Орк їв швидко, бо був горою неконтрольованих м"язів, і навіть щелепні м"язи скорочувались з величезною швидкістю, перемолюючи під сильніми зубами-іклами все, і все перетворювало в їстівне, бо ж шлунки орків здатні перетравити кого завгодно. Ложкою він користуватись не вмів, але так як Вукс отримав інтелігентне призвісько, приходилось-се йому відповідати й відповідати тим культурним традиціям в середовищі, в якому він проживав й тримати її в руках. Мораль, на диву вибухового характеру дикуна, уступала в його душі лише тому, що називали моральністю — первісним установкам взаєможиття. Але, ложкою він користуватись не вмів, тому, швидко покінчивши з пампушкою в руці, звільненою рукою варвар схопився за край тарелі й доверху закинув її на край своєї пащеки, с жадібним чавканням десь біля борлака — яблука Вукса, як-то він називався науково (на думку Книги).
Хукіру він підставив руку з ложкою. І навіть не відчув, коли щось всілось на нього. Але борщ закінчився, і голос-Хукіра-в-голові знову об"явився. Він говорив йому про світ, вказував туди, куди слід було дивитись, а куди не слід було — не вказував. Тому, Вукс спочатку подивився на корчмаря грізно. Він схопився за край столу й піднявся повільно, як припіднімається ведмідь, коли попереджає про насилля. В таких випадках він ще хапався за молот і починав як дзига вертітися з ним по колу, справжній вбивчий вихор, гроза стільців і стійок. Але знову почав лаятись Гару, це відволікло зеленошкірого "гобліна" й він от відчаю плюхнувся на землю, з розмаху вдаривши кулаками по підлозі, що аж дошки затріщали.
— Гару-у-у злий? Вукс не хтів, не хтів!! — сприйняв все знову на себе орк й продовжив колотити по підлозі, влаштовуючи справжній цирк в мирному шинку. Такий-от його стан могло змінити лиш правильне налаштування хвилево-корпускулярного потоку в мозгку, завдяки руків"я кинджалу. Легенький удар по наверші знову увів здорову дитину в ступор, а коли вивів із нього, Книга мовчки вийшов на вулицю, перед цим низько поклонившись старому старості — геть чолом до підлоги торкнувся (але не своїм). Він був ввічливим зі старшими, бо вважав, що так і потрібно.
Прохолода привела орка в більш припіднятий настрій. Його словниковий запас не виріс, та бажання говорити з"явилось. Говорив орк тільки про свої бажання.
— Ворю Вукс-мо. — Попередив ввічливо, що почав говорити. —Мо, се, ну, е-е, мо лови звіра? До лісу айда! Вукс-мо лови лиса, чави очі, чави кістки, а Хукі тяни хутра, грош буде. Ой-ой, ні-і, мо цей-во, Гару, дай справ, щоб нам дали гроші, а Вукс і Зрад били злих. Чую лють... — Сказав він, як міг, що розізлило його щось, і пора б вже втілити його лють на добре діло. Вукс часто злився, коли друзі його сварилися. Він не любив сварки, не любив крики, не любив гарчання своїх друзів, через це у нього і випало все волосся, і тому він і запихав гарячий віск у вуха, щоб не чути постійні суперечки. А на ранок діставав звідти сірку. От такий от винахідник.