Действия

- Ходы игроков:
   Шинок "У Зота" (38)
   Келдел (43)
- Архивные комнаты: (показать)
- Обсуждение (48)
- Информация
-
- Персонажи

Форум

- Для новичков (3631)
- Общий (17587)
- Игровые системы (6144)
- Набор игроков/поиск мастера (40954)
- Котёл идей (4059)
- Конкурсы (14133)
- Под столом (20330)
- Улучшение сайта (11096)
- Ошибки (4321)
- Новости проекта (13754)
- Неролевые игры (11564)

Просмотр сообщения в игре «[D&D5] 🍉 Одного разу в Келделi 🍉»

    Вукс в спокійних ситуаціях діяв зазвичай... з запізненням. Увійшов останнім. Розгубився. Коли він губився, ставалось щось дивне: він замирав, наче гаргулья і чесав потилицю. Власне, від потилиці мало що залишилось — там знаходилось руків"я недешевого кинджалу, тому, він покручував це саме руків"я, поки не знаходив ясність в своїй тяжкій свідомості. Тепер, його пробудило від скам"яніння часникове повітря, яке в"їлось в деревину шинка, куди він увійшов слідом за Хукіром. Орк був не таким вже й великим, щоб діяти так... "безглуздо", але судячи по всьому, ніхто й не очікував від орка іншого. На нього встромилось з десяток мінус ти, як-то він собі порахував, пар чоловічих очей і ще одне відкрите око дівчини з-за дверей кухні з величезним чаном, і Вукс відчув себе як вдома. А вдома він в першу чергу звільняв живіт від накоплених вітрів й вичухував рештки вушної сірки з пупка. Так і зробив, щоб друзі не запідозрили, наче перед ними хто-небудь, але ж ніяк не Вукс Книга.
    Сам славетний воїн усівся за столик (обов"язково випрямив спину, до чого завжди закликав інших), і повільно, навіть моторошно вивернув голову з увіткнутим кинджалом до упору вбік, поки безглуздими очима не помітив в напівтьмяному приміщенні ще більш тьмяного піврослика. То був Хукір. Хукіра Вукс називав Хукі, бо він то не любив слів довше чотирьох буков.
    — Хукі-і-і-і! — Заревів як бичок на обрізанні. — Їсти-и-и... — попросив ввічливо (як міг). Хоч й товариш його був не набагато розумнішим, та він сам себе таким поставляв, ось і Вуксу, в силу простоти його ментальних хвиль, почало так здаватись. Платити він, звісно, не збирався. Грошей у нього і не було, та і звик пірат, що люди таких як він люблять, і готові кормити за безплатно, інакше чого б це вони так витріщались?
    — Зрад, Гару... чвари ні-і-і, ні-і-і. — Заспокоював орк інших найманців в шинку. Він поганих довгих слів дзвеніло в вухах, а потім що? Він колупався в вухах, збирав сірку й згадував про неї лише через день, коли викулупував її з пупка. Але кому ж потрібна така стара сірка? З неї ніякої свічки не зліпиш.