Голосование пользователя

- Звідкіль ти це чув, незнайомцю? Зараз вже пізно, й на вулиці небезпечно. Хто ти, й чому ми маємо тобі довіряти?...
— Я... я..., — запнувся Сібо, перелякавшись від несподіванки та не в змозі швидко зреагувати на питання. Думки про те, що треба допомогти Карпові перекрили раціональне мислення, та й ще копняк від червонотаврованого болів! — я чув від якоїсь жіночки, що Карпу потрібна поміч, — Сібо не вмів брехати і дуже радів, що хозяїн хатинки не бачить його з-за дверей, бо він став ще більш коричневий від хвилювання. Запам'ятоване ім'я можливого пацієнта мало додати правдивості словам гнома, та й власне він не брехав, а лише намагався приховати нюанс, що він нишпорив в образі котика. — Я друїд і не міг не розпитати, кому потрібна поміч, тож я тут. Але якщо вам лікар не потрібен, то мені варто піти, — з останньою фразою чулося щире розчарування в голосі. Босі навіть розвернувся від дверей, збираючись йти, та почав розмірковувати, чи варто йому все ж йти відпочивати до лісу, що було йому звичним та комфортним місцем для сну, або краще повернутися до товаришів. Щурячий гамір в шинку мав би уберегти їх від нічної навали.

Ну ось... Який сенс намагатися бути хорошим, якщо тебе не сприймають? Халія була ще одним прикладом в копілку того, що істоти поверхні забули про те, як треба поводити себе з незнайомими людьми, і уж тим паче з дроу. Але Келагар хотів витиснути хоч якусь користь з цієї зачіпки, тож вирішив дати їй ще один шанс, а не зарізати і залишити як послання-нагадування про те, що смерть може чекати будь-якої миті. А ще варто придивитись на неї і зрозуміти чи настільки вона прониклива як здається.
Келагар підійшов ближче до жінки, так щоб можна було говорити тихо, можливо навіть трохи томно.
– М... Мені казали що пані Торнтон зацікавлена в нових можливостях. Чи вже домовилась з Червонотаврованими? Гадаю, нам треба поговорити в більш приватному оточенні...
Келагар, користуючись тим що його новий образ був вище, навіть трохи навис над Халією, спираючись рукою на стіну.

"Вітре, мені обіцяли, що конюх проведе тебе на конюшню, почистить, напоїть і нагодує", - кивнувши бармену і Сільдару, Ґвен все ж попередила коня подумки. Без її дозволу кінь міг і не піти з чужою людиною, - "Не бешкетуй там. Та як хто ображатиме, чи вирішить вкрасти - то клич".

- То ви, пане, тут в тій самій справі, що й ми? - перепитала паладинка в Майло, - Ну, вантаж ми довезли, та в халепу встигли втрапити, і Ґандріху дуже треба допомога. На горі розповімо, щоб без зайвих вух. Мене Ґвен зовут. Ґвеннет Ланіган, я паладинка, така сама як Бодомар, - Ґвен глянула у бік сходів, куди вже пішов їх товариш, і додала проковтнувши смішок, - тільки ввічлива.

Напівкровка і собі думала піти слідом за побратимом-воякою, та на півдорозі спинилась, заслухавшись співом Валрел. Співала ельфійська бардесса і справді чарівно, тож Ґвеннет залишилась аби дослухати пісню до кінця.

— Інструмент? - Дівчина завела руки за спину і дістала усе, що в неї було, а саме лука та сагайдака зі стрілами. - Пане, ви мабуть переплутали прикраси лука з інструментом. Вони дуже гарні, але це все ж не інструмент. Хоча ви вгадали, я не погано виступаю. Хоча боюсь, мій акомпанемент може не зовсім підійти для вашого закладу. Але, я спробую і зроблю все що у моїх силах, щоб розважити ваших відвідувачів. Тому домовилися. - Дівчина забрала свої монети і залишила одну золоту. - Скажіть, де можна встати, щоб не заважати іншим і я спробую виступити.

Після того, як шинкар показав місце для виступу, Валрєл направилися туди і почекавши, доки на її персону звернуть увагу, почала виступ. Вона трохи хвилювалась, тому зробила ковток з переживанням і почала співати. Так, як флейтою, вона б не доповнила співу, вирішила покластись лише на свій голос у надії, лише їм задасть потрібну мелодію.

Слабне тіло і душа
І надія ледь жива
Й небеса здаються зловісними
Зупиняється сам час
Тиша огортає нас
Мій крик маже не чути в ній

Боже, чи ти так караєш мене?
Чи це ціна, яку плачу за помилки?
Цей спів – моє каяття
Ти зараз так потрібен мені
Чуєш голос мій?

По дорозі Келагар роздивлявся навколо. Він не був впевнений щодо того що добре запам'ятав місто, адже воно було під відкритим небом, а не мережою печер, як у нормальних істот. Тим не менш він намагався роздивлятися наскільки місцеві озброєні та уважні тепер. Але це дише для того, аби з користю провести час в невеличцій прогулянці. Він був впевнений що його новий образ достатньо добрий аби його не розкрили, але все ж йшов швидко, намагаючись все ж не знаходитись на вулиці надто довго, аби угикнути зайвих зустрічей.
Біля рудної біржі він зупинився лише на мить, аби постукати в двері і смикнути ручку, між цим спитавши:
– Агов, є хто вдома? Пані Торнтон?

- Дякую, дядьку Сільдаре! - Ґвен усміхнулась, Холвінтер не був би собою, якби не намагався про всіх подбати, - Тільки не кажи Сивкові, що він кобила. Він жереб, і той ще ловелас. То про коня подбають? - перепитала вона в корчмаря, - Чи мені самій його завести і розсідлати?

Паладинка огляділася навкруги. Хороша корчма, повна добрих людей її радувала. Одразу було видно, що не бандитський тут притон. В такому місці було не гріх поласувати доброю печенєю, і холодним пивом запити. Простора, в міру світла зала, пахне смачно, хазяїн привітний, правда шумнувато, так на то і вечір, а в цілому затишно. Ще й кіт на вікні сидить. Якийсь, наче, знайомий.

- Тож... Поговоримо за столиком за вечерею, - спитала вона, - чи візьмемо їжу й пива в кімнату? Бо я б така що б попоїсти, і трохи відкиснути. Та не проти і посидіти в компанії, коли бані тут нема.

- ...Хасеґава Віолетта, - закінчила Міядзакі-сан, нічим не здивувавши Віолетту. До речі, вимова незвичного для японців імені Віолетта в Аріси була чудовою, це ім’я звучало так, як і повинно було звучати, хоча більшість японців вимовляли би його накшталт «Віоретта», бо в японському немає звуку «л». Мабуть, що дівчина з фіолетовим волоссям (ім'я Віолетта б їй личило) чудово знала англійську, тому звук «л» для неї не був надважкою проблемою. Особливо на це мала звернути увагу Юкі, що, незважаючи на обставини, намагалася і надалі бути пильною і спостережливою.
Кіт відволікся від умивання і дозволив Віолетті себе почухати, але чомусь не муркотів, хоча нещодавно ластився до дівчини так, наче і справді, як вона подумала, належав попередній власниці цього тіла. Втім, цікавість до неї він дещо втратив.

- Не сприйміть це як погрозу чи вимогу, - якомога спокійніше почала відповідати Міядзакі, - але, згідно контракту, ви зобов’язані зайняти місце вашої попередниці і жити далі її життям, виконуючи умови вже того контракту, що вона укладала за життя, а це значить боротися з нечистю за допомогою наданих чарівних сил. Ці сили ви вже маєте, але користуватися можете лише у хеншині, або інакше - трансформі. Вона активується за допомогою амулету, такого, як цей, - дівчина доторкнулася пальцем до малопомітної синьої шпильки у своєму волоссі, що мала вигляд тризубу, - і спеціальної фрази, яка вивільняє ваші сили. За власним досвідом можу сказати, що з самою магією складнощів ви не матимете, якщо у вас добра уява. Фантазія дозволить творити все у межах вашої стихії і спеціалізації, про які ми поговоримо згодом. Обмеження є лише в мані, яку ви можете використати, але поповнити її дуже легко, правда, не під час бою. - Аріса зітхнула, здається, їй нелегко було говорити так багато. - Поступово ви все дізнаєтесь, ми вас усьому навчимо. Але важливо розуміти, що ніхто не повинен знати про чарівниць. Це - лише одна з міських легенд. До речі, наше місто зветься Кавахіро.

Аріса сумно подивилася на Юкі, від якої не відходила друга дівчина, що стежила за станом маленької білявки, котра нещодавно впала. І коли та підвелася знову, Камікава була поруч із нею, щоб підтримати, якщо дівчинка не встоїть. На щастя, зараз поміч Юкі була не потрібна.
- Якщо ви погодилися вкласти контракт, то щось у ньому вас напевне зацікавило. Я не знаю, що саме, - при цьому дівчина якось дивно погледіла на кота біля Віолетти, - це вже вам краще знати, а якщо не пам'ятаєте, то спробуйте пригадати. Але, на мій погляд, це ваш шанс ще пожити і принести користь людям. Відмова... - її лице стало кам’яним, але це була не кам’яна жорстокість, а кам’яний розпач. - На жаль, укладаючи контракт, ми стаємо залежними від мани. Якщо у нас її не залишиться, ми помремо. А накопичувати її можна, лише перемагаючи нечисть і допомагаючи людям.

Між тим стан потраплянців ставав дедалі ліпшим, голова вже боліла менше, і в цілому вони почувалися набагато краще, ніж коли тільки-но прийшли до тями. Тож і у Віолетти не виникло труднощів повільно просуватися до двері. За нею слідкував кіт, який зістрибнув з ліжка і плутався у дівчини під ногами.
- Вони пошкодили тіла в бою з могутнім оні, - нахмурилася Міядзакі, не відводячи очей від Віолетти. - Ми всі їх пошкодили. Та всі фізичні пошкодження, здобуті в хеншині, після зворотньої трансформи перетворюються на енергетичні. Наші подруги, на жаль, померли. Я не знаю, чому контрактори обрали саме вас з-поміж інших душ, мабуть, ви якось підходите. Вашу ману теж поповнили вони - не знаю, як багато ви її отримали, це треба перевірити, але ваш стан свідчить, що достатньо... натомість у нас її залишилось замало, - вона переглянулась зі своєю чорнявою подругою.
- Ти куди? - поцікавилась чорнява у Віолетти, нарешті помітивши її пересування до дверей.
- М-м... - Аріса теж замислилася, - якщо хочеш втекти, ніхто тебе затримувати не буде, але це може погано для тебе скінчитися. Ти ще заслабка і замало знаєш, а світ чарівниць - це небезпечне місце. І не забувай про ману.

Уважно вислухавши все, що у Сільдара було на душі та до розповіді, Майло кивнув. Це добре, що не довелося шукати далі і цей пригодник виявився саме тим, хто був потрібен. Одного разу Добробочка вже упустив групу. Не хотілося знову наздоганяти її в невідомих задуп'ях і невідомих позиціях і станах, як оце зараз, коли виявилося, що справи йдуть не дуже гладко.
— Зрозуміло. Ну, тепер, я певен, що ми поправимо ситуацію й налагодимо усе.

  Валрел приклала пальчика до губ і піднявши очі задумалася. Її погляд рухався зі сторони в сторону, наче вона зважувала усі за і проти, і зупинившись на чомусь, вона закивала.
— Прийнятно. - І діставши ще сім золотих монет, доклала їх до першої на стіл. Але не поспішала прибирати руку. Нахмурившись, вона серйозно поглянула у очі бармену. - Але, прибирати за однією людиною, це все одно не те, що брибирати кімнату за кількома. Тому, до води, додайте шматок мила А їжа з ранку, щоб була свіжа, а не розігріта вечеря. Це прийнятні умови?

  Легкими м'якими кроками котик рушив уздовж затіненого провулку. Він пильно стежив за кожним рухом, намагаючись не пропустити жодної цікавинки. Раптом, він спинився, піднявши вгору ніс і закривши очі, мов слухаючи щось далеке, що здавалося, що може почути лише він. Запах залетів у ніс котика, його вуха розвернулися в бік звуку, а погляд став ще пильнішим. Котик повільно розкружлявся навколо своєї осі, роблячи крок за кроком, допоки не знайшов джерело запаху. Зліва, за будинком була корчма, з якої доносився гомін та лайка. Можливо саме це місце і шукав перевтілений друїд.
  Пам'ятаючи про банду червонотаврованих, Сібо хотів дослідити це питання самостійно. Він не знав, як ставитись до Келагара і всю цю інформацію, а решта учасників їх групи легковажило безпекою. Ймовірно, банда робила набіги на місто і не було кому дати відпір їм, а може вже тут, в центрі містечка, в самій Ратуші, засідають їх капітани і керують містом. Зависокою ціною могла бути легковажність групи цією загрозою. Сам Баерван дав знати своїму вірному служителю, що печера Морськог оЕха і доля Роксікерів це наразі першочергова задача. Про що свідчили рідкі волосинки, що з'явились на бороді у Сібо. Але і про дракона друїд не забував, і був шанс натравити червонотаврованих на дракона якимось чином, якщо вже Келагар знаєтьс яна їх внутрішній кухні і може якось вплинути. Гном не вмів спілкуватись і такі обмани та хитрощі йому не вдавались. Але для священної місії він був ладен спробувати!
  Спочатку котик збирався пройтись околицями міста. Оскільки він не встрів одразу жодного "червоного", то видно їх табір має бути поблизу. Але лайка та шинок були тим самим дзвіночком для котенятки, куди варто забігти помурликати. Де ж ще можуть бути типові бандити, як не пити в корчмі, граючи за золото в азартні ігри? Зігнувши задні лапки, котик хвацько застрибнув у відчинено вікно. Вмостившись на підвіконні, його хвіст оповив тулуб і він став спостерігати.

Пролог

Настав квітень, а разом із ним розпочався і новий навчальний рік. Сакури причепурилися у своє святкове вбрання по всьому Кавахіро, зустрічаючи перші шкільні дні разом з учнями академії Омахо. Вони запрошували помилуватися на себе в цвітінні, і навіть з вікон класу можна було бачити цих красунь, посаджених на подвір'ї школи ще її засновниками, паном та пані Омахо, які мали під опікою відповідно школу для хлопчиків та школу для дівчаток, що були розташовані поруч. По суті, два корпуси, розділені високим парканом.

Кажуть, у цій школі - колись давно - бачили дівчинку-чарівницю, яка билася з монстром. Ще кажуть, що кілька років тому зірка волейбольної команди дівчаток загинула за загадкових обставин - шепочуться, що вона була махо-шодзьо і її вбило чудовисько. Хлопці взагалі жартують, що в сусідньому корпусі академія дівчаток-чарівниць під прикриттям звичайних японських школярок.

Але всім відомо, що це вигадки. Чудес не буває. Махо-шодзьо - просто жанр аніме. Якщо хто і бачив у школі махо-шодзьо, яка билася з чудовиськом - це були дівчатка з клубу косплею в костюмах. Трагічні події часом трапляються. А хлопці завжди що-небудь вигадують про дівчат. Що реально, так це якась загадкова особистість у костюмі рожевого кролика, яку іноді зустрічають на території жіночої половини школи. І нехай кажуть, що це привид загиблої волейболістки, який охороняє школу від злих духів, але ми з вами знаємо, що це просто фанатка «Заєк з Омахо» в костюмі талісмана команди. Або збоченець-фанат - обличчя за маскою ж не видно.

Майло примружився, дивлячись на Сільдара. Це було досить високомірно з його боку, першим що робити, це звертатися до Добробочки ьак фамільярно, ще з прецензіонзністю до його росту. З іншого боку, хіба не цього в першу чергу очікувати, коли ти напіврослик? Дивно тепер на це злитися. Хай там як, жрець оціночно ще раз глянув на подорожуючого, після чого вирішив залізти на стілець, що стояв поруч з ним, аби бути більш на рівні з співрозмовником.
— Мене звуть Майло Добробочка. Я власне з завданням зустрітися з групою братів, щоб долучитися до конвою. Маю допомогти з охороною товару.
Залишилося лиш сподіватися, що цієї інформації вистарчить. Бо інакше хто його зна де ще шукати ту цілу групу? Хоча, можливо, цей чолов'яга і не з найманців, що входять до конвою братів Роксікерів? Про це думати вже було пізно. Швидше за все.

  Неквапливо згрібши з лавки склянку, гном покрутив її перед собою. Саме така як потрібно! Зручно можна вмостити на шию і кулька, вирізана з накінечника його дерев'янного списа, якраз пролізла в горлочко склянки, де і лишилась. Мішечок же, з якого він відсипав Бартену золото за купівлю, друїд лишив при собі, відправивши в неї склянку з кулькою. Певні приготування вже почалися, що практичного Сібо дуже радувало. Але він був магічно вичерпаний та втомлений, і тому справи варто відкласти вже на завтра.
  З вдячністью прийняв від Ґвенн пряника і поклонився їй. Слухняниця Латандера перша, хто замінив йому втікшого співучого ельфа та напіворкського друїда, з якими малобалакливому гному вже хоч якось вдавалось налаштувати приятельські відносини. Чи то напівельфійка сама була так добра, чи може вона вона відчувала свій обов'язок відплатити Босі за її та Сільдарів рятунок. Але тим не менш, її допомога, як тут, так і посох з козячим оформленням, що сам друїд не взяв через відчуття сором'язливості, торкнулась друїдської душі. І Сібо хотів їй за це відплатити і зміцнити їх зв'язок, та й його приготування стосувались підготовці загону на дракона, тож посилення побратимів у бою стояла першою задачею для малого стратега.
— Дякую... — почав невпевнено гном, жуючи пряника. Потім потягнувся до сумки і в паніці, не пригадуючи, куди поклав, став перебирати ручками. Потім поеинув теє діло і відправив подумки команду його магічній мотузці, з якою вдосталь попрактикувався поки вони добирались до Фандаліну. Мотузка випоавзла кінчиком із рюкзака та пірнула у сумку. Вже за мить вона дістала одну з трьох кізячих статуеток. Малий маг і з ними познайомився ближче за час поїздки, тож розумів, як вони працюють. І саме ця, яка виглядала найбільш страхітлива, могла стати у нагоді місс Ґвенн. Він протягнув річ в руки паладинші: — Візьміть її. В майбутніх наших битвах вона може знадобитись нам.
  І почав захоплено описувати дівчині, як працює цей магічний предмет, ніби дитина розказує про улюблену іграшку:
— Ось так ви можете викликати козла, який буде випускати страхітливу ауру довкола! Козел стоятиме на місці і лише лякатиме оточуючих, це дасть змогу оцінити ситуацію та прийняти відповідні рішення, а головне – озброїтися! Взявши його рога до рук отримаєте дуже сильний меч, та майже такий самий п осилі спис. Гарно збалансовані, гострі, а головне посилені магією!
  Закінчивши зі своєю оповідью інструкцій, Сібо відмовився від пропозиції пошукати шинок. Він апелював на свою втому і що в лісі йому буде спокійніше. Потім попрощався і побіг за місто, через що могл об здатися, що друїд втікає від решти. Насправді, Сібо міг би і полишитись, але ця розмова і ситуація з Келагаром та якосю бандою червоних, збільшили його підозри, що пересунули ваги його відношень до міст на користь відпочинку в лісі. Все ж серед дерев він почувався як удома, а головне – в безпеці.
  Аби друїда певно вже ніхто б не намагався наздогнати і переконати лишитись, лісовий гном обернувся у котика коричневого кольору із яскраво зеленими очима.

- Тож наш арбалетник, - розсміялась Ґвен у відповідь Валрел, - перевдягнувся в пристойне, і наче іншою людиною став. Он, ти проспала, то й не впізнала. Нічого, от я йому розкажу.

Паладинка проводила бардессу поглядом, и, посміхнувшись, повернулась до торгівлі, яка в неї сьогодні йшла навпрочуд вдало.
Нова пропозиція торговця її більш ніж влаштовувала, тож вона передала йому сідла, і прийнялася скрадати свої покупки в сідельні сумки, залишивши собі жменьку сужених яблук і пряника на дорогу.

- Красно дякую, пане Бартен, най благословить вас Латандер, і най Вокін і Тимора завжди вам усміхаються, - побажала Ґвеннет торговцю на прощання, і додала, - а з тітушками вашими ми спробуєм розібратись, і Ґандріха будемо шукати обов'язково.

Вже на дворі паладинка пригостила коня сушкою, і закинула на нього сідельні сумки, а тоді, порившись в них, дістала другого пряника і простягнула Сібові.

- Тримай, пряники і справді відмінні, - паладинка із задоволенням понюхала свій пряник і відкусила шматочок від нього, - медові.

- Торговці завжди купуватимуть реці мінімум вдвічі дешевше ніж продаватимуть, - пояснила вона, прожувавши шматок пряника, і угостивши ще шматочком коня, що лишень унюхавши смаколик одразу поліз штовшати її головою і копати землю переднім копитом, - то нормально, їм теж треба на щось жити. Але іноді можна і поторгуватись, особливо, коли ціна надто вже занижена, чи завищена. До того ж, в Калімшані, наприклад, вважається невіглаством і неповагою не поторгуватись за товар. А торгуватись можна двома способами. Можна крутити носом і критикувати товар, сперичатися, і тут вже чия візьме, а можна навпаки нахвалювати, розповідати як би тобі такого хотілося, та скаржитися, що нажаль не можеш собі дозволити. У другому випаду добрий торговець скине ціну, і ще буде задоволений, що зробив добре діло. В першому - ну він буде зажоволений що продав, але... Але я більше люблю радувати людей ніж сперичатись.То що, підем, подивимось, що тут за шинок і чи є при ньому баня?

  Купивши перлину, дівчина зацікавлено її розглядувала і навіть не думаючи про торги, віддала за неї оговорену суму. Утримуючи округлу дорогоцінність у двох пальцях, вона підняла його до гори і насолоджувалася тим, як його білосніжний колір відблискував у вогнях свічок. Аж поки її не схопив незнайомий чоловік. Тоді вона швидко сховала перлину спочатку у кулачок, а потім у лощинку між... своєї роби. Її здивувало, що чолов'яга доволі точно розповів про події у печерах. Невже її друзі вже встигли комусь розповісти? Через це її личко нахмурилось. Переважно через те, що він її чіпав, та коли вона почала вириватись з його рук, він вже і сам її відпустив.
— Гвен, ким був цей нахаба? Мені вже не подобається це місце. Тут до красунь чіпляються різні прилипали. Закінчуй тут, а я спробую сдихатись від нашого сміття.

  Але для іншої торгівлі вже стало занадто пізно, про що свідчило потемніле небо. Тому, разом із Бодомаром, Валрел відправилась до заїжджого двору. Опинившись у середині, вона одразу відправилась до певного власника таверни.
— Вітаю пане. Мені, Валрел "неповторній", та моїим супутникам потрібні кімнати на ніч. Що ви можете надати. А ще, мені потрібна лаханка теплої води та ароматного мила.

– А ще, ця красуня, і ця, – Келагар трохи обійняв Валрел і Ґвен, ніби демонструючи Бартену, – вони Герої! Ну знаєте, такі про яких потім складають легенди і пісні... Але усі з чогось починають, наприклад з гоблінів! Ви б бачили, які вони! Блискавичні, яскраві! І це вони були трохи втомлені через незручності! А сумки якраз дозволять цих незручностей уникнути, і значно підвищити шанси на те, що вони допоможуть Фандаліну в розвитку через винищення всякої погані, що тут є! Слово Едгіна Дарвіса!
Поки тут вирішили зайнятися улюбленою справою торгашів, дроу мав час познайомитися з впливовими особами цього міста, тож відпустивши дівчат, Келагар відступив до дверей:
– Піду привітаюсь з тіткою, до зустрічі у Стоунхілла, візьміть і на мене щось.
Закріпивши на поясі мішечок з триболами, він вийшов, далі слідуючи вказівкам Бартена. По дорозі він вивчав навколишню місцевість, граючи роль безтурботного приїзджого. Мабуть, треба було б придумати якесь вітання, або початок розмови, але то для слабаків та поверхневих ніженок. Лише хаотична імпровізація, лише хардкор. Лишалось сподіватись що особа, яка була йому потрібна, ще на місці.

Ґвеннет покивала зі співчуттям на бідкання Бартена, і всміхнулась про себе. Цю гру вона знала, і в неї можна було грати вдвох, а не пограти було б неповагою до крамаря.

- Ти ба, яка халепа, - підтримала вона торговця, - багато боги послали випробувань Фандаліну, і не перестають посилати і досі. То гобліни, то тітушки, от же ж напасть! Та за шо воно такому славному містечку? Ну, хоч з гоблінами ми порішали на якийсь час. Може й на цих червоних тітуханів управу знайдем...

Жінка схилила голову до плеча і глянула на хитрого торговця. Чортяка добре торгувався, наче в самому Калімпорті вчився тому. Та й вона дещо вміла.

- А пан часом не з півдня до нас перебрались? - спитала вона з усмішкою, - Бо тілько там такі хороші торговці. І, знаєте, дуже б хотіла уступити вам ці файні сідла за ці чудові сумки, бо ж коней в нас з дядьком і Ґандріхом повбивали гобліни, лише мій вцілів, і сумки зараз потрібніші. Справді, нащо нам три сідла на одного коня? Та не можу. За ті сідла в Невервінтері по п'ятнадцять монет шорник править і по десять віддає добрим людям.

Ґвен розгорнула сідло на стійці, і підняла його крило, потерла шкіру пальцями, демоструючи її якість, тоді перевернула, і додала:
- Бачите, воно майже нове. Полки не забиті, перенабивать доведеться не скоро. Шви хороші, й нитки міцні. І друге таке саме. Шкода, нема коней, щоб їх ними сідлать. Тож треба розпихувать пожитки по сумках, і ще уговорювать того вередливого красеня їх везти. А він менше ніж за яблучко і надягти їх не дасть... Може уступите мені ваші чудові сумки за одне сідельце? Щоб на яблучка вистачило. А то, бачите, заробіток дядькові віддала, бо ж треба допомагать добрим людям у біді. А нового ще не заробила. А нам з побратимами ще Ґандріха шукать, і рішать щось з вашими тітушками, бо це ж не діло, щоб таке неподобство відбувалось.

Паладинка усміхнулась, глянула на гнома і підморгнуля йому.
- Правда ж, пан Сібо? - нащо гномові була потрібна склянка, бусинка та ще й товчені рубіни, Ґвеннет не знала, та для магії часто бували потрібні дивні речі, навіть для святої магії, - Моєму другові склянка для того ж. А пляшка завелика буде. В неї б доброго вина... Нам же щось, щоб оцю намистину всунути. Треба невеличка скляна фляжка, чи флакон, така, щоб і в бою по ній було не сильно легко попасти, як на поясі висітиме. Все ж більша ніж цей флакончик, та менша за пляшку, з якої вино наливають. Розумію, скло дороге, і, мабуть, у вас тут склодувів нема? Та й нам ідеальної прозорості не треба, так же?

Ґвен глянула на Сібо і знов на торговця. Чорт зна, нащо гномові саме скляна ємність. Але ж не перепитувати в нього зараз.
- То може пан пошукає якусь таку скляну баночку для тої намистини для шановного друїда, - і зміняє мені то на друге сідло і цей провіант, додавши ще трійко пряничків, бо дуже вже добре вони пахнуть! А якщо пан знають, де б мені роздобути Латандерів оберіг, замість того, що мокша зламала, то це зробило б цей день знов радісним і для мене.

Паладинка схилила голову голову до плеча і підняла брови, чекаючи відповіді. Як буде треба, вона ще може поторгуватись.

Не можна сказати, шо Фандалін справив враження на Майло. Швидше навіть навпаки. Містечко виявилося якимось надто вже стандартним і непримітним. Нічого тут не було такого, що б кидалося в око, чи западало в душу. Місцеві теж не здавалися цікавими. Ані напірослику, ані до напіврослика. Якось очікувалося більше... расизму? Певним чином це навіть розчаровувало. Майло якось очікував чого... іншого. Не скажеш, що кращого. Швидше навіть гіршого. Якогось бруду, якихось агресивних тутшеніх, в загальному будь-яких проблем. Так вже вийшло, що жрець має таке собі правило — ніколи нічого просто не буває. А тут все було якось надто просто. Надто мирно. Надто... стандартно?

З думок і самонавіювання напіврослика вибудив новий гість у шинку. В ньому легко впізнавався пригодник. І з того, що почув з його замовлення, усе співпадало. Це явно був представник великої групи. Швидше за все саме тої, з якою і розминувся десь в дорозі Майло. Вирішивши не марнувати особливо часу жрець піднявся та підійшов до бармена з пригодником, що про щось разом балакали. Глянувши знизу вверх на Сільдара, Добробочка ткнув в бік.
— Агов. Ти з групи Роксікера?

  В збентеженому стані перебував друїд. Він кліпав очима, не розуміючи, як пару мідяків перетворилась у два золотих. Ох, важка ж ця справа, торгівля! Якось Сібо дізнавався, скільки коштують зілля зцілення. Його цікавила оцінка його як друїда, коли він приставав до якоїсь групи авантюристів на шляху, тому він робив її через вартість магічного зілля. І ніколи не міг подумати гном, що у вартість такого зілля входив цілий золотий чи навіть два! Може його хоче ошукати цей Бартен?
  Оченята зустрілись із Ґвенновими очима. Гном Босі виглядав як дитина, що в чомусь провинилась. Хоча на підборідді у малого мага вже відчувались перші паростки волосків. Тримаючи гак, що він придбав, та кульку, яка шукала своє місце у склянній баночці, він отак і стояв, не знамо, що йому робити далі. Мабуть варто діставати золотий, та передати його за склянку. Власне, Сібові не було шкода грошей, але сама ситуація для нього була незручна і він відчував себе звірятком, що виставили на показ багатим людиськам на центральній площі.

  Коли візок відправився у дорогу, Валрєл що засіла позаду поряд зі спорядженням. І коли усе нарешті стало спокійно, вона сама і не помітила, як заснула. Можливо на неї просто нахлинула втома, бо майже усю дорогу, до того моменту як її схопили, вона провела на ногах. І це, хоча не така тяжка втома, як від полону гоблінів, але для ніжної аристократки що не знала раніше труднощів, ця пригода стала дуже виснажливою. І від втоми, вона провалилась не просто у дрімоту, а майже відрубилась. Її тіло з'їхало до положення лежачи, а нахиливши голову, в неї потік невеликий струмок слини. І у такому положені вона пролежала аж до самого Фандаліна. І навіть вигрузка спорядження її не розбудили, аж до моменту поки її не окликнула Ґвен. Єльфійка трохи піднялася із дуже заспаним видом і скуйовдженим волоссям
— Ґа?... Що? - Дівчина почала приходити до себе, поправляючи волосся і розминаючи лице, потягуючи за свої щічки. - Так, що я пропустила? - Запитала Валрєл, але вже відповісти їй було нікому. Тому вона поспішила зайти до лавки останньою. І майже одразу помітила величезну і гарну жемчужину на прилавку. Вона захопливо вдихнула і схопивши дорогоцінний камінь підбігла до прилавку, відштовхнувши якогось смазливого доходягу.
— А мені оцю жемчужину, будь ласка. А ще, у вас є пір'я для письма? Наприклад совине.

Згода Бодомара здивувала. Вічно незадоволений вояка якому все не так, хоче провести час в компанії тих, хто все робить не так, або ж підозрілий до біса? Хоча, це цілком природне бажання, тож мабуть треба було очікувати.
– Хочеш потерти їй носика, чи може твоя служба привчила тебе до міцних чоловічих рук?
Келагар розсміявся і пройшов трохи вперед, розкинувши руки і зробивши пару обертів, ніби демонструючи Ґвен себе у всій красі, і відповів їй лише коли вони опинились поруч, так, щоб не волати на все місто, а водночас і натякнути їй на те, що краще не привертати увагу мовою підземних ельфів:
– Ka ssinssrin veldri – xun pholod ml'aen. Наше щастя знаходиться трохи далі по дорозі. Як раз на... – Келагар покачав руками, намагаючись підібрати слово, після чого продовжив, зобразивши деякий скепсис: – Головній площі. Не пропустимо.

Розібравшись зі справами, спільними для всіх, дроу звернувся до крамаря в порядку черги, як чемна поверхнева людина, можливо навіть трохи невідповідно до свого доволі пафосного зовнішнього вигляду. Але ж шукачі пригод самі по собі дивні, тож трохи дивності і невідповідності лише додасть органічності їхній різностороннє розвинутій групі.
– Чи є у вас кілька мішечків... Не певен що знаю як місцеві називають ці пристрої, або ж зможу правильно вимовити назву. Калтропи, часник? Яка дивна назва, хих... "Часник". І чи не підкажете де можна знайти пані Торнтон?

Крамниця та й сам крамар Ґвен сподобались. Так, тут не було зброї, і не купили б більшість їх трофеїв, але такі крамниці були супутниками мирних часів, а значить и саме містечко жило не погано. Гірше було б якби на кожному кроці тобі пропонували купити щербатого меча за пару мідяків, а от хліба було б не знайти.

- Звісно, друже, - паладинка прийняла своє золото, подякувавши пану Бартену, і простягнула кошель з ним Сільдарові, - як буде треба ще грошей чи чогось - кажи. І не наговорюй на себе, що не зробив нічого, ти прикривав нас і стріляв, того досить, а ще якби ти не прирізав того ведмежатника, то він би мене точно прибив, падлюка така. Тож не скромнічай, дядьку. Я тобі ще за сідло грошей винна. Бо зараз його продам, якщо ти тільки не хочеш залишити його собі.

Паладинка всміхнулась і легко плескала батька побратима по плечу. Глибоко в душі вона відчувала провину за те, що не змогла його захистити, і віддала б набагато більше ніж п'ятдесят золотих аби він скоріше оговтався.

- То як в пана йдуть справи? - звернулась вона вже до крамаря, - сподіваюсь, що Вокін все ж всміхається вам. Може як не зброю з обладунками, то сідельце купите? Маю хороші, не гоблінські, та ще й два, тож можу вступити. А взамін хотіла б придбати хороші сідельні сумки, і ще сушених яблучок і солоних сухарів он для того сивого вередуна, - жінка кивнула на коня, що як раз заглядав у вікно, - щоб він ті сумки погодився нести. Бо ото залізяччя до Лев'ячого Щита ще дотягти треба. І... може у вас знайдеться глечик гречаного чи липового меду, і пару жмень солі, та сушена трава полину? І пару солоденьких коржиків. Як не можем продать ті трофеї, то хоч виторг зробимо.

Ґвен кивнула і підморгнула Сібові, що вже теж встиг попросити того товару, що хотів. На відміну від гнома вона поговорити і поторгуватись любила.

  Що може бути гірше для лісового гнома аніж спілкуватись з торговцем? Подивитись хижаку в пащу, заблукати в темному лісі, рятувати будинок від пожежі — нічого не було гірше ніж мить розмови з торговцем. Сібо, який вже довгий час мандрував, і звик виходити до містечка, намагався без необхідності не звертатись до магазинів. Якщо була нагода, то він намагався вимінювати щось на щось. Навіть монети на щось інше. Так-то йому гроші певний час і не треба були, допоки він не зрозумів їх цінність як валюту. Але торгуватись з профі – то жах! По-перше, гном взагалі не розумів, коли його намагаються пошити в дурні. Він не був певен, скільки річ якась коштує. Дайте спробувати спочатку її, тоді він вже надасть власну цінність предметові. По-друге, торгуватись інтровертному створінню важко. Це такий тягар, коли в тебе не вистачає певної суми і треба з оцими мастаками вести словесні перепалки, щоб на все вистачило грошей. Тому він намагався наперед розумітись на цінах та товарі, який необхідний йому, щоб не сталося прикрощів, які так тиснуть на його друїдську чисту натуру.
— Мені, будь ласка, порошок із рубінів, — діловитим тоном почав Сібо. Хоробрості його тону додало те, що гном дуже любив дорогоцінні каміньчики, і це часом переважало зневагу та страх до торгашів, — десь за 50 золотих. Якщо у вас нема, такого то підкажіть, де тут у вас, у Фандаліні, можна придбати його. А також, — впевненість Сібо враз згасла, коли товар змінився на більш звичайний, — Чи є... чи є у вас такий гак, знаєте, називається абордажним.., моряки користуються, щоб пришвартуватись. Взяв би за 2 золотих. І ще.. ще склянку пусту, — гном дістав деревянну кульку. Точніше це була вистругана із дерева сфера, але не шліфована і більше подібна на м'ячик для гольфу, аніж кульку, — щоби ця кулька туди помістилась. Візьму за золотий! — Сібо завищив ціну для такої звичайної річі. Кулька була маленька, тож і склянка коштувала би пару мідяків, оскільки є звичайним товаром для побуту. Але все, що друїд почерпнув з науки про торгівлю, що в кінці варто завищити вартість купляємого, даби справити на торгівця сприятливий ефект наживи.
  Ще Сібо роздумував чи брати кайдани. Але ця акція для боротьби з місцевою бандою ще видавалась сумнівною. Згадуючи реакцію Валрел, він подумав, що кайдани дозволили би взяти у полон та під варту. Але про цю банду поки мало відомо. Можливо вона ніяк не пов'язана з Ґандріхом, але якщо вона клопоту місцевим жителям створює, то розібратись з ними варто. І якщо вже Сібо хоче брати цю групуп для боротьби з драконом, то і з якоюсь там шпаною вони мають могти розібратись. Все ж цілий сховок здоровецьких гоблінів вони подолали!
— І скажіть, в який бік від міста табір братів Роксікерів? — Сібо не збирався ночувати в місті, йому звичніше спати в лісі. Тож якщо він зустріне братів, то зможе їм розповісти про Ґандріха.
  Погляд Босі зачепився за маскованого Келагара. Лісові гноми дуже цінували вміння в ілюзії і тому Сібо захоплювався цієї роботою дроу. З такою зовнішністью можливо і Сібові не було б так важко торгуватись! Для впевненості друїд поклав на стіл біля мішечка золотих, що отримав від самого Бартена, ще три золоті, щоб показати свої наміри на купівлю та заохотити до співпраці. І докинув ще одну, за інформацію.

Нарешті зародки цивілізації. І ніхто не сдох по дорозі. А ще скоро настане ніч. І десь тут має бути нормальна їжа. Завдяки сукупності усього, настрій Келагара значно покращився і він навіть проявляв більшу активність – якщо не дивитися на захід, де все ще висіло кляте сонце, то можна було вже жити. В принципі, він розумів і розділяв бажання напівельфійки. Причому ще дуже давно, з тих пір, як вони взагалі увійшли в ту брудну печеру. Здавалося що дроу міг би і радіти тому, але він радів би чистим печерам комплексу Дому, а не засраним якимись вовками і гоблінами тоннелям де тебе бруднить саме повітря.
– Ну, якщо Стуонхілл все ще тут веде справу, або хтось замість нього, то це скоріш за все можливо. Можемо сходити, красуне. Лише сдамо увесь цей мотлох, воно має бути якраз по дорозі.
Келагар трохи понизив голос, і взагалі на мрії Ґвен відповів не дроу, а якийсь інший чоловік з роду людей. Високий, в менш мішкообразному одязі, ніби він взагалі зібрався на якщо не на прийом, то на якусь ділову зустріч з кимось не нижче герцога, і взагалі як хтось, кого зображують в якості принців для принцес. Ну хіба що корони не було, але на думку Келагара то було б вже занадто.
– Можемо навіть розділити витрати. До того ж, треба щось зробити з Валрел. Як гадаєш, впораємось?
Дроу-недроу зістрибнув з воза і пішов вже на своїх двох, доволі велично крокуючи вперед, як це личить володарю світу, та самовпевненому крадію дамських сердець.

Юзі ще раз озирнулася. Так. Все так. Усіх все влаштовує. Усім начхати на спроби якось організуватися і діяти за розумом. Зирнувши на запропоновані чобітки, вона штовхнула їх ногою.

- Ідіть ви в зад. Вас все влаштовує? Не хочете нічого міняти у своєму розгильдяйстві? Добре. Наступного разу я сама за себе. Помру, отже, ідіотка. Вмирати будете - пальцем не ворухну. Права була мама, мужики плутають, якою головою треба думати.

Тільки на слова Тараса вона знизала плечима, не зло, а просто засмучено глянувши на дворфа.

Гномка пішла до скель і там шляхом маніпуляцій з піском і каменем спорудила собі "будиночок", де мала намір відпочити від інших

  Згадка мети Бара стати вождем різануло в саме сердце, але він не подав виду і продовжував омиватись, вичищаючи свою шерсть від бруду. Навіть після декількох ритуалів магії лікування йому все ще було худо. Тому він підігнув копита, щоб усістись. Так було і легше з глечика воду черпати, і перепочинок.
  Процес догляду за собою у кентавра відповідав за рефлексування. Зазвичай в такі моменти він ще чистив зброю, але на цей раз в нього був лише спис, який навіть не вдалося застосувати в останньому бою. Вождем Барілко не є. І не скоро буде. Але пещери смути змінять положення білошерстного, оскільки доведять мужність та військову силу його, коли він вийде звідси живим. Та й королівство обіцяло певні почесті, що піде племені на користь.
  Сильно образило прирівняння на нього титул вождя. Ні, він в кращому випадку стане кандидатом, та й поточний лідер племені ще не скоро уступить своє місце, оскільки ще дужий і старість не взяла своє. Та й не думав Бара, що він вже не переймає навички координатора в бою. З Сетом та Тарасом вже дві битви вони взаємодіють. Хоч і не ідеально, але певна взаємовиручка і координація в них вже присутня, а вони знаомі пару діб лишень! Та й Варгуз, якому Барілко побоюється давати якісь спроби наказів, намагався підтримувати попередній ухвалений всіма план, і триматись близько, аби маго-кастери могли безперешкодно прикривати їх вогнем магії.
  Ні, все ж Юзівзі наразі пригнічена, тому так говорить. Бар розуміє свої помилки, але всі живі і будемо робити висновки. Так себе заспокоював жрець лісового племені. Закінчивши омивання, він вирішив побути лідером, який може хоча б роздати нагороди.
— Так, Тарасе, забирай, — дав свій дозвіл Бар, — а нашому шановному гладіатору варто мабуть взяти ще один меч. Рубати і різати він вміє найкраще серед нас, — як факт контантивував кентавр. Потім він взяв сувій і зілля, згадав початок битви з їх застосуванням, подивившиьс на Грома, як він називав лускатого, та напів-орка, та дав навпаки. Драконоящір отримав зілля, а відомий бієць сувій, щоб зняти прокляття, оскільки в нього були два мечі і хто знає, як вони зжеруть самого напів-орка. Чобітки він делегував Юзівзі, щоб повспівала за всіма, і погляд зупинився на ковбасках. В животі у Бара заурчало. Він їв мало, значно менше, аніж його органзім потребує.
— Разом з моїми запасами їжі, у нас півтори раціони на п'ятьох. Як будемо ділити?

Тарас лише очуняв і був повний сил воювати, але суперники вже закінчилися. Знов. Точно так само, як і минулого разу.

- Я піду з Зебом наступного разу. В ім'я Розуму, прошу, не треба знову тікати від союзників, як від чумних, гаразд? Ну разочок? D#@#@

— Ти хотіла чогось більшого від істот, які вчора вперше одне одного побачили? То й так добре, що на зараз ніхто не вмер.

Під "хтось" Тарас розумів себе. Бо йому одному пощастило впасти під натиском ворогів вже два рази. От що значить, бути без своїх улюблених напівлатів на надіятися на цю тотеньку як папірчина броньку, яку навіть пальцем можна пробити. От і приходилося замість сильних ближніх заклять сипати порохами здалеку.

Потім Тарас подивився на предмети, які попадали на місці побитих ворогів. І його увагу привернув плащик з рунами. а хай йому грець, аби захищав хоч якось.

— Не проти, якщо я візьму?

Звернувся він до інших. Як не як, вони зараз команда і такі речі потрібно вирішувати разом. Ну а потім - ритуал лікування. Повільний, але сильний.

Прокинувшись, авантюристи знову спустились в безкінечний лабіринт підземних тунелів. Нестерпно одноманітні печери руйнували будь яку орієнтацію в часоплині, й пройдену відстань можна було вимірювати хіба що втомою. Так кілька разів група зупинялася на короткий відпочинок, та підступаючий голод і безнадія щоразу гнали їх уперед. Скільки вони вже тут? Два дні, тиждень, місяць? Здавалося що крізь Браму вони пройшли колись дуже давно, ще у минулому житті. Поворот за поворотом, сходи за сходами, коридор за коридором. Тому коли їх шлях перегородили звичайнісінькі дерев'яні двері, чи вже здавалося незвичним й несподіваним. За дверима було приміщення.



