- Taknea Kelagar. Usstan orn'la ssinssrigg ulu screa, - відповіла Ґвен дроу, слова вона виговорювала надто м'яко, та й речення формулювала більш схоже на прохання, ніж на вимогу, чи тверду згоду, - Дякую Келагаре. Я б хотіла навчитись. Допоможеш?
Паладинка схилила голову до плеча і посміхнулась одними кутиками губ. Дроу сказав своє слово на її користь, а не лише запропонував повчити правильній вимові, і вона була за те вдячна.
- Вал... - Ґвеннет хотіла щось ще сказати дроу, та бардесса її перебила, і, так, ельфійка вміла привернути увагу. А ще Ґвеннет були знайомі її обурення і розпач. От тільки сама вона пройшла через щось подібне дуже давно, мабуть вже більше десяти років тому. Та ж кожен стикається з війною, вбивствами і смертю в свій час. І, чим пізніше тим краще. Тепер Ґвеннет це знала.
- Валрел, пані, - півкровка підійшла до бардесси і зі співчуттям похитала головою, - Війна не буває красивою і шляхетною. Хіба що потім, у піснях. У піснях про таке, і справді, не співають. Той ведмежатник і його посіпаки... Вони наробили дуже багато лиха. Я знаю, як вони вчинили з нами з Сільдаром, і не думаю, що з кимось вони були добрішими. Знаєш, вони ж людожери, окрім всього іншого. І легко не вбивають. Я вже встигла прогулятись землями тіней і назад, а Сільдар... Не думаю, що він захоче розповідати, та йому було гірше. Я до того, що ми не могли ризикувати і брати тих падлюк полоненими. Ризикувати, що Кларґ вирветься, збере нову ватагу і продовжить, грабувати, катувати і вбивати, чи попередить наших ворогів, і наведе їх на нас. А де наш Ґандріх він вже сказав.
Ґвен зітхнула і покачала головою. Знов говорити про весь бруд війни було не просто, і те, що тепер вона була у ролі тої, хто розкривав очі, а не тої, кому, нічого не полегшувало.
- Знаєш, за те, що вони зробили, я хотіла вбити їх всіх. І не по разу, - визнала вона, - і вбила. Спочатку пару ведмежатників, потім оцих гобленят... Від того не стало легше. Та сама гіркота, той самий біль. І порожнеча. Та... Та я знаю, чо більше вони ні з ким так не вчинять. А, значить, ми змінили світ на краще. Не важливо, яким чином. Так, як могли. Розумієш?
Ґвен заглянула у очі Валрел і взяла ельфійку за руку. Хотілось обійняти, та робити того без дозволу шляхетної пані паладинка не стала, та ще образиться.
- Вас поранено, - нарешті помітила Ґвеннет, і округлила очі. Як вона могла не звернути увагу на те раніше, - і сильно. Зараз.
Паладинка стисла руку ельфійки трохи сильніше, утримуючи її, і, мимоволі, пошукала вільною долонею амулет на шиї, той самий, якого більше не було, проковтнула підступивший до горла комок, і почала промовляти слова короткої молитви, легко торкаючись тіла Валрел біля ран.
- Володар Світанку, даруй свою ласку цій достойній, і дай мені сили сили твоєї аби зцілити її рани, - цілюще тепло сонячними зайчиками розбігалось від долоні Ґвеннет проганяючи біль, і приносячи полегшення, - щоб ми могли продовжити свою подорож у славу твого Світла.
Закінчивши, Ґвен випустила нарешті долоню бардеси і сумно їй посміхнулась.