СергійТак іноді буває, що начебто здорові або такі, що вважали себе здоровими, люди раптово помирають. Сергій ніколи не думав, що це станеться саме так, у власній квартирі і в спокійній обстанові, за читанням якоїсь не дуже цікавої книжки. Він лише відійшов на кухню зробити собі напій і пару бутерів попоїсти і, нарізаючи хліб, відчув, як закололо серце, як воно заболіло, наче хтось без жалю його стиснув сталевими пальцями. Мить агонії, на щестя, була недовгою - наступної секунди Сергій вже відчував, що падає на підлогу, але удару від падіння не сталося, замість того він продовжив кудись падати, наче скрізь підлогу, потім летіти, але його свідомість вже не тямила, що відбувається...
Він летів у далеку далечинь. Можливо, до світла в кінці тунелю. Можливо, не було ані тунелю, ані світла. Потім він кудись таки дістався, з кимось розмовляв. Йому щось пропонували, і Сергій погодився, тому що пропозиція була цікава. Що це було і що його зацікавило, це він вже не пригадував. Але коли згоди зі співрозмовником було досягнуто, він знову кудись летів, довгенько, навіть встиг знудитися. І от нарешті він тут... Але де це тут?
ПаулаТак іноді буває, що начебто здорові люди потрапляють у лікарню. Достатньо лише зірватися зі стіни стародавнього храму і добряче вдаритися головою о каміння. І добре, якщо поруч будуть інші люди, які нададуть тобі першу допомогу і довезуть до лікарні. Але цього, виявляється, замало, щоби вижити після такого невдалого приземлення головою. Паула не відчувала часу, знаходячись у стані комі в лікарні, куди її доволі швидко доставили колеги по експедиції. Але відчула ту мить, коли вона, здається... померла?
Саме тоді її кудись потягнуло, понесло надалі від тіла, занурило у непроглядну темряву без ознак світла в кінці. Ця велика археологічна подорож тривала лише хвилину, а може, сторіччя. Часу не було, простору теж. Було лише відчуття, що Паула з кимось розмовляє, про щось сперечається, але згодом погоджується з тим, що їй запропонував співрозмовник. І коли згоди було досягнуто, вона знову кудись полетіла. У довгий-довгий політ, який однієї миті завершився...
ЮкіТак іноді буває, що начебто здорові люди помирають зовсім юними, ще не досягнувши офіційного повноліття. Особливо якщо ти гинеш за таємничих обставин на не менш таємничому завданні, так і не виконавши наказ керівництва. Такі люди, мабуть що, знають, що довго не проживуть, і заздалегідь готові гідно зустріти свою смерть. Але тільки не Юкі. Вона була не готова. Вона не виконала наказ! Це її зона відповідальності, і Юкі аж ніяк не могла з цим змиритися. Ні! Ні! Вона повинна закінчити цю справу!
Але... Юкі вже не пам'ятала, що саме мала зробити. Вона відчувала, що кудись летить у цілковитій темряві, і знала, що не виконала важливий наказ, але що ж їй наказували? На жаль, відповісти на це їй не зміг або не схотів невідомий співрозмовник, який з нею заговорив, коли політ дівчини скінчився. Він (вона? воно?) сказав, що не може її повернути, але в неї є можливість виправитись у новому житті, не менш важливому, ніж її попереднє. Саме тому Юкі погодилась? Чи тому, що її душа на підсвідомому рівні була якось пов'язана з тією, чиє місце Юкі повинна була зайняти? Адже її теж звали Чізуру, і її прізвище було Юкі. Проте Юкі ще не знала, що так все співпало, коли надала свою згоду. І от після ще одного тривалого польоту вона повільно приходила до тями...
ВсіТак іноді буває, що начебто здорові люди помирають і перероджуються в новому житті і в новому тілі. Дуже часто це тіло новонародженого маля, і тоді ти проживаєш інше життя з нуля, але інколи ти потрапляєш в більш-менш доросле тіло, котре вже встигло пожити деякийсь час, набути соціальних зв’язків та таке інше, а головне - нажити собі проблем, які тепер стануть твоїми, бо дісталися тобі в спадок від попередника. Що робити, ісекай такий ісекай.