Звичайнісінька таверна, жива, але порожня. Майже. Столи були вкриті як свіжими стравами, так і брудним посудом з недоїдками. Ніби тут щойно тут були відвідувачі, які одномоментно зникли, щойно двері відчинилися. Табличка коло входу містила напис "Їжу і напої не виносити". Подвійні сходи по боках вели кудись нагору, вірогідно там були кімнати для постояльців. Прямо по центру, між сходами, знаходилася стійка з напоями, а за нею - ще одні двері. Зазвичай такі ведуть на кухню, але візерунок зі спіралью натякав що не цього разу. Стійка ж не пустувала. Провідник, ця дивна бізоноподібна істота, беземоціонально протирала серветкою склянку, й лише завершивши цю справу звернулася до нових гостей.

— Знову маю честь вітати вас від імені Печер Спокути. Тут ви зможете відпочити, бо як цілком заслужили на це. Але трохи пізніше.

Провідник неспішно протянув вперед свою масивну руку, долонею вверх, та поманив героїв до себе.

"Ну Хоар, ну йоб твою божу матір" - подумав Бодомар. Про свого покровителя він згадував лише коли був повний пиздець. Ну, або коли йому робили мізки нотатками. Хоча сам винен, нічого було чужих богів чіпати. Наче просте й надійне правило, що тут, здавалося б, складного? Але налажав. Тож паладин, сціпивши зуби, відмовчався. Принаймні цього разу. Від тризуба здоровань теж відмахнувся. Він не рятував Сільдара щоб претендувати на цю нагороду. А ось дивна поведінка Дальдарина його зачепила. Був же один нормальний, а тут такий поворот. До біса.

— Уходиш? Ну і пиздуй.

Забравшись на воза та взявши в руки віжки він окинув оком решту загону. Чи, бодай, нікого не забули? Ще б вранці він забив на, але тепер кожен меч був на рахунку. Чи лук. Чи шо там у них.

– Варта? В Фандаліні? – Келагар навіть трохи розсміявся, – Поки... Як тут кажуть? Поки ця курка не знесе золоте яйце, місцеві будуть відбиватися самі від усього, що на них скотиться з гір. Тут тобі не Невервінтер. І навіть не Лускан. Але я тебе почув. Не сумніваюсь що у випадку проблем, я зможу знайти вас... Ви, не те щоб непомітні.
Дроу показав на Сільдара після його пояснення нащо він тут взагалі:
– А дипломатами безпека не забезпечується. Принаймні, безпека від місцевої шпани. Вашого посланця скоріш за все зарізали і кинули десь в канаві, забравши все цінне.

* * *

Дальдарин не здивував. Ну може трошки. Валрел за короткий проміжок часу трохи змусила забути про те, які поверхневі "брати" насправді. Ну і хай котиться у Безодню. Менше слів про клятих Кореллонів чи ще яких там підступних ельфійських богів. Тож Можна було облоштовувати собі зручне місце, викорстовуючи рюкзак як подушку і відпочивати до Фандаліну. Тим паче що новий старий плащ дещо краще закривав очі від сонця – можна було лежати навіть на спині. І вже точно він не збирався возитися з дохлими конями. Треба було обдумати подальші дії і куди йти у Фандаліні, як знайти Халію. І тут Келагар стикнувся з тим, що простіше за все, буде спитати в трактірі чи в магазині.
От жеж... Хоча може так і краще. Нащо напружувати себе якщо можна не робити цього.
– А знаете що... Я передумав. Гадаю, мені з вами по дорозі. Принаймні поки я дещо не з'ясую.

Ворогів стало небагато, що дозволяло трохи розслабитись і зосередитись на добиванні, а не на захисті, тож Сет сформував величезну льодяну брилі у кинув її сонячну істоту.
"Охолонь!"
Лід вибухнув, вкриваючи все навкруги холодом, і на деякий час замерз, незважаючи на те, що всередині нього була дуже гаряча істота.
А Сетрекхар вже знову гримнув і його кудись несло, подалі від супротивників, але клята скеля виявилась на шляху, тож Сет а вжарило об неї і він полетів на землю. Добре що цей удар виявився не дуже то й сильним. Принаймні в порівнянні з тим, що вони вже пережили.

  Поки усі були зайняті розмовами, білява ельфійка досі копошилась серед награбованого. Вони говорили о значних ворогах, та у Валрєл не було таких цілей, або якихось зв'язків. Дівчина просто шукала пригод, та здається, якщо вона просто піде за цією компанію, вона їх знайде.
  Тим часом вона вирішила зібрати стільки спорядження, скільки вона могла б винести із печери. Хто зна, як воно може знадобитися. Наприклад, її очі зачепилися за шиповану шкіру. Дуже гарну і приємну на дотик. Напевне, з такої вийде виготовити щось гарне. Наприклад тулу для стріл. Але згорток їли поміститься у сумочці, та й ще виглядатимете, що буде не гарно. Але вже дуже сподобався дівчині матеріал. Тому вона поклала.. і здивувалася. Згорток не лише помістився, а навіть не натягнув контейнер. Дивна сумка умістила у себе все і навіть не змінилася. А після, вона взяла щось іще і це теж зникло у сумці. Якби хтось її бачив, а не був зайнятий розмовами, то бачив би як дівчина з дитячим очами все набивала свою котомку речами і дивувалась кожного разу. Зупинилась вона лише тоді, коли усі почали збиратися на вихід, а Ґвен взялась носити здобуті трофеї. Тоді Валрєл зупинилась, наче соромившись за те, що захопила увесь залишок. Тому залишила войовниці віднести хоч щось, а сама першою вийшла з печери і вигрузила у поданий візок усі трофеї, окрім мішечків із золотом.
  Свіже повітря, наче повернуло дівчину до життя і втомленість тіла після череди боїв відступила. Тут же на дівчину нахлинуло натхнення і захотілось скласти вірша, та це натхнення розвіяв який ельф буркотун, що осадив її рятівників і утік до лісу. Який дивний слуга виявився у її рятівників. Мабуть, вони йому погано платили, що той відмовився доглядати їх візка.

  У Ґвеннет виявився дуже гарний кінь, та от її слова, дещо напрягли ельфійку. Вона ще могла розуміти концепцію бойового товариша між вершником і його конем. І що деякі тварини досить розумні, щоб виконувати команди, але... Валрєл підійшла до Ґвен і співчуваючи подивилась у її очі. Вона м'яко поклала руку на плече і запитала.
— Подруго, скажи. Як давно ти почала розмовляти з конями?

Перед тим, як всістися спочивать, Ґвен перебрала добро, що їй дісталося після розподілу, дещо склала в рюкзак, дещо причепила на себе. Загальну здобич теж треба було якось спакувати так, щоб зручно донести до воза, про якого вже кілька разів згадували. Тож було чим зайнятись паладинці перед тим, як всістися на сходах на вході у печеру і, притулившись спиною до стіни, дістати з рюкзака їжу і бурдюк з сильно розведеним вином.
Жменькою горіхів і сушених яблук, як думалося паладинці, обмежитись не вийшло. Судячи з того, наскільки вона виявилась голодною, гобліни їх з Сільдаром протримали не менше доби, тож Ґвен і не зчулася як зжувала майже денну пайку під Сільдарові оповідки. Йому вона теж запропонувала і їжі і бурдючок, та й усім, хто був не проти долучитися.

- Ярно, чонявий такий? - перепитала вона в батькова побратима, коли мова зайшла про його справи Фандаліні, - Це той, що реготав як сова, коли татко дізнався про мої татуювання, і лаявся за них прямо на храмовому подвір'ї? Такого забудеш! Кілька років потім мене підначував. Та й батька теж.

Паладинка посміхнулась якимось своїм спогадам і ще хильнула з бурдюка:
- Мені тоді чотирнадцять було, а йому років двадцять п'ять, - продовжила вона, посміюючись, - манерний такий, загравав до всіх черниць. Крім мене, а мені так хотілося, щоб і до мене теж! Тодішні його магічні фокуси справляли враження, тільки йому не кажи, - Ґвен підморгнула Сільдарові, - то давно було. Цікаво, який він зараз? Змінився? Сподіваюсь, з ним все гаразд, і він знайдеться, як завжди, десь у житі з якоюсь солодкою вдовицею. Та як ні - то клич. Своїх треба виручать. За Ярно я всім бандюкам голови повідриваю.

- Але ж... Це ж саме той, якого тобі подарував Тритон, за те, що ми врятували його з полону тих лусканців? - напівкровка здивовано, й одночасно засмучено, перевела погляд з тризуба на Сільдара. Їй не хотілось, щоб він віддавав ту пам'ятну зброю, та він вже запропонував нагороду шукачам пригод, тож давати задню було пізно.

- Ех, стільки спогадів, - зітхнула вона, - як віднайдемо Ґандріха з його мапою, і Ярно, то засядем на якийсь вечір в трактирі, щоб все те попригадувати. Не відкрутитесь, я частую.

По правді, Ґвен була б вже зараз не проти опинитись у корчмі, замовити гарячу вечерю, доброго пива, і, обов'язково, лазню, щоб відмитися після гоблінських печер, тож пропозицію рушати до возів вона зустріла радо. Підхопила свій рюкзак, з притороченим до нього обладунком, взяла, що могла внести, зі спільного, і була готова рушати.

На виході паладинка завмерла на кілька довгих секунд, мружачись і оглядаючись по сторонах. Після тісних і темних печер світ поверхні виглядав безмежним і прекрасним таким, що дух від нього захоплювало.
- Красиво, - тільки й змогла вимовити вона, коли прийшла до тями. Всю дорогу Ґвен дивилась по сторонах, милувалась деревами, і травами, і, особливо - небом, аж кілька разів спіткнулась об коріння, бо дивилась куда завгодно, та не під ноги. І лише біля воза, скинувши на нього зайвий мотлох, паладинка подумки покликала свого друга. По-правді, вона боялась те зробити раніше. Їй не хотілося пересвідчитися в тому, що її бойовий кінь загинув від гоблінських списів. Так, вона будь коли могла б призвати його знову, але вмирати було надто боляче, щоб Ґвеннет не хвилювалась за свого Сивого Вітра.

Але, на щастя, цього разу відповіддю їй було далеке і ледь чутне іржання. А після того, як Ґвен сунула пальці до рота і видала залихватский свист - і гулкий перестук копит.
Сивий кінь галопом вискочив з-за повороту дороги, і попрямував прямо до Ґвен, зупинившись лише перед нею, він спочатку невдоволенно фиркав, поки паладинка пошепки вибачалась, а потім почав тертися об неї мордякою, і покусювати ніжно ремінці рюкзака, а вона обняла його за шию.

- Це Сивий Вітер, - пояснила вона супутникам, ноли наобнімалася з конем, - мій бойвий товариш. Він дуже розумний, - пояснила вона, - але говорить тільки зі мною. А так, в башти бува й мене обігрує.

— От же його шаманська засця! — роздратований цією невдачою Віктонд потягнувся за пивом, на мить зупинився, ніби пригадавши щось, додав: — за Дюшес! — чверть пляшки лишилась ще повною, коли чоловік поставив пляшку на місце.
— Запасного Кайа у вас нема? Мені не з руки ще місяць їх тягати на собі. Я то впораюсь, но у них там такий лічильник! Ніякі абсолюції потім його не скинуть. Я от по дурості поліз до їх кишені раз і всього засмоктало, ніби зясцва з перевулку втіх! — На цих словах він повернувся до Тантки, яка саме прибирала розбиту попередню пляшку, та грізно мовив до неї: — Як раптом тебе там побачу тамочки, то всі вуха повидираю! А потім таткам передам, і ще разок дістанеться! — пригрозив Арелур, не звертаючи увагу, що його погроза по контексту стосувалась не перевулку з борделями, а боргів зі співунам, — Тілько не питайте що я там робив, бо самі розумієте, грошей я не маю ходити по таким районом, то всьо знайомі, — бігом закрив розпашніле обличчя пляшкою, допиваючи її. Віктонд випустив з виду, що для свого честолюбства він там буває і в нього там навіть є знижки. Щоправда його все-рівно добряче ошивають за святу наївність. Але останній місяць він там не з'являвся, бо працював на халтурах, щоб зі співунами розібратись. Саме на одній такій підробітці він влип в ситуацію зі смертю Регнерка.

Варбаргунові Гаррі довіряв, а ось алкоголю в його крові - ні. І хоч дверг був явно не найгіршою компанією, його хобі та відношення до небезпеки грали точно не на користь того щоб відпустити "донечку" на цю аферу. Принаймні поки що.

— Ідея чудова Вар, та давай ти спершу зводиш Тартанеллу на стрільбище, до зброї привчиш. За рахунок компанії, звісно. – Гаррі підморгнув Тантанеллі. Най не вважає себе обділеною, проте надто балувати її кишеньковими теж було б не найкращою ідеєю.

***

Завила сигналка, і Гарі разом з Джеймсом спохватились. Але за кілька секунд вона дуже знайомо замовка. Надто знайомо.

— А ось і перший кандидат явився на співбесіду.

На цьому розмова обірвалась і хлопи одразу повернулись до основного залу.

***

— Тоді зрозуміло чому ти не відповідав на галки*. Дюшесу** річниця. Тож маємо випити пива та обговорити, і я бачу що пиво в тебе вже є. — Посміхнувся Гаррі приятелеві та кивком голови запросив того просуватися вже в середину.

Вікті невчасно влип. Чи, можливо, саме вчасно. Тепер йому точно не завадить зникнути з радарів на певний час, і, скоріш за все, велика справа тому допоможе. Та й гроші, особливо великі гроші, можуть владнати майже все.

— У Кая черговий поклик шаманана. Ну знаєш, як тоді коли він сказав що метафізично осліп, а потім місяць десь серед пісків Великої Пустелі з вогнем воював.

Рідна мова з вуст напів ельфійки була дивною. І ще більше дивним було чути слово, яке означало вдячність. Дроу спробував знайти в її інтонації якийсь сарказм, тому ще це слово в буквальному значенні майже не застосовувалось. І з якою ціллю вона взагалі вчила цю мову? І який ідіот, навчив її "дякую?". Хіба що її готували до покірності та вдячності своїм темношкірим володарям.
Але від роздумів, про Ґвен, незрозумілі страждання Валрел відволік Сібо. Малий точно знущався! На якусь мить, Келагар відчув бажання трохи підняти руку і натиснути на спуск, так щоб арбалетний болт увійшов до кінця в лоба, і трохи пробив з іншої сторони. Хоча, відчуття від магічного зцілення були схожі з наркотичними, тож ельф миттево забув про злість і нерозуміння мотивів гнома. Ні, він все ще його підозрював в небезпечній дивності, але тепер списував це на звірячу форму. Вірогідно що при перетворенні, малий втрачає частинку себе.
Тепер, коли стало зовсім добре, хоча від купальні з гарячим джерелом Келагар все ще не відмовився б, він нарешті накинув плащ. Неідеальний. Не з тих матеріалів. Але він витримує кляте сонце, і хоча тепер Келагар навчився обходитися без нього, все ж був радий повернути своє.
А, і окрім купальні, було б непогано приглушити Бодомара. Надто гучний.
– Боги, сплющився вам той Посох. Ніби ви не знаєте про Фандалінську банду червонотаврованих і що він нею намагається керувати. І нам він потрібен щоб дізнатися конкретне місце де знаходиться Ґрол, бо має з ним якісь справи. Принаймні у мене немає ідей як його шукати в інший спосіб ніж вирвати інфу з Посоха. Це... Якийсь гоблінський хєр. Сидить собі в лісі десь, робить справи зі Скляним, не думаю що хтось з містян знає де. Хоча... Можна й попитати, може там з'явився хтось путній. Або шукати самим десь на північний схід від міста. Може за місяць і знайдете. Ну добре, за два-три тижні.

- Та ні, зоряна панно, - Ґвен похитала голової, дивлячись в сріблясті очі Валрел, - ми про одне й те саме. Я, в першу чергу, захисниця. Тому й не хочу тягти ведмежатника до села, ризикуючи принадити його дружбанів, і страчувати це страхопудало на очах у дітей.
Паладинка замовкла, милуючись ельфійкою. Здавалося, Валрел була надто красивою, і, поки що, надто наївною і чистою для всього того, про що Ґвеннет говорила. І напівкровці раптово перехотілось і плямувати ту невинність суворою реальністю, і виправдовуватись.

- Просто най війна для вас ніколи не стане чимось надто особистим, - тихо додала вона все з тією ж сумною посмішкою, - а лук... Ваш лук краще доглянутий, і красивіший. Ельфійська робота, чи хороший смак? Думаю, він і є найкращий. Та якщо хочете думку вправного стрілка - запитайте сера Сільдара. На луках він знається краще за мене.

- Тож, якщо хочеш без коників допомогти в пошуках Гендріха, то нас стане двоє.

- Тоді я з тобою, - Ґвен ще раз оглянула кремезного воїна, особливу увагу приділивши зображенню руки, що тримала монету. Хоарит. Хоарит - то добре, зазвичай, вони були надійними, а як повезе, то ще й з файним почуттям гумору. Хоча, останнє, здається, не цього разу, - треба виручати доброго Дверґа.

- І нас вже двоє. Чи троє, - погляд голубих очей Ґвен зупинився по черзі на Келагарі, Сібо й Валрел, - А може стане й п'ятеро. Чи, навіть, шестеро, як Сільдар вирішить тряхнути стариною. На кону не лише доля шановного Ґандріха, але, нажаль, й всього Узбережжя Мечей. Все набагато серйозніше, ніж здається. Якщо ж справа в нагороді, я думаю, знайдуться кілька світлих фракцій, що її нам запропонують.

— Та я... Та ви... Та я ж зовсім про інше. - Дівчина відвернулася від співбесіди і приклала до лоба долонь тильною стороною. - Ох тяжко мені буде з вами, силюками. Народжені у жорстокості, ви культивуєте жорстокість у своєму житті. - Театрально промовила бардеса. Але потім, Ґвеннет схопила її за поранену руку, яку і морозило небезпечним диханням. Вуста дівчини водночас скривились від болю, а вона ще і стиснула її, але після промовленої молитви, Валрєл стало тепліше і біль відступила.
— Ох... Дякую. - Дівчина спочатку мило посміхнулась дивлячись на руку, але потім їй стало сумно і вона поклала іншу долонь поверх рук паладінши. - Послухай, я кажу зовсім не про помилування. Вони повинні були й отримали те, на що заслуговували. Я про те, як це сталося. Вони були жахіттям для звичайних людей, торговців і путників. І дії їх були такими ж жахливими. Але хіба саме не через це, ми повинні бути краще за них? Бути вище цієї первісної жорстокості й ненависті. Ти багато пережила, але подумай ось про що. Тебе рухала жага помсти, але не краще було б бажання захистити тих хто поруч. Або тих, хто міг би стати жертвою. Хіба потрібна злоба і ненависть, щоб захистити невинного? - І ельфійка проникаюче подивилась Ґвен прямо у очі. - Хіба це не було б важливіше? - І після дістала свої руки із долоней дівчини і встало видихнула. - Ох, я розумію, що зробленого вже не воротить, але я буду намагатись заради кращого. Тому залишусь на своєму.

***
  А от після слів вояки, Валрєл хотілось відповісти щось гнівне, що у неї навіть брова почала сіпатися. Але, вона тримала свого слова, тому просто проігнорувала його і направилась до груди мотлоху, який усі почали розбирати. Їй на очі трапилась сумка, з дивними ельфійськими візерунками на чорній шкірі. Відкривши і заглянувши у середину, її очі округлилися від величезної кількості золота, яка не повинна була поміститься навіть. Тому вона мовчки закрила і притиснула сумку до грудей, а потім і вдягла на плече. А потім, взяла у обидві руки по довгому луку з купи. І дивилась спочатку на один, потім на інший, потім знову на перший і повернулась до Ґвен.
— Як гадаєш, який красивіше? Той що в мене, або один з цих?

- Якщо додати вершків - то буде вже Білий Граадець, - Джа дістала з кавового коктеля трубочку і облизала її. Напоем на льоді в стакані вона явно милувалась, - він м'якший і ніжніший, для тих, в кого є час і натхнення, а не для тих, кому мізки зранку прочистити. Попросити долити тобі вершків?

Детективка скоса глянула на напарничка і всміхнулась. Їй було цікаво, чи попросить він розбавити різкий і міцний напій. Джа могла б поставити п'яток марок, що ні. Кривитиметься, та питиме не розведене.

- Жан-​Люк Роше, - Джанет вийняла за папки першу карточку і виклала на стійку, тон вона знов змінила на діловий, - бізнесмен. Місцевий. Знімав тут номер. Був застрелений в туалеті саме як відкрив двері до середньої кабінки. Мізки по всій підлозі розкидало, а кровью заляпало двері зсередини. Отдже, він відкрив їх і отримав кулю. При цьому ні зброї, ні гільзи, ні слідів пострілу. Ні слідів, що по калюжі крові під тілом хтось пройшовся. А в кімнаті зверху, над вбиральнею, щось гупнуло в той же час. Є ідеї, чи переходимо до другого?

Райлі закинула ногу на ногу, відкинулася на барному табуреті і з задоволенням відпила ковток своєї "кави".
- Другий - Клайв Перскер. Простий робітник, надто простий для готелю, де колись Його Величність Фріссель І зупинявся. Труп цього джентльмена, що по собі залишив нівроку вдову, був знайдений біля умивальника, обличчям до стелі, ліва рука на грудях, права на підлозі вздовж тіла. Отруєння ціанодом. Це така швидкодіюча, надійна і дуже смертельна отрута. Про бляшанку, з якої він міг ним закинутись, в протоклі ні слова. Крові на його тілі теж не знайшли, хоча... Хоча могли ваші криміналісти проїбатись?

На спіч Валрел Бодомар спершу хмикнув.

— Вчасно, все-таки, ми тебе знайшли. Їхали б на день-два пізніше, і ти б зараз переживала не за дотримання формальностей, а в кращому випадку за те як не понести від того вилупка. – Здоровань кивнув на тіло багбіра. – Це місце смердить від лайна, і його вичіщати треба, а не сортувати й пасочки ліпити.

- Ви шукатимете Ґандріха? - спитала вона нарешті, - Його дуже треба знайти. Я можу піти з вами? Я - одна з паладинів Латандера, тож обузою не буду.

— Обузою то ти, може, й не будеш, та питання свої криво ставиш. — Бодомар встромив свого меча в землю та оперся на нього. — Гендріх найняв нас вроздріб на достав товару. Не менше, не більше. Та й то не всіх, он, у ельфійки взагалі власні мотиви щодо зачистки цього схрону. Тож, якщо хочеш без коників допомогти в пошуках Гендріха, то нас стане двоє. — Хмурий погляд зупинився на Келагарові. — Можливо – троє. А ось решті ще слід визначитися. Та я гадаю що пройдоха Роксікер не поскупиться в оплаті послуг своїх визволителів, грошей там має бути достатньо.

Не треба бути провидцем щоб скласти два плюс два. Дроу був в тому замазаний по самі вуха і мав власний інтерес, який, судячи з усього, зараз співпадав з Бодомаровим. І навряд той пропустить таку слушну нагоду розібратися зі своїми справами за чужий рахунок. Та це треба було закріпити.

— Чумазий, якщо нам і далі по дорозі, то слід вже витягнути язика зі сраки і почати нормально говорити. Шо за Сцяний Посох та про якого короля була мова.

***

Те, що було марковано, слідувало б повернути власникам. Але Бодомарові возитися з цим не посміхалося, тож най цим займається Сільдар чи міська влада. А те що не марковано, то трофейне. І зараз паладин його оглядав. Тут, серед мотлоху й непотребу, грудою валялись запилені брудні лати, не вистачало лише подарункової стрічки. Бо лати то є лати. А поряд з ними - файний мечик. Досвідчене око вояки одразу примітило що зброя ця не далеко не проста...

— Гррхоаааа! — проревів ведмідь повернувшись до своєї групи, яка могла прийняти його рев як сповіщення, що звір прибув. Але Сібо казав цим, що печера пуста, забувши про свою тварину форму.
  В цій кімнаті тхнуло смертью. Ще й гоблячою, що робило її ще більш тошнотворною. особливо, коли ти ведмідь і в тебе загострений нюх. Чорна хутряна форма допомагла Босі достатньо швидко пробігти усю печеру. Вона була невеличкою, тож хижа тварина швидко впоралась із завданням і її ніс не найшов ніяких слідів інших живих істот. Але зараз вже не треба було бути могутнім звіром і терпіти цей сморід. Та й деякі потребували лікування. Відтаяв Сібо швидко в маленького безбородого гнома і підійшов до Келагара.
— Пане Келагаре, ви поранені, — сказав Сібо, знову звертаючись до сил природи, щоб загоїти рани дроу. Сібо забув про інциндент з Кларґом, але сумніви на рахунок темного лишилися. Але головне для гнома, щоб той не шкодив їх групі. Поки що нічого не вказувало на те. А от поранення союзника в групі – то святе.
  Щит, що проявився в руках після трансформації, маленький лікар викинув. Все ж він поставив підсвідомо на захист від білого вовка його, і той прийняв удар на себе. А зараз розсипався на дрібні заморожені шматки деревини. Сібо був дуже втомлений. Хоча він тримався битви осторонь, намагаючись підстрахувати свою групу, спостерігаючи за їх стилем бою та намірами, але все ж він виклався на повну. Витиснув всі соки з себе. Віддав останню краплину на зміцнення свого здоров'я.
  Оглянув своє шмаття. Жах! Чотири списи добили його одяг, лишивши п особі хаотично ледве на нитках зклепані шматки шкіри. Тому Босі скинув їх. Стара одежа, що довгі роки була йому у нагоді.
  Спис, що значив для друїда дуже багато, бо поєднував його з рідним лісом та каналом його магії. Але деревина списа вже затупилась, що вона там наколоти зможе? Але палка добре. По голові настукати може. Знявши декілька шкірок з колишньої одежини, він обматав ними списа в центрі, таким чином змінивши палицю. Пізніше зріже цей гострий кінець і буде повноціна палиця воїна-друїда із гномських селищ! На хвильку погляд сковзнув по Бодомарові, й гному сяйнула думка.

Танці продовжувались. Тарас дуже хотів затушити святлячка, а вона хотіла смаженої дварфятини. Єдине тільки погано, що його фактично відрізали від усіх інших. І якщо елементалі випадково стануть вважати, що купа героїв - то для них надто складно, то жрець буде непереливки. Але то потім. А зараз:

— Апчхи!

У Тараса знов засвербіло у носі, але руки і самі зробили все, шо потрібно. Магія смерті вкорте поплила назустріч цілі, навіть без командного слова. Ти ба як, росте маг.

Тим часом меч Келемвора знайшов нову ціль.

Вогонь відступив під напором напіворка. Хоч близький контакт і шкодив більше ворогам елементаля, та він вперто намагався тримати дистанцію. Коли гладіатор почав його затискати до скель, втілення полум'я дало задню та виплило на оперативний простір.

Ледве свідомий Сетрекхар все ж не здавався, і його драконячий подих став чудовою демонстрацію внутрішнього світу. Юзівзі разом зі своєю гарматою також сконцентрувалася ожившій скелі, вивільняючи мало не останні козирі з рукавів. І Камінь не витримав. Від останнього імпульсу великі шматки породи осипалися довкола драконолюда.

А між темрявою й грозою мансував Барілко. Цього разу йому вдалося направити віддачу від Блискавки у правильному для себе напрямку, кудись у центр хмари. Судячи з тріску звідти - пряме влучання, хоча лише Сет міг сказати то напевно. А ось другій електричний батіг спробував влучити все ж в того самого драконолюда, і лише нове магічне втручання змусило його детонувати у один з розкиданих каменів. Магічна сила лускатого знову вийшла з під контролю чарівним образом, й усі союзники навколо відчулись якусь дивну легкість і крихкість. Бо ні хто не міх знати що, а тим більше, чому їх кістки в цей момент стали надто ламкими.

  Усе що встигла зробити дівчина, це обернутися на побіг ватажка. Він був якраз поза спиною Валрєл, та на очах дроу, що почав діяти раніше і кількома рухами встиг випустити кілька болтів і обірвати життя гобліноїда. І це, майже так саме, як Бодомар обірвав життя сплячих гоблінів. Дівчина відчувала, що це, було якось не правильно. Як і в момент, коли вона намагалась зупинити Калегара, її ціллю було зупинити надлишкову жорстокість, навіть відносно ворогів.
  Вона стояла над тілом Кларга і стискала кулачка. Після чого обернулася до товаришів.
— Це-це не правильно. Одне діло вбивати у бою, це шляхетно. Але полонених і беззбройних, що не можуть навіть стояти. У цьому нічого шляхетному. Ми повинні були їх доставити у місто і віддати вартовим. Щоб їх життя забрали кати на плахі, або повісили. Щоб люди бачили, що з бандитизмом покінчено і дорога вільна. Щоб вони могли не боятися і дихати вільно. А...А ще полонений. Гвен, ти ж казала, що з вами був ще хтось, так. Як ми тепер дізнаємось де він?

Неспішність вражала... Союзники рушили до неї, але повільно, як мухи, що влипли в сироп. Крізь бурю обурення, проте, Ю відчула тепло до цих дурень. Намагаються, як можуть.

- Так, сюди. А ти, брило...

Зробивши кілька кроків уперед, Юзі підняла свою рушницю вгору однією рукою, вже заряджену останньою склянкою кислоти.

- ПІШОВ ГОН ВІД МОГО СОЮЗНИКА , F### C###!!

Кислота врізалася в його груди, огорнувши істоту їдкими випарами. Не встигло воно обернутися до кривдниці, як синій промінь з пащі дракончика пробив його середину і з шипінням розірвав його нутрощі, розкидавши його, дивом не зачепивши Сета

Знайомі слова рубанули слух як грім посеред ясного неба. Неточні, дефективні, але до болю знайомі що розум чіплявся за них, приглушуючи усі інші звуки. Келагар не приховував здивування, коли знайшов поглядом джерело звуків.
– Над вимовою ще треба попрацювати. Якщо буде час та бажання. Щодо дворфа... Є у мене кілька ідей. І якщо цей мотлох пов'язаний зі Скляним посохом, то скоріш за все, у нього ми і дізнаємось що з ним.
Келагар роздивлявся що є в скарбах, одночасно роздумуючи над словами дохлого багбіра. Те, що є зв'язок він був впевнений, але у спогадах лишилась лише необхідність бігти звідси якомога швидше. Хоча, його думки були перервані однією знахідкою. Чорна тканина зі знайомим візерунком, данина колишній величі, пошита на замовлення, і що має лише частину тих властивостей, що повинна мати.
– Iblith! Nindil ussta! (це моє)
Дроу був надто обурений тим, як поводились з доволі коштовною річчю, кинувши її просто серед якогось хламу. Тож він обережно дістав темний плащ, розшитий ледь помітним павутинним візерунком і спробував відчистити його від пилу, якихось скалок да бозна ще чого.

  Чорний хутряний звір теж підійшов до трупа і понюхав його. Все, життя не чутно. Все ж Келагар його вбив. Власне, Сібо не збирався йому заважати в цій справі, але якщо сам дроу щось знає, то нехай. Лишить поки що на відкуп Бодомару цю ймовірну загрозу у вигляді дитини ночі.
  Ґандріха, якщо вірити мертвому, забрали, але, як сказала Ґвенн, його треба дуже знайти. І це нова збройна одиниця у загоні Босі по звільненню лісу. Ведмідь задоволено хрюкнув. Буде підміною арбалетчику, якщо той таки звинтить.
  Багато воні тут від мертвої гобліноти, але й багато корисних речей. Достатньо й краденого, що належало б віддати власникам. Але ж і троє полонених тут найшлось. Може тут ще хтось є? Може навіть дверг? Або вороженя, що зі страху десь сховалось. Косолапий почав нюхати, шукаючи інших живих істот.

Спроба Ґвен уникнути сварки була даремною. В цьому клятий ведмежатник таки переміг, і, спровокувавши сварку, зміг спробувати втікти. Прямо повз паладинку, що такого зухвальства не чекала. Та втік волохатий виродок недалеко. Болти дроу його наздогнали, і наздогнали так, що вже ні одна молитва б не сцілила.

- Vith'ez gol orn'la tlu alur ka ol della mzild, - Ґвеннет, що теж намагалась догнати засранця, зупинилась над його бездиханним тілом і повернулась до стрільця, що його, здається, назвали Келгаром. Голос паладинки звучав скоріше стомлено ніж сердито, - Хороший постріл.

Ґвен прибрала меч у піхви, і закинула щита за спину. Постояла, оглядаючись навкруги, і оцінюючи печеру і її начиння, и попрямувала в сторону собачого лазу до сталактіту, до якого і притулилась, спостерігаючи за людьми, що їх з Сільдаром врятували.

- Ви шукатимете Ґандріха? - спитала вона нарешті, - Його дуже треба знайти. Я можу піти з вами? Я - одна з паладинів Латандера, тож обузою не буду.

Хмурий перевів погляд на темноельфа. Сумнівів не було.

— Ти знаєш де знайти того короля? — Кивок у відповідь, і паладин запрошуюче оскалився: — Тоді він твій.

Надавати безумовну перевагу боротьбі з більшим злом - один з основних догматів Хоара, і Бодомар повністю його розподіляв. Те, що за душею Келагара були грішки й так зрозуміло. Бо він клятий дроу, а значить злочинець за замовчуванням. Однак сьогодні цей довговухий спритник бився з поряд з Бодомаром, і це те, що справді було важливо. І рішучий кивок - то, хоче те визнавати Кел чи ні, згода довести справу до кінця. Діє як печатка на індульгенції.

А карта? Сраку нею підтерти.

Юзі доводилося обережно вибирати ворога. Групу розкидало полем бою. Знову. Знову! Ось чому їхній минулий бій не навчив! За оглядом тактичної ситуації приціл залишив бажати кращого...

— Вовк твій!

Відповіддю дівчині став лише виразний погляд, який можна було трактувати приблизно як "шоблять" або "кухня-в-іншому-напрямку". Бодомар не дуже любив коли йому хтось вказує що робити, бо по незнанню вони можуть хибно розраховувати на те що паладин дослухається до чужих вказівок, й постраждати через те. А це даремні страждання, за які й карати особливо нікого.

Тим часом клята собака вцепился в меча й заважала себе прикінчити, а від її подиху лезо вкрилося зимнім візерунком. Хмурий був змушений зробити додатковий ривок щоб висмикнути зброю та добити тварюку. Після короткого скавчання монстр затих, а здоровань, на гаючи часу, майнув далі, до гущі ворогів. Настав час для жнив, й гостре лезо в могутніх руках одним замахом скосило одразу декілька зелених.

  Важко в цій темряві щось розгледіти. Це ще дивно, що двічі нащупав цього елементаля. Мабуть копита довгі, а такої наглості темното не очікував, але стане обачним. Ворогів не видно, товаришів теж. Може він вже помер? І Тарас кудись подівся. Зробив Барілко крок вбік і диво! Він вийшов з непроглядної тьми. Але попереду саме каміння! Розвертається, шукаючи очима свого супутника, але позаду лише та сама чорна хмара. І десь на краю її видно щось синє. Ще пару кроків і жрець бачить драконородженого з елементалем-блискавкою. Грім та Блискавка! – як кумедно! Так от вона де! Ще й так зручно летючий спис у неї за спиною. Зараз, як дам їй прочухана!
  Святе полум'я вирвалось закляттям жреця Теремпуса, як він рвонув в галопі до блискавки. Поки знову кудись не ділась, ледь ухилившись від закляття, примарний спис вже цілив в неї з-за спини, а Бар підбігав впритул, щоб відвернути увагу елементаля від чародія на себе. Грім греми!

Сфери працювали, але якось слабко. Це злило. Але не знаючи як саме знищувати цих істот, Сет міг лише сподіватись на те, що енергія хаосу буде для них достатньо шкідливою. Щось пролетіло мимо цілі – надто в сторону взяв, аби не зачепити своїх, а от друга кулька полетіла куди слід, але цього ніхто не побачить окрім самого Сета. Щось там бахнуло, хоча і не так гучно як минулого разу, а драконо народжений відчув і полегшення і наповнення одночасно – зайва енергія розрядилася, але він відчував сте більш бадьоро ніж зазвичай. Ніби його магічні сили відновилися!

Хто не падав той не підіймався. Варгуз робив і те, і інше. Випите зілля віддалося короткою судоргою - то міцніли м'язи і кістки, готуючись витримати все, що випаде на їх нелегку долю. Напіворк рушив назустріч гупаючому голему, і той вдарив перший. Кам'яний гігант замахувався широко та лупив міцно, але цього разу гладіатор вже прочитав його рухи та легко вклонився.

Варто було Тарасові вибратись з темряви, як він потрапив під обстріл світла. Пекельний промінь промерехтів поряд та вцілив у руїни, серед яких дварф ховався. Вороги, вони повсюди! І чорний туман ніби продовжував повзти за ним, та ніхто, окрім Сета, не бачив як пануючий там елементаль маже впритул розстрілював кентавра, і примудрився влучити в виставлений навмання щит.

Битва затягувалася. Герої виснажувалися, проте, на відміну від стражів, вони ще не зазнали значних втрат, і все ще не відомо хто зламається перший і в яку сторону похитнуться ці терези.

Та ба який коняка хоч куди козак. Хоч ноги чотири, але мозку пів. Бо на хіба його відразу стрибати до елементаля, який мало того, що виглядає як чорт-зна що, так ще й магією смерті нипає. А вже її жрець почує хоч за версту.

І вже що точно він не очікував, що Бар візьме та й запам'ятає заклинання, яким він присмалив вітрячка.

— Та нашо, йопть тебе через ковіньку?! А мать його з ним! Акбар!

Це закляття не надто розраховане, щоб бити впритул. А від тої сили, яка бушувала в жезлі, жахнуло так, що вуха позакладало. Але що робити, це ж бува не єдине бойове закляття Тарас, в якому немає магії смерті.

  Відринувши залишки поморозі, дівчина повернулася до бою, що вже перейшов вузький отвір між частинами печери. Воїни й друїд тримали цей прохід як могли, та й у Валрєл було що додати до цієї вистави.

Гальма заклинили
Далі Кларґ не їде
Можливо Пегас
З музою під'їде

Волоком, а може
У зад його стусаном...
Ось тоді розклиню
Гобліна віршом

  У словах дівчини крилися магічні значення, що змушували її ворогів уповільнитись, у порівняні зі світом навколо них. Або навпаки, слова були стіль могутні, що пришвидшували світ навколо них? Занадто суб'єктивна точка зору. Але однозначним було те, що вразливими від цього стала майже уся гоблінська кобла, що почула вірша, який бардесса прочитала з виразом.

Дяка світлим богам, стрільці та чародії відійшли назад. Нема чого їм робити у першому ряді, вовчисько то добре показав. А здоровенний дядько з мечем в свою чергу добряче показав пухнастому довбограю де раки зимують.

Далі можна було б піти від оборони, перегородити водоспадом місячного проміння прохід, а самим стати і зустрічати підсмажених свинойобів холодною сталлю вже за ним, та паладинка не знала, чи нема з печери іншого виходу, по-перше, а, по-друге, у болотяної наволочі могла знайтись хоч і всрата, але стрілецька зброя, що врятувала б їх від необхідності лізти у небесний вогонь, і завдала б шукачам пригод прикростей. Тож треба було йти вперед, у наступ.

- Вовк твій! - коротко кинула паладинка Бодомарові, - я додам вогню зеленим і доєднаюсь!

Ґвеннет підняла щита, і зробила ним жест, наче відпихувала когось від себе, та нікого перед нею не було.

- Най Світло освітить ті найтемніші душі! - вигукнула вона, і колона світла справді рушила вперед, щоб залити собою і гоблінську орду і її ватажка, і, нажаль одного з павуків, котрого паладинка вчасно не помітила.

  Поки гномівські товариші стримують вовчисько, Сібо спробував заховатись. Сил лишалось мало, а бій вести треба. Через свою неуважність друїду доводиться себе лікувати вдруге. Збираючи залишки своєї магії він зігрів себе лікувальною енергією та став почуватись краще. Закралась думка, що може сам друїд ще не готовий до битви з драконом? Але ж Сібо був певен, що з належною групою йому вдасться виконати свою місію та звільнити ліси. Лишається лише повернутись до бою зараз і завершити цю місію. По знищенню бандитського клану гоблінів!

  Тим часом, вовкуваті павуки стрибали на Кларга не мов скажені. Їх стало менше, бо все ж ворог чисельно переважав їх, але звірі виконували команду Сібо та зграєю обступили Кларга, атакуючи його з незручних боків. Це дало свої плоди, бо одному навіть вдалось боляче вкусити гоблінського велетня!

Павуки були дуже доречні. Келагар усміхнувся, готуючи арбалет і спіймавши момент вибіг з укриття, доволі спритно випускаючи два арбалетних болти, ніби в нього було два арбалети, а не один. Але в нього був час попрактикуватися. Шкода лише що точність при стрільбі в натовп на бігу не дуже висока – Келагар не хотів зачепити священних тварин. Хто зна як на це відреагує Королева Пауків, але точно нічого хорошого не станеться. Хоча, було б непогано якби вона щось зробила і з гоблінами. Ну просто.. А чому б і ні?

Закінчивши більш важливі справи, а саме догляд за зброєю, Бодомар приєднався до решти. По дорозі він зміряв поглядом жінку в бригантині. Це було не те, що він очікував побачити, та здивування не виказав. Так значить й так. Хоча якби знав шо обладунки не Сільдарові - навряд би погодився чекати. Бо на його погляд це так нічого принципово й не змінило.

***

З лев'ячим риком почалася бійня. Тут був явно молодняк. Скоріш за все вони ще не встигли наробити справ, проте це мало на що впливало. Вони виростуть, і людей чи бодай гномів з них не буде. Тож якщо різати, то різати вже усіх. Там розберуться. В ворогів уже летіли стріли, леви кинулись у ближній бій, та Бодомар не зважав на то все, й розмірено крокував уперед.

— Лякала срака їжака.

Зупинився він лише посеред проходу, єдиним рухом прийнявши бойову стійку. Так, ніби тренував цей рух сотні й тисячі разів. Одна нога вперед, інша на згибі назад, корпус боком до ворогів а меча тримаючи перпендикулярно й на рівні голови.

  Єльфійка з усіма побачила цілу купу ворогів у останньому закутку печери. Багато і розсереджених по усій площі. Аж очі розбігалися від того, що дівчина не знала з кого почати. Першими побігли леви й дівчина вирішала їх прикрити своєю стрільбою. Піднявши довгого лука, вона натягнула тятиву і впевнено пустила стрілу у купу гоблінів.

Речі і правда були їх з Сільдаром. Не далеко ж їх встигли потягти гобліни. Але чому кинули саме тут? У Ґвен не було часу на ці питання. Боги давали їй ще один шанс, і паладинка не планувала його змарнувати.

Перш за все вона за ремінь витягла з-під купи речей невеликий бурдюк, і зробила з нього кілька жадібних ковтків, перед тим як передати Сільдарові. Зараз проста вода була їй смачніша за найкращі південні вина, і лише втамувавши спрагу, Ґвен прийнялась розбирати і розкладати свої переплутані гоблінами обладунки. Робила вона то зосереджено і швидко, явно знаючи, в якому порядку і як їх зручніше одягать.

Десь в середині зваленої жужмом купи паладинка знайшла свої чоботи, обмотки та штані, і вдягла, намагаючись не думать, нащо гоблінам було їх відбирати. Тоді витягла свого рюкзака і дістала звідти свіжу сорочку. Надягати обладунки на ті закривавлені і заскорузлі лахміття в які перетворилась її камиза Ґвен не збиралась, тож просто відвернулась від решти шукачів пригод до сталактиту, до якого раніше притулила підсвіченого гоблінського щита, і зтягла рванину через голову, ненадовго показавши гру м'язів під світлою, вкритою майстерно виконаними татуюваннями шкірою.
Хтось і колись набив паладинці вогняні напіврозкриті крила на всю спину, і зараз кінчики татуюваних пір'їн пірнали кудись під пояс її шароварів. Ґвент того ніяк не відкоментувала, як і купи ссадин, ран з нерівними краями, і кількох пурпурних синців що також вкривали її шкіру. Вона навіть не знала, чи дивиться хтось на неї, та й не переймалась тим питанням.

