Ґвеннет зі співчуттям глянула на ельфійку. Гоблінський полон міг пояснити і гірші речі, ніж помальоване обличчя. Паладинка сподівалась, що більше з дівчиною нічого поганого не сталося, але питати про те не стала. Продовжила мовчки стояти, тепер вже спершись плечем на кам'яну стіну і чекати відповідей. "Пан Хмурий", про якого вже не вперше згадував друїд, її тепер теж цікавив, не хотілось, щоб тут хтось загинув, рятуючи їх. Ніхто не заслуговував на те, щоб померти тут.
Хоча от з означеним паном все явно було гаразд. В тому, що кремезний чолов'яга, що вийшов з-за повороту, і відразу почав розпікати ельфійку, саме пан Хмурий, Ґвен не сумнівалась. Надто призвище, а чи прізвисько, йому підходило.
- Мене звати Ґвенн, - жінка відлипла від стіни і зробила крок вперед, - леді Ґвеннет Ланіган, сер.
Паладинка гірко всміхнулась, зараз, стомлена і розхристана, в короткій рваній камізі, перемаза попелом, кровью, і ще хто зна чим ще, вкрита синцями і ссадинами, зі слідами мотузок на руках, і збитими кістяшками, з гоблінським щитом, моргенштерном і дворучним мечем вона була схожа на кого завгодно, та не на леді лицаря. Але зовнішність бувала оманливою.
- Ми із Сільдаром Холвінтером подорожували з паном Ґандріхом Роксікером, і потрапили в засідку цих волохатих і зелених злиднів. Вони взяли нас у полон, та коли більшість з них відволіклася, ми змогли вбити двох ведмежатників-сторожів і вирватись. А пан Сібо дуже вчасно з'явився поряд, і вивін нас до вас. Він казав, ви шукали нас і пана Ґандріха. Я не знаю, де Ґандріх, і хто і куди його забрав, але його не було поряд, коли я прийшла до тями. Тож, його ще треба знайти. Та я... Я дякую вам, що прийшли нам на допомогу. І... - жінка зміряла Бодомара поглядом, щось прикинула, и скинула з плеча меч, явно надто високий для неї, та вона знала, кому він тут буде в пору, - І це, мабуть, Ваше.
Ґвен протястягнула меча за руків'я паладіну. Їй не треба було чужого, і вона рада була повернути меч його власнику.