— Іфісь, як тєбє нє сорамна! — Голосно проскрипів горлянкою Зрада, прикриваючи одного товариша ціною іншого. На його думку то було майже шляхетно. Проте, по поступу жреця було зрозуміло що той не вірить. Прямо таки зовсім не вірить. Ні на крапельку. А отже настав час взяти себе в руки, подивитися страху у вічі, і з усією відвагою проявити жест доброї волі. Тобто тікати. В такі моменти, коли на кону була його зенела шкірка, Зрадік розвивав дивовижну швидкість. І цього разу, пірнувши під стіл та оминувши всі ноги товаришів, в мить опинився коло діда.
— Так трєба було! Пєрєвєряла справжняя чи мо привида. Пільна-доцільна! — І щоб якось втішити Тіхона щодо цього прикрого непорозуміння, він підняв з підлоги вже обліплену пилом свою шмарклєву кульку, та протягнув старому:
— Твая, нє?