Обладунки Ґвеннет надягала швидко, без зайвих рухів, явно зі знанням тої справи. А з допомогою Сільдара та Валрел справа пішла ще швидше, і зовсім скоро Ґвен Ланіган вже стояла серед печери у добре підігнаному темно-зеленому бриганті, вкритому золотавими і рожевими візерунками з квітів і трав. Обладунок сидів на ній, як влитий, і жінка явно вміла його носити, і добре доглядала. А ще - почувала себе в ньому куди впевненіше.

Паладинка застібала останні ремені, на яких зручно і звично кріпились кошелі та піхви, коли щось привернула її увагу. Побачивши знайомі золотаві і червоні відблиски, Ґвен кинула все і нахилилась, аби за товстий ланцюжок витягти з-під мотлоху те, що колись було її медальоном. Скалічена і спаплюжена прикласа лягла у долоню. Не просто прикласа, подарунок батька, і символ її бога. Чим він завадив болотним ординцям? Звідки вони взагалі знали, що це? Просто нівечили все, що несло в собі красу?

- Які ж паскуди, - крізь зуби промовила паладинка, притискаючи розламану прикласу до грудей.
Вона стояла закривши очі, і намагалась зтримати сьози, але не могла, і вони гарячими доріжками текли по брудних щоках. Рожеві, золотаві і червоні самоцвіти один за одним палаючими зірками скочувались з її долоні, разом з краплинами крові. Ґвен намагалась фізичним болем заглушити той, що вирував у неї в душі, та в неї не виходило.

- То що тепер робити? - глухо спитала вона сама себе, і відповіла словами з ранкової молитви, піднімаючи щит, і дістаючи меч з піхов, - Нести славу Світла, і перемагати темряву.

Від тепла, що розливалося від стиснувшої клинка долоні по тілу розливалось тепло і світло перед якими біль і втома відступали, а Левиний рик наче відізвався до її слів, і Ґвен різко розвернулася на нього. Вороги не змусили себе чекати, але зараз паладинка була тому лише рада.

Вогняний шар. Тут потрібен вогняний шар. Келагару стало сумно від того що поряд немає жодного чарівника, який б и знищів все це одним єдиним заклинанням. А ті, хто мали б необачність вижити - бігали б як смолоскипи і потроху вмирали. Хаос! А Хаос це добре. Келагар не мав змоги творити подібну магію, але спробвати створити хаос - міг. Келагар мав достатньо часу аби розрахувати якими заклинаннями куди дістане і яку зону може вкрити. Але був величезний подразник будь-яких планів та ідей – союзники. Він не міог знати зо вони придумають і як реалізують. І точно неможливо вгадати до чого це призведе. Тож... Якщо хаос, то їм треба насолоджуватись. Келагар сподівався що хоч деякі гобліни знають загальну. А якщо і ні, то поява темного єльфа і магічних вогнів як мінімум здивує їх. Але вогні можуть і зачекати коли є дійсно важлива ціль – ватажок цього бескорисного натовпу. Ну, безкорисного до тих пір поки хтось більш розумний не зможе скерувати його в правильному напрямку.
– Ті, на кого вкаже полум'я Королеви Павуків – мають бути знищені! Здібні слуги –будуть нагороджені! Ти хочеш бути тим кого нагородять?
Келагар звернувся до ватажка і відступив у темряву, аби не вихопити стрілу чи болт від якось переляканого клопа, якому надто пощастить і він влучить в темного ельфа

  Звірі нарешті дібрались до здобичі. І її було багато! Зелена шмакля там, зелене опудало отам, всі такі дрібні, смачні на смак. Насправді огидні, але теє левам треба було ще дізнатись. Вони стрімко накинулись на найближчих гоблінців, намагаючись їх повалити та повідривати голови!

  У Сібо могла б виникти думка, як в такій близькості до них десяток хвилин ні шпана гоблінська, ні його група не могли один одного встрітити. Але коли він нарешті побачив своїх двох кішечок (і мова не про Валрел та Ґвенн), то вони вже готувались до атаки. Їх рев протрубив тривогу для обох компаній і бій розпочався.
  Першою думкою, що виникла у друїда, став план Келагара. Мабуть, це відбулось через те, що сам дроу був одразу за йог олевами, аб оможе Сібо намагався від початку дотримуватись тої ідеї ельфів, що вони вигадали на вході у печеру. Тим не менш, Сібо вирішив повторити свою ілюзію громовитого голосу, повісивши цей "динамік" прямо над сходами:
— Sklonites', mladjie, pred drou, poslanikom moim, inache jdet vas smert'! — почало знову віщати радіо, щоб дати його союзникам декілька секунд часу на влучну атаку.

Не встиг початись бій, як Тарас вже отримав добрячого прочухана. Ач навіть і не помітив, звідки саме. Єдине, що побачив - це сліди на піску, які вели трохи осторонь. Тарас вирішив діяти. Так, це було необачно, але він не хотів чекати, щоб отримати в спину ще раз. Він зістрибнув з кентавра і кинувся напереріз слідам, готуючи в руках найбільш смертоносну магію, яку тільки знав.

— Морте.

Від втручання богині кентавра оживше дерево зупинилось у ступорі. Воно мало наказ - знищити ворогів. В цьому була вся його суть та призначення. Але тепер ворогів не стало, й зконфужений монстр не розумів що тепер йому робити. Одночасно з цим коло водяного елементаля з'явився примарний спис, та пройшовши крізь рідину вибив з нього невеликий потік, що одразу ввібрався в сухий пісок.

Синій драконолюд призвав вже звичну вогняну кулю, й повітря навколо неї почало помітно вклонятися, і звідти почувся невдоволений дівочий ойк. Вітерок подув в сторону кентавра, й по обох жрецях вдарило ніби списом. Повітря під високим тиском різало ніби залізо, і якщо бригантина Барілко витримала удар, то Тарасові не допомогла навіть магія. Тепер і авантюристи пролили свою першу кров.

І друга не забарилася. Громовий елементаль вийшов з темряви, та знову з тріском розчинившись у повіті матеріалізувався небезпечно близько до Сета і Варгуза. З вибором цілі у нього проблем не виникло, й блискавка, вирвавшись з його тіла, направилась точнісінько в обладунки напіворка. Ніби вони її притягували до себе. Гладіатора трішки труснуло. І взбодрило.

Вогняний голем обрав собі іншу ціль, й запустив частинку своєї плоті у сторону гномки, в результаті чого скелі за її спиною з'явився ще один випалений слід.

Ну, пора бігти і щось робити. Спочатку Сет думав вивільнити неконтрольовану магію, але щось відчув і зупинився. Очі не бачили того що він відчував, тому плани змінилися, піддаючись вітрам хаосу.
– Вітер! Там!
У дракононародженого не було часу на те, щоб звертатись так як звик, простіше було попрацювати ротом. Після чого він прочитав магічну формулу, що дозволила організувати хаотичну енергію і вивільнити її більше-менш контрольованим чином. вогняна сфера вибухнула майже задіваючи рослинне створіння, після чого трохи відкотилася від нього і знов полетіла, ніби тепер точно намагаючись спалити, але знову повітряний бар'єр вберіг свого зеленого друга від небезпеки.

  Варґуз, їх танк та нищівна сила, вже висунувся вперед. Головне дати Юзівзі простір для обстрілу, та тримати всіх у полі зору, щоб встигнути вчасно виручити. Барілко помчав з Тарасом на спині вперед. Він визначився з першою цілью і збирався стримати свою обіцянку. Коли вона вже була в межах видимості, він розвів руки в боки, відкриваючи на шиї символ своєї богині:
— Моя мати-богиня Майлікі, почуй це ім'я, елементале! — божественна магія осяяла всіх перед кентавром та зачепила розум лише звірячий та рослинний.
— Я і мої друзі, — Бар вказав на Тараса та Варґуза, що були поруч, та на Юзівзі з ящіркою та Сетом, що були поза копитним, — не будуть злі до тебе! — синові лісового племені доводилось підбріхувати, оскільки вже гномка надала шкоди цьому елементалеві, але божественна магія вимагала одкровення і Бар корився йому, спрямовуючи мирні флюїди в бік рослинного духа-елементаля.
  Розвернувшись на сто вісімдесят градусів, кентавр стрибнув за огорожу, де вже чаївся Варґуз, готовий нападати на першого ворога, що підійде.
— До зброї, — скомандував Барілко, не скільки в наказному тоні, скільки як підтвердження початку бою. Звернувшись ще раз до своєї покровительки, жрець викликав примарного списа, що миттю атакував водяного елементаля.

Вороги наближалися, а відважний напів-орк знову уявив себе героєм. Дівчина не мала достатньо часу, щоб розводити суперечки на будь-яку тему. Одне вона знала - найменше їй хотілося втратити когось із цих майже незнайомих істот.

БАХ БАХ! - два промені зрізали простір, вирушивши в електричного елементалю, що рвонув уперед.

Дівчина побігла в бік обеліска, але тільки вона - глиняна ящірка, перебираючи лапками, бігла назустріч елементалю світла.

— О, Кишеня намалювався. Твої коти?
— Кошенята? — недочув Сібо, — так, мої духи фей. Вони ж вас не зачепили? — гном затурбувався, аби звірі дотримувались виконувати вірно команди, бо все ж це хижаки і чимало що.
  Поява Бодомара перемінила Сібо. По-перше, Босі нарешті позіхнув з полегшенням, що їх в їх групі всі живі. Але з полегшенням втекла і бойова мужність, що дозволила йому спілкуватись. Та й велика постать Бодомара нагадала, що він маленький й не знає нікого тут. Келагар з ним лише їхав разом у візку, але лишався тихим незнайомцем, щщо ховався від сонця. За ці дні безбородий Босі лише призвичаївся та потаваришував з Дальдарином та Яковом, який від початку його найбільше викликав огиду та настороження. А цих всіх людей-ельфів він бачить вперше. Йому треба команда, що подолає дракона, і ця група вже показала наявність сили. Але Сібо відчував, що він знову на початку і не на крок не просунувся до своєї мети.
  Сібо принишк, давши змогу Ґвенн представитись. Бодомар був теж весь в порізах та крові, але не виглядав як таким, що потребував друїдського лікування.

Паладин припав на одне коліно та міцно стиснув кулак, так, що аж жили затріщали. По венам розійшлася божественна сила. Піднявся вже цілим та відносно свіженьким, як тут перед ним вискочили леви. Не оцінивши нову компанію він вже зібрався провести профілактичний геноцид котячих, хоч ті й не проявляли поки що до нього прямої агресії. Все таки хижаки в печері гоблінів - це не найкраща історія для міркувань про їх приналежність. Однак завдяки вже знайомому писклявому голосу, що залунав десь з-за повороту, картинка склалася. Піднявши смолоскип та закинувши хобівський двуруч на плече здоровань обережно пройшов повз рискаючих левів у бік ельфів. Час читати нотатки.

— Валрел, чи як тебе там? Я людина понятлива, але такі коники під час бою недопустимі. Твій чумазий рятівник постраждав саме через них. — Все ж темноельф в цій битві вже не ховався по кущах, а сміливо бився поряд з ним, то ж Хмурий не був проти трохи підіграти вухатому. Най вважає що напрацював. Далі він звернувся вже до малого друїда, імітуючи фальшиве здивування: — О, Кишеня намалювався. Твої коти?

І лише після цього погляд впав на незнайомців. Нажаль Гендріха серед них не було. Скинувши меча з плеча та встромивши лезом в землю воїн кивнув на новеньких, не зрозуміло питаючи чи їх самих, чи того хто їх привів:

— Хто такі?

Хавьеру были чужды колебания и нерешительность невинности, а потому огромные глаза на загорелом лице юнги, в которых ясно читался протест, вызывали внутреннее отторжение, раздражали. Потому что глубоко в душе испанец знал, что потерянного уже никогда не вернуть... Впрочем, мир взрослых мужей, завоевателей и победителей, не терпел подобные придатки. Когда-то Хавьеру помог избавиться от балласта старший брат, ввергнув его в новый мир, теперь настала очередь Мендеса помочь юному шведу. Если уж им будет суждено ходить по морям под одним парусом, капитан хотел, чтобы его спину прикрывала надежная рука.

В воздухе разливался запах крови, глухие булькающие хрипы заполняли залу, пока капитан Мендес взирал с высоты своего роста на Олле. Испанец подтолкнул юнгу к всё еще храпящему "камзолу", и подступил к юнцу сзади, так что между их телами оставалась лишь пара дюймов. Олле мог спиной отчетливо ощущать близость чужого тела, разгоряченного боем. Гарпуны были скинуты в сторону, чтобы ничто не помешало действу.

Капитан вложил свой клинок в ладонь мальчишке и сжал его пальцы на рукояти своими. Юнга должен был почувствовать как острая сталь проникает в податливую плоть, как кровь обагряет кожу убийцы. Должен был взглянуть в широко распахнутые глаза поверженного, в которых в последний миг отразится лик смерти.

— Удар в сердце, — послышался негромкий, но настойчивый голос капитана над ухом юнги, — быстрый и точный, чтобы не мучился. Нужно бить сильно, чтобы добраться до цели.

Жесткие мазолистые пальцы бывшего испанского офицера сжали ладонь юнца, поднимая обе руки разом для одного верного удара.

— И не смей закрывать глаза...

Кинжал, сжимаемый двумя ладонями сразу, устремился к цели...

Дроу вірив що його реакції буде достатньо аби ухилитися від стрибка наземного звіра, тож на лева не нападав, хоч і приготувався стромити йому в ніс щось гостре, коли той стрибне. Але той щось не стрибнув і пішов далі. Ну, Келагар був і не проти, хай з цим розбираються інші. А потім з'явився гном, про якого дроу вже встиг забути.
– Це твоє? – він вказав в сторону, куди пішла велика кішка.
А в наступну мить затарахтіла Валрел і почала робити одночасно і гірше і... легше? Рана, яка спочатку сприймалася як щось критичне, виявилася хоч і небезпечною, але все ж не такою страшною як могла б бути. Хоча спритник волів би щоб його не трясли. Але в той же час було дивно-приємно що вона намагається щось зробити, і це щось – це допомогти.
– Ага, зробиш... Обов'язково. Тільки потім. А зараз не панікуй, бо вмирати я не збираюсь. Принаймні до того як ти будеш щось робити.
Тепер, зробивши кілька подихів, Келагар відчував себе приблизно непогано. Хоча було б непогано опинитися в купальнях під вмілими руками добре навченого массажу раба. Або ж хоча б просто в комфорті. Але це не скоро.

  Від довгої музичної партії, у дівчини перехопило дихання. Вона приспала майже усіх ворогів, та майже, це не той результат який вона очікувала. Кляте громидло похитувалось від чарів, але втрималося на ногах. Після чого слистнувся у бою з паладином. Останній наніс майже смертельний удар, та це було ще одне майже, від стійкого ворога. А Бодомар, мабуть, не побачив цього у темряві та отримав удару у відповідь. Але після цього, здається чари таки побороли розум гобліноїда і замахнувшись він відрубився, впавши прямо на свою зброю, від якої зламав шию.
  Досі, глибоко хапаючи повітря, єльфійка огляділась і не побачивши більше стоячих на ногах ворогів кинулась вслід за втікаючим Калегаром, знайшовши його одразу за поворотом печери, прихиленого до стіни. В нього досі була та кошмарна рана (начеб-то вона могла просто зникнути), через що дівчина переживала. У її казках не було таких жорстоких бійок, а якщо були такі поранення, то смертельними. Тому вона одразу прилинула тремтячими руками до дроу, та заговорила.
— Ти як? Тільки не вмирай, чуєш мене? Зроблю що хочеш, тільки не вмирай, чуєш мене? - Перехвильований голос тремтів, як і її руки, якими вона торкалась тіла біля рани та піднімала його лице, щоб перевірити погляд. Насправді вона в медицині розбиралась не дуже, тому нічого і не перевіряла, а просто не думаючи робила і казала так, як це робили у книжках.

Факел впав на землю, а хобгоблінський меч зручно розмістився в обох долонях. Ця карусель з встаньками дратувала не тільки ельфійку, але й Бодомара. Зазвичай кажуть що паладинам не личить бити лежачих, тим паче сплячих, але хоарівці вільні від таких забобонів. Немає брудних методів, є ефективні і ті, що най залишать собі позери. Найкраща профілактика від злочинності - то саме смерть злочинців, а ці пацієнти були хворі. Тож послідкували два швидкі удари. Без сумнівів, без коливань, без жалю.

— Більше не розбудить.

Далі настала черга ворожого громили. Прицільний замах, і як Келегар не подужав відбити атаку багбіра, так і багбір не втримав удар паладина. Око за око. А краще два. Бо зась.

Лейтенант Райлі вступає у гру.

Саме так годилося б почати цю історію, якби її опублікували в одному з тих "півреалових" романах у м`якій обкладинці, де нуарні детективи, курячи цигарки і потягуючи віскі, розслідуюсь вбивства, ганяються за маніяками по нічному місту і взагалі поводять себе як ідіоти.

В реальності робота полісмена (чи то пак полісвумен) - це на 90% перебирання папірців у пошуках аналогічних справ, витягів, протоколів, заповнення бланків і написання рапортів. Зате оті 10%, що лишаються... О, це дійсно може бути щось цікаве. Скажімо, подвійне вбивство в готелі "Рояль", на розслідування якого вже направили копа з 41-го відділку. І цей самий коп, здається, щось там налажав.

Того копа звали Ейс Массаро. Весь відділок Райлі про нього чув.

ПОЛІЦЕЙСЬКА ХВИЛЯ: "Дискойоб" Массаро, так його називають. Наче і непоганий хлоп, але дуже вже повернутий на диско. І на спідах, здається. І ще його мотокарета... звідки у нього на неї гроші? От у тебе мотокарети нема. І ніколи не буде. Хіба що ти виграєш мільйон реалів у лотерею.

І ось зараз на годиннику 12:05, а лейтенант Райлі стоїть біля стійки реєстрації готелю "Рояль".
- Їдь у "Рояль" і поможи Дискойобу, - таке завдання отримала детектив. Заодно - невелику папку із деталями справи, рапортом коронера і запискою від когось із 41-го: "Вдалого розслідування". Чомусь Райлі здавалось, що ця записка над нею іронізує.

Дівчина за стійкою, Валері, судячи з бейджа, була дуже ввічлива, хоча і явно роздратована таким напливом поліцейських, розказала свою версію того, що відбулось. Заодно Джанет дізналась, що Массаро тут був, отримав повідомлення від "його йобаного начальства" (цього разу адміністратор повторила цю фразу із явним задоволенням) і кудись змився. Попередньо опитавши Валері щодо її білизни.

ПОЛІЦЕЙСЬКА ХВИЛЯ: Типовий коп, якого давно не трахали. Хіба що начальство. Але від сексу з начальством лише голова болить, а задоволення жодного.

У холі окрім лейтенанта Райлі і Валері був здоровило-охоронець біля входу і поки поліцейська розмовляла із дівчиною, пару разів туди-сюди пробігали заклопотані і непогано вбрані люди.

ВІЗУАЛЬНИЙ АНАЛІЗ: Комерсанти. Недешеві костюми (але і не писк моди), портфелі із чогось, що комусь підсліпуватому може здатись натуральною шкірою, вічний поспіх і натягнута посмішка.
ЛОГІКА: Цей готель непогано оздоблений. Навіть зовні. Явно не найдешевший. І абсолютно точно популярний серед бізнесменів і в цілому людей з грошима. Один із трупів - якраз комерсант, причому місцевий. Ховався тут із коханкою від жінки. Або провертав мутні справи.
ЕНЦИКЛОПЕДІЯ: Колеги, дозволю собі доповнити: "Рояль" побудували років сімдесят тому, він знав кращі часи. Хоча й досі - один із дійсно хороших готелів міста. Колись тут зупинявся навіть Його Величність Фріссель І.
ЛОГІКА: Припускаю, десь тут буде табличка з цією інформацією.

Не встигла Валері закінчити свою оповідь про детективні здібності і цілком логічні запитання лейтенанта Массаро, як він сам з`явився у дверях. Райлі помітила, що охоронець йому підморгнув, а от обличчя Валері перетворилось на маску: натягнута посмішка і незмигний погляд красивих очей. Наче змія, яка не може втікати, але й напасти не готова.

- Ваш колега, - кивнула дівчина, - Здається, навіть тверезий, - останню фразу вона сказала ледь чутно.

  Поки перевтілений із ведмедя гном збирався по цій гірці, він вже придумав план, як допомогти Хмурому. Він був певен, що решта ельфів також десь поруч і борються із зеленкуватим ворогом. План Келагара накрився. Хоч Валрел та Сібо власними силами спробували якось посприяти тій ідеї, але вийшло щось зовсім не так. Сібо переживав, що може це його помилка, він щось невірно зрозумів і не так зробив. Все ж він з цими паразитами лісу був знайомий і розумівся на їх звичаях, та навіть знав мову. Він знав, що як їм показать силу, то гобліни могли би і послухать. Варги от склонились перед ними, але їх магією якось обернули назад проти їх групи. Але особливо роздумувать, що пішло не так було ніколи. А от, як діяти далі і бути корисним, бо все ж Сібо як прислужник Баервана вбачав свою місію в тому, щоб бути корисним для тих, хто потребує того, – тут вже гном вирішив! Важке заклинання, що він опанував не так давно у своїх мандрах вже висіло у нього на думці. Коли вже воно мало б з його язика зісковзнути та втілити новий задум, як він почув звуки битви не з того боку, з якого очікував.
  Насправді довга печера справа, що мала вести до містка, не відлунювала звуки бою вза-га-лі. Сібо міг би злякатись за товаришів. Може вже щось страшне сталось з паладином та рештою? Невже їх вбили? Але холодним душем, прямо як та хвиля, що пройшлась по печері і омила й самого друїда, по Сібові пройшла здогадка. Вони ж прийшли сюди з певною метою, а саме врятувати їх наймитів. Він сумнівався, що Бодомар міг за цей короткий час, поки Босі по камінцям дряпав угору, вже пробігти цю довгу печеру справа і перевести битву до лівої від Сібо халупи. А отже це може бути той самий Ґандріх зі своїм товаришем.
  Гном виліз нарешті із свого проходу і порадів, що магія схову дає йому можливість обдумати дії, не боячись за раптовий напад на нього. Але поруч і так нікого не було. Він заглянув в лігво по ліву руку і побачив по той бік кімнати ведмежатника, що бився з двома. Було важко розглядіти його супротивників, бо підйом кудись вверх якраз приховував їх частково каменями. Але певність була в тому, що один з них був чоловік, при тому людина. І як казав Яків йому в дорозі, та й потім по мертвих конях згадувалось, що у Ґандріха був супутник чоловік-лицар. Не бажаючи втрачати дорогоцінні секунди та махнувши своїм списо-посохом, встромивши його у підлогу, Сібо почав чаклувати свою друїдську магію:
— Духи лісу, даною силою мені самим Баерваном, прошу вашою помічі, прийдіть до мене! — спис вказав на два місця. Одним рухом він спрямував списа на сходи зліва, саме біля осіб, що вели бій. Перехопивши двома руками спис другим його кінцем він вказав у протилежний бік, — у праву печеру, якраз на повороті направо, що мав би вести до мосту. В обох вказаних друїдом місцях духи почали набувати звірячої форми хижаків. Два леви постали, два короля звірів були викликаними Сібом для захисту його нових друзів.
  Вже не було сенсу ховатися для гнома, тому він віддав команду своїм феям:
— Вбивайте гобліноїдів, не зачіпайте людей, ельфів та двергів! – дав владно та гучно команду Сібо, що йому не було притаманно, — а потім вертайтесь до мене.
  Звірі почали діяти, а сам гном направив друїдську енергію зцілення на того, на кого думав, що то Ґандріх.

Перший день підходив до завершення. Вони впорались. Вони втримались. Вони, врешті решт, вижили, й тепер заслужили на свій відпочинок. Краплі дощу, що тарабанили по крівлі, діяли заспокійливо, и згодом сон опанував кожного й кожну. Хтось бачив привидів минулого, хтось -марення нездійсненного, а для когось сновидіння так і не явилися. Прокинулись всі одночасно, ніби якась потойбічна сила вирвала їх з лап морфея всіх разом. Вихід зі склепу був вже замурованим, проте сходи кудись вниз все ще манили символом спіралі. Настав час рухатись далі.

Печери, вузькі коридори й широкі розщелини змінювались один за одним, поворот йшов поворотом. Кілька разів траплялись сходи, що вели то вверх, то вгору, проте нічого принципового не змінювалось. Час ніби застиг, й ніхто вже не міг сказати напевно скільки вони йшли, годину, дві чи цілу дюжину. Правда, один раз все-таки зупинились на короткий привал, що могло служити хоть якимось орієнтиром. Тому, коли група нарешті вийшла на широкий простір, це стало доволі несподівано. Сонце стояло в зеніті посеред блакитного нема. Ані хмаринки, ані пташки, лише гола безмежна блакить. Повітря стало суке й жарке. Коли очі звикли до цього сяйва то змогли оцінити нову обстановку. Пустеля, чи принаймні маленький її клаптик оточений високими скелями. То тут, то там серед пісків знаходились руїни - ніби залишки древньої цивілізації. А на тому кінці печери авантюристів вже чекали.

Першою з під піску, оросивши ним все довкола ніби вибухом, вирвалася жива скеля. Людиноподібна кам'яна брила, заввишки десь з два з половиною метри й низько посаженою головою.


Поряд з нею піднявся зелений паросток, який дуже швидко почав формуватися в жахливу деревоподібну істоту з кори й листя. Рухалась істота помітно повільно, проте надто довгі пазурі на руках виглядали вкрай небезпечно.


Трохи позаду спалахнуло Полум'я, й метаморфувало в палаючий образ. Повітря навколо цього елементаля помітно мерегтіло від високої температури, й навіть само по собі несло загрозу.


З іншого боку бурхливим вихром сформувався його антипод. Свідома вода переливалася з себе в себе, легко змінюючи свою форму, а на кінчиках її пальців виблискувала крига.


Далі, у сторінці, з характерним хлопком одномиттєво виникла ще одна дивна почвара. З тріском по її тілу бігали маленькі блискавки, вирували всередині та виривалися назовні поодинокими іскрами. В цілому й саму цю істоту не можна було описати іншим слово, я Блискавка.


Лівіше від усіх з'явилося ще одне маленьке сонце. Принаймні очам доводилося зіжмуритись щоб дивитись на нього. З жіночим тілом, довгим яскравим волоссям та такими ж сяючими полосами на шкірі та особливою концентрацією в долонях.


Там де є світло, приходить й Темрява. Потворний монстр піднявся з під землі й прийнявши людиноподібну форму не зупинився на цьому, й продовжив димоподібним туманом розростатися в усі сторони. Магічна темрява поглинала все все навколо, ховаючи в собі як ворога, так і все, що його оточувало.


Останньою була Вітерок. Лише на мить прийнявши форму молодої дівчини вона зі смішком розчинилася в повітрі, й лише невеличка гра піщинок могла зараз підказати де саме вона знаходиться.


Так починалася нова битва, й доки решта групи лише усвідомлювала те що відбувалося, найбільш расторопною виявилася гномка.

- В очі, мені дивись, čeazap! - рискнула Ґвен, і вліпила ведмежатнику ще один удар під щит. І добряче так попала, мабуть рука паладинки починала звикати до незручної зброї.
Дівчина зло всміхнулась. Вона сама була вправною зі щитами, і тепер бачила в чому тварюка робить помилки, намагаючись оборонятись.
Та й оборонятись від двох супротивників було важко навіть ведмедатнику. Випади Сільдара, хоч і не досягали мети, та все ж відволікали волохату потвору.
- Тримай! - ще один удар Ґвеннет досяг мети, - Здихай вже!

  З їх невеличкої кімнати відпочинку лунали заклинання, коли два жреці співпрацювали над залізяками ржавими, що їх приніс гладіатор. Ремонт достатнє відомо заклинання, яке без особливих зусиль, дало змогу дуергару з кентавром перетворити мотлох у зброю – і вже гладіатор сидить задоволений з рапірою та бойовим молотом у руках! Тарас же взяв таки той жезл, який як вже стало тут в моді, виявився не без проблем. Але синій син гір сказав, що впорається з ним і ще швидше вбиватиме ворогів. Барілко вирішив повірити йому, раз вже вони домовились, що він побуде вершником в цій пригоді. Бар казав своєму колезі, що він надає йому велику честь, але кентаври не люблять, коли до них ставляться, як до транспортного засобу.
  Вони продовжили бесіду їх тактики і прийшли до висновку, що в такому наборі особистих навичок, вони напрочуд правильно зорієнутвались самостійно. Головною їх помилкою було те, що вони не знали, що буде робити інший в їх групі і взаємодії майже не було, окрім жреців. Навала скелетної орди їх розколола, але авангард так само на себе забрав Варґуз. Відомий гладіатор зміг на себе стягнути більшу частину скелетів. Хоч ця допомога йшла з досвіду індивідуального, і мала більш випадковий характер, але це дозволило решті стримувати меншу кількість ворогів. Та й напів-орк зайняв собі зручну "аренівську" позицію, що дозволило йому самому пережити нескінченну кількість білої нечисті. Барілко спробував зосередитись на тому, що вмів. Як би не тягнув його юнацький егоїзм наслідувати силу і самостійність більш старшого товариша Варґуза, який одночасно і бісив кентавра і був для нього натхненням і прикладом мійного воїна, Бар все ж скористався своїй інтуіції, яка в таких моментах пробуджується жагою до життя. Все ж у племені Бар в центарльній позиції, він скеровує загін та підтримує його стрій. Так і тут він скооперувався з Тарасом, і намагався триматися і допомагати чародію та далекобійній гномці. Головний промах, на думку білозадого, був в тому, що з вершником він не вмів у парі битися, через що синій дверг вилетів з сідла. Але ж не дарма у них два жреця у групі! Що стосується Сета та Ю, то перший отримав від Бара бойове ім'я Грім, бо крив фланги, а Юзівзі якраз зайняла найдальшу позицію, що вже є її перевагою. Тепер лишилось навчитись цій групі незнайомців в наступній битві скористуватись цим бойовим надбанням та навчитись кооперуватись.
  Зробивши висновки, під час відпочинку Бар вирішив згадати заклинання, що допоможуть зміцнити їх обговорену тактику. Він пару раз повправлявся магією, щоб у бою не довелось витрачати цінні секунди, і вони могли врятувати комусь життя. Зілля лікування що лежало біля жезлу, він дав гномці, оскільки вона має пркривати тил та обирати собі вигідну позицію дял бою, що може унеможливлювати швидку реакцію дял допомоги від команди жреців. А от невідоме зілля дали Варґузу, бо мабуть йому в принципі байдуже що споживати, він звик до всього.

Дракононароджений намагався взяти від відпочинку все – надто виснажуючим виявилась боротьба і спроби контролювати дику природу магії. Один день чи два без їжі він протримається. а зі знахідок йому наче нічого і не потрібно було. Навіть нібито магічні предмети мало цікавили – йому вистачило ігор із зором. Він був готовий використати сувій вже, але поки що беріг. бій закінчився, тож ситуація не критична. А ще сподівався що якщо подібні предмети і будуть, то їх вплив буде такий, що дозволить саме йому без шкоди для команди використати його. А поки... Поменше рухатись ,поменше витрачати енергію або провокувати її викиди. Так безпечніше для всіх.

Почалась післябойова рутина. Тарас поремонтував магією кілька заіржавілих залізяк, а потім взявся за жезл, бо валявся поруч. Магія показала сіру ауру - і це не дало жодної інформації про те, яким він є. Чи бойовий, чи цілющий? Чи може ним просто зручно спину чухати? Хто його зна.

Коли усі вкладалися відпочивати чи займалися якимись своїми справами, жрець приділив увагу експериментам з жезлом. Але щойно Тарас торкнувся жезла як той ніби сам вскочив у руку, а пальці мимоволі сціпились. Стало боляче, руку звело судоргою, і частина магічної сили потекла від дварфа в артефакт. Ще мить - і пальці розжалися, жезл упав на підлогу. Проте це вже нічого не міняло.

Спочатку спробував застосувати його магію на собі, потім вийшов і спробував стрельнути десь на інший край кладовища. А потім навіть підійшов до мертвого скелета і навів навершя на нього. Хоч якось він має спрацювати, чи не так? І він працював. Магія неначе виходила з-під контролю, ставала сильніша. Але й сил не неї більше йшло. Наче враз магічна сила Тараса виросла, але її кількість - ні. А може й навіть зменшилася. Ось так жрець себе почував.

А потім - спати. Зараз точно треба було відновити сили. Бо попереду ще дев'ять днів. Десять? Ні, дев'ять.

- Так, звісно, бери, - Ґвенн простягнула накінечник списа Сільдарові, - з ножами ти завжди бів вправніший, а це ж майже ніж.
Жінка вимучено посміхнулась, і знов подивилась на свою поробку.
- Не виходить, - зітхнула вона, - та й, мабуть, і не спрацює. Я не настільки добре кидаю всяку хрінь. Треба кращий план.
Ґвенн задумалась, перебираючи пальцями мотузку і вивільняючи камінь. Між її брів на мить пролягла глибока зморшка. З мотузки, уламка списа та камінюки Ґвен почала майструвати щось на кшалт булави, а чи й ранкової зірки. Паладинка ще не знала, що з того вийде, але їй теж була треба якась зброя.

- Заради Латандера, ніколи не думала що буду прив'язувати камінь на палицю, наче якийсь гоблін. - зітхнула вона, - Допоможи будь ласка знов. Це вже мабуть остаточно.

- І... Здається, знаю, що ми можемо зробити, - врешті решт паладинка на щось рішилась, - сховаєшся за отим сталактітом, - Ґвен кивнула на ту кам'яну колону, поруч з котрою зовсім нещодавно сама потерпала від ведмежатників. Я виманю того здорованя сюди, наверх, і спробую прив'язати до місця. На це в мене ще має вистачити сил, та не знаю скільки то його протримає, може й взагалі не втримати... Коли лози його прив'яжуть - маємо зайти з двох сторін та бити покидька, поки не вирвався. Навіть як вирветься, захищатись одразу від двох, йому буде важко, до когось спиною та й повернеться. Підходить? Тоді... Скажи мені як буде гоблінською "свинойоб"? І не кажи татові, що я такі слова знаю.

Ґвен нервово фиркнула, стримуючи сміх. В неї знов був план, і він знов був до чортів ризикованим для них обох. Та все ж кращим, ніж сидіти на місці і чекати гоблінського милосердя.
Дочекавшись поки Сільдар буде майже на місці, Ґвен і сама рушила виконувати свій план.

- Агов, ти, Čeatsap! - вже не ховаюсь, Ґвеннет вийшла на як їй здавалось зручне місце біля сходів і окликнула Ведмежатника на підземному наріччі, вставивши гоблінською лише нове вивчене слово, - Загубив когось, Čeatsap? То піднімайся сюди, шо ти там ото дрочиш? І хтось з нас когось видере.

Зробивши зухвалий жест, паладинка всмыхнулась. Жереб було кинуто, і слова, такі ж древні як самі ельфи, чи клятви друїдів, як її власні клятви були готові зірватись до з її вуст колисковою "Баю-баю-баю, до Землі приймаю, баю-баю-баю міцно вас тримаю, баю-баю вам від Чорнобаю".

  Мокре волосся все одно налипало на лице та заважало бачити те, на що вона змахувала скимитаром. Та коли вона знов замахнулась на гобліноїда, із за неї вже вистрибнув дроу та прикінчив того. Дівчина розслабилась і опустила зброю, щоб знов прибрати довге волосся. Як раз у той момент, коли вибігли інші гобліноїди та натягли по команді луки.
  Обидві стріли поцілили по єльфійці, завдаючи шкоди. Вона скрикнула від болю та злісно подивилася на ворогів, не розбираючи що казала. В таких ситуаціях кожен переходить на рідну мову та підбирає для цього, не самі культурні вирази.
— Аааай! Fils de pute, досить псувати мій одяг! - Хвилинка злості, та потім Валрєл глибоко вдихнула та заспокоїлась, як її вчили дворянські манери. Вона холоднокровно дістала вільною рукою флейту, та знов заграла колискову мелодію.

Чекати поки здоровань вилізе вперед часу не було – чим довше живуть вороги, тим більше вони атакують і збільшують шанси того, що вже не буде сенсу пропускати когось вперед. От і Валрел... Зупинилась на верхній частині сходинок – там, де особливість місцевості не закриває її аж ніяк. Але ж то її проблеми? Принаймні поки в неї є сили стояти, світити і відволікати увагу на себе.
Вибравши момент, Келагар проскочив повз дівчину, Заходячи за ліве плече ворога, і намагаючись розрізати артерії на шиї. З урахуванням того що у другій руці у дроу був арбалет, то на випадок промаху, він все ще міг пробити скроню хобгобліна арбалетним болтом, тож бідоласі не було сенсу щось робити – залишалося спокійно померти. Ну може ще весело поперебирати ніжками, ніби намагаючись втекти від смерті. Але то лише для того щоб розважити оточуючих.
Штовхнувши помираючого в сторону, Келагар поспішив стати менш видимо та прибавливою ціллю, тож випустивши снаряд за арбалета кудись у "натовп", він стрибнув за камінь і почав його обережно обходити, аби коли вороги будуть зв'язані боєм, прикінчити одного з них, і при цьому не наразити себе на небезпеку. Ну, як що взагалі можливо говорити про безпечність, коли поруч розмахують загостреними металевими предметами.

Темрява. Клята темрява покрила все навколо. Проте битва й у ній залишалася битвою. Бодомар довірився відчуттям й наніс . Лезо пішло широкою дугою, і наче когось зачепив. І одразу ж наступна атака, але цього разу розсікає лише повітря, й не знаходячи цілі меч вискальзує з рук кудись у пошуках кращої долі. Це не діло, це тотальна зрада. Йому конче потрібне кляте світло.

— Відступаєм! — Скомандував паладин своєму соратнику. Без меча і зору паладин йому не помічник, тож це було найкращим рішення. Хоча як той взагалі опинився поряд і чому він взагалі сраний гоблін - такі питання зараз не стояли. Побратим - і все тут. Який є.

Хмурий оглянувся. Десь попереду промайнуло сяйво, однак майже одразу сховалося за рогом разом з ельфійкою, і лише тонесенькі промінчики досягали потоку вологої поверхні. Туди Бодомару й було потрібно.

  Лісовий гном аж ніскілечки не очікував, що його процес вбивства врятує його самого від стихії. Адже він був добрим і не любив насильство, окрім випадків, коли справедливість або захист лісу вимагав теє. Саме в той момент, коли його терновий батіг рванув до себе тіло ведмежатника, хлинув сильний потік води, і це створило потрібну для Сібо противагу в силі, що дозволило утриматись на ногах. Втримавшись від першого удару печерної води, далі вже він, вміло керуючи списом для опору, чкурнув у розщелину печери.
  Небагато встиг помітити безбородий гном за цей короткий момент. Але кроваву різанину старого вояка на містку він побачити устиг. Бо як же таке пропустити повз уваги, коли кров хлеще в усі боки! А тому Босі поспішив далі по печері шукати вихід до моста. Звідкилясь же ті вороги йшли!

  Дівчина вже майже піднялась по печері, як її увагу привернув звук розламаної дамби. І одразу, на неї понеслась сильнюща хвиля підземних вод. Валрел тільки і встигла, як опустити руки й промовити на єльфійскій. - Merde - Після чого її одразу накрило хвилею. Вона безнадійно намагалася прикрити своє лице руками, та потік був занадто сильним. Благо, вона йшла не посеред печери, а ближче до стіни. Тому під час потоку зуміла дотягнутись до якогось виступу або сталагміту, що і врятував її від унесення за течією.Коли потік послаб, єльфійка підняла мокру голову і відкинула убік прилиплі пасма волосся та провела долонею по лицю, прибираючі воду, та чорнила. На останнє, вона хоча б надіялась.
— Ну, усе падлюки. Бо помста моя буде холод-д-д-днішою, за цю воду. - Ледь не тріща зубами, промовила дівчина, діставши та вскинувши уперед свою шаблю. Та перебираючи чудовими черевиками через воду побігла у прохід, де побачивши за Калєгаром ворога, одразу накинулась на нього.

Зайшовши до малої "каплички" Тарас одразу підмітив що від каплички там лише очікування, й будівля зовсім непоходила на щось звичне, й весь попередній дозвіл говорив що щось з цим місцем неладне. Наприклад - все.

Вздовж стін там знаходились вже порозні кам'яні гроби зі здвинутими плитами, а по центру - грубий неотесаний камінь, в якому ніби в піхвах знаходився роскішний довгий меч. Однак що ще дивніше так те що із рукояті, по кровостоку й вниз маленькою стрічкою струїлася червона рідина. На вигляд вона схожа нагадувала кров, і перед каменем її назбиралося вже на маленьку калюжку.

Юзі поки не помічала, що трапилося з Барiлко. Вона була зайнята розлиттям зі свого бурдюка по отриманих від союзників флаконах жовтувату рідину, що димить. Щільно притерши кришки, Юзі забрала флакони в місце надійніше.
- Дякую, що не розбили. Кислота зайвої не буде. Ще б порошку натерти, але не з людських кісток... Ем... а що там було у ворогів?
Пропонувати оглянути могили та склепи практична гномка не стала. Жрець Келемвора таке точно не схвалить.

— Глядіть-но, що ці кістки з собою носили! — Бар покрутив на списі браслетом. Світло він "відключив", щоб не заважало роздивлятись знахідку. А потім без задньої думки взяв та й одягнув той брасет собі на праву руку. Барілко був ще молодий і після виснажливої битви та важкого заклинання йому в довбняшку людську не прийшла думка, що він зрештою знаходиться досі в печерах Смути, і цей браслет не винагорода, а чергова пастка!
  А якби Бар не розслаблявся і на хвильку задумався, то може не одягав би браслет, від якого за верству віяло жахіттям. А так шкіряне кільце без проблем налізло на руку, і поки кентавр любувався, як воно сидить, думаючи чи не прикрасити заднє копито цим браслетом, підступна прикраса з черепками почала впиватись в його руку. Відчувши неладне, Бар спробував піддіти пальцем браслет, щоб зняти його. Але ні! Палець не міг підлізти. Шкіряне кільце просто розчинилось у власній шкірі білокого копитного, ставши виглядати накштал татуюванню.
  Розчаровано похнюпавшись, син племені постукав списом по лобі, виказуючи цим невдоволення своїм рівнем інтелекту. Вирішивши бути обережнішим, він оперся об спис, та вичікуючи, віддав лідерську ініціативу решті групи.

— Ба, таки щось вмієш. — Інколи серед бійки варто підбадьорити соратника, навіть якщо він клятий дідько. Та й зробив той свою справу доволі спритно й, що головне, своєчасно. Тож Хмурому залишилось лишь відкинути від себе вже бездиханну тушку перевертня, й можна було рухатись далі.

Підстрибнувши він зачепився за край містка обома руками, благо вірний меч зараз був за спиною й не заважав. Ривком підтягнувшись здоровань заскочив на поверхню та на ходу вихоплюючи зброю рушив до купи скоромерців. Бити сплячого гобліна було Бодомарові не з руки, тому він просто віджбурнув тільце відписавши добрячого паладинського копняка: щоб не вовтузився під ногами. А там, знизу, хтось з ним та й розбереться. А далі було все як старий вояка вміє. Спершу широкий рубаний удар в переляканого багбіра, і ось вже його розпороте тіло падає вниз, а одразу за ним стрічкою осипаються й його нутрощі. Не втрачаючи інерції Бодомар робить оберт навколо своєї осі й трохи змінивши траєкторію меча скошує вже іншого ворога, відправляючи його вслід за рештою: вниз з містка. Залишився лише один, на вигляд - вожак цієї зграї. Якраз подобающий противник.

— Ну здоров був. Ти тут головний?

Келагар зашипів і використав слово, якому вчив нещодавно Валрел. Найменше чого йому хотілося, це бути покусаним якоюсь невідомою поганню. Без доступу доя священної магії нормальних жриць це може дуже погано скінчитися, що трохи не співпадало з планами дроу на життя. Але то буде потім. Зараз треба бити. Де одна рана, там буде і друга, а там де дірки в тілі, то може щось і здохне, яким би витривалим воно не було. Цього разу Келагар сховав арбалет і перехопив ятаган двома роками. Так само як і добре закріплений партнер не потребує попередніх пестощів, так і ця тварина може насолодитися різким і глибоким проникненням сталі в свою шию. Проштрикнувши м'яку тканину наскрізь, Келагар схопив вістря ятагану однією рукою і потягнув, створюючи тиск на незагострену частину клинка, намагаючись розрізати шию зсередини. Різати шию – справа доволі кривава, але насичений запах крові повертає до часів, коли все було добре. Якби дроу був котов, напевне він би мурчав від задоволення.
Проте шум звідкись згори змусив його поспішати, тож прибравши руку з клинка, Келагар побіг нагору, намагаючись в момент висмикування зброї з тіла жертви зробити поріз ще більше і тим самим вбити ворога. Бо тепер окрім цієї кусючюї потвори були зе ті, хто намагався втопити усіх, тож дроу сподівався завадити жити і їм.