- ...деться вчити всьому з самого початку? - лунав десь поблизу незадоволений дівочий голос.
- Я в котрий раз скажу, що ви самі в цьому винні, - відповів йому також незадоволений чоловічий голос, дуже приємний, з бархатним відтінком. - Я попереджав, що цей оні засильний для вас і без допомоги інших загонів ви не впораєтесь. Але ти була занадто самовпевнена. Досі ви мали справи здебільшого зі слабкими потворами. Варто було перемогти кілька бісів, і ви вирішили, що ви вже надкруті і поміч вам не потрібна. От і маєте те, що маєте.
- Годі вже мені нотації читати! - застогнала дівчина, і в її голосі почулися сльози. - Думаєш, я не розумію, що накоїла? І помилку мою вже не виправити...
- На щастя, ми її виправили, - спокійно відказав її співрозмовник. - Не завжди щастить підписати контракт одразу з трьома помер...
- Як ти можеш таке казати?! - вигукнув новий, третій голос, теж дівочий і дуже засмучений, він аж тремтів від люті. - Наші подруги померли, а тебе лише якийсь смердючий контракт хвилює?! Погань ти бездушна!
- Невірно, - байдуже відповіли їй, - душа в мене є, але...
- Стули пельку, ти, наволоч волохата! - крикнула друга дівчина, і її голос зірвався на ридання.
- Тихіше, - промовила перша дівчина, - здається, вони прокинулись.
Всі троє відчули, що лежать на чомусь м’якому. У кожного й кожної дуже боліла голова, але свідомість поверталась, разом зі спогадами про своє минуле життя і... про те, що відбувалося після смерті. Хоча спогади ці були дуже вже туманними.
Доки перероджені лише приходили до тями, вони чули частину розмови, що відбувалася в цій кімнаті чи приміщенні, але нарешті вони знайшли в собі сили відкрити очі, підняти важку голову і озирнутися. Щоб зрозуміти, що власна смерть, бесіда з кимось у темряві і якась згода їм не примарилися і не приснилися... скоріше за все. Тому що на кожному... кожній з них була звичайна дівоча шкільна форма біло-брунатного кольору, і якщо Паула з Юкі ще могли вирішити, що їх хтось і нащось перевдягнув та натягнув їм на голови перуки, то Сергій аж ніяк не міг переплутати своє колишнє тіло з тим, що він мав тепер... хоча довге руде волосся, що спадало йому на лице, теж могло бути перукою.
Вони троє лежали на сусідніх койках у просторому світлому приміщенні, з відчиненими вікнами, крізь які в кімнату проникав легкий вітерець. Судячи зі всього, це була амбулаторія в якомусь медичному закладі. Тут було кілька ліжок, і ще одне з них було зайнято двома дівчатами в тій самій шкільній формі. Вони не приховували сльоз, але якщо одна з них, з незвичайним фіолетовим волоссям, стримувала себе, хоча на її щоці й була сльозинка, то інша, чорноволоса, мала червоне від сльоз обличчя і заплакані очі, а її плечі тремтіли від подальших ридань, котрі вона намагалася припинити. Обидві дівчини були приблизно одного віку і обидві дивилися на трьох «новеньких». Нікого більше в приміщенні не було, крім чорної кішки або кота, що сидів на підлозі біля ніг власниці фіолетового волосся та фіалкових очей.
- Тільки не кричіть, все гаразд, - не дивлячись на власні сльози, фіолетова намагалася попередити реакцію потраплянців і підбадьорити їх. - Ми вам все пояснимо, коли ви отямитесь. Може, ви і самі щось пригадуєте?
На диво для Сергія и Паули, вони розуміли японську мову, на якій говорила дівчина. Юкі ж, яка і в минулому житті була японкою, нічого дивного в цьому не помітила.
Перша дівчина
Друга дівчина
Чорний кіт