагун. Істоти менш пацифістичної годі й шукати. Він не був нігілістом, та вбивав з такою простою, наче хрумав крекером з рупшовою посипкою**. Справжнє втілення філософії справжнього теперішнього світу. За сяйвом корпоративного неону виживали тварини. Епоха споживання в найяскравішому її розквіті. Звісно, було б брехнею стверджувати, наче на вулицях вночі кожен другий вбивав когось, та кожен двадцятий, можливо, дійсно робив це.
— Справді можна? — Дівчина підскочила.
— А чому ні. Татечки, їй ж можна?
***
Вино трішки зм’якшило напружений настрій дівчини. Вона взяла його з обережністю. Важке життя навчило, що хороша донечка не повинна вживати алкоголь до повноліття. Але без сумнівів, що вона вживала його так часто, що й не порахувала б ніколи. Тому, все що могла, це скорчити незадоволене обличчя й вихопити струнку скляну ніжку до своїх цупких лапок. Й відсьорбнути трішки п’янючого нектару. І навіть усміхнулася, хоча по-своєму, вишкіривши кривувати «кошачі» зуби.
— Ага, я тут вам прибираю... а отримую якісь копійки. — Тепер вже сказала м’якше, і те лиш тому, що повинна була продовжувати грати роль. Справжня й незламна жінка в своїх підліткових принципах. — І не називай меня Танею! Дурне ім’я якесь...
Коли Гаррі й Джеймс відійшли, Тантанелла й Варбаргун продовжували обговорювати щось. От з двергом вона відчувала себе просто чудово, бо багато в чому була схожа з ним, і останній, через особливості своєї роботи і свого характеру, розповідав про справжній світ з дитячою чистотою, не приховуючи нічого за брудною мораллю. Говорив, наче мед лив прямо на серце дівчини.
Це все перебив раптовий стукіт вхідних дверей. За ними стояв кремезний чоловік. Віктонд, старий друг всіх офіційних власників бюро, і неофіційних його жителів. Здоровило виглядав добре покоцаним. Вм’ятини на тілі під світом вуличної лампи мали гарний, по-королівському пурпуровий колір. Автоматичне відкриття дверей було закрите, та чекати, коли підключать знову систему Віктонд не став. Нігті пропихнув в вузький проміжок між дверима й без особливої складності розкрив їх. Щось в механізмі заіскрилося, й почалась синалізація, та він без проблем відклчюив її, бо вже не вперше так вривався в Бюро.
До біса сильний, чим не раз прокладав собі прямий шлях там, де необхідно було петляти довгим, він переводив дихання декілька довгих секунд, поки Варбаргун й Тантанелла не підійшли до нього.
— Ти що, вирішив схуднути й почав бігати небезпечними районами? — Взревів від смігу дверг й з величезною силою метнув в здоров’яка пляшку з пивом. Та той був готовий до таких дій й легко перехопив її. Півлітровка в його долоні виглядала як дитяча пляшечека для молока. Він легко зтягнув кришку з горла й видудлив добру частину, чим змив набридливо хрипоту в горлянці, й відставив, щоб не зп’яніти. Й розказав, які ж, виявилось, проблеми у нього, а тепер і у всіх інших.
Віктонд не раз запезпечував Бюро потрібну силу. Ну, наприклад, коли прийшлося обставляти стародавні двергські щити на вітрини, кожен з яких важив більше ста кілограм. Тому, він і сам вважався працівником. Пока ще неофіційним, тому що у Віктонда були проблеми з грошима, через «Співунів»***, які хотіли вибити з нього його власну квартиру, колись вдало куплену в районі, який став успішним завдяки цим «співунам». І та проблема з грошима, навіть коли він успішно її покривав, все одно збільшувалась. Поки, два дні тому, не переросла в справжню, велику проблему. Віктонд опинився геть не в тому місці, в неправильний час. Борг «співунам» залишився мізерний і все ось-ось повинно було б завершитися, та він помітив, як в провулку між залом й ресторанчиком була якась бійка. Коли він влетів туди. Один із трьох членів однієї сторони полоснув знайомого Віктонду орка перочинним ножиком. На жаль, цей орк був із «співунів». Та ще срана падлюка, яка любила всіх гамселити своїм «аристократичним» ціпком, за що й поплатився, видно, членами іншої банди, або ж навіть іншої сім’ї.
Він не міг не спробувати допомогти йому. Та від втрати крові орк помер. І разом з ним Віктонда помітили інші члени «співунів». Відтоді, відбившись не без втрат своїми кулаками він і втік до Бюро, яке знаходилось неподалік. Можливо, це була помилка. Та що зроблено, те зроблено. Здається, проблеми переросли в новий рівень, і без друзів переконати банду, що Віктонда за життя не носив би з собою перочинний ножик, який в його руках був би радше зубочисткою — буде важко.
Тому, він і стоїть: побитий, змучений від пробіжки з тяжким розумінням в голові, що легкого життя йому не світить.