  Гнів богині влучив в короля, власне як і за пару секунд до того влучив у одного із його підданих. Тим не менш, Барілко відчував, що вже слабне і його магія слідом гасне. Десь неподалік показав своє нове заклинання Тарас. І це виявилось кінцем боя — колега добив монарха, а з ним впали і рештки його армії. На втомленому обличі жреця племені вже не кочових кентаврів промйнула втомлена помилка. Ми змогли, ми подолали!
  На правах уявного лідера та жреця загону наступною думкою Бари було чимдуж бігти шукати Варґуза, який міг бути ледь живим та валятись серед купи кісток. Витерши рукою мокрого від втихлого дощу лоба та дякуючи своїй богині за її зброю, яка митью розвіялась, кентавр попрямував до залишків короля, як і решта частина групи, що ще стояла на ногах. Там вже їх чекав гладіатор напів-орк, що якраз вийшов з-за склепу.
Сподіваюсь, усі цілі?!
— Зараз я цим займусь, — відгукнувся Бар, який якраз допоміг спуститись із сідла Сетові. Він почав був розмахувати списом, на якому ще досі висів магічний ліхтар, тягнучи звідкілясь божественну енергію для ритуалу зцілення. Але зупинився та простягнув руку Варґузу:
— Ти сильний, — щиро сказав Барілко. На шляху до склепу він бачив безліч кістяків звідти, звідки напів-орк вийшов. На думку кентавра, той вбив десь біля половини. Барілко прийшов сюди довести племені та собі, що він гарний воїн. І був певен, що пережити ці печери Смуту зможуть лише сильні істоти. Відомий гладіатор був саме таким.
- Варгуз... Уф... Товариші, я боюся вас засмучувати, але мені здається, що ми зараз показали огидний результат. Якби ви не були чудовими бійцями - нас би зім'яли і зжерли.
  А з оцим жрець був повністью згоден. Поки напів-орк відтягнув на себе ту половину війська, він, Барілко, гарцював по кладовищу і там, і тут. За цей час він зробив певних висновків і щодо себе, і щодо його нових "товаришів". Їх досягнення в тому, що вони ще живі. Кентавр продовжив свій обряд лікування, це займало час. Дуже символічно, що заживлення ран та обговорення тактики проходило над рештками короля-ліча. Бар хмикнув, коли напів-орк спитав про витратники. Витратники?! Він так просто це називає, коли як зілля такого рівня коштує шалених грошів! Слабкі зілля зцілення недешеві, але їм плем'я, і якраз алхміки та травники серед жерців таке виготовляють. Тож ці зілля принаймні їм доступні. Але те, що врятували і підняло на ноги Тараса — таке вже було може у вождя лише! Дійсно, у гладіатора бої були дуже "дорогі" ,якщо він може так легко назвати такі речі "витратниками"!
— Почнемо спочатку? Мене звать Барілко і за фахом я жрець. Моя позиція у племені це підтримка загону магією, керуванням строєм та слідкуванням за ходом битви. Але для цього дня я загортовував себе як боєць ближнього бою, — Бар стукнув тупим кінцем списа об землю і з зі світла на накінечнику нарешті розсіялась хвилями божествено-цілюща енергія, що стала затягувати рани присутніх.

От хай потім скажуть, що східні заклинання не працюють. Акбар вжарив так, що від головного скелета залишились лише порохи. От тільки магічних сил ця пушка жерла багато і влучала не завжди, але зараз все пройшло як треба.

Але ж і побили їх добряче. То чудо, що всі залишилися живі. А вже коли дварф побачив напіворка, то взагалі здивувався - як, той ще може стояти на ногах?

— Згоден з Ю. Я звик працювати сам, але тут поодинці ми не виживемо. Тому треба триматися купи. А зараз я би полікував усіх поранених. Тільки то займає трохи часу.

Забавно смотреть, как ДМчане из любой фигни делают повод. Ну, не все, конечно, некоторые. И вот тут, как говорится, сон в руку, History porn недавно закинула картинку ровно про это:

Предлагаю свои варианты:

Коли в тебе нічого не болить, скоріш за все, ти помер. Керуючись цією мудрістю Ґвеннет Ланіган можна було вважати живішою від усіх живих. Боліло в неї все, що могло, і навіть те, що вона не знала, що може боліти, а ще шалено хотілося пити, навіть більше, ніж здохнуть. І, варто визнати, адже хвилини слабкості траплялись з куди більшими героями, ніж Ґвенн Ланіган, сдохнуть напівкровці теж хотілося.

- Вибач. - говорити було важко, навіть хрипким пошепком, і паладинка замовкла, намагаючись ковтнути сухий комок у горлі.

Поворохнувшись, вона зрозуміла, що її руки знов скручені мотузками за спиною, та й у ноги теж зв'язані, а ще що боліте може і більше. Стогін жінка ледь стримала, закусивши пересохлі губи. Та все ж, наскільки мотузки дозволяли, вона посунулась до Сільдара, і спробувала сісти так, щоб притиснутись до нього плечем. Сидіти так разом було тепліше, та і відчуття дружнього плеча і людського тепла поряд дарувало трохи розради.

- Як ти, Даре? - спитала Ґвенн трохи згодом і глянула друга. Відповідь була очевидна, - За що вони тебе так?
Жінка стисла в кулаки зв'язані руки і зчепила зуби. Те, що зробили з її та батьковим побратимом неймовірно її злило.

- Я мала привести тебе до тями до того як пробувать щось робити, - заговорила вона знову, дуже тихо та пошепки, - але... Але я побачила, що вони з тобою зробили, і вирішила, що не хочу щоб ти ризикував... От курва, - Ґвеннет ледь помітно всміхнулась кутиком губ, - я зробила те, що ненавиділа, коли ви робили з батьком - прийняла рішення за тебе. Вибач. Справді вибач.

Паладинка опустила очі долі і трохи сильніше притислась до плеча побратима.
- Думала, в разі чого, сама впораюсь з двома Ведмежатниками, інші побігли на якийсь галас, тож тут було лише двоє, - продовжила вона, - думала, дістану свій амулет, полікую нас обох, і будем щось рішать. Ну от... Вони зі мною і порішали. Тепер і зброю кудись перетягли, падли.

Жінка знов замовкла і зітхнула. Вони знов були там, звідки починали. Тільки все було гірше.
- Є й хороші новини, - прошепотіла вона всупереч своїм думкам, - ті курви десь поділи мій медальон, та я встигла дотягтись до щита, і там знак Латандера вони не зламали. Тепер я зможу тебе, або й нас з тобою трохи підлатать, але якщо обох - то молитва досить довга.

Він не йшов вперед, посилаючи замість себе вірних підданих, проте його знайшли, його дістали. Не встиг Кістяний Король отямитись від руйнівного обстрілу зі сторони гномки як в нього прилетіло знову. Спершу навколо спалахнуло магічне полум'я, а одразу після цього спалахнуло світло, й цвинтарного владику мало не розірвало з середини, після чого монарше тіло просто осипалося трухою. Король виявився звичайнісіньким скелетом, най і наділений кращими обладунками та владою над рештою.

Зелене світло, що перед цим мерехтіло мало не по всьому кладовищу, вмить згасло. Не минула ця доля ні нових скелетів, ні тих, що билися від самого початку. Вони просто попадали ніби ляльки. Як і подобає гарній нежиті. Несподівано впала двійка перед Варгузом, впала нова трійка перед залишками короля, впав і той скелет, що встиг пустити останню кров Тарасові.

Вітер вщух. Злива почала стрімко спадати, аж доки не перетворився у звичайнісіньку мряку. Плита зі спіраллю гучно здвинулася, відкриваючи прохід кудись далі. Стало, незвично тихо, а методичний стукіт дрібних капель лише доповнював цю картину. І на тому було все.

– Ну то покажи як треба. Бо знизу нагору не дуже видно було, – відповів дроу, втримуючись від того, що можливо їй варто ще раз полізти нагору, для більшого надихання і дістав гоблінський ятаган.
Якщо не бере тварюку звичайне залізо, то може візьме це? Келагар досі не був впевнений в тому що це предмет має якусь магію, але виходячи з досвіду користування чимось подібним - це було дуже схоже, тож коли Бодомар притяг кудлату потвору, Дроу зайнявся тим, що почав випробовувати нову зброю на більш небезпечній цілі, аніж гоблін.

Притягнувши до себе сферу, Сет був змушений зупинити її, аби вона не полетіла йому в обличчя, або ж не підпалила хвіст Барілко. Тепер, маючи змогу більш тонко керувати нею, Сет зробив напівколо між скелетами, і лише після того вдарив нею одного з них, відчуваючи що скоро магічна енергія скінчиться і полум'я згасне. Тож він сподівався лише на ще кілька секунд, змусити скелетів не бігти прямо на них.
При цьому дракононароджений намагався ногами відштовхнути того скелета що був близько, але зрештою йому це трохи набридло і він зробив те, що виходило і раніше: спробував встромити кинджал в голову скелета і відірвати її

Тарас розумів, що тут кожен сам за себе, але от як так можна? Кілька секунд тому дварф гайнув докупи на допомогу іншим, а вони зразу ж дременули вниз до потічка, залишивши його розбиратися з трьома переслідувачами.

Проте Тарас не боявся. Меч Келевмора вже шматував одного скелета, а на двох інших жрець в черговий раз викликав магію смерті, щоб упокоїти їх кістки.

— Порох.

Краєм ока Тарас побачив, як один зі скелетів осипається пилом, а потім кинувся навтьоки, бо воювати в ближньому бою зі стількома супротивниками він не вмів. Приб'ють та не побачать.

З'явився новий ворог. Тільки здавалося, що бій закінчено, як… Гномка примружилася від болю і побігла до кентавра, скидаючи гармату до плеча. Не зволікаючи вона розрядила її в ворогів, що оточили дворфа, обкатив їх міхуром кислоти і променем з пащі ящірки.

- Пробач, - сказала вона, хмурачись. Її не турбувало, що навряд чи хтось зверне на неї слова уваги.

  Зарано радувалась дівчина, після того, як скинула гобліна. Не вона одна виявилась така розумна, щоб зайняти позицію повище. Їй навіть зброї не дають дістати, вже кидаючи списи. Від якого вона загалом вклонилася просто відвернувши голову. Та це, було досить близько.
— Та як ви смієте так вести себе у моїй присутності, тварюки. - Дехто своїми трюками все ще намагався підтримувати ілюзію появи повелительки дроу. Тому Валрел вирішала, якщо грати, то відігравати до кінця. - Ти! - Вона надмінно вскинула руку і вказівним пальцем показала у напрямку того списокидця. - Твоя неймовірна повелителька в небезпеці, бо навколо тебе всі її вороги! - Насправді в її словах була магічна сила, змушуючи дійсно бачити повсюди одних ворогів. Та окрім нього, був ще один слуга, якого треба було пнути для дії.
  Дівчина зістрибнула з мосту, в останній момент схопившись за його край та повиснув з нього. Так, вона змогла безпечно потім відпустити й безпечно спуститися донизу, прямо на носочки чобітків та виконавши на послідок реверанс, доповнивши його ще волоссям викинутим рукою. А після, повернулася до дроу та попросила, досі не виходячи з ролі.
— Жалюгідний приспішник. Доки ти тут возишся, твоїй володарці потрібне прикриття. Закінчуй вже швиденько.

Тімора не може посміхатись вічно і везіння Ґвен почало закінчуватись. Необережний крок, гострі камінці попали під босі ноги жінки і вона, ні, не скрикнула, але спіткнулась, і штовхнула ще більший камінь. Цього вистачило щоб привернути увагу гоблінів, дарма що зайнятих приготуванням свого їдла і балачками.

Паладинка вже не ховаючись кинулася до їх з Сільдаром речей і схопила свій меч і щит саме вчасно. Як раз тоді, коли гобліни добігли до неї. Одна проти двох, боса і в рваній сорочці, півельфка навряд виглядала серйозною загрозою, якби не хижа посмішка з якою вона зустріла своїх ворогів, стаючи в бойову стійку.

- Ну що, курви, до герцю?! - рикнула білявка, повертаючись спиною до сталактіта.

Крок, випад, прикритись щитом. Босі ноги легко переступали по кам'яному крошеву, але тої болі Ґвен не помічала. А зі щитом, зі щитом вона, здавалося, народилась. Ще випад, удар, ще один, і підступний товчок вже щитом, перед тим как зробити крок назад, прикриваючись від другого гобліна сталактітом. Ґвен знала, що мусить справитись. Будь що мусить. Від цього залежало навіть не її власне життя, а ще як мінімум двоє.

  Підкравшись ще ближче до мосту, гном Босі побачив списа, що вилетів з-за рогу, а за ним саме вибіг гобліноїд, що явно не злякався ілюзії друїда. Щось шепнувши в списа, що слугував безбородому коротишу ще й за посоха, та коротким порухом вказав на зеленого вояку. Враз на того повіяв холодний вітер, що якраз вторило звуковій ілюзії.

– Де вороги? І наші?
Сет не відчувава нікого, що трохи лякало, але в наступну мить він "побачив" Ю, тож стало трохи спокійніше. Тепер залишилось притягнути сферу, і можливо з останніх сил когось вдарити нею. ..

Тарас та Барілко продовжували магією розкидувати вороженьок, проте цього разу їх дії втратили минулу злагодженість. Так дварф посеменив своїми короткими ногами до основної групи, а кентавр, напроти, допоміг Сетові залізти на свій круп та чкурнув у сторону містка. Причому зробив це так швидко, що земля з під його копит заляпала штани Ждова. І поки жрець Келемвора розбирався в якій же ситуації він опинився, один зі скелетів небеспечно наблизився до нього та націлив свого меча прямо в дварфове обличчя - куди вказувало татуювання. На щастя скелет поскользнулся, та удар з'їхав униз, ударивши по обладунку.

І тут на арену вийшов Він. Кістяний король. Заввишки з два метри та ще й з кістяною короною - він на черепушку був вищим за будь-якого зі своїх підданих, що оточили свого владику. Бо сила короля у свиті, а сила підданих у королі. Тіло цього велетня було вкрито элементами кістяного обладунку, а у руках він тримав такого ж кістяного меча - однак на вигляд то була більш ритуальна зброя, ніж діж практична. Володарь цього цвинтаря окинув поглядом залишки своєї армії, й підняв догори руку, в якій з'явилось зелене свечіння. Скрип з його зубів рознісся околицею. Щось буде...

Тарас не чекав довго і кинувся до гурту, аби його не затиснули тут біля потічка. Меч Келемвора гайнув за ним і вжарив по одному зі скелетів, які вже прибилися до них. А сам дварф відпрацьованим рухом в чеговий раз направив руку на мертвяків та втомлено сказав:

— Порох.

Він починав втомлюватися. І хоч ра на тілі не було, та й взагалі все йшло якось непогано, але чаклувати аж стільки разів підряд йому давно не приходилося. А може й взагалі ніколи, хто зна. Тим не менш, магічних сил було ще вдосталь, Тарас не викладався на повну і приберігав трохи на всякий випадок.

Після укусу в нозі відчувався жар. Неприємна подряпина, однак не смертельна. Принаймні для Бодомара.

— Ось це ти дарма, паскудо. — Паладин почав обходити останнього свинопса по колу, притискаючи до скелі, та змушуючи оголити спину для інших. Не те щоб старий вояка розраховував вважав що потребує помочі, однак звичка - то друга натура, й інакше він просто не міг. Цей ворг був хоч меньшим ніж решта, але явно спритнішим, раз зумів знайти слабке місце в захисті здорованя. Тож перший випад Хмурий наніс вклавшись не у силу замаху, а у точність, що перевірити рефлекси волохатого. Жахлива рана затягнулася просто на очах.

— О, курво! — В розпачі паладин ударив вдруге, цього разу на силу, та добавив частинку божественної магії. Двуруч на мить спалахнув жовтим полум'ям і нова рана зашипіла у такт звірюки. Значить її все таки можна вбити, хоч і не звичним способом. Зазвичай до таких магічних тварюк потрібно готуватися заздалегідь, і Бодомар допустив неприпустимої помилки розраховуючи на легку прогулянку. Однак він якось вигребе. Завжди вигрібав, і цей випадок не стане виключенням.

Чи міг цей день буди кращим? Тепле ясне сонечко, супроводжувало паладинку із самої вранішньої молитви, сивий коник весело цокотів підковами, хапав листочки з кущів обабіч дороги, і іноді вигравав, піднімаючи хмаринки куряви, а легкий вітерець обнімав її за плечі. Ґвен прямувала додому, до храму Латандера, де провела дитинство, а що може бути кращим за дорогу додому і радісне очікування зустрічі з рідними людьми і місцями? Тільки зустріч зі старими друзями надодачу.
Чи Тимора їм посміхнуоась, чи Шондакул звів їх дороги, але на самісінькому виїзді з міста, куди Зима ніколи не заходила, Ґвеннет гукнув знайомий голос, а за мить вона вже обнімалася з "дядьком Сільдаром", батьковим другом, якого знала майже з самого дитинства і з яким прежила багато багато пригод, і знайомилася з його супутником.

Подорож у компанії проходила весело і цікаво, за балачками про новини, котрих за рік і у Ґвен і у Сільдара зібралося багатецько, і за згадуванням старих пригод. Десь між зупинкою на обід і розповіддю про те, як Сільдар і Райан з Ґвен та побратимами добували чарівні яблука з Саду Золотої Хазяйки, паладинка вирішила, що затриматись на пару днів і завернути у Фандалін з гномом та Грифонячим Верхником - то файна ідея. Тим більше, що Ґандріх явно затівав щось велике, і, можливо, йому могла б знадобитись допомога, а Ґвен нікуди не поспішала і була готова доєднатись до доброї справи. Тай й дорога від основного тракту до Фандалін слила не надто безпечною, тож зайвий меч в умілій руці її старому і новому друзям міг виявитись зовсім не зайвим.

І якось так воно і склалося, що меч виявивсям не зайвим, мабуть боги таки про щось думали, коли посилали їм на шляху цю зустріч. По обіді погода зіпсувалась, але настрою ситим подорожнім то не спортило, у них були теплі плащі, і вітер їх не дуже турбував. Вони планували до вечора бути в Фандаліні, де їх чекала тепла вечеря з гарячим вином, а коней - затишна стайня, овес і м'яка підстилка. Чи то погода, чи чергова захоплива історія про те як героям довелося приймати пологи в купчихи вночі у паламаному, застрягшому на гірськму перевали, возі, до якого з двох сторін підбиралися орки відволікли їх настільки, що засідку вони прогавили.

Одної миті вони ще говорили між собою і сміялися, а іншої їх коні вже встали дибки і почали кидатись із сторони в сторону, налякані градом стріл, і впавшими з гілок дерев сітками. Бій був короткий і, треба чесно визнати, ганебний. Сивий Вітер, коник Ґвеннет рвонув у сторону, когось лягнув, а когось, наче, і вкусити встиг, але саму її, заплутану в сітях, вирвало з сідла і жбурнуло об землю. Паладинка ще змогла підвестися, і навіть нанизати когось на меч, незважаючи на сітки, і отримати кілька відчутних ударів, коли наляканий і поранений гномів скакун відбив по ній задом з двох ніг і світ перед її очима поглинула темрява.

Темрява. Все ще темрява, до якої доєднались холод і біль, але все ж темрява вже не така й непроглядна. Не так Ґвеннет уявляла собі пробудження одного "доброго ранку". Грубі гортанні голоси шести стражей. Чи то радіють вони чомусь, чи сперечаються і не второпаєш. Сморід. Ох і бздить же тут від них. Ні, ранок точно не добрий, а, може, й не ранок. Скільки вона тут провалялась непритомна? І де воно є, те саме тут? І, найголовніше, де її супутники?

Ґвеннет обережно огледілась, і з полегшенням помітила Сільдара поруч, живого, хоч і так само зв'язаного, і, скоріш за все, пораненного. Гнома ж ніде не було видно, і залишалось лише сподіватись, що він все ще живий, і що вони з Сільдаром його віднайдуть і звільнять, коли зможуть звільнись самі.

Напівкровка повільно і глибоко вдихнула і видихнула, щоб заспокоїти думки і привести їх до ладу. Ребра відразу ж відізвались на теє різким болем, кілька з них скоріш за все були зламані завдяки стусанові від гномівського коника. Ґвеннет сжала зуби. Ворогам свого болю вона на збиралась показувати. Краще б їм взагалі не знати, що вона вже притомна. А от якось повідомити Сільдара, що в темряві бачив гірше за неї, що вона поруч, вартувало. От тільки кляп і мотузки заважали. І не прошепотіти, і рукою товариша не торкнутись, щоб втішити.

Паладинка сжала і розжала кулаки, долоні сильно занімили через те, що зап'ястя її були скручені за спиною, але поворохнути пальцями вона все ще могла. Обережно і повільно, не зводячи очей з сторожів, Ґвен спробувала пути на міцність. Порвати ланцюги врядчи були їй по силам, а от мотузка могла і піддатись. Ну хоч ослабнути. Одночасно паладинка спробувала позбутись кляпа, спочатку просто дотягнутись плечем до мотузки, що його утримував і зрушити її, потім - потершись щокою і потилицею о камінь, щоб ту мотузку піддіти.

    — Ей, Джеймі-і, а ти не міг купити кращого пійла, ані ж ця жалюгідна дешева подоба нормального пива? Ти виглядаєш як той, хто п’є без пересиху, а в алкоголі все одно не розбираєшся. У нас ж свято! Пройшов уже цілий рік з пір відкриття вашого... бюро. Ага! — Товстий і занадто небезпечний на вигляд світловолосий дварф відригнув спиртовий напій і закинув тяжкі ноги на скляний кавовий столик, привезений із Селемптема* по ініціативі Гаррі. Це був Варбаргун, старий знайомий Гаррі й Кай Оли, близький друг Гаррі по роботі і один із товаришів Соломона. Майже як член сім’ї. Дварф, старший за всіх років на 10, та знаменитий своєю інфантильність в позаробочий час.

Раніше працював механіком, та як тільки загострився конфлікт з наркокартелями на околицях полісів — взявся за зброю та став найманцем. Має рейтинг ред-6 в системі «СКУЛЛ»**. Характер веселий, галасливий, непокірливий. Має дружину в селищі десь на околицях ріки Лагос за Крешбангом. І чотирьох дітей. Здається, додому він повертатись боїться, та в бюро полюбля проводити час. Особливо в барі для персоналу, де йому наливають безплатно. За весь час існування бюро, дуже допомагав своїми вміннями й зв’язками. Та останнім часом в нього повно роботи. Частину він відклав для кругленької дати — Бюро виповнилось цілий рік.
    В середині багато облаштованого будиночку висіли паперові ліхтарі, були натягнуті мотузки с кольоровими трикутними прапорцями. По підлозі розсипані конфеті й кульки. Бюро, звісно, було зачинене. За дверима — глибока ніч. Хоч арендований другий поверх Корракс-білдінг мав жахливо невдалий вид на інші хмарочоси, які ніколи не темнішають. В середині знаходився лише Гаррі, Джеймс, Варбаргун і Тантанелла. Тантанелла — постійна, з недавніх пір, жителька Бюро. Кай знайшов її на вулиці. Батьків у дівчини не було. Якась злюча жінка, її вихованка, ставилася до дівчини жахливіше ніж до дворового кото-кроля. Джеймс, завдяки досвіду роботи з документами і законами, допоміг офіційно працевлаштуватися шістнадцятирічній дівчині, навіть при законі з необхідністю мати 18 років для постійної роботи. Правда, прийшлось взяти «тимчасове» опікунство, яке йому одобрили завдяки дружнім зв’язкам Гаррі, і тому, у Тантанелли було відразу два «татечки» Джеймс і Гаррі. На паперах звісно. Так-то, у дівки був жахливий характер... підлітковий. Вона постійно гарчала, тікала, і створювала до біса багацько проблем, не дивлячись на свої невеличкі розміри дівчинки-із-пустелі. На ній лежить обов’язок вітати клієнтів, давати їм інформацію, напої і прибирати Бюро, звісно. І так як жити малій немає де, в дальній кімнаті за складом постелили спальний мішок. І постійне світло сусідніх хмарочосів, це в першу чергу проблема для Тантанелли.

    Зараз, смуглявка сиділа на дивані нахмурена. Дві густі бровини як гусені з ворожих кланів зіткнулися в битві, од якої аж вена вспухла. Всі конфеті і кульки — її геморой. Кофейний столик, що тріщав під ногами дварфа був завалений стопками, а їй навіть спробувати спиртного не дали. Чи то знущалися, чи то піклувалися.
    Сам Кай не міг бути присутнім на важливому святові, бо ж мав... як то се називалось — «поклик шамана». Цілий тиждень мучився од безсоння, кричав і корчився в болях, говорив про переслідувачів і криваві коріння. А в якийсь момент зчез з дому. Його найшли через Третій світ далеко серед Акулячих гір. Він там займався пошуками трав для якогось важливого шаманського ритуалу. Власне, звинувачувати його було б занадто. Шамани є шамани. А Бюро опісля трьох місяців виявилось гиблою справою для хазяїв. Ні одного замовлення геть до річниці. Та Соломон до останнього вірив, що зможе піднайти щось вартісне. Для цього, йому прийшлось відправитись у Великий світ, щоб завести правильних зв’язків. І, здається, він знайшов.
    Гаррі з бокалом вина стояв біля панорманого вікна. Екран сусіднього хмарочосу демонстрував гігантскі зуби, начищені до блискучого білого кольору комп’ютерною графікою. Вечірка, чесно кажучи, була під стать нічному Аверісу — занадто блискучою, та недостатньо жвавою. Веселився лише Варбаргун. Джеймс докручував термінал, який захопили віруси через піратську музику Тантанелли, які спалили деякі контакти. Саме в цей час подзвонив Соломон.
    — Ей! — Його обличчя з’вилось на синьоватому магоекрані. — Вітаю нас зі святом! — По його червоному носу можна було з впевненістю сказати, що він розділяв настрій Варбаргуна, але в Рураші, на знатній вечері у відомого драматурга. — Слу-ухайте, я ще затримаюсь, ви ж знаєте. Але в мене для нас гарні новини. Смуга невдач була перемальована в білу пензлем великого мозку Соломона Кірхемана. То є я, ось. Що ви п’єте? А, власне, не важливо. Важливо інше, ага. Робота! Я знайшов її. До біса велике замовлення. І найкраще те, що вам, придуркам, не прийдеться мучитись з ним самими. Я буду в грі. Допомагатиму з інформацією. Вже дещо накопав. Зв’язався з Каєм. Чортяка рив собі могилу руками три дні, і готується пролежати там ще три, під товщею морозної землі. Вирішив відволікти його... бо в нашій компанії я придумую дурнуваті витівки. Він буде на зв’язку, щоб забезпечувати допомогу духів через Світ Духів. Казав, що може як в тому фільму — Позапланетні баталії, в вигляді привида-голограми з’являтись. Наче супер, наче гарно. Ось. Ну давайте тоді. — Він притулив тендітний бокальчик до камери, але раптом злетіла з дивану мала.
    — Ах ти п’яна мавпа! Та скажи вже, що за робота. Надіюсь, ці двоє нарешті дадуть мені спокійно посидіти в тиші та спокої. — Тантанелла часто гарчала, та всі знали, що вона була вдячна за новий дім. Вона просто не могла це признати.
    — Я не п’яний. Тут п’ють якийсь сік. — Сказав і гикнув по-п’яному. Посміхнувся, по нетверезому і клацнув зубами, як робив напідпитку. — Але добре, повторю ще раз. Завтра прийде містер Солт Механ. Він від містера Белдеора, відомого колекціонера із Крешбангу. І той послав цього, щоб цей приїхав до вас особисто і запропонував справу. Ось. Справа велика і складна.
    — Та скажи вже! — Перебила дівчина.
    — Кажу ж. Потрібно буде зібрати повний набір вбрання Святої Пелеї, а також її... рештки, і за них нам заплатять вісім мільйонів золотих мір. Ага, саме так. навіть не питайте як я вийшов на цих гномів. Я ще точно не дивився, бо маю дипломатичну роботу, але плащ святоші завтра буде в Аверисі. На щорічному аукціоні Семи Смарагдових Змій у Храмовому Театрі. Кажуть, що орієнтовна ціна там 400 тисяч золотих. Гаррі, ти чуєш? Ви повинні дістати її. За решту частин поговорите завтра з клієнтом. А я інформацію вивідаю згодом. — Він знову посміхнувся. Гоблін виглядав смішно в офіційному наряді. — Тантанелла, в тебе морщини як в моєї бабці.
    — Та пішов ти! — Тантанелла притисла губи, і нахмурилась ще сильніше. А потім піднялась і почала змітати конфетті.
    — Відключаюсь. — Гоблін клацнув і зник.
    — Що ж. Значить, робота? До біса хороша робота. Ну, за це потрібно випити. — Варбаргус потягнувся за ще однією чаркою і загнув її до роту. Він був правий. За стільки місяців, це була перша справа. Зато така, яка могла б забеспечити надійне майбутнє для Бюро. Не лише через гроші, а й через славу. Репутація зараз теж валюта. Магокоїни теж. Гаррі зрозумів, що для купівлі плаща прийдеться витратити майже всі накопичення. Та чи... потрібно її купляти? Аукціон відбудеться через п’ять днів — часу для плану було вдосталь. Джеймс закінчив з комп’ютером і підключив його. Нарешті, майже вся сім’я була в зборі. Можна було відпочити остаток ночі й приготуватися до продуктивного дня. Дві хороші новини за один день — якщо Соломон з п’яну не бреше, то справи в Бюро пішли на краще.

  Щось захопився друїд зі своїми роздумами про гівно та життя, сидячи на сходах. Тільки-но з'явились вороги на містку, то враз Сібо підхопився, згадавши, що вони у лігві ворогів і ця група має ще допомогти йому виконати його місію. Підбігши трохи ближче до Хмурого, чий факел запалював красу ельфійки, але лише заважав роздивитись ворогів, Сібо промовив "Вранішня Тиша" та, зосередившись на своєму списові, відкрив внутрішній доступ до магічної сили та звільнив її у бік своїх союзників. Зі списа по стінці печери побігли три стрічки темнозелених листків, що зростаючи подібно зміям, наблизились до людини та ельфів, обплітаючи їх повністью. Інший край списа випустив ще одну рослинну стрічку, що вже огорнула ковдрою листків та навіть квітів гнома Босі. Кроки загону стали тихішими, їх сліди не залишали відбитків, а самі вони стали ледь помітними, бо магія підвлаштовувала їх відтінки до фону немов геконів.
  Гном зробив пару кроків назад та розчинився в темряві сутінок факелу, який якраз падав з випущених рук Бодомару.

Сперечатись поряд із ворогом – тупа ідея. Навіть більш тупа, ніж ходити зі смолоскипом коли хтось пішов уперед. Дроу показав жестами бодомару що він думає на тему його розумових здібностей, але не завершивши фразу, перейшов на більш зрозумілі жести – постукав по голові , а потім по каменю, після чого вказав на факел і назад, в хвіст групи, там де йому слід би бути поки не розпочнеться бій. От тоді вже світло не буде мати критичного значення. Сподіваючись що розумових здібностей Бодомара буде достатньо для розуміння ситуації, Келагар пішов уперед... І зупинився. Розуміючи що щось воно якось не працює, він зітхнув. Усі "правильні" члени партії настільки правильні що навряд будуть грати виставу про дроу ,яки прийшли забрати гоблінів собі в служіння. А ворги... Схоже що проблема саме в них, або ж Келагар поки не знав як пояснити собакам відносини між різними расами.
Тож залишалося відступити, аби хтось в міній броні відволік на себе увагу.
– Курва. Ну давай, вперед, розчисти шлях Темній володарці!
Елегантним жестом, і дійсно елегантним, а не як сам Бодомар, дроу вказав здорованю напрямок куди воювати.

Блискавки рознесли все навколо лише дивом не зачепивши дварфа з кентавром. на жаль не всі скелети були знищені, й з-за сліпої зони чародія вискочив новий кістяний воїн, зреагувати на якого Сет вже не встигав. Криве лезо пробило луску залишивши рвану рану на бочині синього заклинателя. Дракон ледве встояв на ногах.

Варгуз продовжував свій танець, однак якщо твої атаки не знаходять цілі, то ворожі знайдуть тебе. Заблокувавши випад одного зі скелетів напіворк марно понадіявся на те що кольчуга прикриє спину, й ще один удар мало не вибив з нього свідомість.

А на пагорбі за рікою Юзівзі разразилась громом. Ніби поривом вітру зі скелетів позлітала частина кісток, та залишилось достатньо щоб нарешті дістати гномку. Удар гнилою булавою виявився доволі потужним, й можна було покластися об заклад що після нього залишиться добрячий синець.

Обидві сторони втрачали ресурси, й розв'язка цієї битви була доволі близько. Мабуть.

Юзі знову відкинула гармату від себе, щоб вона могла відбігти. На цей раз скелети навіть не сіпнулися в її бік. Чому? Порозумнішали? Чи відчували, що жива мета важливіша?
Задаватися питаннями не було часу. Дракончик вистрілив із пащі своїм променем, а Юзі виставила перед собою своє жезло і затхле повітря цвинтаря розсікло гуркотом грому.

– Обережніше зі словами, бо запас довіри до так швидко зникне.
Шкода, не було часу на обійми з кинджалом біля шиї, та й місце так собі, разом із оточенням. І взагалі все робилось неправильно, чим неймовірно бісило. Хоча... Чи це не той самий Хаос, який так полюбляє Ллос? В Безодню! Мастурбація на місці в очікуванні перших, або правильних кроків ні до чого не призведе, тож дроу почав рух уперед, тримаючи арбалет у напрямку руху, але біля поясу – дистанція всеодно була невелика, тож цілитися у випадку загрози майже не треба. А на ще не дуже звичний ятаган можна прийняти удар, якщо хтось таки зможе застати Келагара зненацька за рогом.

А противники все продовжували бігти до неї, навіть маючи очевидніші цілі поруч. Якби її воля, вона була б вже далеко і високо, вибиваючи цілі на безпечній відстані. Але логіка цього підземелля була проти цього, і доводилося притискатися до "межі" їхнього поля бою і намагатися якось зачепити нежить, що танцює перед носом.

"Здається вам потрібна допомога більше ніж мені."
Відповідь Сета була надіслана в розум Барілко, а от з Тарасом відчувалося щось не те. Але Сет не був цілителем, його сила була в протилежному, тож він вихопив кинджал, насагаючись скоротити кількість загроз і полегшити приведення Тараса до тями. Ну, це якщо кентавр вміе таке. Вміє ж?
Відчувши натхнення, дракононароджений вихопив кинджал, і з наміром просто відламати скелету голову, перехопив зброю зворотнім хватом і спробував встромити її в тім'я ворога. Після чого смикнути на себе, одночасно впираючись ногою в хребет там, де був живіт.

  Знову гучна бавовна поруч. Цей раз Бар вже і гривою не здригнувся. Не знав він, що той синій нащадок драконів вміг виробляти, але це було видовищно та дуже голосно. Але щоб допомогти чародію, йому треба прорвати цю нову навалу білих волоцюг.
  Жрець відчув кров на собі. Але не свою. Це була Тарасова. Колега не дав часу на зволікання і кинув заклинанням відповідь у мертв'яка, але видно від поранення трохи схибив, бо скелет встояв. Лють охопила Барілко і він підкопнув щитом цього кривдника і з силою штовхнув його на власні магічні шипи. Враз той осипався в кісткову муку. Кентавр пустив летючий спис на вільне місце і атакував ним стрімко в саму черепушку іншого скелета-воїна, що стояв у нього на шляху. За падаючими рештками він помітив, як драконоїд чкурнув за паркан в бік мосту, а за ним біг інший. Пробивши собі шлях, Бар підстрахувався примарним списом, щоб побігти за Сетом.
  Жерці пірнули вправо, відкривши собі драконородженого та ще одного ворога. Барілко поспішив підбігти ближче до товариша, щоб допомогти пораненому в цій битві. Тепер їх було троє проти двох. А за лисою черепушкою виднівся бій Юзівзі. Кентавр підбадьорливо посміхнувся, перехоплючи подих і готуючись до бою:
— От ми і наздогнали тебе, Громе, — кивнув напів-кінь, міцніше стискаючи списа.

Тарас знов отримав зубочисткою скелета. На цей раз в ногу.

— А шайтан ти кістлявий. Порох, мать його.

Тарас направив магію на того скелета, що його таки вцілив. А зброя Келемвора тим часом поплила до Сета, хоть йому трохи допомогти.

Якби скелети могли у відчай, зараз був найбільш підходящий для цього заняття час. Кілька скелетів полягло у нерівній битві з глиняною ящіркою, й все виявилось дарма. Нова гармата нічім не поступалась попередній й скелетів трощила явно не гірше. Ще один кістяний воїн знайшов свій спокій поряд з Юзівзі.

У битві-за-склепом Варгуз під дією зілля розійшовся. Стіни вже не здавалися такими тісними а вороги - спритними. Всі камені, запущені в напіворка, пройшли мимо, а випади було заблоковано. А коли настав час йому йти в самому контрнаступ скелетів вже ніщо не могло врятувати. Від удару сокирою воїтелю відірвало руку зі зброєю, а накривши те, що залишилось, дубинкою, гладіатор почув хруст кісток. Ніби солома.

Жреців же впевнено намагалися оточити тим, що залишилось. Скелети знов спробували притиснути кентавра до стіни, а одному ще й вистачило наснаги поранити вершника в ногу. Барілко відчув як по його крупу потекло щось тепле.

Зараз щось відбудеться... Відчуття цього було надто сильним, і Сет знав що потрібно зробити, аби це відбулося. В якійсь мірі це було навіть небезпечніше за орду скелетів, яка погрожувала залишити їх тут назавжди – бо тактику скелетів можна зрозуміти і використовувати, що нажаль не вийшло поки що у їхньої різнокольорової групи, а вибух хаотичної магічної енергії контролювати не вийде. Лише можна сподіватися що бахне приблизно в сторону ворогів та не зробить гірше. Хоча, все ще є варіант перетворитися на квітку, тоді, можливо, скелети перестануть намагатися позбавити його життя. Ухиляючись від ударів, Сет видихнув і знов створив хаотичні кульки, які полетіли в різні боки від нього. Ну як полетіли.. .Скелети були надто близько ,можна взяти їх за голову і передати магічний заряд напряму. Заважало лише те, що в них були іржаві колупалки, якими вони активно розмахували. Надто активно для тих, хто повинен бути мертвим.

Щось бахнуло... Ні. БАХНУЛО! І хоча одна сфера продовжила свій політ, не задівши нікого, на місці де був Сет падали лише уламки кісток і утворилася невеличка гладка вирва. Якщо дракононароджений і загинув, то зробив це з довоолі специфічним феєрверком, і окремий плюс в карму був за те, що зробив це без кривавого дощу та розкиданих на гілках дерев кишок.
Коли дзвін у вухах пройшов, можно було почути хрипле, але справжнє, звукове "Ніхуясобі блять... Ще й уїбав..." Якщо ж з поміж атак нежиті звернути увагу на те, звідки лунає звук, то можна було б побачити Сетрекхара, який хоч і трохи хитався, але виглядав доволі цілим, якщо не рахувати поранення від скелетів, і з повним набором кінцівок. І цими самим кінцівками він доволі активно користувався, аби змусити сферу зробити кілька віражів і вдаритись в одного зі скелетів, яких він відчув збоку, а нижнім набором не менш активно користувався для того щоб збільшити дистанцію між собою та дохляками.

Варгуз зі свого вузького проходу спостерігав цікаву картину: один зі скелетів, що перед цим пробіг повз нього, зараз забився в кут між огорожею та присів, закривши голову руками. Інший скелет, настроєний більш рішуче, увірвався в щілину та спробував на широкому замасі вдарити гладіатора, однак не розрахував простору, й його зброя гучно проскрежетала по стіні вибивши з неї сноп іскор та відколовши шматок металу.

Жреці ж, влаштувавши пасту прямо під носом у скелетів, залишилися на краю встеленої гострими як ножі шипами землі, ніби приманка. Кілька скелетів ринули за ними, але попадали в дорозі, потрощивши власні кістки. Інші спробували обігнути небезпеку по широкій дузі, й одного то вдалося, а інший, не втримавши рівновагу, спотикнувся та впав прямісінько на списи Майлікі. Тим же, хто зумів дістатися гарцюючого кентавра, забракло наснаги щоб бодай поранити бодай когось з цієї парочки.

Один зі скелетів, від якого чкурнув Барілко, перемкнувся на іншого бійця, який якраз пробігав повз нього. Скелет стрімко погнався за Сетрекхтаром, проте не зумів влучити у хаотично тікаючого драконолюда. Сет же відчував що зараз, прямо зараз його сила може вирватися на волю, і в наявних обставинах це скоріш гарна новина.

Продовжувалася бійня й навколо винахідниці. Єдиний скелет, що залишився з її переслідувачів, перемкнувся на бойову ящірку, та вдалим ударом відколов від неї добрячий шмат глини. Ще одне таке влучання, й від смертельної зброї може нічого й не залишитись. На поміч бідоласі спішила ще двійка скелетів, й вони вже наблизились до містка. Один з них під час бігу задів краєчок землі зі пасткою від кентавра, й тепер з його коліна стирчав один зі списів. Однак не здавалося що той надто сильно заважає костяному бійцеві.

  Як мурав'ї вся ватага нежиті спрямувала в бік Баріловської групи. За роєм білих голів вже не видно було ні Варґуза, що бився десь за каплицею, ні Юзівзі, яка лишилась позаду них, тримаючи оборону містка. Лише Тарас та Сет стояли поруч і приймали бій від наступаючих сил ворога, що все звужував та звужував коло навколо них. Відвівши руки в різні боки, що тримали списа та щит, Бар відкрив цьому печерному світу свій талісман з профілем єдинорога, що висів на шиї. Вдихнувши повні груди, він звернувся молитвою до божественного початку своїх сил:
— Шануйся господиня лісу, Майліка, — громовим голосом почав син племені, — та поділись, будь ласкава, силою своєю! Хай згине нечисть, що стане на твоєму шляху! Майліки! — завершив Бар, вдаривши списом перед собою в землю. Світло, що підтримувалось на гострому кінці, наповнювалось силою і удар звільнив цю енергію, розкинувши великою хвилею навколо, що поглинуло всіх найближчих скелетів. Якби в їх чорних зіницях можна було б щось розгледіти, то це був би страх. Бо враз частина з них розвернулась від кентавра, збираючиь навтьоки.
  Користуючись цією перевагою, даною йому роками вірного служіння своїй богині, Бар гукнув до Тараса:
— Гей, колего жрець, сідай, — кентавр підігнув задні ноги, опустивши крупу, щоб дуергар міг залізти на нього, — треба допомогти Варґузу!
  Дочекавшись Тараса, що вліз в сідло, ухиляючись від атак скелетів, Барілко думав галопом ринутись в бік гладіатора, що вже приймав бій з своєю купкою мерців, але з того боку їх обступило багато мертв'яків, тому довелось бігти в бік Ю. На ходу він звернувся до божествених сил та попросив зброю "Гнів Майліки!", – вмить з'явилась копія списа, що тримав Бар, але в повітрі, примарний, і набагато вишуканіший. Взмахнувши своїм списом бігучий білий кентавр направив свою нову зброю в атаку на скелета, одного з тих, що до цього обступали дварфа з півдня.

Гномка продовжувала сидіти в засідці, поки гурт рухався вперед. Що вдієш, такий у неї був стиль. Ще хвилинку посидить і піде слідом. Не можна просто видати позицію, тому що ворог відразу не з'явився. А те, що на цвинтарі буде ворог, дворф не давав сумніву.

Дварф неквапливо йшов до будівлі, що майоріла попереду. Чи то було якесь святилище, чи склеп, а може й що інше, але подивитися варто. Погода враз змінилась. Мертвий штиль ожив, нізвідки взялася густа як молоко імла, що затягнула все навколо.

— Чую, потревожили ми щось.

