Джеймс Шева
В бою головне не думати багато — думки сповільнюють рухи, і емоціям піддаватися теж не варто — такі роблять помилки. В бійці слід довіритись інстинкту: тому звіриному, древньому, якого всі так не люблять, але який є у кожного. Інстинкт палає безжально, від нього печуть м’язи і дим віддає в голову, від чого п’яніють думок, залишаються лише відчуття. В тій бійці ти діяв саме так — шалено, але в той самий момент стримано; бездумно, але ефективно. І твоя надзвичайна кмітливість на диво вдало по’єдналась зі затверділими від тяжкої роботи м’язами, коли, беручи до рук все, що попало — ти використовував це найефективнішим чином. І це непросто, бо ж для більшості здається, що предмет в руках або слід кидати, або з розмаху бити ним, ти ж мислив креативніше.
До тебе в майстерню якось прийшов брат тих злочинців з двома посіпаками. Сейкоф до того часу вже найняв м’язистого орка-помічника, який давав би велику перевагу, якби ворог не використовував «забий-джека»* — себто палку з величезним навершям із вулканізованої гуми переплавлених шин. Удар зносив з землі, а от крові ніякої не було, бо гума настільки чудовий матеріал. Але ти, вже з рідною монтачкою вчинив розумно, й загнутим кінцем спритно викрутив зброю ворога із його рук, а в руках Даруби «забий-джек» виглядав набагато природніше. І удари його остаточно відбили бажання у місцевих «вуличних щурів» приближуватися до майстерні.
Даруба, власне, й допоміг тобі з тренуванням тіла. Він ходив до майстра в школу вуличного ребрана** й порадив тобі. Тяжкі тренування зробили тебе ще кращим.
А потім ти подорослішав і зрозумів, що твоя робота приносить не так вже й багато прибутку. Жити за рахунок батьків у 18 років теж було трішки соромно, та й Сейкоф зі всією чесністю після тумаків твоєї мами признавав, що для його майстерні ти був занадто вправним. Він став для тебе наче рідним шестидесятисеми річним бородатим братом і навіть поговорював в тютюнному угарі, що хотів би передати майстерню, бо ж сам не мав вже ні сил, ні бажання займатися тачками, а з жінкою хотів би переїхати десь на Смарагдові острови й клювати ягідки зі свого саду. Та кожен раз він передумував, чи ж навіть повністю забував про це й знову показував, що магомобілі — це його пристрасть, але всі його слова наче накопичились в тобі настільки якісним чином, що сама удача прислала в майстерню ту саму кралю, що й декілька років тоді.
Власник згадав тебе тільки опісля того, як ти знову відрегулював вітрові турбіни й тоді якось почалась розмова: він жалівся тобі на своє непристойно багате життя, ти жалівся йому на своє — непристойно середнє по статку, і коли прийшов Сейкоф, щоб похвалити тебе ще більше, той незнайомець запропонував тобі нову роботу. Він був співвласником компанії по рурашським авіаперегонам — «Слідопит». Це був дуже небезпечний, а тому популярний спорт. Швидкісні літаки зі свистом вирляли попід кам’янистими зводами Рурашу, між хмарочосами й над безкрайніми грибними парками***, здобуваючи нові рекорди. Через цей спорт проходили величезні гроші. Й тебе запросили стати механіком команди цього дядечка — «Зорельотів». Здається, дядечко запропонував тобі це лише для того, щоб повихвалятись своїм бізнесом, та ти цього хотів, і навіть Сейкоф мріяв про крайе майбутнє для тебе, тому так і сталось: із звичайного механіка ти став механіком швидкісних літаків. А швидкі літаки — це на сьогодні остання ланка, яка відділяла світ від того, що за небесами — від космосу. Бо ж космольотів ніхто ще не винайшов, зате з кабіни пілота зорі здавалися ще привабливішими, щоб мрія заграла новими фарбами.
Таким ти й став. Поїхав в інше місто-державу задля кращого майбутнього, почав заробляти величезні гроші й до свого здивування зрозумів, що часу в тебе стало занадто багато. Окрім тебе було ще дванадцять механіків, перегони проводились не часто, зате зарплата приходила вчасно і ти зрозумів, що хочеш витратити її на те, щоб заповнити свій вільний час хоча б чимось цікавим. Ось чому ти...