Речі і правда були їх з Сільдаром. Не далеко ж їх встигли потягти гобліни. Але чому кинули саме тут? У Ґвен не було часу на ці питання. Боги давали їй ще один шанс, і паладинка не планувала його змарнувати.
Перш за все вона за ремінь витягла з-під купи речей невеликий бурдюк, і зробила з нього кілька жадібних ковтків, перед тим як передати Сільдарові. Зараз проста вода була їй смачніша за найкращі південні вина, і лише втамувавши спрагу, Ґвен прийнялась розбирати і розкладати свої переплутані гоблінами обладунки. Робила вона то зосереджено і швидко, явно знаючи, в якому порядку і як їх зручніше одягать.
Десь в середині зваленої жужмом купи паладинка знайшла свої чоботи, обмотки та штані, і вдягла, намагаючись не думать, нащо гоблінам було їх відбирати. Тоді витягла свого рюкзака і дістала звідти свіжу сорочку. Надягати обладунки на ті закривавлені і заскорузлі лахміття в які перетворилась її камиза Ґвен не збиралась, тож просто відвернулась від решти шукачів пригод до сталактиту, до якого раніше притулила підсвіченого гоблінського щита, і зтягла рванину через голову, ненадовго показавши гру м'язів під світлою, вкритою майстерно виконаними татуюваннями шкірою.
Хтось і колись набив паладинці вогняні напіврозкриті крила на всю спину, і зараз кінчики татуюваних пір'їн пірнали кудись під пояс її шароварів. Ґвент того ніяк не відкоментувала, як і купи ссадин, ран з нерівними краями, і кількох пурпурних синців що також вкривали її шкіру. Вона навіть не знала, чи дивиться хтось на неї, та й не переймалась тим питанням.
Обладунки Ґвеннет надягала швидко, без зайвих рухів, явно зі знанням тої справи. А з допомогою Сільдара та Валрел справа пішла ще швидше, і зовсім скоро Ґвен Ланіган вже стояла серед печери у добре підігнаному темно-зеленому бриганті, вкритому золотавими і рожевими візерунками з квітів і трав. Обладунок сидів на ній, як влитий, і жінка явно вміла його носити, і добре доглядала. А ще - почувала себе в ньому куди впевненіше.
Паладинка застібала останні ремені, на яких зручно і звично кріпились кошелі та піхви, коли щось привернула її увагу. Побачивши знайомі золотаві і червоні відблиски, Ґвен кинула все і нахилилась, аби за товстий ланцюжок витягти з-під мотлоху те, що колись було її медальоном. Скалічена і спаплюжена прикласа лягла у долоню. Не просто прикласа, подарунок батька, і символ її бога. Чим він завадив болотним ординцям? Звідки вони взагалі знали, що це? Просто нівечили все, що несло в собі красу?
- Які ж паскуди, - крізь зуби промовила паладинка, притискаючи розламану прикласу до грудей.
Вона стояла закривши очі, і намагалась зтримати сьози, але не могла, і вони гарячими доріжками текли по брудних щоках. Рожеві, золотаві і червоні самоцвіти один за одним палаючими зірками скочувались з її долоні, разом з краплинами крові. Ґвен намагалась фізичним болем заглушити той, що вирував у неї в душі, та в неї не виходило.
- То що тепер робити? - глухо спитала вона сама себе, і відповіла словами з ранкової молитви, піднімаючи щит, і дістаючи меч з піхов, - Нести славу Світла, і перемагати темряву.
Від тепла, що розливалося від стиснувшої клинка долоні по тілу розливалось тепло і світло перед якими біль і втома відступали, а Левиний рик наче відізвався до її слів, і Ґвен різко розвернулася на нього. Вороги не змусили себе чекати, але зараз паладинка була тому лише рада.