Тарас вибрався трохи вперед, але старався не відриватися. Щось не надто він довіряв цим тоненьким обладункам, які зараз огортали його тіло. Але це краще, ніж нічого. Тим більше, саме таких пригод маг смерті і чекав. На всяий випадок, жрець міцніше стиснув щит та приготувався нести смерть, якщо щось незрозуміле і агресивне виповзе звідкілясь.

— Не подобається мені ця гра у хазяйку. Та добре, я буду позаду та підтримую усіх. І ніяких домовлень із зеленошкірими. Вони вбивці та шкідники, і в мене власний боржок до них. І час відплати настав. - Дівчина прибрала руку с грудей та пещеру знов заполонило магічне світло. Все ж таки, зі світлом їй було комфортніше, хоча і бачила при цьому наглу чорношкіру морду ще більше. Узявши стрілу, вона наклала ту на тетиву і пішла слідом за группою. Хоча пере віходом, вона затрималась, повернувшись до коротуна, що не поспішав з усіма.
— Що ти там шукаєш? Нас вже чекають.

Бодомар зі здивуванням оцінив спроби Сібо його відштовхнути. Ось так приклад як треба в себе вірити. Трохи поміркувавши він навіть вирішив підіграти малому. На свій лад.

— Довіряю справу темоноельфу, жінці й недорослику. Та шоб шляк мене трафив. — Промовив здоровань, та зробив один крок назад.

— А так – спочатку авангард рабів, а потім і їх повелителька.

Продовжувати виставу без глядачів - то вже занадто. На таке Хмурий не погоджувався.

— Крокуй вже, авангард. Нам треба прослідкувати щоб ці тварюки не дістались до Гандріха перш за нас.

Паладин впевнено пішов вперед, тримаючи смолоскип над головою а двуруч на плечі.

– Пішли за ними? У мене немає бажання лізти в ту діру, як і впевненості в тому, що ми зможемо зайти ззаду. А так – спочатку авангард рабів, а потім і їх повелителька.
Келагар вказав на Валрел.
– Щооправда я розраховував на домовленість саме з гоблінами. Їх простіше зрозуміти. Тож... Чекаємо трошки і йдемо?

  Звільнені тварини пішли вперед, але Сібо не пішов за ними. Спочатку він гадав, що варто йти як перекладач позаду них. Але ж ці тимчасові союзники складатимуть авангард і приймуть на себе перші удари. Керуючись своєю минулою цікавістю, безбородий друїд уважно розглядав варґів допоки спілкувався з ними та вивільняв. Він думав, що це звірі, це лісові істоти. Але поклик звіра в середині нього не давав натяків на можливість перевтілення в цих тварин. Або Сібо занадто ще слабкий для такого тіла, або ж... Жахлива думка сяйнула в його голові. Ці тварюки монстри. А він так безпечно і хамовито почав авантюру в спілкуванні з ними, вважаючи їх просто голодними хажаками, яких приручили гобліни і прикували тут охороняти.
  Поки решта пішли за ворґами, полишивши Босі у своїх роздумах, той вирішив оглянути цю печерку-лігво. Можливо щось дасть йому підказку на рахунок ворогів, які їх очікують, чи їх можливу кількість.

– А деяких не змсусити замовкнути... – відповів дроу і про всяк випадок приготувався до бою, – Або блохасті приведуть нас куди треба, або вони тупі і накинуться... Можливо. Хоча не здивуюсь якщо малий натравить їх на нас.
Келагар трохи відступив назад, залишаючи місце для того щоб собаки змогли пройти, хоча він готовий був пустити в хід і арбалет і трофейний ятаган. До того ж, з більшої дистанціі було більше часу на реакцію та ухиляння, не говорячи вже про те, що між ним і ворогом може бути ще хтось.

— Ти маєш мій дозвіл, — примирливо відгукнувся Барілко. В середині себе він зрадів, що вже хтось ставиться до нього як до вищого рангу. Кентавр почав знімати бригантину з чучела. На його погляд вона якраз має закрити його людське тіло, яке більш вразливе до ушкоджень.
— Ми кликатимемо тебе Ю, бо так простіше, — очікувальним поглядом він обвів решту, він і сам представився скороченим варіантом свого імені. Юзівзі виглядала як такою, яку якраз можна посадити на свій кінський тулуб і посилитись в бою.   Не хотілось би, щоб вона спробувала перерізати горло кентавру-жрецю, тож варто спробувати з нею найперше налагодити контакт. Та й дівочі істоти зазвичай пищать, коли бачать білу шерсть Барілко. Навідміну від його племені, для яких це ознака слабкості. Власне, вірний служитель Майлікі став жерцем лише через те, що колись якесь дівча припустила, що такий красивий кінь (Бар простив їй це необачне порівняння) має бути якимось жерцем. Мовляв всі жерці носять біле. Барілко був вдячний тій дівчині, оскільки шлях жерця зробив його набагато сильнішим з того часу. Але це також не відбулося без його покровительки, самої богині Майлікі! Тим часом в загоні виявився ще один жрець – дуергар Тарас.
  А поки Бар вовтузивзя з одяганням, в його голові само собою стало відомо ім'я синього ящера.

Серед тюремників не пройшла ще пам'ять того як останній в'язень повернувся з-за Брами. Багато тоді їхніх було перевішано з його вказівки, тож з тої миті як Сетрекхар виявив волю прийняти участь у ритуалі, відношення до нього серед наглядачів стало ще більш неоднозначним. Принаймні ті, хто розумніший, одразу після передачі поквапились геть, аби він бодай боже не запам'ятав їх обличчя.

На викрики Варґуза з натовпу роздалися поодинокі переклички про шахрайство та зраду, а у відповідь їм залунали повчання зі сміхом. Азартні гравці прийшли й сюди щоб своїми очами переконатися у тому що їх ставка спрацює. Гвардієць, що стояв поруч з напіворком, зробив крок назад, та озирнувся у пошуках капітана. Той вже квапився щоб розібратися з ситуацією:

— Печери все розсудять, воїне.

Тим часом тривав огляд решти бійців. Тарас пройшов його швидко, а ось щодо підков Барілко відбулась навіть невеличка нарада, за якою все ж їх визнали невід'ємною частиною кентавра. Не оминула увага й темну гномку:

— Вибачте, пані, але це має залишитись ззовні. Такі правила. — Винувато заявив один з гвардійців, та обережно зняв з поясу Ювізі різець з долотом.

Решта черги минула спокійно, й ось ви вже переступаєте за Браму.

***

Ні після першого, ні після другого повороту темрява вас остаточно так і не окутала. Ви йшли вже доволі довго, але ані розвилок, ані дверей, ані бодай чогось на гладеньких мармурових стінах не було. Лице широкий одноманітний коридор та ритмічне цокання копит Бара супроводжувало ваш шлях. Проте, коли вже почало здаватись що воно ніколи не кінчиться, воно скінчилось. Світло ударило в очі, й ви в мить опинилися у просторій кімнаті. Проходу за стіною ніби й не було - лише гола стіна. Проте погляди ваши були насторожено прикуті до дивної особи, що непорушно дивилася у вас бік стоячи по центру приміщення.



Після тиші її слова також боляче вдарили у вуха. Басистий, глибокий голос, якому позаздрили й кращі королівські глашатаї, звернувся до вас. Здавалося ніби істота промовляла ці слова сотні й тисячі разів, так багато, що вони стали її частиною:

— Печери Спокути вітають вас, відважні авантюристи, й вдячні за вашу жертву. Я ваш Провідник. Зараз ви в безпеці. В цій кімнаті ви можете підготуватися до наступних випробувань. Далі йдіть за спіраллю. Не поспішайте але й не баріться. Двері відчиняться щойно ви будете готові. Алға.

З останнім словом дивне створіння зникло, так і не давши можливості задати йому бодай одне запитання. Однак, якісь відповіді могла дати вам сама кімната, а точніше те, що в ній було: невеликий стелаж зі зброєю, кілька солом'яних опудал, що слугували манекенами для обладунків, й одне з якихось, чомусь, мало на голові біляву перуку з косичками. Також стояли лавки з різним добром та столик з зіллями та згорнутим в трубку пергаментом, окремо, на підставці, лежав амулет у формі дивного ока.

Вихід же був лише один: дерев'яні, оббиті залізом подвійні двері, з великим малюнком червоною фарбою у вигляді спіралі. Й зараз вони були зачинені.

Дракононароджений мовчки подивився на напіворка, оцінюючи його. Здоровий. Сильний, напевно сильніший і з міцним черепом. Але ця думка викликала знов дивну "посмішку", до як показувала практика, розум за товстим черепом пробивається надто легко. З усіх чомусь саме гномка здавалася найменш вразливою ціллю для ігор розуму, тож можливо тому й була найбільш цікавою.

Напіворк удостоївся глузливого погляду від маленької гномки, що опинилася в цій строкатій групі. Темношкіра, кучерява, зі смішним білим пасмом, що падає на лоб, гномка була одягнена в робочий комбінезон з безліччю кишень. На поясі у неї висіли різець і долото, а в руках вона тримала різьблене жезло химерної форми, недбало закинувши його на плече. Змірявши інших оточуючих її велетнів, гномка хихикнула своїм думкам. Хто саме видався їй кумедним, вона не уточнила.

Тарас не любив, коли римують його ім'я. Вихідець із глибинних дварфів був надто відлюдькуватим, щоб товаришувати з кимось, але заради справ міг спілкуватися й навіть більше. Коли йшли справи до торгів та скидок, то всередині зазвичай мовчазного хлопчини прокидався чорт, який торгувався о останнього мідяка. На жаль, то була не тільки риса характеру, але й нагальна необхідність, бо грошей у синьошкірого було завжди обмаль. І хто зна, чому так. Може, саме це штовхнуло Тараса в руки смерті.

Але не так, як ви подумали, бо дварф прибився до святилища Келемвора, бога смерті, та почав йому служити. От тільки й там він виявився білою - а й бо синьою - вороною. Бо приділяв надто мало уваги ритуалам поховання, а все більше занурювався у вивчення магії мертвих, себто некромантії. Забороненою вона не була, адже інколи тільки вона здатна упокоїти мертв'яків, що лінуються спокійно лежати у своїх могилах, але неабиякі здібності та хист дуже хвидко зробили дварфа парією навіть серед служителів. Його сторонилися, його цуралися... його боялися. Адже всім відомо, що некромант може як упокоїти мерця, так і вдихнути подобу життя до його підгнившої плоті. І якщо він захоче нашкодити, то сухоти вдавлять проклятого раніше, ніж він встигне написати заповіт.

Якщо признатися щиро, Тарасу всмерть набридли ці кислі пики у святилищі. Він вже вивчив достатньо, аби йому не намагалися шкодити, але до справжньої могутності було дуже далеко. Ба більше, він й сам розумів, що тільки став на перший щабель справжнього мистецтва. Проте у храмі Келемвора вчити було більше нічого. Він прочитав кожну з тих небагатьох книг у храмовій бібліотеці, де розкривалися таємниці магії смерті. Але справжні знання потрібно було здобути самому. Мабуть, саме тому коли в черговий раз підшукували божевільних, що підуть за Браму, він навіть несподувано для себе зголосився. І зараз чекав своєї черги, роздивляючись тих нещасних, що складуть йому компанію.

  Безбородий гном проігнорував протягнутий йому смолоскип, бовкнуши:
— Йдіть позаду, — маленькою руцьою Босі навіть відштовхнув на пару кроків цього величезного бійця, та додав пошепки: — Ми бачимо.
  Потім Сібо повернувся до "песиків" та вторив слова їх нової знайомої, котрій дісталась важлива роль, зкомандуючи від її імені:
— Velika pani movyt' vam, — гном знову звернувся до схованого в собі сміливого нахабу для відтворення потрібного тону, — chtob veli ee vpered, pir budet vam!
  Друїд вказав їм шлях вперед далі по печері. А потім, здогадавшись про щось, схилився у поклоні перед Валрел, та похапцем побіг визволяти прикутих ланцюгом дворгів. Напруживши свої м'язи, Сібо хвилюючись пожалів, що так безсоромно поквапився Бодомара відштовхнути замикаючим, та дьоргнув за залізний прут, упираючись ногою в сталагміт.

Печери Спокути. Місце Сили. Джерело споконвічної загрози. Заточені за каменем духи, демони, і лише богам відомо хто ще. Навколо розкинулось процвітаюче королівство з повноводними ріками та родючими землями. Проте цьому своя ціна. Своя жертва. Кожні тринадцять років Брама-В-Скелі відчиняється, і монарх направляє туди сімдесят душ, щоб вгамувати кровожерливість ув'язнених сил. І так вже тисячу років. Легенда говорить, що настане той день, коли ніхто не подолає весь шлях, залишившись спочивати в підземеллі. І тоді мешканці її вийдуть на поверхню, та настане кінець усьому.

А ще кожному й кожній, хто пройде весь шлях, корона гарантує довічне довольство й милість. І до Брами йдуть. Йдуть збіднілі чи збезчещенні аристократи з надією відновити своє положення. Йдуть самовпевнені відчайдухи, які готові ризикнути життям заради мрії. Йдуть релігійні фанатики, яких все життя готували для цього випробування. Йдуть злочинці, для яких це - єдиний шанс уникнути шибениці. Багато хто йде.

Заходять десятки. Виходять одиниці. І в кожного своя доля. Деякі виходять понівечені чи зломлені, і топлять своє життя у вині й розпусті. Інші досягають там могутності, й потім займають видні місця при дворі. Але єдине що поєднує всіх їх - небажання говорити про те, що було в печерах. Боги не люблять коли розкривають їх секрети. Тому серед люду гуляє безліч різноманітних пліток та казок, які часто суперечать один одному, і правда безнадійно губиться серед них.



Сонце вже почало розганяти нічну пітьму. Настав той самий день. День, коли Брама відчинилася.

Перед входом зібрався натовп. Королівські гвардійці півколом відгородили від нього вас та інших добровольців. Гучно розносились розпорядження їх командира. Порядок та організація процессу - то його особиста відповідальність. Ззовні залишились роззяви, для яких це видовище лиш цікава забава. Залишились родичі та близькі тих, у кого вони є. Поряд тюремники збивають кайданки з в'язнів, які виявили волю податися до печер, та по одному передають їх стражам. Осторонь храмові служителі та жреці, що читають молитви та благословляють всіх бажаючих. Трохи поодаль - прості міщани, що чекають на традиційний початок святкувань, які триватимуть десять днів - останній термін, за який повинні повернутися всі, кому судилося. Вже встановлені столи, між яких метушиться прислуга та раби. Часу в них - доки до брами не зайде останній, сімдесятий.

Всіх гуртують по п'ять. Без зброї, без обладунків та іншого бойового спорядження. Печери самі дадуть те, що необхідно. Принаймні так кажуть. Першим, традиційно, зайшов особливий загін королівських гвардійців, яких багато років тренували спеціально для цього. За ними - п'ятеро синів нещодавно сконалого дворянина, що залишив їм у спадок величезні борги. Діти спокутують помилки своїх батьків. Потім інша группа добровольців, а за ними ще, й ще. Дехто передумував вже перед брамою, й його нашвидкуруч заміняли кимось зі ще свіжими слідами від кайданів. Ними донаберуть необхідну кількість.

Скоро ваша черга. Четверо незнайомців вже стоять поруч, і ви розумієте що ступите туди разом з ними. Гвардійці потроху підштовхують вас уперед, і зараз чудова нагода подивитися на сонце. Можливо, в останнє.

— Шо, так тяжко вимовити хоч пару слів? - Знедоволено відповіла єльфійка на бормотіня темношкірого. Та загалом, роздививщись напівріслика сховала світло. Просто сховала за долонею прикладеною до грудей.
  "Мабуть то скоріше чарівник обернений твариною, а не тварина що обернулась персоною." - Подумала про себе дівчина. Вона намагалась згадати ім'я, та спочатку вона гадала, що це ручний вихованець, тому не приділила достатньо уваги. Тому, вирішила відкласти це на майбутнє.

— А куди тут далі? - Надмінно перепитала Валрел, хоча питання було риторичним - Це клята печера. Тут або на вихід, або у глибину. А кляті карлики лише в одній стороні. Тому як володарка світу я наказую тобі гнати цих собак на гоблінів. Вони вже скуштували іх м'яса, тоді хай гризуть і живих. І як володарка світу, кажу це саме тобі. Бо я і за милю не хочу підходити до цих зубастих і смердючих потвор. - Глас дівчини був демонстративно голосний і надмінно-наказний, а вільною рукою вона жестикувала, начебто відганяючи від себе Келагара і варгів.

Якби дроу не був дроу, то від злості він би був червоний. На усіх. Ще одне нагадування чому краще працювати самому. Тож він махнув рукою в стилі "ну вас, йдіть куди подалі і ріжте своїх клятих гоблінів".
Скоріш за все саме тому він і не відповів на питання Валрел, навіть не повів плечами, беззвучно відповідаючи "не знаю". А от на світло він відреагувув, причому переходячи на ельфійську, оскільки судячи з усього, звірі ,які тут були, виявилися достатньо розумними, тож хто зна, чи розуміли б вони якісь поняття на загальній мові.
– Загаси світло. Дроу не використовують його так.
Ну і якщо продовжувати гру, то слід щоб воно і виглядало так, ніби саме жінка-дроу керує загоном.
– Давай вирішуй, куди ми далі. Але лізти в той отвір – не найкращий вибір для того щоб підтримувати легенду. Треба заходити як володар світу, а не лазити по сміттескидальним діркам.

— Що за? - Єльфійка не була впевнена в тому, що вона бачила те, що бачила. Можливо через темряву, без кольору було не розібрати, тому вона торкнулася пальцями до шпильки на грудях, і та у мить засіяла як ліхтар, пронизаючи спалахом темні склепіння печери. - Щ-що ти таке? Хто ти? Хто це? - Останнє, єльфійка спитала у дроу, поки той єдиний був нічим не зайнятий. В одночас, вони пропустили полуорка та людину, що направились назад до виходу з печери. У цей час, Вилізши із під медвежих шкір гном, почав взагалі розмовляти з тваринами на огидливій мові зеленокожих. - Щ-що він каже? Ти його розумієш?

— Ні слова. Взагалі мовчи. У мене достатньо стріл на усі ваші дупи. Просто йдемо вбивати цих чортів.

Бодомар широко кивнув, проте нову хвилю реготу втримати не зміг. Тяжко сприймати серйозно погрози від розмальованої у синій колір ельфійки. Проте це був беззлобний сміх. Було щось в ній по дитячому наївне, і це підкупало. Для себе паладин вирішив що наступного разу таки зупинить темного в його спробах скривдити дівчину. А такі спроби, безперечно, ще будуть. Бо дроу не можуть інакще. Але хорошого потрошку.

— Пане Бодомаре, тут декілька голодних звірів, які дуже хочуть скуштувати м'яса, не знайдеться у вас дкілька шматків для них?

— Га? Ззовні залишив. Але для такої справи можу й принести, най хоч якась користь з них буде.

    Магічно втілений в простір шипований батіг обвив шию гобліна насмерть. Яків підтягнув лиш нерухоме тіло, і руки його затремтіли. Взмахом пальців він заставив зброю зникнути, але час це не повернуло. Коли почалась ще одна бійка, друїд навіть не поглянув на неї. Дротики свистіли над головами і скімітари блищали біля нього, та Яків не рухався і не захищався. Він ненавидів вбивати. І кожен раз, коли йому потрібно було робити це, він ненавидів себе. Та цей випадок був інакшим, бо у нього був вибір, і він зробив помилку: легковажну й дурну.
    Гоблінів не дуже любили. Для більшості вони були способом потренувати бойові вміння й отримати перші гроші для своїх потреб. Ніхто ніколи й не заду
мувався, чому так багато гоблінів здійснює розбійницькі напади, чому їх використовують як прислужників, для своїх злих задумів? Кажуть, що це їхня природа, та тільки ніхто не задумується, що природа виключає мораль: вона не є злою чи доброю, такою їх роблять ті, хто й створює уявні етичні поняття й слідує їм. Тому, чи можна звинувачувати гобліна, природою якого є виживання за рахунок нападів? Чи більшим «монстр» є людина або єльф, або він сам — пів-орк Яків, який і сам вбиває, і грабує, і звинувачує інших за їх єство, і при цьому всьому виправдовує себе?
    Яків поглянув на бій ще раз. Йому потрібен був час, щоб пробачити собі й змінитися. Бій закінчився швидко. Врятували полоненку. Сібо розказав йому про все, та друїд нічого не говорив. Він лише опустився на оде коліно до ведмедя й почесав його маківку. Власне, все можна було прочитати по його обличчі. В згаслих зіницях й опущених плечах. Таким було його прощання. Він направився до виходу із печери, а звідти по залишеним слідам до свого бика. Чужі речі Яків переклав на інший віз й відправився в своє самотнє паломництво.

  В печері була темрява. Ведмідь відчував псів все ближче і ближче. Але це були не ті вовки, про здогадку яких пустив Сібо в своїй голові, це було дещо гірше. Це був запах воргів. Принаймні в отих двох, що були найближчі. А це значило, що клан цей не з пустячкових.
  Коли Сібо жив з гоблінцями, то він чув, скільки мороки в них йде на приручення і догляд за цими істотами. Але в того клану воргів не було, оскільки він був заслабкий. Власне тому їх пізніше захопили вже орки, у яких була зграйка своїх воргів, от там йому вже пощастило з ними познайомитись. Ну як познайомитись. Познайомитись з прибиранням їх вольєру, бо його статус як полоненого "майже гоблінця" дозволяв лише чистити клітку та прибирати їх відходи. І той сморід Сібо босі добре запамятав, а нюх ведмедя не лише нагадав про це, а ще кратно підвищив всі нюанси цього запашного букету. Чоний ведмідь встряхнув своєю мордою в знак скривлення.
  Крім оцих от фактів друїд мало вже щось пам'ятав. Йому захотілось розглядіти їх. І хоча відраза до цих істот коливалас ьбіля смертельної огиди, все ж це були звірі. Тож вбивати йому їх теж не хотілось. А тому...
  На очах чорне хутро почало зникати, а тіло зменшуватись. На місці страшного лісового звіра постав безобородий гном. Сібо в своєму тілі одразу відчув шалену слабкість. Рани, що він отримав від чотирьох списів за рахунок друїдської рани затягнулись, але з'їлу шалену кількість сил його власного фізичного тіла. Болі стали проявлятись в тих місцях, де побували ці знаряддя для вбивства, гостро колячі на внутрішні органи та кістки. В руках за іронією долі гном тримав аткий же самий спис, але власноруч зроблений. Саме час не про воргів думати, а своїми чарами зцілити стомлене тіло.
  Гномські очі розсіяли туман темряви і малий Босі побачив цих гоблінських собак. Користаючись коротким збентеженням свого супроводження від перевтілення назад в гнома, Сібо звернувся до паладина:
— Пане Бодомаре, тут декілька голодних звірів, які дуже хочуть скуштувати м'яса, — Сібо не встиг злякатись своєї наглості звернутись до цього чоловіка, бо в голові була дитяча аплікація із різноманітних думок, з яких він намагався скласти план дій, — не знайдеться у вас дкілька шматків для них? — люб'язно закінчив Сібо, а потім різко перейшов на гоблінську, додаючи в голос нотки і словечка, які Сібові не були властиві від слова в-з-а-г-а-л-і:
— Shavki, anu pali nyc, — властно почав друїд, — ya vam novyh khozyaeb privel! — безбородий гномик вказав на парочку ельфів, що стояли поруч.
  Про себе ж гном сподівався, що його експромпт спрацює, бо він не був певен, що варги взагалі розуміють гоблінську, але знав, що ті розуміють мову сили. Сібо двічі кліпнув очима в бік Келагара та Валрел, які і надихнули малого соромязливця на таке подвійне превтілення: із ведмедя в гобліна-забіяку.

  Гном Босі звик, що його не помічають, бо будучи безбородим він скидався на хлопака, що стоїть в юрбі дорослих та з роззявленим ротом намагається уловити суть того, що відбувається. Але цього разу сидів великий чорний ведмідь замість малого гнома, і такого дужого звіра важко було не помітити, до того ж коли він тебе перед тим облизав. Тим не менш, Валрел, нова знайома візкової компашки, це не бентежило. Куди більше її хвилювало, куди гоблінці поховали її речі і що з ними зробили.
  Маленький хвостик Сібо заворушився радісно вітаючи іграшку, що літала в повітрі навколо ельфійки. Тварину, якою став Сібо, не турбувало, що це не іграшка, а зброя. Головне, що воно блищить на сонці та стрибає у повітрі! Вгамувавши пориви погонятись за ятаганом, чорнолапий звернувся знову до своїх ведмежих здібностей в пошуках можливої загрози та покинув це дійство. Нюх привів його назад до печери. Пахло собаками, чому друїд дуже зрадів, оскільки це звірі, а не якась клята нечисть. але й одразу засмутився, оскільки пригадав, що гобліни ловлять вовків та тримають їх потім в жахливих умовах, щоб цькувати надалі на своїх ворогів! В новій проблемі Сібо вирішив звернутись до іншого друїда, до Якова, якийсь чомусь не доєднався до знайомства з дівчиною-полонянкою.
  Вже натренувавшись спілкуватись зі своїм колегою за цю годину у формі звіра через друїдські примочки, Сібо пояснив ситуацію напів-оркові.

Як виявилось, сонечко пригріло голову зовсім не дроу, судячи з тієї довгої промови яку видала ельфійка. Причому дуже дивної промови. Поверхневі...
– Якщо хочеш мститися, то роби це, а не розмовляй.
Келагар не став пояснювати що за час від початку промови до того як ельфійка зрозуміла що вона без зброї, її можна будо вже порізати так, щоб одяг з неї спав, не кажучи про те, щоб просто встромити щось металеве і гостре, що робить спробу жити далі більш важкою ніж зазвичай. Хоча треба було зізнатися хоча б собі що її дії дещо розгубили його. Він очікував втечі, атаки, плач... Але промова? Через це він із запізненням зрозумів що втратив можливість ляснути її по сідницях долонею чи пласкою стороною клинка аби трохи подовжити гру в злого дроу-работорговця.
Проте, поки вони не вирішили їти далі, він знайшов собі іншу гру. Невеличка магічна формула та рухи, які для пересічних людей будуть здаватися просто дивними і дроу сперся спиною на камені біля входу. При цьому намагаючись сховати і забрати меч чарівної Валрел магічною рукою, яку бачить лише він.

За спиною Калегара повстала кремезна постать з закинутим на плече двуручем.

— Сонечко в голову пригріло? — Похмуро зауважив Хмурий на саркастичну діхотомію від темного ельфа, проте на цьому й зупинився. Здавалося що Калегар вподобав білявку, а провокувати таких чортів перед їх пасіями - напрошуватись на бійку. Хоча Бодомар і був певен що у їх випадку це було б більш схоже на побиття, але все ж поки вухатий вів себе більш-менш пристойно, особливо як для дроу, то й виховувати його було особливо і ні за що.

— Полегше, панночко, з такими обіцянками, бо темновухий і справді стребує свою нагороду. — Реготнув паладин. Як він зрозумів ельфійка зовсім не тямить що тут відбувається, тому й допитувати її сенсу немає. Краще вже представитись та розвіяти підозри.

— Мене кличуть Бодомар Хмурий, зеленого здорованя - Яків Підмогильний, шерстяного медолюба - Сібо Босі, а пути тобі розрізав Калегар. Вони зі мною. – Остання фраза пролунала ніби виправдання за сумнівну компанію. Ще й Даль так невчасно відлучився. – Тебе не скривдимо. Проте щодо супроводу доведеться почекати: ми ще не закінчили з цим місцем. Можеш заждати тут або скористатися нагодою для своєї маленької помсти. Раз вже взялася за зброю.

  Нікому не побажаєш оклематися у полоні зі зв'язаними руками й ногами. Ще й без очей, чи можливості спілкуватись. Але залишили хоча б вільними вуха. Вона почула те, як мова якихось ворожих створінь стихла, потім була мова і якийсь звір. І хто це міг бути? Рятувальники, або саме ті, хто її викрав? - Думи роздирали голову єльфійки. Не так повинні починатись пригоди героїв. Чи може це, іспит для неї? Тоді це саме те, що вона шукала. Гідний супротивник для легендарної битви, хоча і слова його були, не настільки гідні. Рабиня, або смерть? Це ще більше обурило дівчину, ніж потрапляння у полон. Як тільки її руки стали вільні, вона першою дією звільнилась від кляпу та голосно вдихнула не саме свіже печерне повітря. Наступним зникли пути на ногах, а вона звільнила очі й побачене її з однієї сторони вразило, а з іншої порадувало.
— Ах ти клятий дроу. Я так і знала, що тільки такий підлий єльф міг підкрадатися зі спини та викрадати прекрасних дів! - Звільнившись та вимовившись, вона одразу підхопилась і витягнувши руку вказала пальцем в обличчя розбійника. - Було б у тобі хоч щось людське, ти допоміг би дамі врятуватись і довів до міста, і тоді! - Дівчина обернулась і поклала одну руку на серце, а іншу підняла до гори. Вона активно жестикулювала і говорила нарочито пафосно, нібито в театральній постановці. - Можливо отримав би почесну нагороду, поцілунок прекрасної діви. Та ти, справжній злодій і мій обов'язок перемогти тебе. Готуйся, бо Валрел чарівна подолає тебе... - На недовго дівчина замовкла, не знаючи як назвати чоловіка перед нею. - Тебе! Владику печер та... диких звірів з моїм... А де мій?.. - Єльфійка потягнула руку до поясу, де повинен був бути її меч, та рука хапала лише повітря. - Чорт, та де ж? Почекай хвилинку. - Вона знову обернулась і кинулась до груди хламу, де сама недавно сиділа. Встав на четвереньки, вона не задумуючись виляла своїм задом та копошилась, поки не знайшла своє спорядження зі зброєю.

  Гоблінське поріддя таки не ризикнуло повернутися до чорного ведмедя. І, моливо, даремно. По іншу сторону від звіра його вже чекала смерть від дитя ночі — Келагара. Сібо учуяв кров і обірване життя втікача. Цей короткий бій був показовий, його товариші доволі вправні і швидкі. У вартових не було шансів так само, як і у їх дорожної групи, що тільки й вспіли кинути списи у добродушного гнома-друїда, як були знесені силою його побратимів. З ними можна і на дракона. Але спочатку печера.
  Ведмежий писок почув ще щось. Новий запах, ледь помітний на фоні смороду, що нісся від життєдіяльності зелених почвар. Чорне створіння приєдналось до паладина та спритника. Підійшовши, Сібо в тілі тварини почав писком розкидувати різне сміття. Віднайшовши полонянку, він почав її облизувати, чим привернув увагу до знахідки решти учасників їх групи, що вже прислухались до тихенького стогіну.

Варто було Зрадіку відвернутися як під вухом пролунав хлопок. Уява чомусь намалювала бавовну. Цього виявилося досить щоб гоблін вереснув, та вихопивши зброю заховатися за Вукса. Вже звідти він згадав про ординську сміливість та пропищав, тицяючи лезом у сторону дівчини:

— Ладна можна бєз грошей!

Школа Вершителей "Сорориэль и Мефистофель"
Школа Вершителей "Сорориэль и Мефистофель" основана в незапамятные времена. По легенде, её создали боги, а первыми преподавателями были бессмертная волшебница Мефистофель и могучая демонесса Сорориэль. Но, как соглашаются все, это всего лишь легенда.
Доподлинно же известно, что находится Школа на острове на территории СоНаЛа в Королевстве Судрабс. Хоть вокруг находятся земли Королевства Судрабс, но сам остров и Школа Вершителей на нём являются независимым городом-государством с порталами в разные части мира.
Руководит Школой магистр, которому подчиняются все преподаватели и ученики. Сами преподаватели и ученики обязаны защищать Школу Вершителей в случае необходимости. Для этого каждый ученик получает браслет позволяющий магистру обратиться к ученику где бы тот не находился и самому ученику перенестись в Школу.
В Школе запрещены бои между учащимися. Никто не станет выгонять за драки, но попытка ударить мечом или молнией вне тренировочного поля грозит тяжким наказанием или даже изгнанием с лишением браслета.

    Гарна дівчина важко видихнула повітря з легень і захлопнула книгу. З неї вивалився пил. Не дивно, за весь час жінка так і не перегорнула ні однієї сторінки. А потім вона встала и показала, що виявилась доволі високою і стрункою особистістю. Поглянула на орка, а потім, не соромлячись свого чопірливого й презирливого погляду пролетіла поглядом по маківкам інших гостей.
    — Я так розумію, — вона все ж відшукала погляд дверга, він здавався найбільш здатним до чіткого виділення слів, — ці істоти звертались до мене? — Вона різко цокнула язиком, потім хрустнула пальцями лівої руки, наче рука і не її була, а ось правицею вивудила маленьку рукоятку з металевою гардою. Першим рухом в циклі з рукоятки з’явилось лезо, і двома наступними вона прокрутила його навколо долоні: з зовнішньої та внутрішньої частин.
    — Мені якраз не вистачає матеріалу дикунів для одного еліксиру.

Дроу тримався подалі від усіх, але коли вже почався бій, чи скоріш побиття вирішив що час вже рухатись ближче до печери. Мабуть його все ж приваблювала темрява і він хоч і не зізнавався собі, але все ж намагався якомога скоріше зникнути з під денного світла. Ну а по дорозі можна і спробувати підсмажити гобліна. Хоча сама по собі ідея не дуже добра – воно і так смердить, а підсмажене лише робить усе гірше. На якусь мить Келагар навіть передумав наближатися до печери – де два гобліни, там і двадцять і можна лише уявити усю красу ароматів.

Де один гоблін, там і другий. І хоча ельф все придумав складно, та у вартового виявився напарник. Хитрі, падлюки, та ще й дурні, бо намагаються нападати у своєму становищі. Бодомар вважав це саме дурістю, бо сміливість - це та чеснота, яку гоблінам він ні за що не приписав би.

Тож тихо не вийшло, а значить і церемонитися сенсу вже не було. Перехопивши меча паладин одним рухом рубонув ним по зеленому, якого вдало взяв на повідок Яків... та знов не влучив. Де ж він так нагрішив, що боги вирішили так осоромити чоловіка? Пам'ять підказала що багато де. Довелося, сціпивши зуби, бити ще раз.

— Цього вже не приручиш, тягни другого.

    Джеймс Шева

    В бою головне не думати багато — думки сповільнюють рухи, і емоціям піддаватися теж не варто — такі роблять помилки. В бійці слід довіритись інстинкту: тому звіриному, древньому, якого всі так не люблять, але який є у кожного. Інстинкт палає безжально, від нього печуть м’язи і дим віддає в голову, від чого п’яніють думок, залишаються лише відчуття. В тій бійці ти діяв саме так — шалено, але в той самий момент стримано; бездумно, але ефективно. І твоя надзвичайна кмітливість на диво вдало по’єдналась зі затверділими від тяжкої роботи м’язами, коли, беручи до рук все, що попало — ти використовував це найефективнішим чином. І це непросто, бо ж для більшості здається, що предмет в руках або слід кидати, або з розмаху бити ним, ти ж мислив креативніше.
    До тебе в майстерню якось прийшов брат тих злочинців з двома посіпаками. Сейкоф до того часу вже найняв м’язистого орка-помічника, який давав би велику перевагу, якби ворог не використовував «забий-джека»* — себто палку з величезним навершям із вулканізованої гуми переплавлених шин. Удар зносив з землі, а от крові ніякої не було, бо гума настільки чудовий матеріал. Але ти, вже з рідною монтачкою вчинив розумно, й загнутим кінцем спритно викрутив зброю ворога із його рук, а в руках Даруби «забий-джек» виглядав набагато природніше. І удари його остаточно відбили бажання у місцевих «вуличних щурів» приближуватися до майстерні.
    Даруба, власне, й допоміг тобі з тренуванням тіла. Він ходив до майстра в школу вуличного ребрана** й порадив тобі. Тяжкі тренування зробили тебе ще кращим.
    А потім ти подорослішав і зрозумів, що твоя робота приносить не так вже й багато прибутку. Жити за рахунок батьків у 18 років теж було трішки соромно, та й Сейкоф зі всією чесністю після тумаків твоєї мами признавав, що для його майстерні ти був занадто вправним. Він став для тебе наче рідним шестидесятисеми річним бородатим братом і навіть поговорював в тютюнному угарі, що хотів би передати майстерню, бо ж сам не мав вже ні сил, ні бажання займатися тачками, а з жінкою хотів би переїхати десь на Смарагдові острови й клювати ягідки зі свого саду. Та кожен раз він передумував, чи ж навіть повністю забував про це й знову показував, що магомобілі — це його пристрасть, але всі його слова наче накопичились в тобі настільки якісним чином, що сама удача прислала в майстерню ту саму кралю, що й декілька років тоді.
    Власник згадав тебе тільки опісля того, як ти знову відрегулював вітрові турбіни й тоді якось почалась розмова: він жалівся тобі на своє непристойно багате життя, ти жалівся йому на своє — непристойно середнє по статку, і коли прийшов Сейкоф, щоб похвалити тебе ще більше, той незнайомець запропонував тобі нову роботу. Він був співвласником компанії по рурашським авіаперегонам — «Слідопит». Це був дуже небезпечний, а тому популярний спорт. Швидкісні літаки зі свистом вирляли попід кам’янистими зводами Рурашу, між хмарочосами й над безкрайніми грибними парками***, здобуваючи нові рекорди. Через цей спорт проходили величезні гроші. Й тебе запросили стати механіком команди цього дядечка — «Зорельотів». Здається, дядечко запропонував тобі це лише для того, щоб повихвалятись своїм бізнесом, та ти цього хотів, і навіть Сейкоф мріяв про крайе майбутнє для тебе, тому так і сталось: із звичайного механіка ти став механіком швидкісних літаків. А швидкі літаки — це на сьогодні остання ланка, яка відділяла світ від того, що за небесами — від космосу. Бо ж космольотів ніхто ще не винайшов, зате з кабіни пілота зорі здавалися ще привабливішими, щоб мрія заграла новими фарбами.
    Таким ти й став. Поїхав в інше місто-державу задля кращого майбутнього, почав заробляти величезні гроші й до свого здивування зрозумів, що часу в тебе стало занадто багато. Окрім тебе було ще дванадцять механіків, перегони проводились не часто, зате зарплата приходила вчасно і ти зрозумів, що хочеш витратити її на те, щоб заповнити свій вільний час хоча б чимось цікавим. Ось чому ти...

Джеймс більше не хотів навчатися юридичному ділу, адже як виявилося, його справжньою пристрастю була механіка. Допомагати людям також було приємно, але залізяччя манило сильніше. Ті дитячі мрії про космічні кораблі, що летять в міжгалактичні експедиції, виявилися зовсім не мріями, а досить-таки непоганою життєвою ціллю. Правда, розбиратися у нутрощах електроніки було важко, а ще важче зрозуміти, як влаштовані магомобілі.

Але навіть не надто знаючись у всіх нюансах тисяч деталей, Джеймс досить тонко відчував механічну красу. Ця лялька під назвою Croco 200SW Queen була ідеальна. Не в салоні, ні - якраз там Джеймі вважав, що власника видає несмак. Ідеальною вона була зсередини. Та поки Сейкоф не протверезіє, нема можливості ставати за великий ремонт, тому Джеймі вбивав час, роблячи маленькі, але корисні лагодження. То там тросик підтягнув, то тумблер, який почав хитатися, закріпив. На оголений двигун тільки задивлювався. Нема чого без знання діла туди лізти, бо за кілька хвилин можна такого наробити, що хату прийдеться продавати. Нема дурних. А те, що авто коштувало мабуть більше за дім, де жив Джеймі, хлопець навіть не сумнівався.

Було вже досить пізно, але Джеймі ще досі був зайнятий черговою дрібною роботою, як почув що ворота майстерні скрипнули. Невже майстер протверезів і прийшов подивитися, чи не розібрав хлоп тачку на болтики? Але ні. То була пара бічів, які шукали, що б вкрасти, щоб вистачило на бухнути. І топовий спорткар був найкращим вибором для них. Вони навіть не думали, що за нього їх по шматочкам розберуть і з'їдять. У них горіли труби, їм було все одно.

Один з них почав говорити писклявим голосом:

— Опа-опа, шо такоє. Ля яка форнєта. Йоба скілька бабла за неї получим.

Тут показався Джеймс з монтачкою. Дрин для монтування коліс був універсальним інструментом. Ним можна було і болт затягнути, і черепушку проломити. Гопарі зразу ж побачили Джеймса, і той самий говірливий набичився і бовкнув:

— А ти шо за пасажир? Здрисни звідси нах, бо порішаю, суку!

В руках гопаря блиснуло лезо складаного ножа. Джеймсу стало лячно, бо такий дійсно порішає. Для представника соціального дна своє життя варте копійку, а чуже - ще менше. Проте хлопчина не рипнувся. Щось тримало. Навіть не страх, а відраза. Бо як тільки подумав, що за кермо тої ляльки сядуть два пропитих гопаря і будуть гасати нею по вулицях, поки не розіб'ють десь вщент, то аж зразу серце защеміло. І хай машина не його, але ж вона - це справжнє мистецтво...

Проте додумати думку не дали. Мовчазний біч двинувся в сторону Джеймса. Ножа в нього наче не було, але в руках той затискав чи то свинчатку, чи то просто запальничку. Джеймі сахнувся і вжарив монтачкою. Удар прийшовся ідеально в щелепу супротивника. Почувся дзвінкий хрускіт і нападник як мішок картоплі повалився на землю. З його рота вистрибнули кілька роздроблених шматочків зубів, потекла тонка цівочка крові. Він був у глибокому нокауті.

— У, сука! Нна!

А це вже гавкнув гопарь з ножем, побачивши, що його кореш трохи приунив і ліг поспати. Лезо блиснуло при світлі ламп, Джеймі інстиктивно закрився рукою і відчув гострий біль в передпліччі. Там був довгий поріз, який відразу став добре кровоточити.

— Ну шо сука, ссиш?

Від такого успіху гопарь осмілів і почав понтуватися, перекидуючи ніж з однієї руки в іншу. Джеймі крок за кроком відступав назад, до верстака. А потім одним махом згріб жменю металевих друзок і кинув їх в лице нападнику, який аж ніяк не чекав такої підстави. Гопарь прикрив обличчя рукою, щоб сміття не потрапило в очі, а Джеймс якраз махнув монтачкою вдруге, та й втяв по руці, що тримала ножа. Гопарь ойкнув, впустив зброю та й заточився, притиснувши поранену руку до тіла. Зробив кілька кроків назад. Впевненості у діях враз стало значно менше, але він все ще не міг повірити, що якийсь сопляк безвусий дав їм двом такого добрячого прочухана, що другий ще й може не висатати. З рота гопяра вирвалося:

— Ходи, оглядуйся, сука. Пизда тобі.

Джеймс рикнув і рванувся вперед, розмахуючи монтачкою. Такої наруги гопарь не витримав, по-дівчачому високо заверещав і кинувся навтьоки. Джеймс побіг за ним, але далеко гнатися не став. Зробивши кілька кроків за воротами майстерні, хлоп зупинився. Поранена рука нагадала про себе гострим болем, та й гопарь міг вийти з нокауту в будь-яку хвилину. Тому хлопчина не чекав. Відразу подзвонив копам та розказав про спробу пограбування, сгягнув руки побитому нападнику за спиною кількома міцними пластиковими стяжками, а потім сів бинтувати руку, бо стікати кров'ю не входило до його планів. І аж тільки в цей момент його почало тіпати. Несподівано, йому дійшло, що його і справді могли порізати і лишити помирати на підлозі майстерні. І коли через сім хвилин приїхали поліцейські, перед їхніми очима постав переляканий хлопчина, який незнамо як дав відсіч двом не надто сильним, але від цього не менш небезпечним нападникам.

Як виявилося надалі, рана хлопця була широка, але важливі судини та сухожилля залишилися неушкодженими. Лікарі зашили поріз гарно, і згодом лише тонкий шрам нагадував про нього. Нападники виявилися сиділими урками, один з яких тільки нещодавно звільнився з тюрми, тому його відбитки пальців за хвилину знайшли в базі, а вже за кілька день затримали й самого гопаря, коли він спробував звернутися в лікарню з розпухшою як бочка зламаною рукою.

Але справжня комедія трапилася потім, коли мама дізналася подробиці. А особливо те, що даврф-майстер просто нажерся в дим і покинув майстерню з дорогущою машиною на підлітка. Неочікувано, пані Шева увімкнула режим фурії та видерла Сейкофу мало не півбороди. Той вже не знав, куди діватися, але стійко витримав стусани, бо й сам відчував відповідальність на те, що трапилося. Нарешті, мама взяла в того обіцянку більше не пити і навчити, нарешті, сина нормально працювати з механікою, щоб не розбирав вдома прилади. Так і почалося справжнє навчання, яке дійсно подобалося хлопцеві.

