Спершу - їжа, потім - балачки. Якщо буде час. Солдатська звичка так і не вивітрилася з роками. Остання скибка кавуна плюхнулася в миску з рештою, а Хмурий витер губи рукавом.
— Гандріх, халепа на твою голову. Невже не спромігся знайти когось більш підходящого? — Паладин заговорив доволі гучно, проте не звертаючись ні до кого конкретно. Ніби міркував вслух. — У одного на обличчі написано що в роду людожери були, другий з під землі виліз, а третій і зовсім може в моїй кишені поселитися, ще й для родини місце залишиться.
Масивні лікті оперлися на стіл. Хмурий погляд сфокусувався на останньому членові загону. Нікого не хотілося обділити увагою. Перевірити треба було всіх, але вояка не знаходив за що зачепитися. Так, останній вигляда що та трісточка тонким. Навіть як для ельфа. Проте досвід підказував що цей вухатий не мечем звик махати:
— Я не бачу в тебе зброї, Дальдарин. Чаклунством бавишся?
– Тримай свого бога при собі і ми, можливо, порозуміємось.
— Богів зачіпати забудьте: вони й без вашої допомоги собі раду дадуть. А нам своє робити. Не вистачало мені щоб ви посеред дороги прирізали один одного. — Паладинський погляд затримався на Калегарові, ніби даючи зрозуміти до кого саме відносяться останні слова. Від чумазого одноокого дідька тільки й знай що лиха чекати.
Чоловік піднявся, з хрустом розправивши плечі. Клятий кавун вже давався взнаки. Проте, перш ніж відійти до вбиральні, здоровань все ж таки представився:
— Можете називати мене Бодомар. Або Хмурий, як заманеться. І возом правити буду я.