Сіре, крізь сіре. Сірий камінь перед очима змінив сірий попіл під ногами і таке саме сіре небо над головою. Пустка, наповнена ледь відчутним прохолодним вітром, що жене вперед тіні, шелестить в руїнах, да хитає поодинокі мертві дерева.
Тут було добре, бо тут не було нічого. Ні болі, ні відчаю, ні зневіри. Лише мякий холодний попіл, що не ранив босі ноги і легкий вітерець, що вказував напрям.
Ґвен здавалось, вона бріла так цілу вічність, знікуда і внікуди, залишаючи десь позаду свій меч, розбитий батьків медальон, і самого батька, друзів і побратимів, свого коня і свій шлях, свої клятви і біль, свої борги і надію. Вона знала, що йти їй так аж доти, доки їй не залишиться лише в неї сама пустота. Шлях до Міста Суду тепер лежав через Пустку...
...над якою сходило Сонце. Перші рожево-золотаві промені пробивались з-за обрію, розрізаючи попелясте, заповнене курявою повітря. Тут, в сірому світі тіней їх не могло і не мало бути, але вони були, і вони несли з собою те єдине, чого Ґвен позбавити не міг ніхто. Надію. А з нею і Біль.