Удари м'яча гулом розносились напівпорожньою залою. Чвертьфінал, Манкі-Кідс проти Саламандр. Проте дитяча ліга була не здатна зібрати повні трибуни. Мине ще кілька років доки на деяких з цих хлопців з команди та на дівчат з підтримки звалиться популярність серед однолітків. Але то настане пізніше.

Гаррі набивав круглого, дивлячись у очі завмерлому напроти противнику. Молодий орк, виставивши вперед руки, був повен рішучості не пропустити пустельника. Гаррі знав що то Дерек, з групи Джеймса. Міцний та напористий, проте нетерплячий. І це має зіграти проти нього. Гарі робить хибний ривок в сторону та на протиході оминає перешкоду, що не встигла змістити центр тяжіння. Нирок під кошик, і табло відліковує перевагу Мавп ще на два очки. Розпалений Дерек зачіпає Гаррі плечем, проте у відповідь отримує лише зверхньою посмішку переможця. Це лише сильніше розлютить орка, та змусить помилятися. Принаймні так синові Абеді підказувала інтуїція.

— Га, Король Гаррі розійшовся. — Вітає хлопця тіммейт, та отримує п'ятюню у відповідь. Гра поновилася.

***

Коли ситуація вийшла за рамки будь-якої з трактовок поняття "здоровий глузд", Гаррі покинув свою застінку. Те, що чоловіка потрібно рятувати, було річчю фундаментальною, і найтяжчий елемент рольової гри, а саме визначення потрібного результату, було опущено. Залишалися лише кроки та методи - а то вже справа техніки. Потрібно було перемкнути увагу, і зробити це вкрай швидко. Одна мить, один крок - і вже говорити вже буде нікому. Потрібно сказати щось цільове, щоб не пройшло мимо адресата. Щось в міру абсурдне, щоб вкрай важко було проігнорувати. Гаррі набрав повітря у легені, та надав обличчю переляканого вигляду. Це виявилось не складно.

— Тату, не роби цього! — Пролунав дзвінкий дитячий голос. Дурість. Нісенітниця. Та чоловік озирнувся.

Все відбувалося стрімко на інтуїтивному рівні. Гаррі Абеді мислив не словами, не символами і навіть не образами. Місце їх зайняли ланцюжки з подразниками та їх очікуваними ефектами, аж до реакцій. Поза будь-якими теоріями, сугубо практика. Час, коли дії повинні йти в унісон з думками. А потім особистий психолог вже допоможе розібрати цей клубок.

Та все ж половину справи було зроблено. Увага була наша. Тепер чоловікові треба дати можливість самовідчути себе хорошим і правильним. Дати йому можливість сублімувати свою лють через зверхню жалість чи гордівливу відповідальність щодо дурної дитини. Як для себе, так і назле дружині. Варто лише створити з себе підходящий образ, та трішки підштовхнути чоловіка у вірному напрямку. Як би це не звучало відносно людини на підвіконні тризначного поверху. Тож Гаррі долучився альтернативної правди, яка була зараз потрібна:

— Вибачте. Ви нагадали мого тата...

  Ведмідь почалапав в бік печери. Сібо уважно спостерігав за своїми побратимами. Невідомо скільки цієї погані ховається в печери і тому варто напрацьовувати взаємодію в бою вже зараз. Коли вони зустрінуться з драконом, то ця група має працювати злагоджено, як вироби гномів-жерстянщиків! Тож для себе Сібо вибрав роль, що переріжить втечу цих вартових. Якщо якесь мале гобленя надумає побігти в печеру і попередити про їх групу, то враз отримає на горіхи від чорного звіра, ким гном Босі являвся зараз. Та й отак у сторонці він може краще побачити, як саме поводять себе в бою нові товариші. В засідці на дорозі його увагу зайняла раптова атака та перевтілення у ведмедя, тож все що він дізнався про них — що вони можуть швидко діяти, рубаючи та палячи на своєму шляху ворогів. Проте він відмітив поміч, яку вказали Яків та Бодомар, що перші зреагували на поранення гнома.
  Проте той раз була засідка. Треба було реагувати на загрозу та вони не знали, що одне від одного очікувати. Зараз же вони самостійно прийшил до лігва ворога і їх перемога та життя залежатиме від взаємодії. Так само буде і як вони прийдуть до дракона. Але ставки тоді зростуть ще вище, тож група має проявити свою міць і силу. Вона має загартуватись в цій місії. А Сібо буде допомагати, як він завше робив. Ці мандрівники теж стануть на шлях Баервана! Не свідомо будуть продовжувати настанови могутнього бога лісів та пригод!

  Велетень часто забував, що на його шиї сидить Хукір. Чи то вістря кинджалу лоскотало мозок орка, чи то дитяча натура Вукса переключала його увагу з події на події. Але про свого товариша, якого він ніс, орчок забував. Тож забув він і зараз, розкинувши свої ноги в боки і усівшись навпроти жінки. Очі Ольги порівнялись з очима Хукіра, але не помітила того, бо була зачарована читанням книги. Допоки не стало піздно, пан Доранте (поважний в певних колах і особливо на шиї у свого товариша Вукса Книги) вирішив прикинутись каптуром і охопив голову орка руками, прикривши своїм одягом і руків'я кинджалу, що стирчало із потилиці. Для такого чудернацького орка було б не дивно мати і відповідний по дивності капелюх чи головний убір.

Нудно. Нудно-нудно-нудно. Ну-у-у-у-у-удно.

Джеймі не знав, кому спало на думку, що запхати його в табір соціальних наук - то гарна ідея. Тут було до чортиків нудно, приходилося забивати собі баки непотрібними законами, пактами, наказами та іншою безліччю паперової дурні. Та ще й батьки проявили неочікувану твердість і всіма правдами і неправдами вмовили хлопчину тут вчитися. Ба, тут зв'язки, коло знайомств вищого світу, чудові можливості для юнака з простої сім'ї. Тьфу. На думку Джеймі, це всього лише купка пихатих на чванькуватих бовдурів, більшість з яких носить кросівки на липучках, бо не здатні навчитися зав'язувати шнурки. Хлопець розумів, що таке коло спілкування йому не подобається, частенько сумуючи за старими друзями. Як вони там? Чи ще не забули його? Вони бачилися далеко не так часто, як хотілося, але хоч так.

Практика у банку задоволення також не приносила. Ті самі тони нікому непотрібних папірців, які йдуть в сміття через кілька секунд після того, як вилізуть з принтера. А по телевізору тільки й розмов про захист навколишнього середовища. Та хоч і завдання було нудним, все ж користь від нього була - Джеймс дійсно хотів допомогти чоловіку, який постраждав від шахраїв. І добре, що двійко інших практикантів мали таку ж саму думку, як в нього самого.

Джеймі хоч і не мав досвіду у стеженні за людьми, та і детективом був кепським, але завдання виконував старанно. Навіть не ризикнув купити пиріжка у ятці по дорозі, щоб бува не загубити об'єкта. Невеликий зріст та непримітна зовнішність були йому на руку. І от, риба, нарешті, клюнула. Джеймс навіть не сподівався на такий результат. До останнього він думав, що банкір всього лише піде до коханки або ще кудись, куди не личить ходити порядній людині. Але аж так - то було дещо. Хлопець настільки захопився, що навіть і не подумав, що автоспалах на телефоні - то погано.

Блим. І всього лише за одну трьохмільйонну долю секунди все пішло шкереберть. Якраз за цей час світло від спалаху досягло зіниць поліцейських та банкіра. І ще буквально секунда їм знадобилася, щоб зрозуміти що то був не випадковий світлячок на кілька кіловат, а дійсно спалах мобілки, який вхопив не просто компромат, а компроматисько. Компроматище! Королеву компроматів! Ще секунда знадобилася самому Джеймі, щоб зрозуміти, що він потрапив в таку халепу, яка пахне навіть не копняками, а розправою. Миттєвою і жорстокою. Поліцейські, які вже вихопили чи то тазери, чи то пістолети, вже рипнулися назустріч до несподіваного папараці. А той кинувся навтьоки. Проте пробігши з півсотні метрів по промзоні, він зрозумів що тікати тут нема куди. І коли вже паніка мала б захлинути Джеймі, він згадав про цікавий винахід власного виробництва, який не так давно скорструював і довів до робочого стану. То був будильник.

Так-так, будильник, який Джеймі зробив для самого себе. Аж надто тяжко він прокидався зранку і досить часто просто відключав усі будильники ще уві сні. Ба більше, навіть ховаючи будильник на іншому кінці своєї кімнати, він часто у стані напівживого зомбі йшов, жмякав кнопку вимикача і спокійнісінько йшов спати далі, з чистим серцем просипаючи все, що можна і не можна, за що отримав вже стільки доган, скільки жоден порядний учень мати не може. Маючи серйозну розмову з батьками, які, на жаль не могли його будити, бо йшли на роботу досить рано, Джеймі вирішив розібратися з ситуацією раз і назавжди. Кардинально. Якщо будильник стоїть, то вважай, що його нема. А якщо він стояти не буде? Що, якщо він буде не тільки голосно шуміти, а ще й тікати від господаря? Бо тоді прийдеться його ловити, щоб не волав. І вже хоч чи ні, ти прокинешся. Бо лазити під ліжко за ним чи повзати на колінах від шафки до шафки в режимі автопілоту не вийде. Результатом такого мозкового штурму став будильник-втікач розміром з бейсбольний м'яч. Круглий, з двома широкими колесами від розібраної машинки з пультом управління і двигуном звідти ж. Прийшлося трохи попаяти і навіть випросити у тата невелику плату -мікроконтролер і ще й благати навчити, як її правильно запрограмувати. З допомогою батька, який був в захваті від ідеї, вийшла дійсно диявольська машина для вранішніх тортур, бо волала і тікала на сто п'ятнадцять балів із ста.

Ба більше, після кількох успішних тестів Джеймі вирішив її вдосконалити, додавши смішні послання до самого себе. І тепер будильник після кількох гучних сигналів починав волати дурниною щось на кшталт:

"Ха-ха поцілуй мене в дупу! Не доженеш, сонний лузер! Відкрий очі, бо копнешся! Дивись під ноги, куди біжиш! А як вкушу за пальця, будеш на одній нозі стрибати!"

Що стосувалося дурниць, то фантазія Джеймса сягала неосяжних вершин. Хлопець з тиждень придумував нові будилки, а може й більше. І напридумував мало не сотню. Залишилося лише завантажити їх на флешку і поставити десятисекундний таймер між фразами, який переривався скреготінням, дзижчанням, клацанням і іншими звуками, які менше всього хотілося б почути сонній людині.

Так ок, саме це знаряддя середньовічної інквізиції опинилося в руках Джеймі посеред портової промзони. План був простий як довбня. Запустити волаючого всілякі дурнуваті фрази будильника в один бік, а самому чкурнути в інший. Якщо пощастить, то у темряві не розберуться, а навіть якщо це виграє якихось п'ять хвилин, то сам Джеймі буде вже далеко звідси. А вже там шукай-гукай.

Кількома натисками клавіш юний винахідник поставив таймер на п'ять секунд і, обравши найбільш пряму доріжку, випустив будильник на волю, гайнувши у вузький лаз між контейнерами. Металево-пласмасовий механізм зрадів, і як тільки час сплив, радісно чкурнув убік.

— Не спіймаєш, не спіймаєш! Повільне курча, з'їж калача! Бережись, шафка по курсу! Ставай раком, бо не знайдеш!

Словниковий запас і випадковий вибір цитат виявився дуже влучним. Продажні поліціянти повелись, і Джеймі почув вигук одного з них:

— Ач стерво, стібеться. Лови гімнюка. Заходь з того боку!

На щастя, стражі порядку не очікавали такого демаршу і будильник дійсно виграв Джеймсу навіть не п'ять, а шість хвилин. Бо навіть коли він збився з курсу і поїхав назад прямо назустріч перевертням, вони зовсім не відразу зрозуміли, що то таке. І коли хоробрий будильник поліг смертю хоробрих під тяжким черевиком поліцейського, встигнувши наостанок ще раз послати того в дупу, сам Джеймі був вже далеко, на крейсерській швидкості пробігаючи через портовий район вузенькими вуличками. Знайти і догнати його вже було неможливо, адже поліціянти витратили надто багато часу на переслідування привидів.

Прибігши додому, Джеймі ледь відсапав. І вже будучи в ліжку, довго не міг заснути, думаючи, що робити з компроматом. Йти в поліцію він не хотів. Бо що як фото потрапить в руки одному з тих самих копів? Був план краще - ЗМІ, які дуже полюбляли смажені скандали. Джеймі подумав на кілька з тих, що доводилося йому читати під час підготовки до семінарів. "Банківське рев'ю", "Фінансовий тиждень" чи онлайн-видання третього світу "ФінКа". Надати редактору анонімно всю інформацію і хай самі пишуть матеріал. План надійний, як черв'ячна передача.

Так і вирішив зробити. Але наступного ранку знов все проспав, бо диявольський будильник вже був у власному раю, де всі сплять і не хочуть прокидатися. Але компромат довго не лежав і вже через кілька день його взяли у "ФінКо". На диво, з'ясувати особистість анонімного відправника вони не намагалися, а лише задали кілька питань про походження інформації і можливості перевірки фактів. Їх чекав дійсно смажений матеріал, а сам Джеймс надіявся, що його ім'я так і залишиться невідомим у цій справі.

    Джеймс Шева
    Ти повернувся до друзів зі всім необхідним для веселого перегляду. Відголоски розмови поліцейського з дресирувальником лише натякали на те, що відбулося насправді. Відчував ти себе як ніколи добре, хоч і не раз страждав через оце твоє внутрішнє й безперебійне відчуття справедливості. Для дітей поняття справедливого — це лише грубо витісаний концепт, який розуміється ними просто й примітивно. І подібні твої вчинки сприймалися лише як ябедництво, але ти ж розумів це зовсім інакше, і добре що твої друзі розуміли тебе. Ти розказав поліцейському, бо знав, що хотів би жити в чесному світі. І хоча з часом твоє наївне світосприйняття отримувало гострі кути бридкої реальності, внутрішнє відчуття справедливості лише загострювалося. Ти виношував в собі те, що змогло зміцнити твою душу й характер. Таким був твій шлях, і саме тому, вихователь відправив тебе в табір соціальних наук — осередку справедливості.
    Розлука з друзями була болісною. Ти як і раніше міг би бачитись з ними, та під час навчання ти розумів, як тобі не вистачає «геніальних» витівок Соломона, або ж надто хитрого й зухвалого погляду Гаррі, або ж, нарешті, дивної вимови слів Кайоли. Вся твоя нова компанія — це діти багатих сімей: потомки адвокатів й діточки суддів, а разом з ними й ті, хто постраждав від несправедливості настільки сильно, що дитяча впертість виховала в них люте бажання зробити світ кращим. І навчання — це величезні лекції, постійні й постійні повчання й нудне вивчення законів. Все частіше виникали думки, що, може, освіту переоцінюють і тебе розподілили не туди? Та як би то не було, наступні роки тягнулись для тебе дуже важко. Цікавого навчання було небагато. Хоча, іноді все ж виникали захоплюючі ситуації.
    Якось, в рамках практичної роботи, всю весь ваш клас поділили на маленькі групи, по троє учнів в кожній. Вибирали, по словам вихователів — випадково, та ти знав, що це геть не так, бо ж протягом всього навчання вас досліджували й складали величезну біографію, на основі якої й намагалися виховати у вас «правильні риси». І ось чому, ти був в одній команді з повними протилежностями: з Гаргом Боргулом — орком-сиротою, який навчався за кошти батьків своєї кращої подруги: доволі моторошним, мовчазним й дивакуватим орком, який показав себе доволі радикальним мілітаристом; а також з Боном МакГоном — наслідником якось відомого в Пебо сімейства півросликів, що ще з часів війни надають юридичні послуги за гроші: він ж був доволі розумним, та занадто раціональним й емоційно скупим. Вас відправили до одного з державних адвокатів, щоб допомогти йому у захисті постраждалого від банківських махінацій одного з невеличких місцевих банків сімейства Балейн. Адвокат виявився тим ще бездарним п’яничкою, який, як Гарг якось підслухав — навіть не збирався допомагати звинуваченому через погрози зі сторони сімейства Балейн. Проте, йому прийшлося робити хоча б щось, щоб через вас він не втратив свою роботу. І перші чотири дні завдання боли безглуздою спробою відволікти вас. Ви просто сортували папери, читали по декілька разів отримані справи, відвідували постраждалого й нічого більше. Гарг став ініціатором того, про що думав кожен в вашій групці — взяти все в свої руки. Й ви вирішили хоча б якось допомогти бідолашному дідусю, який став жертвою недоброчесних банкірів. Бон опрацьовував документацію й справи банку, а також показання постраждалого; Гарг займався налагодженням зв’язків з поліцією та підбором свідків подій. Тобі ж випала найважча участь — пошуки доказів правопорушень сімейства Балейн і спроба врятувати справу від їхнього бандитського впливу.
    З початку ти діяв під прикриттям в середині банку. Намагався вивідати різноманітну інформацію — це не було складно. Там ж ти і дізнався про те, що банк переживає скрутні часи й часто зустрічається з поліцією, яка ще ні разу нічого суттєвого не зробила банку. І тоді ти вирішив прослідкувати за одним із банкірів, який кожен день чомусь покидав робоче місце і повертався геть на наступний день. Ти слідкував за ним цілий день, поки він просто кружляв кварталами й робив безглузді покупки. Але на вечір він поїхав в порт і там відбулася дивна зустріч з двома офіцерами поліції. Ти помітив, що банкір передав гроші поліцейським й зробив фото. Та ти забув виключити всплеск на камері і яскраве світло виявило тебе. Поліцейські дістали зброю і побігли в твою сторону. Просто втекти тобі б не вдалося, та може ти зміг би сховатися серед лабіринту з контейнерами, або ж добігти до вантажного крану й заблокувати контейнеррм всіх корупціонерів і викликати поліцію? Або ж викрасти патрульний автомобіль і втекти? Те що ти отримав — точно вистачить, щоб виграти справу. Та ситуація була небезпечна, тому ти...

***

    Гаррі Абеді Дюбуа
    Зручно, коли поруч є захисник. Страшний пес — це більш ніж достатня зброя, щоб відлякати маленьких злодюжок. Але ти не лякав. Налякаєш — і лише спровокуєш злодіїв на ще більші злочини — мало хто справді змінюється після такого. Але й облаштування ситуації так, щоб виставити злочинців не такими ж й поганими теж не завжди грає на руку всім сторонам, лише совісні можуть розчулитись після такого, а совісні діти зустрічалися вкрай рідко. Кожен раз коли ти потрапляв в подібні ситуації, вибір було робити назвичайно важко: не вистачало ні часу, ні досвіду. Після тієї ситуації з крадіями, ти поставив себе на ситуацію мами — мама напевно б дозволила злочинцям втекти, але б звернулася до поліцейських й все розказала б — цього часто бува вдосталь, бо майже ніхто насправді не старається настільки, щоб допомогти в таких малих злочинах й майже ніколи не звертаються до поліції. А ось відчим — ти не знав, як подіяв би він. Для тебе Вільям був таємничою і непохитною істотою, розкусити яку надзвичайно тяжко. Ось так ти й жив — в постійному обдумванні минулого й не в змозі швидко прийняти правильне рішення в теперішньому. Можливо, саме тому тебе відправили в психологічний корпус виховання.
    Хоч ти вперше і відділився від своїх друзів, варто було признатись, що навчання стало більш цікавим ніж в молодшій групі. На щастя, деякі корпуси сучасної освіти ставили за основу отримання практичних навичок. Джеймсу не повезло — він постійно жалівся на нудні лекції. Тобі ж гріх було жалітись. Кожен день ти займався тим, що любив. Технологія рольової гри* — це основа для психологів. І не рідко, ти брав участь у справжніх психологічних сеансах. Завдяки твоїй чистій зацікавленності й захопленні навчанням, вихователі полюбили тебе й намагалися якомога частіше розважити тебе цікавими задачками. І десь там ти зрозумів, наскільки різноманітна робота психолога. Вона ніколи, насправді, не зводилась лише до вирішення внутрішніх і зовнішніх конфлкітів. Це була ціла низка наук та вчень, які були тісно пов’язані з інтуїцією — містичним й швидким розумінням того, як слід вчинити. І це якось поставило тебе в незручне положення, бо ж ти звик покладатися на науку й техніки, ніж на інтуїцію, і тому тобі потрібно було багато часу для прийняття рішення.
    Це сталось на одній із практик. Твоя вихователька знову відвела тебе до своєї подруги, що надавала послуги психолога для сімейних пар. Ти часто приходив на сеанси, сідав собі за стінкою, щоб не соромити пацієнтів своїм занадто зосередженим виглядом й слухав. На сеанс прийшла, на твій погляд, доволі нудна пара. Чоловік був невдоволений економічною неграмотністю жінки, а жінка говорила про нестачу уваги чоловіка. В таких ситуаціях все вирішувалось заключенням сімейного договору, й психолог відомими тобі шляхами йшла до цього заключення. Та, в якийсь момент пацієнти здійснили сварку. Сварка швидко переросла в неконтрольований обмін гучними словечками, а потім ти почув крик. Чоловік в люті розбив вазу й відкри вікно. Він почав говорити, що стрибне, раз він такий поганий. Психолог розгубилася. Жінка пацієнта своїми емоціями лише погіршувала ситуацію. Все було геть не так як у фільмах — чоловік мав твердий намір через лють. Ти увірвався в кімнату й помітив, що той вже дивився вниз з сто тринадцятого поверху хаморочосу. Спокій зберігав лише ти. Та, часу було обмаль. Твої слова могли б і не бути почуті у всій сварці, і даже рішення добігти до нещасного й затягти його могло закінчитись плачевно. Ти скористався інтуїцією і...

***

    Кайола
    Поток води ось-ось повинен був перетворити тебе в куски плоті, якби той дивний внутрішній голос, що супроводжував тебе майже все життя не посилився. Ти відкрився йому й відчув, як він покинув межі твоєї свідомості. Тоді ти прокинувся в обіймах Соломона. Гоблін не на жарт злякався, що ти помер. Він думав, що встиг зупинити потік до того, яки тебе розітнуло в очисному центрі. Та ти знав, що саме врятувало тебе. Твій Камінчик з тих пір з’являвся у твоїх снах все частіше. Ти говорив з ним і отримував відповіді. Він був духом. Одним із багатьох у Світі Духів. Світ Духів існував насправді, бо душа кожної живої істоти брала початок звідти і туди поверталась після смерті. Чи точніше, вона завжди була частиною Світу Духів, як тіло завжди є частиною Світу Тіл — навіть після смерті, бо ніщо матеріальне насправді не зникає безплідно. Ти намагався знайти шлях до того світу, і з допомогою Камінчика зміг. Твій перший транс застав тебе після сильної втоми, коли ти цілий вечір грав в дурнувату гру Соломона. Перед сном ти вирішив викласти в щоденник свої думки, як сили раптово покинули тебе й ти опинився в напівсні, вештаючись по власній кімнаті. Та це насправді була не твоя кімната й коли ти зрозумів це — ефект зник. На щастя, перед тим як тебе розподілили у корпус магів, ти навчився затримуватись у Світі Духів достатньо довго, щоб вразити вихователів й лишити себе великою частини нудної школярської теорії.
    Разом з вихователем ти почав вивчати техніки швидкого занурення в Світ Духів і способи взаємодії з духами. Як виявилось, шаманізм став цілою наукою, і технік було безліч. В основі їх всіх знаходився термін — «Ом». Це був звук, промовляння якого створювало вібрації, яка резонувала з пульсом таким чином, що допомагала швидко розслабитись. Ще шестеро із твоєї підгрупи витратили пів року на опанування техніки. Тобі ж вистачило півтора тижні, щоб за лічені секунди входити в транс. Після «Ом» йшли «Де» та «Вей» — рух та спокій. В світі духів важливо було навчитись керувати свідомістю таким чином, щоб її сила не зруйнувала ефект перебування в Світі. «Де» — це направляння думки по формах «Бхакті» або «Дхарма» — розсіяно, або зконцентровано. Розсіяний поток думок мав низьку інтенсивність, але дозволяв отримувати інформацію з величезної області, а от зконцентрований навпаки — був надзвичайно інтенсивний й дозволяв сприйняти конкретну думку. Це було для безпечного перебування в Світі Духів, бо його жителі не завжди були добре налаштовані й з легістю могли вводити в оману шаманів, що іноді приводило до обездушення — втратою шаманом власної душі, або ж — захопленням — коли дух поселявся в душі шамана й шкодив йому. Тому техніки «Бхакті» й «Дхарма» були базовими захисними техніками. Стан спокою — «Вей» був необхідний в тих ситуаціях, коли необхідно було приховати свою присутність; «Вей» також міг переростати в «Мурті» як поєднання «Вей» та «Дхарма», що дозволяло концентрувати увагу в очах й помічати ряд прихованих дій Душі, пов’язаних з їхнім використанням «Ізів» — життєвої енергії, яку душі накопичували в взаємодії з живими істотами й використовували на подобі мани. А була ще одна техніка — найскладніша й найважливіша — «Мокші». Суть «Мокші» в вивільненні глибинного потенціалу власної душі певним чином, це впливало на найбільш ефективний спосіб для шамана взаємодіяти з духами. Як було відомо, шамани могли веселити духів й тим самим користуватися їхньою поміччю, або ж домовлятися з ними, або ж навіть підкоряти їх силою. Ця техніка виявлялася завдяки місяцям концентрації уваги на чашкам з гарячим шоколадом. Ти навіть засмутився, що випив всього триста сорок чотири чашки гарячого шоколаду, перш ніж тобі вдалося виявити свій тип «Мокші». Коли ти допив той самий шоколад, концентруючись на ньому. Осадок на чашці...

***

    Соломон Кірхеман
    Щоб закрити всі отвори аварійно й спричинити вибух розподільної системи необхідно було потратити безліч часу й немало сил, бо ж не було системи аварійного закриття шлюзів поблизу. Та зато була система регулювання решітки, звідки подавався поток води. Вона ніколи не закривалася повністю й рухалась в обмеженому радіусі, лише для того, щоб почути, чи система внизу працює. Власне кажучи, це був механічним рудиментом застарілої каналізаційної системи, та тепер він міг втілити твій план у життя. ти подумав, що якщо тобі вдастся зламати решітку, це спричинить аварійну зупинку систем. Бо так була запрограмована ця система. Залишалося одне — перелізти по опорній балці на бік, де знаходився потрібний механізм. Лише думка про те, в що може перетворитися Кайола змусила тебе рушити. Ти й сам ледве не попрощався з життям, якби не притиснувся би міцно до іржавої і слизької балки. Але тобі вдалося дістатись до механізму й важелем виламати вентиль, який би ти нізащо не зламав своїми руками. І це спрацювало — на половину. Вода не припинила подаватись, але шлюзи почали перекриватись. Ти ледве встиг дістатись у найближчий перед тим, як стався вибух.
    Лише через декілька годин ти знайшов Кайолу і своїх друзів. На щастя, всі були живими. Вам навіть вдалося втекти від працівників, хоч Джеймс погодився з цим дуже неохотно.
    День був зіпсований. Ніяких автоматонів ви тоді й не побачили. Хоча всі розуміли, що цей випадок дуже поміг вам зрозуміти, хто ви насправді. Ти зрозумів, хто ти. Тому, тебе відправили у корпус природознавців.
    У тебе було дуже пізавальне навчання. Напевне, серед своїх друзів, ти найбільше любив теорію, та в твоєму навчанні її було мало, зате практики — сповна. І це було теж непогано. Часто ти їздив з групами археологів на місця розкопок, або ж навіть відвідував печери з вченими-спелеологами. Ти дуже любив досліджувати зірки й вивчати властивості рослин й мінералів. Майже весь період навчання ти був поруч з видатними особистостями, з надзвичайними знаннями й вміннями. Але один раз, ти зрозумів, що і сам був видатним — неограненим каменем, як любила говорити твоя вихователька.
    Це трапилось, коли ти був в складі експедиції на Вугільну гору з ціллю вивчення впливу газових рештків в результаті спалення вугілля на найближче рослинне середовище. На шляху ви зробили зупинку в невеличкому шахтарському таборі. Там ви виявили, що багато із працівників захворіли на якесь невідоме респіраторне захворювання, коли відкопали новий рукав шахти. Через це, рішенням експедиції було негайно покинути табір й відправитись далі, а частину відправити назад, за допомогою. На жаль, ти став частиною тих, кого відправили назад. Однак, коли ти знову прибув в табір й побачив шахтарів, які обідали коренеплодами, схожими на дубовий томат**. Однак, це був не він, і очевидно, що саме ця їжа стала причиною епідемії. На щастя, ти знав, як їм допомогти, для цього потрібно було...

Спи, моя радість, засни…

Бодомар широко позіхнув.

Піймавши себе на цьому невчасному жестові він швидко закрив рота та прищурив очі. Часу та сенсу розбиратися що то було - дружній вогонь чи просто збіг, паладин не бачив. Як і не бачив другого гобліна, доки той не проявив себе. Чоловік не був певен чи контролює ельф ситуацію, проте вмішуватися вважав справою передчасною. Якщо треба то він, звісно, підстрахує, але довговухий заслуговував шанс проявити себе. Не глядячи ручна сокира опинилася в долоні, а погляд вже прораховував траєкторію, по який потрібно було її запустити в вороженьку. У разі чогось, випадаючого за рамки "все йде по плану".

Гару відсунув Зрадика і вийшов перед відьмою.

—Здорова була, хазяйка. Ми за дорученням старости вашого, з чортівнею в лісі тре розібратися і дочку його знайти. Він казав, що ти можеш дорогу вказати - там наче гробниця дварфів десь була, от нам її і треба.

Взявши жменю піску в руку, ельф заспівав тихесенько:

Спи, моя радість, засни…

І здув пісок з руки. Варто йому було зробити це, як в сфері радіусом 20 футів, на краю якої знаходився гоблін, якого помітили пригодники, в повітрі заблищали маленькі піщинки, які, присипляли кожного, кому вони потраплять в очі чи в ніс.

— Я іщо павєрнусь! — Вже на виході, коли стало зрозуміло що негайних проблем не буде, Зрадік кулачком пригрозив шинкарю. Бо то вже справа принципова. І не бути йому орком, якщо так легко відступить. І горщиком він вже не обмежиться, а пральня дошка стане тому свідком.

***
Гоблін нарешті дізнався про завдання, перейнявся його духом, та уважно вислухав деталі. Після демонстрації народної любові йому захотілося ще. В орді, можливо, то назвали б збоченням, проте Зрад мав намір тримати свої дивацтва у секреті. Тому для цієї справи він навіть ввімкнув свого внутрішнього детектива.

Коли група підійшла до першого пункту, слідчий гоблін одразу розпаясався своїми підозрами та здогадками:

— А це точна вєдьма? Нада знайті крєніцу і пєрєвєріть. Єслі патонєт - то нє вана.

Отримавши відповідь від вояка, Дальдарин задумався. Легше за все було б спробувати усипити його, а потім перерізати горлянку, поки він спить, але усипляючі чари потребують матеріяльного компоненту. Так, це може бути блищак, але його нема… Що ще там… Пелюстки троянд? Дурня, де я їх знайду. А ще… Дрібний пісок! Ми біля печери, тут багато подрібненого камня, може, знайдеться і дрібний пісок!

Дальдарин озирнувся по сторонах, намагаючись знайти потрібні йому інгредієнти.

Доки ведмідь показував який він вправний художник та малював на землі свої матюки, у бодомарових вухах відлунали слова. Ох вже ж ці ельфи: і як він тільки там розгледів гобліна? Знову.

— Не можна залишати ворогів позаду. Впевнений що впораєшся - зроби це тихо. Бо якщо я піду, той волатиме на всю околицю.

Не те щоб Хмурий був проти зробити все гучно та помпезно, і навіть вважав що урочиста кара краще тихої, проте був змушений й міркувати про решту загону. Все-таки справа спільна. То нехай хтось більш спритний проллє трохи гоблінської крові, а паладин його благословить. Фігурально, звісно. Бо божественну магію на таке зась марнувати.

    — Ахой, діво, сука-та! — Вукс крикнув з-далеку, яко тільки помітив дівчину під деревом. Точніше, помітив він спочатку книгу в її руках і саме тому звернувся до читачки, бо ж з книгами у Вукса був особливий зв’язок. Він ж перший і вирвався до неї. — Книга... — Зробив довгу паузу. — Вукс Книга. — Привітався й сів поруч. Сів по-дитячому — ноги розставив перед собою, могутню спину вигнув дугою і руками підпер підборіддя, а лікті уп’яв в землю, чим показав свою немалу гнучкість попри великі м’язи. Зацікавленими очима він розглядав букви книги, але ні одну з них не розумів.
    — Ех, Вукс не зна цю мову... сука-ні.

Ваша група доволі швидко дійшла до будиночку відьми. Знаходився він біля підніжжя гір і виглядав доволі чудернацько: за великим рахунком, це був не будинок у звичайному розумінні, а дерево, в стовбурі якого були дупла, в яких вставили вікна і двері. Під деревом сиділа не стара карга, як цього можна було очікувати, а жіночка, на перший погляд, середніх літ, хоча більш уважний спостерігач, побачивши її зблизу, зміг би помітити кілька пасом сивого волосся та перші вікові зморшки біля очей. Жіночка читала якусь книжку і не звертала на шукачів пригод жодної уваги.

Почався новий день. Що він несе за собою? Новий ідіотизм чи може приховану за ним мудрість? А дідько його зна, бо з цією кумпанією Гару вже давненько не задавав собі таких дурних питань. Добре що хоч завдання є, та буде чим зайнятися.

— Ну шо, поїли? Пішли тепер до відьми, а потім до лісника сходимо.

Гару підійнявся з-за столу і махнув корчмарю:

— Барзо дякую за їжу, постіль ну і все таке. Бувай здоровий.

А потім до інших:

— Ну і чо ви сидите, матір вашу через ковіньку? Пішли давай!

Тільки двері й гупнули, зачинившись за дварфом.

У Дальдарина було смутне відчуття, що десь він цю печеру вже бачив… Від думок його відволік ведмідь: він знову почав щось малювати на піску, тикаючи носом кудись у бік заростей.

Ельф вдивився у темряву заростей, щоб знайти, що там помітив Сібо.

  Ведмідь Сібо встав на задні лапи, а передніми сперся на стовбур дерева, до якого на мотузці був захоплений в полон силками Бодомар. Ведмідь в середині гнома Босі хотів повалити дерево і врятувати товариша, коли як свідомість самого друїда перевершила тваринячу і вчасно зупинила виконання такого злочину. В світогляді Сібо Босі цінність життя дерева була на гілку вище якогось людиська паладина. Філософську суперечку в голові лісовика перервав ельф, що вправно вскочив на те дерево та просто обрізав мотузку ножем. Все ще коливаючись в своїй цінносній шкалі, ведмідь не зметикував підставити чоловікові своє м'яке хутро для падіння.

***

  Яму ведмежий нюх друїда визначив одразу — сліди гоблінського поріддя різко обривались і чомусь розходились в боки десь з метр вліво та вправо. Сібо сповістив їх імпровізований загін гучним ревом, на пару миттів запізнившись за попередженням Дальдарина. Ох вже цей спритний ельф! Гном Босі був задоволений, що в їх групі є такий швидкий на реакцію на загрози ельф. В голові у ведмедя прорізались спогади, що перед тим, як в його гномську тушку полетіло 4 списи, один гоблін впав на деякій відстані від Сібо. Вже тоді ельф зреагував на загрозу і допомагав її подолати. Ставлення до чародія покращилось ще більше від ранку, і захоплення ним порівнялось до рівня ставлення до Якова. Це був величезний крок для Сібо, котрий не звик довіряти міським істотам, знаючу їх гнилу сутність, жадібність, а головне жахливе поводженням з святим лісом!
  Ведмідь обережно надавив лапою в те місце, де мала починатись пастка. Земля під цим тиском прогнулась, м'яко облітаючи форму лапи. Впевневшись, що прямо йти не можна, Сібо обійшов замасковану пастку разом з іншими.

***

  Дійшовши до печери, ведмідь не відводив носа від землі. Запах зеленошкірих гобліноїдів вже відбилось у пам'яті чорнохутрого звіра і він легко розпізнавав їх слід. Тож очікуючі, що у печери має бути якась охорона, Сібо почав уважно обстежувати територію навколо, слідуючі за своїм носом.
  Друїд Босі зловив себе на думці, що у тілі тварини його розуміє лише Яків, і що таким чином йому комфортніше спілкуватись з цим товариством по перевезенню візків. Такий вже Сібо був сором'язливий і не охочий на балаканину.

Безжалісна сила інженерної думки підкинула Бодомара в повітря, та зафіксувала чоловіка в досить безпомічному стані. Паладин було рипнувся, спробувавши підтягнутися, проте від цього руху під впливом гравітації почав сповзати з піхви зафіксований на спині двуруч. Тож його довелося перехопити, і підтримувати однією рукою.

— Краще не підлазь, Якове.

Бо важив здоровань більш за центнер, і це не враховуючи обладунків. А разом з ними був справді серйозною загрозою для будь-якої цілі знизу. Коли мотузка увірвалася, Бодомар спробував перегрупуватися в повітрі. Проте йому не те що на ноги приземлитися, йому ледве оминулося звернути шию, прийнявши удар на плече. Через біль паладин піднявся, приклав долоню до пошкодженої руки, та заплющивши очі, щось пробурмотів.

— Ходімте далі. Те зелене гівно догралося.

— «Ой-ой-ой, обережніше! Зачекай секунду, зараз я тебе зніму!»

Дальдарин спробував був залізти на дерево, на якому підвісило Бодомара, і без особливих проблем заліз на нього. Схопивши мотузок, на якому бовтався його напарник, він закричав вниз:

— «Я зараз її переріжу, готуйся падати! Якове, спробуй його піймати! На рахунок 3: один! Два! Три!»

І Дальдарин перерізав мотузок кинджалом.

— Ану, віддай!

— Гей, має! Там іще можна облізать! — Спалахнув Зрадік, та побіг вслід за карликом. Проте гоблін одразу ж долучився до збору монет, бо то діло богоугодне. Кишені малого також наповнилися мідяками, бо без них там було б порожньо. А то не гідно - повертатися з походу без трофеїв. У Хукіра келих перехопив Гару, а у самого дварфа, коли той відволікся на Вукса, усю здобич, мало не розплескавши, висмикнув вже гоблін. Але він не тікав. Ну, хіба що трішечки, щоб ляща вслід не піймати. Зрад міцно тримав той келих з монетами, роззявивши рота, і свердлив його поглядом. Врешті-решт, зумів відвести від нього свої щасливі оченята, окинув поглядом своїх одноординців. Тепер вони були багаті, і Зрадік, як істинний "орк", мрійливо розчулився:

— Унітаза куплю.

О, ото діло. Тварюку забили, та ще й грошей заробили. Зараз Вукса трохи підлатають, буде як огірок, а завтра вже можна буде попертися на діло. Гару забрав кухоль, який наколядували, та й сказав старості:

— Барзо дякую. Ну, ми відпочинемо трохи.

А ще трохи встиг посперечатися з Хукіром. Але то такнічого сейозного:

— Змусиш нас перед кимось ще вибачатись, то води темні лиш знають, скільки від твоєї бороди на ранок лишиться волосся!

— Ой, іди в сраку, от що я тобі скажу. Веди себе нормально, та й буде нормально.

А потім пішов не в шинок, а шукати Вукса. От же ж бовдур, якби не був таким сильним, то легше було б забити. Хоча ні, от його якраз буде жаль, на відміну від інших партійців. А той вже встиг влаштувати цілу кумедію і треба було бігти рятувати мешкаців, поки орк не вирішив утнути щось іще.

— Вукс, ти бовдур! Я тебе полікувати хотів! Це ж не перший раз, а бодай тобі мізки на місце встали. Чого ти злякався?

Зилишилося гарно відпочити. Але з цією кумпанією Гару вже ні в чому не був впевнений.

    Все ще зляканий чаклунством Гару, Вукс втиснувся в двері сільского дому й очима шукав шлях до втечі. Та з корабля для втечі є один шлях — на дно. Тільки-тільки гоблін усвідомив, хто навколо нього. І все в ньому затремтіло, коли той чаклун почав підходити, і шепотіти магічні слова, й рука його покрилась дивним сяйвом.
     — Хукі-і-і-і! — Заревів як віл біля пустих ясел і з такою силою втиснувся п’ятками в землю, а дупою в двері, що останні не витримали й з тріском привідчинилися, а сам Вукс повалився на брудну тряпку для ніг, коли рука чаклуна заледве торкнулася його грудей. Вукс скористався моментом, перевернувся на коліна й рванув в середину хижі, готовий хапатися за будь що, щоб врятуватися від демона Гару, який встромив йому в потилицю кинджал. Тепер Вукс не сумнівався, що то був він, бо і тоді користались магією.

Інформація це найцінніше, що є у світі. Інформація дає можливість не лише розвиватися, але й керувати. Керувати оточенням, керувати баченням, керувати світом. Та проблема інформації у тому, що вона хоч і доступна усім, вона є одиницєю не самостійною. І кожен сам обирає інформацію, котру споживає. Інформацію, котрій довіряє. Інформацію, котру вважає за достовірну. І в цьому найбільша біда. Інформація, сама по собі нічого не варта. Уся суть у тому, хто і як нею користується. Сучасні технології дали доступ до мережі, до безмежних знань, до відвертого контенту, до усього спектру правди, якою б вона не була. Та сучасні технології, окрім того, дали ще й можливість створити собі свою власну бульбашку. Бульбашку, у котрій кожен окремий індивідуум живе, працює, існує і в сраці має реальність навколо.

Соломон неодноразово стикався з тим, що усі навколо, «чомусь», вважали гоблінів нижчою расою, котру лиш з доброї волі «долучили до цивілізації», бо так би і сиділи по своїх норах. І байдуже на тисячолітню історію і культуру, яка існувала задовго до того, як славнозвісні «цивілізанти» з'явилися на світ. Їм нічого абсолютно не заважає брати усі досягнення та розробки гоблінської раси та привласнювати собі, розповідаючи про те, що так воно було з покон-віків, та ніяк інакше. А Кірхеман і його родичі розмовляють видуманою мовою, мають видуману історію і взагалі їх не існує, вони все видумка якогось там ельзіманельского генштабу.

Проте так само, як швидко осягнув всю істину про інформацію і її особливості, так само швидко Соломон осягнув просту методику не сперечатися з ідіотами. Давно було засвоєно урок, що нема сенсу доводити тим же оркам, що гобліни інша раса, яка не має стосунку до орчих племен, що мова далека і не схожа (жоден клятий орк не розуміє гоблініша, але при тому це чомусь не заставляє його задуматися над тим, нащо казати, що гоблініш це наріччя орочої?). Бо для того, щоб сперечатися з дурнями, потрібно опускатися до їхнього рівня. А там, на тому рівні, вони просто роздавлять тебе досвідом. Нема абсолютного сенсу щось доводити тупоголовим. Тому Кірхеман скупчився на осяганні фаху, на осяганні своїх цілей. Часто так ставалося, що він вічно не в тему, вічно не формат, та ще не настав той час, коли треба міняти свій фах на автомат.

Усьому свій час.

Саме тому, коли є час вчитися, Соломон вчиться, а коли є час відпочивати, Соломон відпочиває. Чи проводить час з друзями. Так і цього разу, було вирішено відправитися на бої автоматонів. Останні були дуже цікавими гобліну. Одне з чудес сучасної техніки. Таке просте і складне водночас. От якби наладити кустарне і при тому массове виробництво, це не лише б полегшило соціально-економічну напругу, а й дало б масу нових, цілком очікуваних і неочікуваних можливостей. Та про це якось пізніш. А зараз потрібно було пробратися крізь каналізації до місця призначення. І як завжди інфорамція грала ключову роль. І як завжди, закон падлянки, не заставив себе чекати. Інформація виявлися не повною, через що бідака Кайола ледь на загинув. Добре, що у Соломона не одна звивина у мозку і усі вони працюють як треба. Саме тому фізика дозволила швидко зметикувати що й до чого. Перемкнути воду. Перекрити шлюзи. Дати тиску зломити те, що не розраховане на таке навантаження.

Серденько б'ється так, наче зараз вирветься геть з грудної клітки. Так і коні двинути не довго.

