Болотяний виродок і його кодло були готові тікати. Ще одна неперевершена гоблінська тактика, ця вже на випадок, коли супротивник виявлявся їм не по зубах та давав відсіч.
- Тому, що получили пизди, - промовила паладинка на мові підземель, так щоб її чули і розуміли вороги, - от і все.
Гнів завжди був поганим радником, Ґвеннет знала це, гнів і помста не лише примушували робити помилки, а й спустошували душу, та зараз їй було байдуже. Ці тварюки надто довго безкарно грабували і вбивали подорожніх, вони катували її друга, і ледь не вбили її саму. Вони зламали її найдорожчу річ, і найгірше, вони допомагали значно більшому і страшнішому злу набрати сили. Вони заслуговували на кару, і Ґвеннет Ланіган хотіла нести її власною рукою і холодною сталлю, дивлячись у вічі, а не древніми чарами здалеку.
Всього кілька кроків і паладинка опинилась перед ворожим строєм, якщо купу метушливих гоблінів взагалі можна було так назвать. Прийшов час виконувати обіцянки. Перший удар її меча розрубав чиюсь підставлену костурбату палицю не досягнувши цілі, зате другий, осянний небаченим в печері сонячним промінням, розкидав частину мокшанського строю.
- В ім'я Зорі! - рикнула Ґвеннет, і врізала кромкою щита у зуби якомусь гобліну, котрого, його ж товарищі спробували виштовшнути на неї, панічно тікаючи від ударів.
Сільдар також не гаяв часу, і, забігши по природніх сходах, пустив стрілу через поток світла прямісінько в гоблінського полководця. І цього разу попав.