Семен поворушився у своєму викопаному під корінням старого дуба сховищі, схожому більш на звірячу нору, ніж на притулок шляхетної людини. Останній постріл османської канонади вже стих, але у вухах ще стояв безперервний гул, наче череп козака перетворився на мідний дзвін. Перебираючи ліктями та колінами, штовхаючи перед собою чохол з самопалом, козак посунувся до виходу, мотнув головою, щоб витряхнути пил з очей, після чого наважився іх розкрити. Червоне світло сонця, що вже сідало, різануло по очах. Семен підвівся на ноги, витягнув уперед руку та стиснув її в кулак. Від намагань перебороти дріж аж зуби звело. Семен дав би немало, щоб причиною тремтіння був зелений змій, але рот давно вже не пам'ятав інших смаків крім вапняної води та погано обсмаженого над багаттям, жорсткого як підошва верблюжачого м'яса. Майже цілий місяць безсонних ночей та життя у поспіхом виритому сховищі під осінніми дощами почали брати своє.
Перемагаючи себе, галерник випростався у повний зріст. Ні, нічого, він ще тримається ногах, і шабля поки ще не випала з його рук, і з рушниці трафить у ціль, якщо покласти її на щось люфою, і зуби на місці, і ще дещо.... Ще можна повоювати! Знайти би тільки щось попоїсти.... Слона би з'їв. До речі...
Галерник обвів поглядом братів, що так само з'являлися зі сховищ на світ божий - такі саме брудні, неголені, але щасливі вже єдиним пережитим днем. Ось Грицько, веселий як завжди, наче задумав зробити ближнім свої якусь капость, або вже створив, а ось старий Улас наче не вилізає, а виростає з землі.
-Доброго вечора, панство! - хриплим голосом привітав братів Семен, - А чи не бачили ви сьогодні у султанському таборі таких здоровенних звірів із вухами, як лопухи та хвостами замість носів?