В дитинстві Гаррі обрав для себе незвичні для хлопчиків іграшки. Його вибір впав на ляльки, а звичними напарницями в іграх - дівчатка. Цей факт, в купі з зовнішністю сина припустельників (а вуха йому прокололи ще на перший рік життя), мало не зробив його об'єктом насмішок. Діти ж бувають жорстокі. Та не такі жорстокі як вихователі-орки, що швидко поклали кінець всім образам.

А малюку Абеді просто було цікаво моделювати різноманітні побутові ситуації, перебираючи реакції та відповідні емоції, і доволі швидко його увага перекинулася на гравців замість іграшок. Йому ставало цікаво як поведуть себе інші, якщо його Крістофер* одружиться на Лілі, а не на Фібі, як того очікували? І як вони відреагують на... І чому, чому вони так реагують?!

Ось що викликало справжній дикий інтерес. Помічати, підмічати та перевіряти. І не можна описати ту безмежну ейфорію, коли Гаррі, серед темряви незнання хлопчина місцями починав розуміти та передбачати поведінку інших. Так Джеймс майже завжди тягнув ту тростину, що стирчіть, бо сприймав її найбільш габаритною. Соломон обирав ту, що була відхилена від решти, як найцікавішу. А Кайола тягнув найближчу до себе, ніби йому було байдуже.

Як і будь-яка дитина Гаррі мало-помалу перевіряв рамки дозволеного. А Коли знаходив, то, сам того не розуміючи, з наївною безпосередністю намагався обійти їх Першою та головною жертвою стала його вкрай ліберальна мати, а от прагматичний відчим, що читав малого як відкриту книгу, став неприступною скелею. З одного боку. А з іншою - найкращим радником та джерелом мотивації та спортивного інтересу. Вільям з цікавістю ставився до якостей малого, підтримував та допомагав їх розвивати, хоча й коли треба було, то й стримував.

***

Міцно тримаючи пса за чарівний повідок, що мав здатність змінювати свою довжину по бажанню власника, Гаррі спостерігав за цікавою ситуацією. Він вже розумів що малеча робить неправильно, проте сприймав все це як виставу чи навіть поле для гри. Йому була цікава поведінка учасників, та сама можливість на неї вплинути. І, якщо вийте, вчинити правильно.

— Дивись, Джине, яка цікава картина. Дядечко обронив гаманець, і хлопці підняли його щоб повернути. Це, Джине, дорий вчинок, і хлопці - великі молодці. Тому добрий дядечко, певен, вирішить якось віддячити їм. — Гаррі звертався до свого кудлатого друга, проте слова, проникали й в інші вуха.

Великий пес - то аргумент. Особливо якщо ти малий бешкетник. Вожак малої зграї виявився й найбільш кмітливим, і вихопивши гаманець у свого товариша, невпевнено протягнув того ельфу. Не відриваючи погляду від Джина. Старий ельф, звісно, собакою вражений не був. В його віці мало не байдуже на такі дрібниці. Проте стадний інстинкт - то сильна штука, і відкривши гаманець, він ніби заворожений запустив туди пальці... та швидко висмикнувши їх, захлопнув. Бо якого дідька, то його кроші, і вони йому потрібні. Ще якийсь малий гівнюк буде тут вказувати що кому робити. І ельф розлився лайкою.

Скориставшись слушною нагодою, діти закивали п'ятами. Ну і стадний інстинкт цього разу зіграв вже проти Гаррі - бо він побіг разом з ними, хоча й в інший бік. Але поки ноги бігли, Джим нісся поруч, думки малого припустельника були зайняті іншим. Це був бурхливий емоційний коктейль з захоплення та натхнення. Ось би повернутися та спробувати знову! Можливо, треба було назвати дядечка, не добрим, а справедливим, і тоді він би відіграв сцену до кінця?... Татко точно знає! Треба негайно йому розповісти!

Джеймс обожнював техніку. Уже в п'ять років найкращим заняттям для нього було копирсатися в іграшках та електроприладах, намагаючись зрозуміти, як там все влаштовано і чого воно працює. Орудувати викруткою малий навчився добряче, але він ще був занадто дрібним, щоб успішно складати розібрану техніку назад. Не раз й не два тато заставав задумливого синочка, який чухав голову і намагався зрозуміти, звідки в машинці на дистанційному управлінні так багато деталей і чому залишилася ціла купа зайвих.

Проте вершиною технічної досконалості, звичайно, був космічний корабель. Це було щось таке велике, недосяжне і неможливо прекрасне. Приблизно так само, як татів автомобіль, але навіть більше. Бо тато навіть одним оком не дозволяв подивитися, як в машині все працює, справедливо побоюючись, що нашестя варварів в особі улюбленого синочка авто може не пережити, а купляти кожного разу нове, то ніякої навіть найкращої зарплати не вистачить. Та достатньо було лише раз побачити, як на перший погляд неповороткий металевий слонопотам пронизує простір і зникає в небі ще до того, як ти встигаєш кліпнути, то хлопчина вже міцно знав, що хоче дізнатися, як працює всередині кожен гвинтик.

Джеймі задавав татові сотні питань, на які навіть досить добре технічно підкований програміст часто не мав відповіді. Сет мав лише дуже приблизне розуміння, як працюють варп-двигуни та чим вони відрізняються від гравітаційних, і навіть якщо б знав, то не зміг би це пояснити малечі зрозумілою їй мовою. Тому альтернативі розібраним іграшкам поки не було. Як мінімум до тих пір, поки хлопчина не навчиться читати технічну літературу. Відео на схожі теми цілком успішно заміняли йому мультики. Хоча ні, не заміняли. Мультики він також дивився у великих кількостях і дуже ображався, коли мама або тато ввечері гнали його спати, на даючи додивитися "ну ось зараз останню серію, і все".

***

Джеймі йшов по ярмарці з кількома купюрами в руках. От же пощастило бігти за смаколиками для всіх. Ну от точно Гаррі мухлював, коли ті палички розставляв. Правда, Джеймі не міг зрозуміти як, але точно мухлював. Проте небажання йти до нудних палаток з їжею та солодощами вмить зникло, залишився тільки захоплення тим, що відбувалося навкруги. Хлопчик так задивився на літаючих механічних драконів та інші дива, що й сам не помітив, як відійшов далеченько від яток і потрапив до звіринця, де тримали тварин, що виступали в цирку. Але якщо механічними чудовиськами Джеймі щиро захоплювався, то тварин йому було шкода.

І от хлопчик побачив справжню зворотню сторону цирку. Де тварин примушує виконувати різні штуки не дресура і любов, а канчук і лайка. Великий качковедмідь був сильнішим за дресирувальника, але все ж боявся його. Але ж Джеймі був всього лише маленьким хлопчиком, який боявся дресирувальника куди більше, аніж загнана в кут тварина. Проте й полишати її напризволяще не хотілося. Парубок був хоч малий, але вже петрав в техніці достатньо, щоб знати, де ручник і чому його не треба чіпати. Але страшно ж. А як хтось помітить? Ні, так не треба. Бо якщо розбити чужу машину, то тато таких прочуханів дасть, що на дупу місяь сісти не вийде. Джеймі почухав сідницю, яка ще пам'ятала зустріч з ременем. Ну хіба він винен, що йому конче потрібно було подивитися, як працює магнетрон у мікрохвильовці і чому тато не дозволяє гріти в ній ложки. Подивився, зрозумів, чому так. Іскрило красиво і бахнуло добре. І від покарання втекти не вийшло.

Так і тут. Вирішити ситуацію радикально хотілось, але отримувати на горіхи за це - ні. І тут прийшло рішення. Натовп трохи розступився і Джеймі помітив на початку ярмаркової вулиці поліцейського, який щось обговорював з хазяйкою сувенірної крамниці. Через кілька секунд Джеймі підбіг до нього і, захекавись, пролепетав:

— Дядя поліцейський, дядя поліцейський, там тваринку б'ють.

Полісмен подивився донизу на хлопака, який смикав його за рукав. І коли зрозумів, що саме той говорить, то вмить посерйознішав і промовив:

— Ну пішли, покажеш. А де твої батьки?

Поліцейський йшов швидко, але на думку Джеймі, недостатньо. Тому самому хлопчику прийшлося бігти підтюпцем:

— Всередині. А я вийшов купити смаколика і ось, побачив, як дядько батогом з вогню медведика б'є.

Про "б'є" малий трохи перебільшував. Бо дресирувальник тільки замахувався. Але за хвилину вони якраз встигли побачити, як роздратований непослухом тварини чоловік клацнув батогом і самим кінчиком огрів качкомедведя, який відразу ж тоненько заричав і кинувся назад, в глибину клітки. І секундою потому Джеймі почув гучний виклик:

— Проксімо!

Батіг, який дресирувальник вже вскинув, щоб вдарити вдруге, завмер і майже відразу розтав у повітрі. Чоловік обернувся і, побачивши досить сильно незадоволеного поліцейського, неначе відразу зменшився і навіть випустив ціпка, що тримав качковедмедя. Тварина цим негайно скористалася, сховавшись у глибини клітки. А полісмен і не думав зупинятися.

— Проксімо! Я тобі вже не вперше кажу за твої методи дресировки. І що я бачу? Як ти перед очима дітей б'єш тварину батогом? То вже переходить всілякі межі! Тобі нагадати, скільки матимеш за жорстоке поводження з тваринами чи сам пам'ятаєш?

Очі дресирувальника забігали. Мабуть, дійсно знав, що і скільки за це буває. Закони закривали очі багато на що, але бути досить гуманними і за жорстоке поводження з тваринами можна було отримати реальних проблем, вже не рахуючи суспільного розголосу. Бо ж захисників прав тварин і так набігає щодня хоч віником вимітай, а то й зовсім життя від них не буде.

— Ну що ви, пан Жером. Я ж тільки налякати, бо впирається тварина, не слухається. А без остраху її тримати ніяк не можна - хижак. Почує слабину, може напасти. Ви ж бачили, правда, нічого такого не було? Ну правда ж?

Тут дресирувальник зробив кілька дивних і незрозумілих рухів, які Джеймсу чомусь видалися одночасно смішними й дурнуватими. Спочатку той вилупив очі, пильно подивившись на поліцейського, а потім глянув кудись вниз і вбік. Хлопчина і сам подивився, але нічого крім старої скрині не побачив. А потім дресирувальник потер великим пальцем об інші - точно так робить мама, коли солить страви. І наостанок хитнув головою кудись в сторону шатра, не відводячи погляду від поліцейського. Реакція Жерома виявилася теж трохи дивною. Спочатку той чемно дивився в усі боки, куди показував Проксімо, але коли вже той хитав головою, поліцейський прикрикнув:

— Забудь! Ти вже мав від мене попередження. Після вистави їдеш зі мною. І не вздумай десь дітися чи фокуси якісь викинути.

Дресирувальник помітно принишк і похнюпився. І куди дівся той грізний дядько, який приборкував грізного звіра? Здувся, та й нема. Хотів бо було він подивитися на того дрібного, який привів Жерома у найбільш незручний момент, але хлопчини вже й слід пропав. Бо Джеймі, побачивши, що поліцейський дійсно допоміг, і тварині насправді нічого не загрожувало, чимдуж кинувся до яток з солодощами, бо вже й так витратив купу часу.

  Ведмедик Сібо йшов мовчки. Йому було притаманно ходити мовчки по лісу, бо зазвичай його супутниками були лише звірята. Та й загалом Сібо не особливо виділявся у спілкуванні з розумними істотами, тому мовчанка була для нього звична на випадок отаких от компаній із шукачів пригоди. Але в цьому випадку Сібо був чорним ведмедем, який йшов за своєю здобиччю. А ведмедям краще не гарчати, бо весь обід розбіжиться. Може й варто б було, щоб гоблінське м'яско розбіглось, бо може тоді пощастило б врятувати тих двох невдах, яких взяли у полон ці зелені розбійники. Зеленими вони були за кольором шкіри і до лісу ніякого відношення не мали. А оскільки Сібо з ними жив, то знав, що ці малі нещастя дуже ліс не поважають. І хоча йому іноді було шкода їх, бо така раса рабська намагається виживати під гнітом тиранів накштал орків чи то медвежатників, але все ж вони були вороги його дому — його лісові.
  Отак, занурившись в спогади перебування в полоні у гоблінів і свого відношення до них, Сібо Босі своїми мохнатими лаписьками йшов за своїм нюхом, що вів його рівно по стежині. Допоки не почув раптовий хруст перед собою від Бодомара і наступний за ним коментар від підбігаючого Якова...

    — Ти легких шляхів не шукаєш, — Яків м’яко загиготів від того, як ведмідь почав викладати слова. Йому не потрібне було чітке розуміння, бо ж і чітких питань не було, але пів-орк цінував і з захопленняв споглядав за педантичністю Сібо як друїда.

***

    Перед тим як піти, Яків наголосив, що приховає біля узбіччя вози й тварин прикує до дерев, щоб не очі розбійним панам на дорозі не кидались. Це не зайняло багато часу, бо ж і сильно Підмогильний не старався. Келегар, судячи по всьому, не спішив за всіма, а Келегару Яків довіряв, бо ж краще за інших знав, як пече клеймо кольору шкіри.
    Він догнав решту вже на невеличкій зупинці. Яків не біг, але від швидкої ходи по горбистому лісу на лобі взрісся піт. Каплі він витер листком з дерева, а його потім розтер між долонь і соком змочив чоло і вилиці — сік швидко засох тоненькою шкірочкою.
    — Що тут? Пастка, га? — Підмогильний схилився над натягнутим шнурком. — Хтось зна, гоблінська робота? — Яків поглянув на Сібо, його ведмежий нюх може й зміг би відділити характерний запах цих істот. — Якщо місце перевіряли недавно, ми легко можемо попасти в ще одну засідку, бо ж мисливці не залишають пастки далеко. Я можу... зробити нас непомітними для гоблінів, та, пропоную, стати помітними, піймати одного із розбійників живцем і вмовити його відвести нас. Всі ж бо знають, що гобліни хоч і слабкі, та істоти чесні з собою, і вони знають, що слабкі, тому часто хитрують. Нехай думають, що ми попали в їхні хитрощі... що скажете?

Дальдарин не хотів залишатися наодинці зі своїм темним, прости Господи, "родичем", тому пішов разом з рештою компаньйонів. Краще компанія напів-орка, ніж дроу.

***

Дальдарин йшов недалеко позаду від Бодомара і Сібо, коли раптом пролунав дивний хруст. Дальдарин вихопив кинджала, готуючись реагувати на можливу небезпеку.

— Ану, віддай! — Хукір відреагував на поклик Зрада і відібрав у того кухля, — зара назбираємо на питво і повернемось далі пиячити, щоб мені провалитись на цьому клятому місці! — карлик топнув ніжкою прямо по пиці мертвої тварюки.
  Вишукуючи серед монет золоті, пан Доранте (шанований вже і у містіі Келделі як один із вбивців віверни) почав набирати до кухля їх здобич:
— Хей, гляди як треба, — покликав малого орка спритник, кидаючи вже срібні монети в келих, — тримай, нагрібатимеш, щоб потім було чим розплатитись. Але, дві шхуни мені в бухту, злий буду, як що тойво шинкарю не дасть нам питво за безцінь! — пан Доранте пам'ятав своє приниження перед Зотом, коли Вуксік вирішив поклонитись з наїздником на голові. Хукір всучив кухля назад Зрадові, поцупивши 6 золотих монет. Дві він взяв собі за них з Вуксом, бо тож вони накликали на себе літучого змія, а без них нічого б і не було!
— Тримай, Гаре, — 4 золотих Хукір простягнув двергові. Нє, не те, щоб Хукір збирався віддавати бороданю гроші, але Вуксі був у паскудному стані, а за свого кращого друга Хукі Доранте переживав, і лише Гар тут міг допомогти, підлікувати, — це за той смачний борщик, що то ти грошики віддав за нас.
  Решту монети, що Хукі доручив варварчику збирати, він планував поділити "порівну".
— Але, — додав Хукір, скрививши свою некрасиву пику, — змусиш нас перед кимось ще вибачатись, то води темні лиш знають, скільки від твоєї бороди на ранок лишиться волосся!

Старий староста також вийшов на вулицю. Побачивши мертву віверну, яка, в принципі, заважала дахарам виконувати свою роботу, але не настільки, щоб витрачати грошей на пригодників, про себе цикнув "ще й на це гроші витрачати", але виду не подав.

— "Цей час настав" — сказав Тихон натовпу, що зібрався на площі, — "Я оголошую збір грошей на віверну! Кожен най жертвує славним героям стільки, скільки може. Кожна мідна монета зараховується."

Після цих слів всі мешканці села почали вигрібати те, що в них було по кишенях, і кидати під ноги пригодників. Переважно це були мідяки і срібні монети, але хтось, особливо багатий, кинув навіть золотой.

А щодо вас", — Тіхон звернувся до героїв, — "Час вже пізній, думаю, Зот буде не проти, якщо ви в нього переночуєте. Заодно вилікуєте рани вашого бійця. Втім, якщо захочете поговорити з лісничим або з Ольгою, то вони також тут стоять" — Тіхон вказав на грізного на вигляд моцного бороданя і на жінку в чудернацькому одязі.

— М-​О-Ж-Л-И-В-О, — клишоногий Босі незграбно виклав гіллям та листям символ друїдський перед Підмогильним, що виражав невпевність думки.

Бодомар схилився над імпровізованою аплікацією:

— Що за матюк?

***
Поряд крокував ведмідь, і Бодомар раз за разом звірявся з ним, чи у тому напрямку вони йдуть.
Паладинським впевненим кроком чоловік заглиблювався у ліс, час від часу відмахуючись від набридливих гілок, що так і норовили поцілити в око. З його зростом він мало не у кожній прогулянці по лісовій стежці відчував себе першопроходьцем. Принаймні на рівні голови - там рослин рідко хто тривожив, тож вони часто спліталися, звично пропускаючи мандрівників під собою. Він намагався бути пильним, проте кляті зарослі виявилися проти, аж доки щось підозріло не хруснуло під підошвою.

— Трясця. — Лише й встиг сказати на диво спокійним, мало не приреченим тоном Хмурий.

Тут мне в Дискордике задали вопрос, мол, если не "Кольца Власти", тогда что в принципе смотреть из фэнтези-сериалов?

Вопрос справедливый, действительно, фэнтези в сериалах мягко говоря не приживается)))
То есть да, есть Игра Престолов и Дом Дракона, и-и-и... всё?

В общем я решил напрячь извилины и вспомнить хорошие или по крайней мере небесталанные сериалы в жанре фэнтези, которые я смотрел.

Десятку я при всём старании так и не набрал — честно, большая часть фэнтезийных сериалов это трэш. "Ведьмак", "Колесо Времени", "Проклятая", "Аванпост", "Видеть" — много проектов и ни один не порадовал.
Если все было и не так плохо, то радовали в лучшем случае отдельные серии или даже кадры — так у меня было с "Открытием ведьм", "Тень и костью", "Песочным человеком" (которого я кстати разбирал выше)...

Но есть в жанре и что-то хорошее.

Во-первых, на мой взгляд — новые Темные Начала получились как минимум неплохими. Дафни Кин несмотря на возраст очень талантлива, я бы напророчил ей большое будущее в Голливуде, Рут Уилсон имеет ровно один минус — она не Николь Кидман — но всё же смотрится. Макэвой обалденный актёр. Харизматичный пуэрториканский Гамильтон.
Остальной каст как минимум не мозолит глаза.
А главное — там есть крепкая литературная база в виде качественных, хоть и детских, книг.

Во-вторых, конечно, Карнивал Роу — имхо это эталон как снимать фэнтези-сериалы так, чтобы они не бесили. Все показано просто безумно стильно — одно начало и кадры с феями, повисающими на натянутой меж деревьев колючей проволоке чего стоит!

Авторский мир стилизованный под Великобританию 1920-ых — и флешбэками местный аналог "Первой Мировой". Классная детективная фабула. В общем, надеюсь второй сезон всё же будет.

И да, это единственный проект где в кадре меня не раздражает Кара Делевинь — а ещё мощный камбэк Орландо Блума у которого в последнее время не было сильных ролей (а жаль — актёр он хороший).
Ещё там есть не лишенный гениальности Джаред Харрис и запомнившаяся со времён "Рима" Индира Варма.
В этом сериале только одна раздражающая меня ветка — введённая для расового разнообразия. Но без этого никак, увы.

В-третьих, "Террор" (только первый сезон — второй там уже не по книге и вообще никакой) — здесь обалденно передана атмосфера полярной экспедиции, а монстр всего один и это демонический белый медведь, так что я долго думал записывать ли этот сериал в фэнтези (по ряду параметров это скорее историчка — сама экспедиция реальная и ее быт воссоздан очень точно) — но всё же записал потому что камон, это история про то как запертые во льдах люди сражаются с демоническим белым медведем! Но главной угрозой, конечно, оказывается не демон, а люди, потихоньку сходящие с ума на морозе...

В "Терроре" обалденная графика — сериал целиком нарисован на компе, но когда я смотрел его то натурально решил что передо мной натурные съёмки в Арктике, настолько все круто сделано!
И снова в кастинге Джаред Харрис, а ещё Цезарь и Брут из "Рима". Все трое очень круты.

В-четвёртых, "Бульварные Ужасы" — ещё один эталонный проект и лучшая роль Евы Грин. Этот сериал очень мощно передаёт атмосферу викторианской Англии и готического романа — и здорово оживляет героев классической готики (от Дориана Грея и Человека-Волка до Франкенштейна и Дракулы). Сценарий не отпускает до самого конца, персонажи очень круто проработаны — у каждого есть двойное, а то и тройное дно. А ещё у авторов отличное чувство стиля.


Сиквел — "Город Ангелов" — вышел, конечно, послабее. И Америка тридцатых смотрится уже не как старый Лондон в мечтах декадентов, и культурные традиции латиноамериканцев в США не сравнятся с литературной первоосновой оригинальных "Бульварных ужасов", и сценарий получился послабее...
Честно говоря я бы отнёс сиквел к категории "неплохо" и отправил на одну полку с "Тенью и Костью" если бы не одно "но" — Натали Дормер.
Анна Болейн, она же Маргери Тирелл здесь прямо старается, однозначно выдавая свою лучшую роль — она играет демонессу, своеобразного "злого гения" сопровождающего лидера диаспоры американских немцев, местного работающего с нацистами политика и главу мексиканских бандитов — и с каждым она натурально разная! Выдаёт разную мимику, разные интонации (вплоть до акцентов!) — а ведь еще есть ее оригинальное демоническое лицо! По факту "Наташа" здесь выдаёт сольный бенефис, спокойно затмевая весь остальной каст.
Ещё здесь есть перешедший из оригинальных "Бульварных Ужасов" талантливый Рори Киннер. Но в целом смотреть стоит только если вы посмотрели оригинал и хотите немного поностальгировать по нему.

Думаю "Благие знамения" даже тизерить не нужно — очень мощная литературная первооснова, очень мощный каст на заглавные роли (Майкл Шин и Дэвид Теннант, оба не чужды гениальности). Фирменной пратчеттовской иронии тут очень много — растущие на поле Армагеддона авокадо после просмотра вы точно не забудете)))

И вот совсем вкусовщина — мне зашёл Изумрудный Город — поставлю его последним потому что обычно людям он не заходит. Попытка мрачного переложения классической сказки о волшебнике из страны Оз (с гениальным Винсентом д'Онофрио в роли Волшебника) — где "Волшебнику" приходится не просто править сказочными персонажами, а активно бороться за власть с местными ведьмами, только вот в отличие от них он — шарлатан, имеющий только собственные мозги.

Пожалуй, добавлю ещё "Воспитанных Волками" — это фэнтези, маскирующееся под сай-фай, с очень флегматичным, но интригующим сюжетом и классным Рагнаром Лодброком из "Викингов" на роли главного злодея.

Если смотрели что-то ещё классное из фэнтезийных сериалов — напишите в обсужд, будем дополнять киносписки тут друга)

Що думаєш, Сібо?
  Гном знав, що друїди можуть розуміти мову тварин. Але на це їм треба звернутися до магії природи, або роки практики. Гном прожив більше за напів-орка і вже вмів взаємодіяти з маленькими лісовими тваринками, а ось на рахунок наявності таких же вмінь у Якова Сібо сумнівався, як би той друїдо-жрець до цього не проявив себе. Відповідно, зважаючи, що Підмогильний цілком безпечно і впевнено спілкується з перевтіленим звіром, то робив він теє не вперше, а отже потрібною магією володів. Тим не менш, ведмідь не відчував в Якові наразі присутніх чар, а відповісти йому якось було треба.
— М-О-Ж-Л-И-В-О, — клишоногий Босі незграбно виклав гіллям та листям символ друїдський перед Підмогильним, що виражав невпевність думки. Якщо цей молодий напів-орк проявив вже ті здібності, які помітив в ньому СІбо, то отже і друїдську мову мав би знати, бо то є мова істинних захисників лісу — друїдів. І не потрібні ніякі слова ніяких мов, коли все, що треба для спілкуавння між друїдами — то краса і дари природи.
  Гном Босі був малий і сором'язливий, а тому і на зустрічі зі своїми наймитами він стояв позаду всіх. Тож СІбо не особливо розглядав панів Роксікера та Холвінтера. Тим паче він їх не нюхав, тому не міг сказати напевне, що це їх тіла тут волокли.
Ведмедю, ти щось внюхав? Ану кивни мордякою, якщо зможеш знайти дорогу.
  Бієць не був друїдом, тому спілкуватись зі звіриною подобою навряд чи міг. Достатньо було того. що його не страшить такий страшезний звір. СІбо закинув підборіддя догори, а потім опустив голову додолу. Най це походило на якийсь кивок. Для путності СІбо ще проревів "Гррххх" і, не кваплячись, почалапав по знайденій стежині, з опущеним до неї носом волохатого чорного звіра.

— На жаль, не всі гобліни навчилися жити в мирі з іншими.

— Горбатого могила, а гобліна лиш вила. — Бодомар методично на неспішно відтирав кров зі свого меча ганчіркою, яка нещодавно слугувала одягом одному з гоблінів. Не те, щоб червоні розводи на лезі дратували паладина, скоріш навпаки, проте як будь-який дбалий вояка він звик тримати зброю в гарному стані.

— Гей, хлопці! А чи ж то не коні Гандріха і бійця, що супроводжував його?

— Ти певен? То до біса ці вози разом з балачками. Час не на їхньому боці. — На душі паладина розквітали кроваві квити. Він не міг дозволити собі пройти мимо можливості поквитатися з розбійниками, і тому захопився за цю рятівливу для слідування його поглядам соломинку.

Бодомар підійшов до Сібо-перевертня та присів поряд, щоб його обличчя за голова звіра опинилися на одному рівні:

— Ведмедю, ти щось внюхав? Ану кивни мордякою, якщо зможеш знайти дорогу.

    Сум’яття трішки збільшилось ближче до вечора. Там по палатах порозвозили нових мамусь, а татусі після робочого дня вирішили перевірити, як там їхні чада в свій перший день народження. Квіти — традиційний подарунок тим, хто скинув з себе дев’ятимісячний тягар, та саме ваші мами надавали перевагу подарункам більш практичним. Ось і родичі, які зібрались позиркати на крихких немовлят, принесли такі подарунки. Тут була і сушений сульпфо в кіріській присипці*, і знаменитий смарагдовий шоколад**, з добавлянням їстівної глини***, Сет дістав дорогого трояндового чаю із садів сім’ї Мельфера****, і хоч ритуал розпивання чаю був характерний для сім’ї Дюбуа, сім’я Шева славилась в колі друзів інтуїтивним відчуттям природи, коли та використовується для їжі. Врешті-решт прийшов й Амос, з декількома порціями спельцю***** із блакитного опилку. ЖІночки заслужили на велике свято після народження, бо ж у всіх то були перші діти, або ж, всі так говорили (в цей час сексуальна свобода за наслідки мала безліч небажаних вагітностей).
    Немовлята швидко росли і міцнішали. Мамине молоко в перервах заміняли вітамінні раціони. Східноприморська акушерія перетнула Темну добу****** медицини перша, і для організмів-що-розвиваються були виведені спеціальні суміші, які внормовували стихійний баланс, через що зменшували загальну статистику дитячих смертей, а також рівень тяжких хворіб на двохзначний відсоток. Життя батьків швидко увійшло в звичне русло, а от матері в декреті опановували нові для себе науки, як от наприклад виховання дітей. У вільний час, в будиночку Мері Шева на розі Трефових королів та вулиці Берроуз були збори за чашечкою чаю, де і обговорювалися мрії на щасливе майбутнє малюків, коли самі малюки під співи з аеробтруб******* копошилися в ковдрах маленького ліжечка Джеймса. Звісно, кожен хотів дитину, яка пішла б по стопах її батьків, і цей несвідомий вплив був визначним у перші роки життя, от тільки, в перші свідомі роки дітей, він виявлявся подекуди в крайніх формах.

***

    Минуло шість років з тих щасливих днів. Дітки отримали більш чіткі форми, більш пружні м’язи і спритні кінцівки. Шість років — це вік, в якому діти йдуть в школу. Інститут освіти Аверісу не передбачав класичних шкіл імперського типу, де в основі знаходилось школярство — вивчення ряду обов’язкових предметів. Натомість, школа Аверісу — це гуртки по інтересах. Такі собі маленькі партії з вихованням вузькоспеціалізованих, конкурентноспроможних спеціалістів. Давно зникли вчителі, на їх місці з’явились вихователі. Вихователі — це почетні професіонали-педагоги, частіше за все орки із Рурашу, які знають, як виявити схильності дитини, і як сформувати із схильностей і слабкостей гарного громадянина. Майже вся робота вихователів — це споглядання, та крім цього, вони організовують зустрічі з відомими професіоналами в різних сферах, проводять екскурсії і практичні заняття. І коли ви опинилися вперше в такій дитячій групі, вам відразу сказали, що буде мало шансів, що група залишиться в такому ж складі, і майже всі розійдуться по різним групам через три роки. Ви, звісно ж, не вірили в це. За пережиті разом шість років (і дев’ять місяців) вам складно було представити навчання в різних місцях. Та до цього все йшло, коли почали проявлятися ваші схильності.


    Джеймс. Ти пам’ятаєш як вперше помітив космічний корабель. Величезна махіна з маготехнічним двигуном якраз вздіймалася над поверхнею аероліфта. Свист стояв такий, що тріснули окуляри вітчима Гаррі, і тією ж хвилею з дерева змело старі гнильки — плоди синього яблока, які впали на голову Соломона. Металева конструкція відзеркалювала сонячне світло так інтенсивно, що ніхто сам корабель й не бачив — лише величезний блиск за склом ліфта, який повільно підіймався вгору. Та ти тоді був готовий і взяв з собою дерев’яні окуляри, які рятували від піску. Також, вони врятували від надмірного світла. Ти помітив як валив густий дим із циркулярного відсіку прямо до конденційних коробок аероліфта. Корабель розпустив синтетичні вітрильця, і трапилась та мить, яку більшість пропускає, жмурячись від яскравого світла. Ти не зажмурився і до різкого болю в очах очікував найважливішого моменту. І ти помітив його. Магічні повітряні потоки наповнили вітрильця, двигун космічного корабля прискорився, довівши писк до свого піку, і в ту ж саму мить, судно зникло. Воно з такою швидкістю вирвалось у простір, що проткнуло небеса за долю долі секунди. Лише мініатюрна смужка чорного диму і отвір в хмарині залишився від цього видовища. Ти отримав те, про що мріяв. Та, для тебе це було не лише видовище. Гарг Бордмід — твій вихователь дізнався про це, коли ти вибрав іграшковий космічний корабель серед інших іграшок. Тебе манив не стільки космос, скільки сам корабель і те, наскільки це величезний прорив у науці — побудувати машину, здатно перетнути видимі межі світу.
    Роковий момент настав трішки пізніше. Ви всією групою гуляли по цирковому містечку «Хвилехвіст» в Аверісі. Величезний дракон, наповнений паром і вогнем кружляв по небопростору. Жонглери й акробати запрошували на шоу до кольорових складних будиночків. На одній арені треновані тварини стрибали через вогонь й балансували на м’ячах. Коли всі зайшли в середину, ти побіг за снеками, так як витягнув найменшу тростину серед всіх. Магазинчиків навколо було безліч, але все навколо виглядало однаково, тому ти й почав блукати, поки не дійшов до місця, де стояли клітки з тваринами. Там ти помітив величезного качковедмедя. Дресувальних натягнув на шию бурого нашийник з шипами й намагався витягнути його з вантажівки. Тварина кричала й відмахувалась лапами, пручалась, допоки дресувальних помахом руки не створив батіг із чистого вогню. Для тварини немає страху більшого, аніж вогонь.
    Ти не зрозумів чому, але тобі стало жаль бідної тварини. Кабіна автомобіля була пустою, однак, ніяких проблем для себе ти теж не хотів і вирішив допомогти качковедмедю скритно. Для цього ти...

    Гаррі. В дитинстві ти багато дивувався. Так вже вийшло, що світ для тебе здавався невизначеним навіть тоді, коли кожен дорослий находив в собі сміливість говорити про те, яким є світ і життя в цілому. Напевне, цього ти набрався у Вільяма. Він був науковцем і філософом, і ці дві області знань так чи інакше стосувалися людини в його дослідженнях. Він розумів людей і інших розумних видів так, як ніхто інший, як тобі здавалося. Ось чому він постійно дивувався, чому вони вели себе так чи інакше при різних ситуаціях, коли, здавалось, мали всі можливості діяти більш ефективно. І твоє власне здивування сформувало й твій світогляд. Культура безлічі народностей Аверісу проявлялась для тебе як штучна надбудова, яку ці громадяни собі придумали й по якій собі і жили, не бажаючи прокладати самостійний шлях. Для ніжного дитячого віку подібні питання давались тяжко, тому, твоє життя і не можна було назвати найщасливішим. Навіть будучи дитиною, ти часто мислив по-дорослому.
    Як от, наприклад, тоді — шістнадцятого серпня 632 року ПБР, коли ти вигулював Джина, свого пса портиком банку сімейства Фахіс в портовому районі Аверісу. Прикрашена золотом мармурова колонада розказувала про багату історії сім’ї півросликів, та тебе приваблювало зображення пласких людей на цих колонах. Ти йшов й дивився на них, поки твій погляд не перескочив на моряків, що розвантажували торгове судно, наповнене контейнерами, а там, коли ти вже пробрався провулками до житлових будинків району — ти став свідком неприємної ситуації. Трійко дітей обклеїли старого ельфа біля високого дуба з просьбами про милостиню. Крутились навколо нього як мухи, поки один із них не вихопив із кишені старого гаманець, що той аж не помітив. Діти помітили тебе, твій пес помітив їх. Джин був достатньо кремезним, щоб справитись зі всіма по твоїй команді, і шпана зрозуміла це. Тому й кинулась геть від тебе. І ти знову здивувався, що представ перед сумним вибором. Чи варто тобі покарати дітей і віддати гаманець старому? Чи ж здати їх місцевому шерифу, а може й взагалі залишити все це й піти собі геть? Або ж навіть заволодіти самому грошима, раз в тебе є для цього вірний помічник. І в цьому весь був ти — ніхто не ставив тебе перед вибором, але ти відчував необхідність прийняти рішення. Тому ти...

    Кайола. На відміну від свого друга Гарі, ти не дивувався. З народження весь світ для тебе здавався... зрозумілим. На ранніх стадіях це сприймалось з острахом, бо ж діти зазвичай раді від всього нового, але для тебе радість була рідкістю. Та ти відчував дещо інше — спокій. Бо ж коли світ зрозумілий, всі відчуття приходять в норму й наступає спокій — або ж апатія, як воно часто називались серед твого народу, який залишився твоїм лише в історії твоїх батьків. І коли тобі сказали, що на основі твоїх вподобань буде вибране твоє навчальне коло — ти був готовий і знав, що пов’яжеш себе з магією.
    Власне, твої магічні здібності проявилися ще зрання. У кожного це відбувається по різному, і навіть ти в той момент був здивований. Це сталось вночі, коли ти з друзями пішов по ініціативі Соломона до фестивалю, що вібувався в центрі Аверсі, щоб подивитись на бої автоматонів. Грошей у вас, звісно, не було, але у хитрого гобліна як завжди був план, як попасти на фестиваль безплатно. Кожен раз такий план закінчувався чимось поганим для когось із групи, але з кожним разом Соломон був ще впевненішим, що новий план закінчиться добре. Він вмів переконувати.
    Ви полізли до каналізації. Магічні каналізації Аверісу були не такими, як в Пебо, і серед жителів тут були лише гігантські щури й викинуті черепашки, які під дією магічних викидів очищувальних машин перетворювались на страшних монстрів, що правда, занадто слабких, щоб прожити ще хоча б рік. Але вас не лякали магічні викиди й щурі, тому що від першого гоблін дістав серед товару батька шматочки еманізитного кристалу********, який нівелював негативний вплив. А проти іншого у вас була зброя: палиці і рогатки. Та коли ви блукали сморідними лабіринтами, сталось неочікуване, і ти, Кайола, опинився в самому епіцентрі неочікуваності.
    Включились механізми по фільтрації води і бокові шлюзи каналізаційного тунелю зі скрипом відкрились. Це значило, що зараз каналізацію заповнять потоки води, які понесуть всі нечистоти до центру переробки, і по великій іронії — ви опинились серед числа нечистот.
    — Хапайтесь будь за що! — Крикнув Соломон й під голосний шум машин поліз схопився за металевий стержень важеля, який колись вручну керував шлюзами, а тепер залишився як ржавий артефакт. Гаррі скинув плаща й ним перехопив опорну колону. Джеймс встромив в щілину між кам’яними плитами свій бойовий гаєчний ключ. А ти, Кайола, розгубився. В сяйві ліхтаря не було видно ніяких опор. І з собою у тебе нічого цінного не опинилось.
    — Хапай мене за ноги! — Ти почув знайомий голос Дюбуа, та він вже звучав для тебе примарно. Інстинкти повели тебе вперед, та було пізно. Свист механізмів на мить зупинився і в наступну повалив холодний вітер, який збив тебе з ніг, а після нього — величезна хвиля води з силою вдарила тебе об слизьку стіну каналізації, а потім завернула за поворот каналізаційного рукава й повела прямо до центру переробки, де сміття перетворювалось в акуратні брикетики. Повітря закінчувалось і в якийсь момент ти надіявся, що задихнешся раніше. А потім відчуття почали покидати тебе, аж допоки не з’явилось нове, яке ти ще не відчував раніше. Наче ще одна особистість прокинулась в середині тебе й взяла тіло під контроль. В стрімкому потоці хвилі ти...

    Соломон. Клеймо виду відбилося на тобі найсильніше. Не так давно гобліни почали вважатися розумним видом, все через, як думали, слабкий розвиток функцій мозку. Та відкриття області мозку, яка відповідала за повторювальну пам’ять змінили все. Після нього, твій народ поневолювали й використовували в своїх цілях, та розвиток демократій і ліберальних прав, а також стрімкий розвиток економіки природнім шляхом подарували гоблінам право на незалежність, бо ж, виявилось набагато ефективніше мати самодостатніх геніїв, які працюють на цілу суспільну сферу, ніж на окремого рабовласника. І ти народився в кращі часи, коли вже й твої дідусі з бабусями були вільні, і про сумну історію ти дізнавався лише з книг, які твій батько обмінював не безліч різних речей свого магазинчику. І тоді ти наче відчув, що повинен заглибитись в історію свого народу. Так почалось твоє навчання, твоє стрімке формування як «доброчесного громадянина».
    Тридцяті роки сьомого століття називались епохою інформаційного суспільства. Все завдяки відкриття Третього світу, де інформація зберігалась вічно. Для гобліна — це ідеальне місце навчання. Вільного часу в тебе вистачало, і ти не гаяв його. І це врятувало тебе один раз, який ти дуже добре пам’ятав.
    Це був день, коли ти з друзями втік з дому, щоб попасти на фестиваль й подивитися на бої автоматонів. Ти все прорахував, як здавалось. Шлях по каналізації повинен був вивести тебе прямо на головну площу. Та все пішло не по плану, коли раптово включились машини по вичищенню каналізації. Величезна хвиля води повинна була віднести сміття до центру переробки й ви опинилися на її шляху. Ти приказав всім закріпитись, але перед зустріччю з самою стихією ти помітив, що твій друг Кайола не знайшов ніякої опори. Вода знесла його коридорами каналізації і провина повністю лежала на тобі. Та, перед тим як повністю віддатись відчаю, в тебе з’явився план, як можна було врятувати його. Потрібно було тільки зробити так, щоб хвиля зупинилася перед центром переробки. Машина знаходилась далеко звідси, але її частини наповнювали каналізацію як коріння грунт. Ти попросив Джеймса перекрити решітки шлюзів своїм гаєчним ключем. Гаррі координував дії, поки ти поліз в один із шлюзів, щоб спровокувати перепад тиску в трубі подачі й спричинити вибух водяної хвилі в середині неї. Це могло б розсіяти магію, та часу було обмаль.
    Лишайники й іржа в металевому тунелі за шлюзом більше не лякали тебе. Ти дістався до криниці, звідки подавалась вода, яка розходилась по шлюзах. Двохсотметрові резервуари були наповнені металевими балками, які підтримували в нормі тиск самого резервуару, коли запускалась хвиля величезної сили. Потрібно було якось знищити балку, щоб резервуар дав пробоїну. І, на щастя, ти знайшов відповідь. З допомогою...

    Яків схопився двома пальцями за край бороди й почав крутити жорсткі волосини в «колоски». Так він задумувався. Та це не тривало довго, Яків на важливі роздуми залишав собі лише сім секунд, щоб не піддаватися сумнівам, які ні до чого хорошого не вели. Ось він і відрахував чотири секунди, після чого випрямився и поглянув на ведмедя.
    — Ох, надіюсь, це були не коні Гандріха і його найманця Сільдара. Та, слід перевірити. Що думаєш, Сібо? — Він оглянувся назад до стежини, вставив два пальці до рота і свиснув дзвінко, щоб привернути увагу товаришів.
    — Гей, хлопці! А чи ж то не коні Гандріха і бійця, що супроводжував його? — А потім він говорив вже тихіше, до Сібо. — Вони ж відправились геть перед нами до міста й чому б їм також не попасти в пастку гоблінів? Якщо так, ми повинні перевірити, бо ніхто нам не заплатить, а що саме головне — ми можемо втратити хорошого дверга. Та це потрібно обговорити.

  Кошлатий чорний звір дочалапав назад до товаришів, шукаючи іншого друїда. Яків вже не лише на словах довів, що може стати другом Сібо. Але ж орчаткою так смерділо від нього!
  Ведмідь знайшов Підмогильного схилившимся над трупом одного з гоблінів. Щоб привернути увагу до себе Сібо-ведмедик узяв та й облизав обличчя напів-орка. Тварини таким чином виказують свою прихильність, і Сібо теж хотів передати своє спасибі за поміч в бою. Але він найшов шлях, з якого пахло не лише малими зеленими бісиками, а й ще двома тілами, що він шукав перед цим. Облизавши Якова, Сібо додав:
— Уааау, — в такій пащеці будь-який звук видавався моторошним, тому гном намагався звернути на себе увагу групи менш грізним звуком.
  Впевнившись, що Яків на нього дивиться, Сібо Босі у формі лісової тварини обійшов жреця і почав його підштовхувати носом в бік стежки, що він знайшов.

Дальдарин з огидою дивився на напіворка і дроу, що копалися в рештках гоблінів і відвернувся. Він був вищим за те, щоб підбирати те, чого торкалися нижчі істоти, і з більшим інтересом спостерігав за ведмедем, що винюхував щось у кущах, і, схоже, щось знайшов

Фаріда ніколи не любила лікарень. Адже на скільки б не було все організовано, навіть якщо ти заходив до лікарні здоровим, то вийти з неї здоровим уже не вийде. Тому що якщо не черга, то тупі обивателі обов'язково вимотають, як не сили, то хоча б нерви. Що вже говорити, якщо мова йде не просто про лікарню, а про цілий перанатальний центр. Вагітність, вона по своїй суті гірше будь-якої хвороби. Бо з одного боку, наче вивчена, наче прогнозована, а з іншого боку у будь-який момент усе може піти шкереберть.

Так воно, в принципі, і сталося у випадку цієї вагітності. Ще кілька днів тому все було нормально, можна було ще спокійно чекати, не перейматися про народження, а тут раптом погіршилося самопочуття, щось там не сподобалося чи то санітарці чи то лікарці, й от, Фаріда уже у палаті, з дитиною на руках. Спочатку все було як в тумані. Біль стискав все тіло так, наче це не тіло у породовій палаті, а якийсь батискаф на глибині Маріїнської впадини. Попри біль і постійну нудоту, вручили в руки дитину.

