— Тихо-тихо... — Лагідно проспівав на вушко літаючій падлюці. Обхопив гнучку шию вже не тільки руками, але й ногами ще, й напружив м’язи аж до тремору по всьому тілу. Він так любив віверн, вони нагадували йому рідні морозні болота Півночі, хоча про них він згадував лише окремими фрагментами, які з’являлись в снах тоді, коли йому бажали солодких.
— Хукі-мо, кіко узлів? — Запитав він про швидкість літаючого човна у колишнього напарника по палубі. — А де се Гару, Зрад?! — Крикнув він, оглянувшись за орком на хвості кремезної отруйної машини, намагаючись ухилитись від жала під шиєю віверни, болотної суки.