- Ти ж пся крев! - Ґвен ледь встигла заблокувати потік крижаного вовчого подиху щитом, що вмить вкрився інеєм, та все ж захистив паладинку.
А от її новим товаришам повезло менше, та в Ґвеннет часу вистачило лише щоб пересвідчитись, що вся группа все ще на ногах. Супротивників було так багато, що те, що сильними з них було лише двоє, вже не грало вирішальної ролі. Мала болотна наволоч хоч і не була дорослими гоблінами, та все ще годилась для улюбленої гоблінської тактики - м'ясного штурму. Вони просто могли закидати героїв своїми трупами.
- Не лізьте вперед, - коротко кинула паладинка своїм союзникам, - у світло - зась!
Сама жінка глибоко зітхнула, сжала у руці ручку щита і підняла меч, але з місця не рушила. Замість того Ґвеннет почала вимовляти слова ритмічного наспіву, на кожне з которих з глибин самої суті світобудови відкликалась древня сила.
Доки місяць сходить, докі зорі сяють,
Стародавнім словом най вогонь палає.
Най не буде, враже, смерть твоя легкою,
В місячнім промінні не знайдеш спокою.
Старе слово липке, стара клятва кріпка,
Буде тобі, враже, як Звитяжник скаже.
На останньому слові, коли напруження магічих струн досягло свого апогею, паладинка направила меча на брудного білого вовчиська, що стояв перед нею. Срібне місячне світло вдарило у звіра згори широким водоспадом, підпалюючи кудлате хутро примарним полум'ям, а висока колона, наче зіткана з місячних променів перегородила прохід до печери з гоблінами.
- Най тепер через вогонь йдуть, - твердо промовила паладинка.
Десь позаду роздався хлопок тятиви, і повз вовка просвистіла ще одна сільдарова стріла.