— Малюку потрібен тактильний контакт!, — якось так, з зарозумілими обличчями, заявляли у лице втомленій Фаріді.
Чесно кажучи сил дивитися на малюка не було геть. А навіть коли дивилася, то чомусь не було того оспіваного материнського інстинкту, про який усі так говорять. Вглядалася пристально у зморшки дитячі (попутно дивуючись, якого милого воно таке мале, а вже зморшкувате?!), у ці повні щоки, у обм'яклі довгі вуха. Потім вони, звісно, випрямляться, будуть по іншому виглядати, та й лице зміниться... Та наразі у жінки був легкий шок.

Поглядом провела по палаті, подруг оглянула, та нічого не сказала. Не хотіла признаватися у своєму страхові. Страхові того, що народжене дитя не викликає тої знаменитої і оспіваної любові, що материнський інстинкт, таке враження, що вивітрився з тілом разом животом. Якось не так собі все уявляла. Ще й Амоса нема. А так добре б було, якби він був тут, поруч. Щоб роз'яснив усе. Щоб заспокоїв. Але Амос був би не Амос, якби не був по вуха в роботі. Слава богам, що він й так спакував все і приїхав сюди одразу як тільки сказали, що треба лягати на догляд.

От що, а таскати щось Келагар не збирався. І правильніше було б зараз дати урок здорованю щодо того що не варто недооцінювати дроу. Але схоже що в цій місцевості досить давно не було набігів за рабами і коротка пам’ять людей не здатна викарбувати собі назавжди що з деякими силами жартувати не варто. Але ї тьма з ним. Пам’ять ельфів як і життя – довга, ще встигнеться навчити одноденок.
Замість того щоб займатися якоюсь дурнею, ельф зайнявся дійсно корисною справою – збіром трофеїв. Хоча трофеї з гоблінів дуже такі собі. Тому він досить сильно здивувався побачивши що один з екземплярів зроблений значно краще ніж інші. Або ж маленькі гівнюки ще просто не встигли його забруднити. Ну, це можна і взяти. кому він дістанеться та чи продати його, можна вже вирішити пізніше.

  Не те, щоб Хукір не бачив, що ця тварюка вже іздохла, але на всяк додав пару уколів кинджалом своїм їй в кроваву мордяку. Потім ще разок копнув ногою їй, більше, щоби впевнитись, що та вже не ворухнеться. Став витирати кров об броню і озирнувся. Все ж, вчепившись у мотузку у розпалі битви, його таки розділило від насидженого місця на Вуксі. І зара його товариш орк стоїть десь попід хатиною. Третя рука шавноного (в певних колах!) пана Доранте ще лишалась на руків'ї потилочного кинджалу. Вона змістилась на довбешку вівернодуша та лагідно погладило. Хукір зловив очі Книги та схвально кивнув.
  Мотузка в руці карлика ще лишилась, і він посмикав її декілька разів. Довбешка мертвого літуна смикнулась в такт рухам Хукіра. Гордість малого затуманила пам'ять і він вже стояв шкірився, ніби то він сам зарізав віверну. Він діловито поставив лівий чобіт на голову монстрові і подивився на друзів. Всі вони кинулись на допомогу Вуксіку, що зустрів літуна обіймами смерті, і зараз стоять поруч. Позаду них видніються перелякані і зацікавлені погляди жителів містечка. Можна б було щось їм сказати, але пов'язка під каптуром підказувала Хукіру, що варто це делегувати, а сам він нехай і далі красується поверх вбитої істоти.
— Віщай, — ліктем він підштовхнув Гара, пам'ятаючи, що ще якихось надцять хвилин тому той його принизив і змушував вибачатись, тож час відплачувати борг: — даєш промову, капітане!

На периферії Великої Пустелі, де безмежні піски зіткнулися з могутньою водою, матінка природа народила веселих та життєрадісних людей. Звались вони припустельники. Через близькі контакти з представниками інших рас вони часто мали більш світлу шкіру, ніж решта представників їх народу. Торгівля з імперією, сприятливий клімат, багаті копальні та щедра заплава річки глибоко відпечаталися на їх ментальності.

Це були люди посмішок, пафосу та безтурботності. Пишні, яскраві наряди, рясно засипані прикрасами, які носили як жінки, так і чоловіки, слугували знаком поваги до інших. Чим більш яскраві твої справи та вигляд - тим більше ти шануєш своє оточення. Були й багато інших рис у цього народу, але саме ці збереглися під тиском глобалізації, і після того як народ інтегрувався в світову спільноту, вони стали своєрідною візітівкою припустельників.

І Амені була дочкою свого народу. Навіть на пологах вона відмовилися знімати частину прикрас, і зараз її маленький Гаррі-Амені*, який в цей час ще не спав, бавився з блискучою довгою сережкою. Незграбно бив по ній міцним кулачком та посміхався від результату. Ще не знала молода мати що ця тяга вилізе їй боком коли малий навчиться хапати. Проте жінка була готова стерпіти стільки болю від своєї дитини, скільки знадобиться.

Як сказав лікар, скоро мав підійти чоловік. Вільям не був батьком Гаррі. Того й слід простив. Проте Амені була певна що Вільям стане ним. То був освідчений доброзичливиий чоловік вкрай ліберальних поглядів, вільний від всіляких упереджень щодо минулого своєї молодої дружини. Так, він буде гарним батьком.

    Яків залишив ведмедя наодинці й поплівся по лісу назад до стежини. Трупи коней викликали в нього лише найприємніші відчуття. Він згадував про власну смертність і тому заспокоювався. Власне, від одних тіл піворк підійшов до інших — гоблінських. Залишені травми від зброї Бодомара були жахливі, але Підмогильний радів тому, що мав змогу працювати пліч-о-пліч з людиною, здатною на таке. Він схилився над одним із тіл і перевернув його на спину. Яків трішки знався в гоблінах, як мінімум — знав гукляк, їхню мову. І подумав, що міг би згадати, звідкіля ці істоти могли прибути.
    Друїд почав проводити пальцями по окровавленій шкірі гобліна, стираючи багрянець і шукаючи якісь племенні помітки: татуювання, спеціальне шрамування, або ж навіть інкрустовані в шкіру дорогоцінності. Він, звісно ж, не знав всіх племен гоблінів, але надіявся, що про цих міг би чути хоча б щось. З нього він також зтягнув футляр для карти й золото. Останнє планував розподілити між всіма на зібраннях, або ж просто у вільний час.

    Так як Вукс сидів на віверні зверху, щоб передавити дихальні шляхи, йому не страшне було падіння. Начебто. Однак, бачачи стрімке зниження вздовж вулиці селища, він почав верещати:
    — Штаг-мо в дупу! Тара-а-а-а-ан! — Не знайшов більш розумних слів й стиснувся ще сильніше, чим в кінцевому результаті й заставив ящірку обм’якнути в своїх обіймах. Гару з’явився геть зненацька і для простого магічного мислення гобліна все було зрозуміло: Гару чаклун. З чаклунами у Вукса склались не найкращі стосунки, один із них увіткнув кинджал йому в потилицю, тому, Книга перекотився від віверни й втиснувся спиною в найближчу хатину, величезною дупою відштовхуючи якогось селянина назад в коридор, з якого він намагався вийти на шум. І всі лаври, в якийсь момент, стали непотрібні. І всі киплячі рани, в якийсь момент, стали невідчутні.

    —А ніхто не говорить за чесний труд. Бо, що ж таке чесний труд? Чи не такий, де виконавець труда чесний з самим собою? Невже нечесно коли вовк загризає вівцю фермера? Так він виживає. І гобліни виживають через розбій. Однак, це не значить, що тут неможливо нічого зробити. Бо як можемо ми загнати стаю вовків глибоко в ліс подалі від ферми, так і гоблінів можна натравити на інших наших ворогів. — Піворк посміхнувся. — Але якщо ми хочемо допомогти їм, то для початку повинні дізнатися, що вони тут роблять. — Друїд оглянувся на вози з товарами, а потім глянув на Сібо. — Може нам зайнятись цим пізніше? В нас є завдання, яке б варто виконати вчасно. А якщо гобліни влаштовують тут засідки, то навряд чи щось зміниться після вбивства чотирьох із них. Тому, давай не сильно затягувати з цим.

Віверна, що жила і полювала на околицях Келдела, прожила недовге, але гідне життя. Просто сьогодні був не її день.

Намагаючись скинути зі себе орка, що душив її, і дверга, що намагався теж придушити її, але його коротенькі рученята не могли повністю охопити її шию, віверна дуже невдало крутанула своєю шиєю і зламала її. У передсмертній агонії вона таки змогла ще раз кольнути своїм хвостом Вукса, після чого замерла навіки.

Тим часом з дверей і вікон хатинок, які знаходилися біля таверни, почали виглядати люди, які намагалися зрозуміти, що то за шум був надворі. Виглянув зі свого шинка і Зот. А коли мешканці Келдела побачили, що віверна, яка тероризувала околиці, лежить посеред села мертвою, то всі почали виходити на вулицю, радісно вигукуючи хвалу героям, які зробили це. Навіть ті, хто вже встиг познайомитись з цими "героями" до того особисто, аплодували їм.

Хівен сподівався що інші тврюки бачили яким дикунським чином одна з них була приземлена та принижена. А зараз і взагалі буде пущена на шашлик. Одним великим стрибком він підлетів до кучі тіл, та приведений в бойову готовність кинджал кілька разів полетів у район шиї віверни. Його ж слуга просто почав лупцювати своїми кінцівками не розбираючи хто где, і сам винахідник дуже сподівався що він перетягне по хребту лише монстра, а не когось з товаришів. Хоча... Цим товаришам це було б не зайве.

Мері Шева, у дівоцтві Макдональд, була звичайною ельфійкою, що жила в місті силу-силенну років. Але то так здавалося тільки їй одній, адже навіть за мірками ельфійської общини вона народжувала досить рано. Довгоочікуване і виплекане дитя було її первістком, тому навіть після болючих пологів, на яких вона кілька разів мало не встрачала свідомість, її переповнювали тільки найкращі емоції. Ба яке диво, оце маленьке створіння, що лежало зараз у маленькому лікарняному ліжечку, - то її синочок, її Джеймс. Її кровинка, що вони разом із Сетом створили.

Вона не мала ні найменшого поняття про безсонні ночі, які чекають на молоду маму, не знала про набряклі груди, від яких буде в захваті чоловік, а їй самій захочеться стрибнути з даху будинку від тягнучого болю, що переслідуватиме її мало не все вигодовування. Це у майбутньому вона зіштовхнеться з невгамовною шкідливістю, коли Джеймі в черговий раз розбиратиме до останнього болтика праску, радіо чи старий телевізор. То ще тільки будуть безсонні ночі через гульки хлопаки, який вже виріс і готується випорхнути з батьківського гнізда, перше кохання вкупі з розбитим серцем, накручені вуха і довжелезні лекції про шкоду паління після того, як батько зненацька зловив його з цигаркою за домом. І ще сотні й тисячі життєвих ситуацій, які їй доведеться пережити - це зараз було нереальним, чимось таким, що буде ще не скоро.

Натомість, дрібний хлоп мирно спав, підклавши дулю під голову. Ще втомлена після пологів мама лише слабко усміхнулася. Ба, яке мале, а вже дулю тикає. Дід би ним пишався. То був ще той шибайголова та дурко, навіть у вельми респектабельному віці. Шкода, що ні батько, ні мати Мері не дожили до цієї значущої події. Мама померла кілька років тому після тяжкої хвороби, а тато просто не зміг без неї, заслаб та згодом тихо відійшов уві сні. Проте навіть згадка про батьків не засмутила Мері. Навпаки, вона була впевнена, що десь там на небесах, вони разом дивляться вниз і тішаться своїм першим онуком.

А ще Мері вже кортіло показати синочка Сетові. Розказати тому, що у малого геть його очі і вушка. Та спить він так само, як батько, закинувши руки догори. Та ще...

— Добро ранку, жіночки-​красуні...

Басовитий голос дварфа вивів молоду маму з краю мрій, повернувши на землю. Звістку про виписку Мері зустріла широкою усмішкою. Це ж треба, вже сьогодні додому! А коли дварф підійшов до Джеймса, той несподівато прокинувся, але не закричав, а потягнувся і тицьнув складену дулю прямо під носа. А вже секундою потому натхненні слова лікаря Дзонко змінили веселощі та примусили задуматися, і дівчина міцно-міцно пообіцяла собі, що стане найкращою мамою у світі.

Мері розуміла, що життя її щойно змінилося. Але все було добре. Вона була щаслива.

  Дотик Якова заспокоїла Сібо Босі. Ніколи в житті гном і подумати не зміг би, що якийсь нащадок оркської крові проявить таку допомогу та підтримку. Ведмежа лють, що туманом прекрила логічний хід думок, відійшла в бік. І лісний гном замислився. І справді, є ще десь гобліни. Вони тут ошиваються поблизу більше доби, як мінімум, отож десь поруч має бути їх табір. А може ще одна засідка десь поблизу нишком йде в їх бік і зараз теж вдарить.
  Запах гоблінів Сібо знав добре і знову принюхався. До того ж ними смерділо повсюди. Але цей гидкий запах вже змішувався з мертв'ячим, що робило його ще більш паскуднішим. Але тварина в чорній шкурі шукала живих, майбутніх жертв. Десь поруч вони мали б бути. Або, можливо, десь ще лишився їх запах. Звідки прийшли вони, звідки віє той ланцюжок смороду, яким вони сюди прийшли...

Падаючи разом з віверною Зрадік запанікував та дещо ослабив свій хват. Тому поштовху та брикання тварюки виявилося достатньо щоб гоблін відлетів в сторону та приземлився на дупу.

— Йой! —Вирвалося зі здивованого писку, а разом з тим і шабля звалилася на зелені колінця, нагадуючи що битва ще не закінчена. А вивернин хвіст сам себе не переможе. І Зрад, схопивши свою зброю, кинувся рубати його ніби ту зміюку.

— Шльондра! Стєрва! Покоївка! — Гоблін лаявся з кожним випадом, хоч і не зовсім розумів значення деяких слів. Головне ж не форма, а сенси, які були вкладені в ці слова. Ну і артистичніть. Один фіг крилата вражина навряд була здатна оцінити, чи навіть зрозуміти що їй кричали. Але, про всяк випадок, після серії ударів Зрад відскочив в сторону.

    Дванадцяте липня 626 року ПБР" назвали днем життя, завдяки зламаній ланці в дев’ятнадцять мільйонів триста тридцять п’ять тисяч вісімсот дев’яносто двох народжень в родильних домах Рурашу, Аверісу, Пебо й Крешбангу. Власне, новий рекорд перевершив минулий на тридцять дві тисячі шістнадцять дітей, які побачили світ вперше за панорамними вікнами своїх палат. Експерти вбачали причини багато в чому. Тут зіграли й природні фактори, як от наприклад тепла й суха зима, а також і культурні чинники, бо ж саме в цьому році анонсували шістдесять третій сезон легендерного серіала «Життя Бату»; врешті-решт, більшість свят перепадають на зиму, і саме це зблизило людей, ельфів, півросликів, дварфів, орків і гоблінів настільки, що зовсім скоро, в липні в родильних домах з’явилася проблема з недостачею місць. Третій світ** переповнився приємною новиною настільки, що став причиною приступів епілепсії у більш ніж трьох ста користувачів. Інформація буквально заполонила цифрові вулиці мережі й цілого світу в якийсь момент стало мало для тих одинаків, які не збиралися приєднуватись на нове свято життя.
    Серед одинаків була ж також і парочка, яка зустріла свято все ж там — в родильному дому. Четвірко жінок в тісній палаті з випуклими животами приковано дивились телевізор, очікуючи моменту, коли й їхні діти стануть причетні до такої визначної події. Гул в коридорах заважав їм спати й одна із них весь час звинувачувала, цей гамір в тому, що не може видавити із себе малу копію себе. Інші троє, чесно кажучи, були толерантні з подругою. Батьки майбутніх дітей ледве прорвались через натовп біля входу, який фотографував новонароджених, вбиваючи в їх маленькі голови страх до яскравих спалахів. Та лікарі сказали, що дітей сьогодні очікувати не варто. Сумна новина.
    Закінчилась вона наступного дня. П’ятниця тринадцятого липня шістсот двадцять шостого року стала днем народження нової купки людей. Окрім крику жінок й команд лікарів — тиша. Свято закінчилось так миттєво, що коли діти опинились на волі, то побачили лише місто, яке нагадувало руїни, через всі ці яскраві декорації, летючі листівки, за якими ганялись треновані сікфіни***, і груди попелу від спалених пахощів коло родильного дому. Населення Аверісу завжди було готове гульнути, і також навчилося повертатися до звичного ритму по хрускоту пальців Великого Леносса****. Але вам що? Ви — новонароджені намовлята, тільки недавно покинули тісну домівку, обмінявши її на великі апартаменти лікарської палати. Вашу радість тільки й міг передати той крик, який ви доносили з своїх звільнених легень. Велетенські долоні ще невідомих жінок зігрівали, і життя, наче, йшло не так вже й погано, хоч і судити вам було ні про що. Це був ваш перший день.
    Ваш лікар — старий нахмурений дварф з кущавими бровами і дзвінким іменем Дзонко мав припіднятий настрій. Він розкрив двері в палату сам, і перший увійшов до стерильного приміщення. Двоє лікарів плелись за ним з величезними планшетами в руках.
    — Добро ранку, жіночки-красуні. — Він завжди лестився. Мамуся Дюбуа в своїх пародіях на дварфа лестилась трішки краще. Та всі чотири жінки широко посміхнулись, бо ж день-то і справді краще нікуди. — Як самовідчуття? Як настрій? Ви вже поїли? О-бо-в’яз-ко-во поїжте, чуєте. — Почав він заливати зрання. — Діточок зареєстрували. Почекайте до опівдня й ваші чоловіки зможуть вас забрати додому. Ви ніколи не задумувались, чому деякі діти виростають талановитими музикантами, а деякі й два плюс два не можуть зв’язати? — Лікар підійшов до мами маленького Джеймса й поглянув немовляті прямо у вічі. — Подейкують, що це зорі визначають ким дитина стане, хоча, як лікар скажу, що ніякі зорі не впливають на життя більше, ніж ми це собі дозволяємо. Я хочу сказати, матусі, що сьогодні ви круто змінили своє життя і взяли на свої спини величезну відповідальність, і подумайте добре, як ви будете виховувати своїх діточок, бо ж ніякий дитячий садок чи то школа не впливають на дітей так сильно, як рідні батьки. І будьте готові до того, що природа кожного із них... часто буде брати верх в такому молодому організмі. — Це він, напевне, говорив про расу діточок. А й дійсно, хоч як би далеко Східне примор’я не пішло у своєму розвитку, щось йому зламати й не вдалося — обмеженість природи. Попри всю магію й науку, є речі сильніші за все це, навіть разом взяте. Як наприклад вплив раси на характер. Не дарма говорять, що жінок орків слід триматись осторонь в період місячних, бо їх природа вселяє в них лють, здатну стати причиною прикрих проблем.
    Ваші мами це врахували давно. Вони звикли жити в тісній дружбі учотирьох ще з навчання в Академії і точно знали, що у їх дітей (себто вас) буде вся необхідна увага.
    Так ви і з’явились, без найменшої підозри, в що цей початок приведе вас в майбутньому.

Але ж як цікаво складається ситуація. Хто б сказав, що віверну можна руками задушити, не повірив би. Але орк зараз з цим добре справляється. Птаха-переросток гепнулася долі, але встигнула добряче жахнути орка. Воно ж, падло, ще й отруйне, мабуть. І дварф вирішив, що зараз якраз час дурних вчинків і пішов на підмогу. Але не довбати крилату ящірку сокирою чи магією, а просто помогти душити. Шкіра там хер проб'єш, а от шия довга, є за що вхопитися.

— А ну, скотиняка, йди сюди.

— Ух ти ж, Лярво! — бовтаючись вже не ясно на чому тільки й вигукнув Хукір До-ра-ра-ран-таючись. Тварюка таки змогла клюнути кращого друга — Книгу.

  Вхопившись за руків'я кинджалу, спритник здивовано виявив, що він дістався — це був кинджал не з потилоці Вукса, а його власний, Хукірський, що він колись підрізав у одного пірата, бо видавався Хукірові достатньо цінним. Малий пан Доранте вважав, що цей кинджал побував не раз в чиїсь спині. І кров із нього так і сочиться слідом із кільканадцяти трупів. Тож раптово вирвавшись з-за пояса, кинджал вирішив поповнити собі колекцію новою цілью — оком віверни.
  Штурвал не гоже лишати без керування, тому гукнувши handius! на руків'ї потилочного кинджалу з'явилась третя злегка прозора рука Хукіра, що дала невелий тиск на кинджал, повідомляючи Вуксові, що його малий товариш досі з ним.

    Яків по закінченню випрямився й вийшов вперед. Тіла мертвих гоблінів вразили його погляд. Він чомусь подумав, що варто було б залишити одного в живих, хоча б одного. Піворк належав до тих істот, які не звинувачували нікого, бо вірили в те, що мораль в світову не існує об’єктивно, і що насправді немає поганого і доброго і все відносно. Та, тим більше, живий гоблін міг би розказати щось — Яків, на щастя, знає їх мову. Та, все вже закінчилось. Поспішною ходою жрець направився вперед, до коней, але зупинився біля Сібо і Бодомара. Пустими очима оглядав мертвих.
    — Потрібно прибрати коней, щоб проїхати далі. — Він поглянув то на першого, то на другого із живих. — Комусь лікування потрібне?

  Поки гора малоконтрольованих м'язів практикувала обійми з дівчиною, Хукір користувався можливостью закріпитись на морді потвори. Він зав'язував накинуту мотузку у морський вузол. Роки досвіду вправно впускали кінець в нові петельки і от вже мотузка закріпилась на віверні в мертвій хватці. Опустивши позад себе руку, пан Доранте витягнув решту мотузки зі свого рюкзака, закріпленого у орка на спині, та й скинув вниз до решти побратимів.
— Вуксику, та біс її знає, — відповів своєму штурвалові карлик, напружиючу пам'ять, — отак думаю десь вузлів з вісім мабуть, що буде.
  Спритник одною рукою тримався за руків'я потилочного кинджалу, іншою тримав мотузку і намагався різкими ривками скерувати мордяку, щоб її випад не влучив в них з Вуксом. В голові вилинули кадри зі сну "Як приборкати віверну".

Пара лінивих скупчень плоті та заліза споглядала за буже тупою твариною, яка на свою голову вирішила прилетіти і спробувати поласувати кимось з цієї навіженої групи. І якщо одне скупчення нічого не могло вдіяти з віверною, то інше, з крилами доволі легко могло б підлетіти та спробувати розірвати їй пащу. Але навіщо? Там, наверху і так весело, а ситий Хівен не мав бажання розправляти крила або іншим чином активно рухатися. Тому стоячі на землі він лише підкинув вогника у небесну вечірку, причому не дуже то прицілюючись. В кого влучить – в того влучить. І судячи з того, що полум’я не полетіло далі, комусь таки дісталось.
– Їди лови, на усілякий випадок, – сказав частковий красунчик своєму створінню, і те з гучним брязкітом пішло під віверну, доволі комічно задравши голову та простягнувши щупальця вгору.

— Вилазь, Чумазий, страшні гобліни померли та не скривдядь тебе. — Окрикнув в сторону хащів Бодомар, де, на його думку, мав бути Келагар. Він розумів що темний ельф використовував ту тактику бою, яку вважав найефективнішою з точки зору своїх навичок, проте не скористатися такою нагодою та не зачепити дроу він не міг. Все ж таки Бодомар паладин, а не святий. — Краще допоможи мені відволочити кобил на узбіччя, щоб ми могли проїхати.

— А ти, медведику, здивував. Яйця маєш чоловічі. А тепер спробуй внюхати чи є де сліди тих, кому ці коні належали. Оскільки тіл немає, то вони можуть бути ще живими.

Хоча, якщо бути відвертим, душу Хмурого не так гріла надія врятувати когось, як жага відшукати та вирізати решту причетних до розбою зелених покидьків. Все як заповідав Хоар.

— Грабуй, гвалтуй... сри сапага! — прокричав Зрадік власну варіацію "орчачого" гасла у спробі підбадьорити своїх одноординців, та, перехопивши шаблю зубами, стрімкою мавпочкою злетів по мотузці угору. Чим би там не займалися його товариші, гоблін хотів долучитися. Ну, або хоча б подивитися. Він був з тих кому й це подобається.

І от, коли мотузка майже скінчилася, а перед очима замайорів вівернин хвіст, Зрад міцно схопився за нього всіма можливими кінцівками, та повис як той лінивець. Оскільки руки тепер були зайняті, а шабля так і залишилася в зубах, бойовий гоблін промичав щось нерозбірливе, але дуже, дуже войовниче.

Гару дивився, як орк ніжно і лагідно обіймає виверну і думав, що від Вукса краще триматися на відстані витягнутої руки. Бо розчавить і не помітить. А сам лише сказав:

— Обіймай-обіймай, хай боги помагають.

І перехрестив того двома пальцями. А потім додав:

— Пиздець, хай йому хрець.

    — Тихо-тихо... — Лагідно проспівав на вушко літаючій падлюці. Обхопив гнучку шию вже не тільки руками, але й ногами ще, й напружив м’язи аж до тремору по всьому тілу. Він так любив віверн, вони нагадували йому рідні морозні болота Півночі, хоча про них він згадував лише окремими фрагментами, які з’являлись в снах тоді, коли йому бажали солодких.
    — Хукі-мо, кіко узлів? — Запитав він про швидкість літаючого човна у колишнього напарника по палубі. — А де се Гару, Зрад?! — Крикнув він, оглянувшись за орком на хвості кремезної отруйної машини, намагаючись ухилитись від жала під шиєю віверни, болотної суки.

Віверна, яка розраховувала на легку здобич, не очікувала на такий серйозний супротив, тому не змогла одразу скинути з себе нахабного гобліна-переростка. Задихаючись (в прямому сенсі) у обіймах Вукса, вона почала хаотично розмахувати своїм жалом, але не змогла потрапити по своїй жертві.

Хукір, відомий також у деяких колах як Доранте, зміг накинути на морду віверні мотузку.

Магічний постріл жреця, на жаль, улетів "у молоко".

А бабуся охала і ахала, спостерігаючи за подіями, що відбувалися над шинком.

Переконавшись, що загроза минувала, Дальдарин прибрав кинджали і зліз з воза, підійшовши до компанії.

— Ну, що ви там знайшли?

—Нехай грають на нашому полі

— Вони вже грають на нашому полі. Айда!

А кишеньковий то, виявилося, з зубами. Хоч ікла й не мечі, та й ведмідь - не собака. Галасу наробити може, он як хустко вперед побіг. Бодомар явно не встигав за чотирилапим перевертнем. Але гордість на межі з пихою штовхала чоловіка вперед та змушувала звертатися до божественної магії. Подібне марнотратство можна було б виправдати тим що чим швидше гобліни поляжуть, тім менше лиха встигнуть накоїти. Ось, наприклад, один з шалених списів неприємно вдаривший по стику пластин - чим не привід для того щоб пришвидшитись? Проте насправді Бодомар просто не хотів відставати. Гординя та пиха.

Паладин зник, залишивши після себе лиш силует, який вмить розвіявся по вітру. Зник щоб з'явитизя за спинами у бідолашних гоблінив, та, напару з кишеньковим медведем, чинити суд та виносити сталевий вирок для розбійникив.

  Розбризкаючи в усі боки своєю слиною, чорний ведмідь шукав ворогів біля стежки. Важкі волохаті лапи топтали землю, но малих гоблінів все не було видно. Шерсть на спині встала, — Сібо відчув магію, що випускалась позаду нього. Магію руйнування, магію, що знищило не одне дерево, не одну істоту — магія вогню. І хоч кастували цю магію союзнику, люттю на очах ведмедя відблискнув вогонь. На мить Босі в тілі чорного звіра навіть поспівчув зеленим гоблінцям. Все ж деякий час Сібо прожив в їх товаристві і трохи знався на їх способі життя. І чудово він знав цю касту гоблінів, гобліни-розбійники, ешелон смерті, самогубці, чиє право брати те, що вони потягнуть, бо як не потягнуть, то їм смерть. І це їм зараз влаштує їх компанія.
  З новим грізним риком Сібо помчав прямо на двох падлюк, що причаїлись за кіньми, отримуючи атаки делегації возів Роксікера. З розгону ведмідь спробував притиснути першого ліпшого гобліна, що ще дихав, до землі.

Дощ – неприємно. Але хмари які ховають кляте сонце – штука, за яку Келагар готовий терпіти воду. До того ж дощ ховає і його від поглядів ворогів.
Швидко перемістившись ближче до гоблінів, дроу знов завмер біля кущів, починаючи читати заклинання. Коли у гоблінів буде більш реальна загроза, можна буде запустити магічний вогонь у найбільш вразливу точку. Хоча, якщо подумати... Вогняна кулька, яка готова зірватися у ціль занадто добре замітна, тому спритник не став чекати більш слушного чи кращого моменту, б.о можна було проґавити хороший.

  Тримаючись двома руками за руків'я потилочного кинджалу, та вчепившись обома ніжками в шию Книги, Хукір зрозумів, що робить його "тіло". На кораблі завше хтось вартував на найвищій щоглі, виглядаючи "жертв" або якусь загрозу на обрії. Тому шановний (в певних колах!) пан Доранте зціпивши зуби та міцно тримаючись просто чекав, коли орк знайде, що шукає, та спуститсь їх до решти.

    — Ага! — Відповів Книга. Хоча, він не зрозумів, чи саме це мав на увазі, але Хукір завжди розумів його з пів-слова (а Вукс іноді вживав слова по половині), тому, йому можна було довіритись. Головне, щоб кудись вивільнити свою лють. Тому, грубо розуміючи свої потреби в лісі, зеленошкірий підійшов до стіни корчми й почав підніматися прямо по ній, демонструючи всім постояльцям те-що-приховане-за-кілтом, який він зтягнув із парусини свого з Хукіром корабля — на пам’ять. На даху Вукс оглянувся в пошуках лісових дерев, щоб -то швидше піти туди.

З коней стирчали стріли, а в них полетіли списи... Дивно. Але можливо це проосто інша група, яка прийшла на зміну тим, хто зробив попередню засідку. Однак, то й не дуже важливо, треба було поспішити та нашпигувати гоблінів болтами перш ніж вони зможуть завдати значної шкоди. Про Сібо Келагар навіть і не думав – якщо хтось без захисту лізе уперед, то й сам винен у тому, що його тушка тепер має кілька нових дірок. Хоча, треба віддати належне – не кожен може обертатися на якесь страхіття з Поверхні.
Трохи наближаючись, Келагар доволі швитдко випустив два болти у одного з гоблінів, але то скоріш був відволікаючий вогонь, тому що при вісіх перевагах у розмірах, ручний арбалет мав не дуже велику дальність, тому цілитися довелось майже наосліп.

Гару побачив, що дід зібрався йти геть і знов підійшов до нього.

— Справа твоя. Але ми все одно сходимо. Я жрець Келемвора, то мій обов'язок. А поки ти з'їздиш у Вотердіп, то навіть найменші шанси знайти твою дочку живою розтануть, як мізки цього бовдура.

Гару махнув рукою на Зрада. Ідіот - він і є ідіот. Коли то не шкодить справам, то Гару ставиться до цього філософськи. Проте зараз треба було б дати добрячого прочухана гівнюку, та воно, холєра, вертке як гімно в ополонці. Хер зловиш.

— Постараюсь найти твою доцю. Слово жерця.

А потім подивився на Зрадіка і суворо мовив:

— Збирай манатки, глиста ходяча, хоч не випускай тебе в люди. Шляк би тебе трафив. Ще вчвориш яку шнягу - гоблінам продам замість мавпи.

— Іфісь, як тєбє нє сорамна! — Голосно проскрипів горлянкою Зрада, прикриваючи одного товариша ціною іншого. На його думку то було майже шляхетно. Проте, по поступу жреця було зрозуміло що той не вірить. Прямо таки зовсім не вірить. Ні на крапельку. А отже настав час взяти себе в руки, подивитися страху у вічі, і з усією відвагою проявити жест доброї волі. Тобто тікати. В такі моменти, коли на кону була його зенела шкірка, Зрадік розвивав дивовижну швидкість. І цього разу, пірнувши під стіл та оминувши всі ноги товаришів, в мить опинився коло діда.

— Так трєба було! Пєрєвєряла справжняя чи мо привида. Пільна-доцільна! — І щоб якось втішити Тіхона щодо цього прикрого непорозуміння, він підняв з підлоги вже обліплену пилом свою шмарклєву кульку, та протягнув старому:

— Твая, нє?

  Біль пронизав тіло Сібо, привівши його до тями. Необачно було бігти отак посеред дороги до коней. Одразу ще. Біль, біль, БІЛЬ! Ще три списа влучили в невелике тільце друїда. В цю мить його свідомості сяйнула думка, що коні вже мертві. Навряд чи гном Босі зможе допомгти їм. Злість придала сили друїду, який звернувся до сили лісу, що оточував дорогу. Очі налилися кровью і обличчя почало витягуватись вперед. Броня і все тіло друїда стали покриватись чорним хутром, а тіло збільшуватись у розмірах. На морді перетвореного ведмедя розпахнулась щелепа і, затамований від болю, крик вирвався у рев. Списи, що були сторонніми для трансформованого тіла і не входили в склад екіпування, повипадали як зубні палочки з новотвореного тіла тварини. Передні руки сформувались в лаписька з гострими пазурями і на дорозі постав чорний ведмідь, що з ревінням впав на всі чотири лапи.
  Відчув якийсь сторонній магічний дотик Сібо-ведмідь. На краю підсвідомості він чув оклик Якова і десь там же закралось розуміння, що жрець-друїд допомагає йому. Розирнувшись довкола, ведмідь мить постояв, звикаючи до нового тіла та оглядаючи поле битви. Ще мить подумавши лісне створіння ринулось вліво від дороги шукати одне з тих мерзенних створінь, що вбило коней і кидало в гнома списа.

Побачивши, що гоблін, в якого він поцілив, все ще на ногах, Дальдарин знову почав формувати маленький згусток полум'я

"… розшифруй закони світобудови і спали це! Fire bolt!"

Вказавши руків'ям кинджалу з рубином у бік противника, Дальдарин вистрелив заклинанням.

"Схоже, в цьому циркові є хоч хтось адекватний" — подумав про себе Зот. "Можливо, вони зможуть допомогти"

— Та от знаєте, не дуже. Хтось всю дичину налякав у лісі, тож мисливці вже другий день приходять ні з чим, у Гальки, доньки коваля, народилася дитина з дивною плямою на лобі, кажуть, мєчєний, великою людиною буде, тьху. А, ну і ще люди почали зникати. Он, недавно у старости донька пропала, він вже хотів був до Вотердіпу посилати за найманцями, щоб ті розшукали, але, схоже, найманці самі сюди прийшли — Зот усміхнувся неприродною усмішкою, яка більше нагадувала гримасу болі.

    Яків затис губи, коли помітив, як декілька невеликих списів потрапили в коротуна Сібо. Із сховища Яків входити не збирався, він був прихильником таких боїв, коли мінімум витрат і жертв. І щоб зменшити кількість жертв на одну, друїд знову прийнявся за магію. От тільки, тепер це була молитва, стара пісенька-замовляння, яка використовувалась по селах там, в Чессенті, звідки він родом.
    — ... він прийде тобі на захист. — закінчив швидко два магічні рядки й зконцентрувався на Сібо. Це було заклинання сховища. — Біжи сюди, Сібо. Бодомаре! Нехай грають на нашому полі. — Крикнув, й потягнувся за мішечком з триболами на поясі, щоб розсипати їх перед возом і цим ускладнити життя зеленошкірим нелюдям.

    Вукс в спокійних ситуаціях діяв зазвичай... з запізненням. Увійшов останнім. Розгубився. Коли він губився, ставалось щось дивне: він замирав, наче гаргулья і чесав потилицю. Власне, від потилиці мало що залишилось — там знаходилось руків"я недешевого кинджалу, тому, він покручував це саме руків"я, поки не знаходив ясність в своїй тяжкій свідомості. Тепер, його пробудило від скам"яніння часникове повітря, яке в"їлось в деревину шинка, куди він увійшов слідом за Хукіром. Орк був не таким вже й великим, щоб діяти так... "безглуздо", але судячи по всьому, ніхто й не очікував від орка іншого. На нього встромилось з десяток мінус ти, як-то він собі порахував, пар чоловічих очей і ще одне відкрите око дівчини з-за дверей кухні з величезним чаном, і Вукс відчув себе як вдома. А вдома він в першу чергу звільняв живіт від накоплених вітрів й вичухував рештки вушної сірки з пупка. Так і зробив, щоб друзі не запідозрили, наче перед ними хто-небудь, але ж ніяк не Вукс Книга.
    Сам славетний воїн усівся за столик (обов"язково випрямив спину, до чого завжди закликав інших), і повільно, навіть моторошно вивернув голову з увіткнутим кинджалом до упору вбік, поки безглуздими очима не помітив в напівтьмяному приміщенні ще більш тьмяного піврослика. То був Хукір. Хукіра Вукс називав Хукі, бо він то не любив слів довше чотирьох буков.
    — Хукі-і-і-і! — Заревів як бичок на обрізанні. — Їсти-и-и... — попросив ввічливо (як міг). Хоч й товариш його був не набагато розумнішим, та він сам себе таким поставляв, ось і Вуксу, в силу простоти його ментальних хвиль, почало так здаватись. Платити він, звісно, не збирався. Грошей у нього і не було, та і звик пірат, що люди таких як він люблять, і готові кормити за безплатно, інакше чого б це вони так витріщались?
    — Зрад, Гару... чвари ні-і-і, ні-і-і. — Заспокоював орк інших найманців в шинку. Він поганих довгих слів дзвеніло в вухах, а потім що? Він колупався в вухах, збирав сірку й згадував про неї лише через день, коли викулупував її з пупка. Але кому ж потрібна така стара сірка? З неї ніякої свічки не зліпиш.

  Вельмишановний (в певних колах) пан Доранте висунув свого носа з-під каптуру, який вочевидь він не знімав, бо кому то треба дотримуватись правил пристойності в звичайному генделику? Ясно, що не Хукіру! Карлик вдихнув на повні маленькі груди аромати їх столу. Підсунувся ближче, щоб дістати і взявся за прибори. Насамперед Хукір підсунув до себе тарілку борщу та рясно наляпав ложкою сметани поверх. Взяв одну пампушечку, змочив її в червоній жижі, став плавно перемішувати сметанку. Після чого відправив те змочене тісто до рота, смачно плямкуючи. Потім взяв другу пампушку, ложку з залишками сметани, та прийнявся вже за сам борщ:
— Щоглу мені в сраку! — вилаявся пірат, ласуючись борщем та поглядаючи за тим, як дварф сварить Зрадіка, — смачно то як! — ложка не акуратно зачерпувалась, тому частина борщу була вже на столі, — а дідько нас занесло в цю морями забуту бухту? Як воно зветься то, га? — Хукір оглянув своїх друзяк. — Наче Кенделик? Нє? — не переставав жувати карлик, тягнучи ще ручку до свого кухля.

Гару на порозі корчми вичавив з бороди воду і хекнув. От же ж пощастило потрапити в таку зливу. Добрий хазяїн навіть пса не вижене надвір, а Гару з своєю кумпанією валандався хто-зна де. Та й так пощастило - тут була гаряча їжа, пиво і суха постіль. Все ж краще, ніж десь посеред мокрого наскрізь поля.

— Здоров був, добродію. Нам пива на всіх. Та чогось гарячого поїсти. Хай би чорти вхопили той дощ клятий, пердолити його в гузно.

Настрій був не то що дуже приязний, але тепло таверни діяло швидко. І вже через кілька хвилин, отримавши келих пива, Гару був цілком налаштований почесати язиком.

— Агов, корчмарю, як справи на хуторі вашому? Чи все спокійно?

Гару сам винен, що залишив своє пиво на столі без нагляду. Але ж хай йому грець, відвернувся тільки на хвильку, і тільки встиг побачити, що малий засранець викрутий свої лапаті вуха прямо в кружку. І дварф добре вилаявся:

— А шо б тобі баняк тріснув, висерок. На холєру ти мені води в пиво налив, вишкребок ординський? Зара я тобі твого сапага в сраку запхну так глибоко, шо всмакуєш, в яке гімно вчора вступив!

Останнім часом Гару часто задавав собі питання, чому він взагалі ходить з такими диваками. Ходив би собі мертвих відспівував на ходячих упокоював - так ні, треба пригод на свою сраку. Інколи Гару почував себе єдиною розумною істотою серед дурнуватих тварин. Хоча інколи це відчуття проходило і було майже добре - як в компанії якщо не друзів, то добрих приятелів. Але явно не зараз.

— В сапага насру. — Невідомо кому погрожував Зрадік, віджимаючи свої мокрі, після прогулянки під зливою, вуха. Причому зробив він це у свій вже надпитий келих з пивом - щоб більше було. З одного вуха. А інше "по братьски" віджав до келиха Гару - бо вже навчений був що треба ділитися.

Піймавши погляд дворфа, гоблін вирішив заспокоїти товариша:

— Нє твая сапага. Іншага.

Кендел — забуте богами поселення, куди дуже рідко заходять випадкові мандрівники. Тим паче, така різношерстна компанія, як та, що зараз сиділа за одним зі столів у місцевому шинкові. Зот, хазяїн шинка, старався не звертати уваги на компанію гобліна, орка, дверга, напіврослика (?) та якогось монстра, наче зшитого до купи зі шматків різних істот, чого не скажеш про місцевих. Власне, місцеві, побачивши, яка публіка зайшла до шинка, поспішила покинути заклад попри страшну зливу, тому окрім наших шукачів пригод і хазяїна, у таверні не було ані душі.

Але клієнти є клієнти. На замовлення шукачів пригод, їм принесли обід: гарячий і густий червоний борщ із пампушками з часником, мисочка зі сметаною, варена бульба зі шкварочками, щедро всипана зеленою цибулькою, паляниця із полуницею і по келиху пива.

Хоч злива, через яку команда і заблукала, і не думала вщухати, і ніхто з компанії шукачів не мав чіткого уявлення, де вони знаходяться, гарячий обід і тепло каміна поліпшували їхній настрій. Все не так вже і погано, принаймні, тут вони можуть перепочити, а можливо, навіть знайти собі якусь роботу…

Ах ви ж чорти волохаті!

Не гаючи часу паладин зблизився з ворогом що наважився вийти на дорогу. Руки самі почали проводити комбінацію, вимуштрувану роками. Спершу швидкий хльосткий діагональний випад знизу вгору, залишивший на зеленому тільці рубану рану. Не смертельно, проте й приємного мало, а головне - біль заважав зреагувати на наступний, головний елемент маневру. Той послідкував одразу ж. Бодомар, розвернувшись довкола власної осі, на відмашці, щоб не втратити й крупиці інерції, могутнім ударом обрушив на гобліна свій дворуч, розполовинивши того разом з обладунками. Кров оросила дорогу та бодомарові чоботи. Останній, добиваючий, був вже зайвим, проте без нього ця кривава симфонія не була б цілісною.

Задоволено закинувши меча на плече, Бодомар щосили прогорланив:

— Ласкаво просимо до пекла, виродки!

Для цього чоловіка покарання злочинців було мало не найбільшою втіхою в цьому брудному світі, і він не приховував отриманого задоволення.

    Друїд пару раз ляснув Ампелофана по дупі і той зупинився. Сам він виставив випрямлену долоню перед Сібо, що було символом непередбачуванної зупинки й різко перестрибнув через борт возу, присівши біля окованого колеса. Там він зтягнув з-за ременю пращу й рукою намацав пару камінців, частину яких докинув до пустого мішечка. Посох поклав до речей, та щит взяв до руки. Воза він підвів геть до воза Бодомара й зупинив так, щоб його віл заховався за іншим возом з однієї сторони. І сам спустився на той бік, де знаходився Ампелофан.
    На відміну від товаришів, друїд не йшов до коней, але сидів біля транспорту, виглядаючи детально узбіччя дороги зі своєї сторони. Пращу з камінцем він легенько розхитував в руці.
    — Не відходьте далеко, щоб я міг вас полікувати у випадку чого. Ховайтесь за возами. — Сказав він достатньо голосно, щоб почули його нові напарники, які вже встигли відійти.