Прокинувшись, авантюристи знову спустились в безкінечний лабіринт підземних тунелів. Нестерпно одноманітні печери руйнували будь яку орієнтацію в часоплині, й пройдену відстань можна було вимірювати хіба що втомою. Так кілька разів група зупинялася на короткий відпочинок, та підступаючий голод і безнадія щоразу гнали їх уперед. Скільки вони вже тут? Два дні, тиждень, місяць? Здавалося що крізь Браму вони пройшли колись дуже давно, ще у минулому житті. Поворот за поворотом, сходи за сходами, коридор за коридором. Тому коли їх шлях перегородили звичайнісінькі дерев'яні двері, чи вже здавалося незвичним й несподіваним. За дверима було приміщення.
Звичайнісінька таверна, жива, але порожня. Майже. Столи були вкриті як свіжими стравами, так і брудним посудом з недоїдками. Ніби тут щойно тут були відвідувачі, які одномоментно зникли, щойно двері відчинилися. Табличка коло входу містила напис "Їжу і напої не виносити". Подвійні сходи по боках вели кудись нагору, вірогідно там були кімнати для постояльців. Прямо по центру, між сходами, знаходилася стійка з напоями, а за нею - ще одні двері. Зазвичай такі ведуть на кухню, але візерунок зі спіралью натякав що не цього разу. Стійка ж не пустувала. Провідник, ця дивна бізоноподібна істота, беземоціонально протирала серветкою склянку, й лише завершивши цю справу звернулася до нових гостей.
— Знову маю честь вітати вас від імені Печер Спокути. Тут ви зможете відпочити, бо як цілком заслужили на це. Але трохи пізніше.
Провідник неспішно протянув вперед свою масивну руку, долонею вверх, та поманив героїв до себе.